Пес на ім'я Мані

Кінець великої пригоди

З того часу минуло кілька місяців. Я почала записувати все, що зі мною відбулося і чого я зазнала. Й сама до пуття не знаю навіщо. Можливо, для того, щоб нічого не забулося. Кожного дня я списувала дві сторінки. Це було неважко, бо я користувалася детальними нотатками у своєму журналі досягнень. Праця приносила мені величезне вдоволення.

Дні минали непомітно, і кожен приносив із собою нові враження.

Моїм батькам велося тим часом цілком добре. Пан Ґольдштерн переконав тата взяти на роботу двох співробітників. Зважитися на таке татові було нелегко, він боявся, що зі своїми фінансами не потягне утримання помічників. Та, на щастя, тато пройнявся такою безмежною довірою до пана Ґольдштерна, що послухався його поради. Завдяки цьому помінялося геть усе. Якщо тато раніше сумнівався у своїй спроможності самостійно вести бізнес, то тепер твердо знав, що необхідно навчитися передавати деякі справи, які він робити не любив і не вмів, іншим. Тепер він завжди перебував у доброму гуморі. Просто неймовірно, як міняє людину відсутність обтяжливих фінансових проблем. Кожного ранку він радісно збирався до праці, навіть пісеньки мугикав під ніс. Ліпше би не співав, бо фальшував немилосердно. А купивши нове авто, тато навіть вставав на годину раніше.

Мій бізнес теж розквітав. Під своєю опікою я вже мала двадцять одну собаку, їх треба було вигулювати, вичісувати і вишколювати. Звісно, я вже давно не могла сама впоратися з такою зграєю, але навчилася від Марселя підпрягати до допомоги інших дітей. Моніка у ролі мого помічника теж непогано заробляла. Щоправда, тепер я вже не мала перспективи нових заробітків на вигулі собак, зате збагнула, як добре мати «проблеми». Вони спонукали до пошуків нових можливостей, водночас я набиралася життєвого досвіду. Я вже давно купила собі ноутбука і відкрила для себе, скільки справ можна залагодити з допомогою комп’ютера: домашні завдання виконувала швидше й охайніше, відповідно, вищими стали й оцінки.

Тепер я вела статистику, у цьому мені дуже допомогла пані Ганенкамп. Комп’ютер і бухгалтерія були її захопленням. Чого я тільки не навчилася! Хоч і заробляла незмірно більше, неухильно дотримувалася залізного правила: 50 % — на «курочку», 40 % — на реалізацію мрій і 10 % — на витрати. Більшість із того, що я записала до списку ще на початку нашого спілкування з Мані, я вже придбала. Ось тільки до Америки ще не їздила, усе відкладала, відчуваючи, що там зі мною неодмінно відбудеться щось надзвичайне, що знову цілковито змінить моє життя.

Наш інвестиційний клуб виявився дуже успішною затією. Курси нашого першого фонду впали на сьомому місяці, але акцій ми не продали, тому й не зазнали втрат. Минуло трохи часу, і курси знову поповзли угору. Ми добре заробили би на продажу, але в цьому не було потреби, бо ж мали на меті відгодовувати нашу «курку».

Був, щоправда, момент, коли Марсель схилявся до того, аби продати частку у фонді. Це називалося «зібрати урожай прибутків». Однак пані Козир запитала в нього, як він збирається помножувати їх, щоб накопичити капітал. Ми спільно прийшли до висновку, що найкраще було би знову вкладати до того ж фонду, тож Марсель швидко збагнув недоречність своєї пропозиції.

Разом ми інвестували тепер у чотири фонди. Щоразу збираючись на засідання фінансових магів, неймовірно тішилися своїми успіхами. На кожній зустрічі довідувалися багато нового від пані Козир. Навіть Моніка почала ліпше знатися на фінансах. Не дивно, що й батькам ми могли тепер давати слушні поради. І батьки слухалися, спершу потайки виконували наші настанови, а згодом перестали ховатися.

Пан Ґольдштерн тимчасом повністю одужав і знову поринув у роботу. Мані залишився зі мною. Звичайно, ми з Мані, як і раніше, щосуботи відвідували його, разом ходили на прогулянки, а потім нас завжди пригощали надзвичайно смачними тістечками з какао. Під час посиденьок ми вели цікаві розмови. Пан Ґольдштерн направду був фінансовим генієм. Щоразу я вчилася чогось нового. Гроші для літнього пана були чимось абсолютно нормальним і природним. Поступово і я стала інакше ставитися до грошей.

Раз на місяць пан Ґольдштерн читав лекцію для своїх клієнтів про можливості фінансових вкладень. Мої батьки не пропускали жодної.

Однієї суботи він запропонував мені нову ідею: одночасно з ним, раз на місяць, читати лекцію для дітей його клієнтів. Я погодилась. Першого разу прийшло тільки семеро дітей. Та чутки про мої майстер-класи швидко поширилися, і тепер я постійно мала двадцять-тридцять слухачів. За кожну лекцію мені платити 40 Ђ.

Кілька днів тому пан Ґольдштерн приніс мені свіжу ідею, запропонував заснувати разом з ним фірму, де б навчали дітей правильно інвестувати гроші. Таке йому спало на думку, коли він побачив мого нотатника, укладеного пані Козир. Ідея видалась мені геніальною. Уявити лишень: я, Кіра, — бізнес-партнер пана Ґольдштерна, фінансового генія!

Я запитала його, чому він обрав саме мене. Відповідь ідеально пасувала для мого журналу досягнень:

— Бо ти маєш добру кваліфікацію, багато знаєш і чимало досягла. Якби я не вважав, що така фірма удвох із тобою функціонуватиме успішніше, аніж під моїм одноосібним керівництвом, то нічого такого і не пропонував би. Ти зумієш навчити дітей більшого, ніж я сам.

Я мусила визнати його правоту і змогла це зробити тільки тому, що моя самодовіра незмірно зросла.

Та, незважаючи, на всю свою самовпевненість, я неймовірно хвилювалася. Попереду — жодного сумніву — мене чекали зовсім нові пригоди.

Я написала це і поставила крапку. Потім відхилилася на спинку стільця, перебігла очима текст на моніторі комп’ютера. Як на мене, написано добре.

Мій погляд упав на Мані. Я задумливо дивилася на гарного собаку. Ми давно вже не вели балачок, і мені кортіло запитати у нього, чому так сталося, але я боялась. Важко сказати, чого саме боялась, мабуть, відчувала, що та розмова стане останньою.

Тепер я вже не відганяла полохливих думок, навчилася відкрито приймати усе те, що наганяло на мене страх. Недовго думаючи, я взяла Мані на повідець і пішла з ним до лісу. Невиразна тривога, однак, не покидала мене, і прогулянка не тішила; горло перехопило від хвилювання, та й простували ми лісом повільніше, аніж звичайно.

Нарешті ми дійшли до нашого сховку. Ми вже давно тут не бували, тож лаз до гроту встиг зарости, доводилося через силу продиратися крізь хащі. Усередині гроту було вже не так затишно; усе, здавалося, змінилось.

Я засмутилася і довго не зводила з Мані очей, жадаючи в душі, щоб він заговорив. Я так давно не чула його голосу, що навіть почала сумніватися, чи не понавигадувала я собі наших розмов. Але ж ні, ми таки розмовляли!

Ледь не в розпачі я попросила Мані підтвердити, що він дійсно вміє розмовляти.

Вираз очей лабрадора змінився. Мені здалося, ніби я перенеслася у той час, коли Мані уперше заговорив до мене.

— Кіро, умію я говорити чи ні, не бозна-як важливо.

Я упізнала голос мого Мані і невимовно зраділа. А пес незворушно вів далі:

— Набагато важливіше, чи вмієш ти мене слухати і розуміти. Це так само, як із тією книжкою, яку ти пишеш. Хтось не зуміє почути того, що ти хотіла нею донести, і нічого в його житті не зміниться, а хтось навчиться мудро розпоряджатися грошима, і його життя стане багатшим та щасливішим.

Тієї миті, як Мані замовк, я знову не мала певності, чи наша розмова мені не наснилася. Збожеволіти можна!

Та нараз усе перемінилося. Нараз я зрозуміла, що все відбувається насправді. Пояснити цього я не могла, але й потреби такої не було. А ще мені раптом наче морозом поза шкіру сипонуло, бо я збагнула, що це наша остання розмова з Мані. Від гіркого смутку мені аж подих перехопило. Я потягнулася до лабрадора і надовго пригорнула до себе. Я обіймала його міцно, що мала сили, ніби сподіваючись спонукати його до подальшої розмови.

Потім мені згадалися слова пана Ґольдштерна: «Не сумуй за тим, чого більше немає; будь вдячною за те, що було…»

Для мене це означало одне: відтепер я повинна обходитися без порад Мані. Та, з іншого боку, був у цьому і позитив: якщо він більше не вмітиме розмовляти, то й жодна небезпека йому не загрожуватиме, ніхто не захоче проводити з ним наукових дослідів. Будь-хто поставиться до моєї історії як до фантазії маленької дівчинки. Я стиха заплакала. Мані повернув до мене голову і облизав. Я не суперечила. Я довго плакала, і сльози принесли полегшення.

За якийсь час я знову змогла ясно мислити і з вдячністю думала про все, чого навчилася від Мані. Зерно його науки впало на добрий ґрунт. Я вже не мала жодних сумнівів, що колись стану дуже заможною. Ймовірно, набагато швидше, ніж хто-небудь міг сподіватися. А ще я знала, що гроші зроблять мене щасливою. Тепер можна розповісти мою історію. Я зуміла так її написати, що ніхто до пуття й не зрозуміє, нафантазувала я собі голос Мані, чи він справді розмовляв зі мною. Глибоке відчуття вдячності хвилею накрило ме‑не. Я завмерла від щастя і ще цілу вічність просиділа з Мані у нашому сховку — востаннє… Несподівано у моїй голові визріла кінцівка моєї книжки. Повернувшись додому, я написала:

«Я щиро бажаю, щоб якнайбільше дітей почули те, що промовляє ця книжка. Пес на ім’я Мані і я будемо невимовно щасливими.