Пес на ім'я Мані

Дарил, хлопець, який заробляє багато грошей

— Кіро! Негайно вставай! — почувся голос мами.

Якби не мама, я неодмінно проспала би. Інколи хочеться поспати трохи довше, щоб додивитися гарний сон.

Я потягнулася у ліжку.

Мама відслонила гардини і впустила до кімнати ранок. Вона несхвально оглянула безлад у моїй кімнаті, її погляд упав на мої касетки. Одна за одною, вона взяла їх до рук. Побачивши написи «Ноутбук» та «Сан-Франциско», наморщила чоло.

— Що за безглузда ідея? — поцікавилася мама.

Я зашарілася, мені аж гаряче стало.

— Ти ж знаєш, я хотіла би поїхати в США за програмою обміну… А ще я думала, що, маючи комп’ютер, змогла би ліпше готувати домашні завдання. Ось і вирішила заощаджувати.

Мама глянула на мене без жодного захоплення в очах.

Вона струснула касетками — монетки-сирітки сумно перекотилися туди й сюди.

— Справді, гроші, — здивувалася мама. — І скільки там?

Розмова мені не подобалася.

— Три євро, — стиха пробурмотіла я.

— Так-так, 3 Ђ на подорож і 3 Ђ — на ноутбук. Такими темпами ти далеко заїдеш, — мама захихотіла. — Якщо на подорож треба тисячу п’ятсот євро, то… — вона заходилася лічити подумки, хоча лічба ніколи не належала до її талантів. — 3 Ђ на місяць множимо на дванадцять — буде 36 Ђ на рік, за десять років назбираєш триста шістдесят євро. Отже, полетіти до Америки зможеш через п’ятдесят років, — нарешті впоралася вона з важким завданням і зайшлася сміхом.

Я ненавиділа, коли мама насміхалася з мене, тоді я сама собі видавалася такою дурепою, аж сльози виступили на очах від образи. Я не хотіла, щоб вона бачила мої сльози, і намагалася придушити їх у собі, а що опанувати себе так і не змогла, то ще більше розлютилася.

Мама вибігла з кімнати й гукнула тата:

— Чуєш, Георгу, наша донька — фінансовий геній! Зібралася невдовзі до Сан-Франциско! Ха-ха-ха!

Я вже не могла далі стримуватися і закричала з дверей:

— А я таки полечу, ось побачите! Уже наступного року на літні вакації! А вам навіть листівки не напишу! Сидіть собі на своїх боргах! Не буду вам допомагати!

Я гримнула дверима, впала на ліжко й гірко заридала. Була люта сама на себе. І хто мене смикав за язика? Я б залюбки розтрощила свої касетки. Це ж треба було повестися на таку дурню! Звичайно, з тієї затії нічого не вийде. Я вирішила відразу після уроків розшукати Мані й повідомити йому, що наша вигадка навіть виїденого яйця не варта. Чудова ідея! Бабусею до Америки!

То був не найліпший шкільний день. Думками я витала зовсім деінде. На щастя, того дня не довелося писати жодних тестів чи самостійних робіт. Я б неодмінно провалилася. Навіть жодним словом не перемовилася з Монікою, моєю щирою товаришкою, з якою ми разом сидимо за партою. Німотно сиділа, втупившись в одну точку. Уроки, здавалося, ніколи не скінчаться.

Моніка більше не витримала мого мовчання і написала мені записку. Я, не читаючи, запхала її до кишені джинсів.

На перерві я притьмом вискочила надвір, хотіла побути сама.

Але Моніка наздогнала мене.

— Що з тобою? — вона здавалась ображеною. — Захворіла чи, може, щось загубила? Посварилася з батьками? Не сумуй, усе владнається! Невже знайшовся господар Мані…

— Пальцем в небо, — урвала я товаришку, бо інакше вона не замовкла би довіку.

Має таку ваду — надто багато говорить. Надто багато… І не вміє зберігати таємниць. Тому Ясон, речник нашого класу, каже, що Моніка як уже щось утне, то хоч в газету пиши…

Але Моніка не відступала, насідала далі. Як усі балакучі люди, вона була дуже цікава. Я вже знала, що спокою не матиму, отож роздумувала, що можна довірити Моніці, аби не зашкодити Мані.

Я розповіла їй про касетки бажань і про те, як мене висміяла рідна мама.

— Ну ось, мені потрібні гроші, багато грошей і то негайно! — завершила я свою розповідь.

Моніка здивовано глянула на мене.

— Чом би не попросити в дідуся з бабусею? Вони, напевно, дадуть тобі грошенят. Я тільки так і вчинила би…

— Моніко, та мої дідусь з бабусею самі заледве дають собі раду… — дорікнула я.

Родина Моніки була надзвичайно заможною, не те що моя…

— То попроси у своїх дядьків і тіток, — запропонувала Моніка.

— Ти мене нервуєш… — буркнула я. — Я не маю багатих родичів. Жодних шансів роздобути грошей у них!

— Гаразд, — не здавалася Моніка. — Хай ніхто не зможе дати тобі грошей, але я знаю одне: ти занадто легко опускаєш руки, навіть спроби не робиш, щоб знайди вихід із ситуації, зациклюєшся на невдачах… Так і справді нічого не досягнеш!

Я нашорошила вуха. Щось схоже мені казав Мані. Може, у цьому й справді є частка істини.

Моніці можна багато чого закинути, але вона таки дійсно ніколи не здавалася без боротьби. У школі, щоправда, не виблискувала талантами, та їй якось щастило усе здавати без хвостів. А була вона направду не найрозумнішою в класі…

Перерва закінчилася, і ми повернулися до класу. У душі я заприсяглася зменшити своє негативне ставлення…

Нарешті уроки добігли кінця. Я заквапилася додому, похапцем проковтнула обід, взяла на поводок Мані і помчала з ним до лісу. Я ледве тримала себе в руках, щоб не вибовкати йому все ще по дорозі до сховку. А коли ми опинилися у нашому гроті, слова самі полилися потоком.

— Від твоїх ідей сама лише морока! Мама, побачивши мої касетки бажань, просто висміяла мене. Вирахувала, що полетіти до Америки я зможу не скоріш як за п’ятдесят років. Та я вже бабусею тоді буду!

Мані мовчки дивився на мене, а тоді похилив голову — вигляд він мав сумовитий.

Урешті я почула його тихий голос:

— А чи справді ти хочеш тієї Америки і ноутбука?

— Звичайно! — твердо сказала я.

Мушу визнати, мене й саму здивувала власна впевненість. Візуалізація, касетки та альбом бажань певним чином переконали мене, що я таки цього хочу.

— Добре, — Мані дуже прискіпливо глянув на мене. — Це, власне кажучи, головне. Для тебе зараз не обов’язково знати, як сповняться твої бажання. Набагато важливіше саме бажання. Якщо воно не справжнє, то ти відступишся від нього за перших же труднощів.

Певною мірою так воно й було. Бо суперечка з мамою тільки додала мені впертості. Я хотіла досягти поставленої мети.

— А ще я ніколи не казав, що буде легко, — додав Мані.

— Твоя правда, однак від мами я такого направду не сподівалася! — простогнала я.

— Кривда завжди з’являється з того боку, звідки ми її найменше очікуємо, — мовив білий лабрадор. — А тепер подумаймо, як тобі роздобути грошей іще до того, як ти станеш бабусею…

— Безнадійно, — відповіла я. — Я вже й з Монікою про це говорила… Я не маю багатих родичів, у яких могла би попросити грошей. Я просто в розпачі!

Мані сердито шаркнув лапою.

— Не зосереджуйся на тому, що неможливо виконати. Ти могла би, скажімо, працювати й заробляти.

Я вже гнівалася сама на себе, бо ніяк не могла відвикнути вбачати в усьому насамперед негатив. Та як дванадцятирічна дівчинка зароблятиме гроші?

— Я могла би підстригати наш моріжок, — спало мені враз на думку. — І, напевно, заробила б кілька євро.

Мані не надто вдовольнила моя ідея.

— Ти ж сама живеш у тому будинку, користуєшся садком і моріжком, тож природно, що повинна допомагати доглядати за ними. Не годиться вимагати за це грошей від своїх батьків. Вони теж багато роблять для тебе, не вимагаючи нічого навзамін.

— То скажи на ласку, яким чином я маю заробляти гроші! — скрикнула я.

— Дуже просто, — відповів Мані. — Згодом я розповім тобі надзвичайно цікаву історію про одного юнака на ім’я Дарил. У свої сімнадцять років він уже був мільйонером, хоча нічим не вирізнявся з-поміж інших хлопчаків. Але спершу я повинен сказати тобі щось важливе. Заробляєш ти гроші чи ні, залежить насамперед не від самої лиш розумної ідеї і не тільки від того, якою доброю та хорошою ти є, а від твоєї самодовіри.

— Від самодовіри? — приголомшено повторила я услід за Мані. — Що тут спільного з зароблянням грошей?

Пес статечно виструнчився, аби продемонструвати, що йдеться про щось дуже вагоме.

— Самодовіра — це те, чи довіряєш ти сама собі, чи віриш в себе. Якщо ж не віриш у власні сили, то нічого й братися до справи. А якщо не візьмешся до справи, то нічого й не досягнеш.

Я не була певна, чи правильно розумію, що мій пес мав на увазі.

Але потім згадала один випадок: якось я забула підготуватися до контрольної роботи. Уранці мої шкільні товариші нагадали мені про це. Я знаю, що швидко вмію запам’ятовувати і вчитися, тож вирішила прогуляти два уроки малювання, сіла на лавку у шкільному дворі і вивчила увесь матеріал до контрольної. І таки витягнула роботу на «задовільно». Якби не вірила тоді у власні сили, то навіть би й не бралася до книжки.

— Відмінно! — неймовірно зрадів Мані. — Оце і є самодовірою!

Я весь час забувала, що він уміє читати мої думки.

— Боюся, самодовіри у мене не так уже й багато, — розсіяно мовила я.

— Це правда, — погодився Мані. — Але її можна легко виплекати. Хочеш знати як?

— Звичайно! — підхопилася я.

— Я тобі поясню. Візьмеш чистого зошита або щоденника і назвеш його «ЖУРНАЛОМ ДОСЯГНЕНЬ». Нотуватимеш там усі свої вдалі справи. Записи слід робити регулярно — не менше п’яти особистих досягнень щодня! Це можуть бути навіть щонайменші дрібнички. Можливо, спочатку буде нелегко. Ймовірно, ти запитуватимеш себе, досягнення це чи буденна річ. Та сумнів треба вирішувати на користь досягнень. Ліпше переборщити з самодовірою, аніж відчувати її брак.

Мані на якусь мить задумався.

— Найліпше братися до справи негайно, — нарешті озвався він. — Зустрінемося пізніше, після вечері. Я розповім тобі історію про Дарила.

Мені кортіло почути історію про Дарила негайно, але я усе більше довіряла Мані, який, здавалося, досить добре знав суть проблеми. Тому скорилася, і ми почимчикували додому.

Я відразу подалася до своєї кімнати. Взяла старого зошита з хімії, вирвала кілька списаних сторінок і наклеїла на обкладинку нову картку з написом «ЖУРНАЛ ДОСЯГНЕНЬ», написала нинішню дату. Але що далі? Я тупо витріщалася на чистий аркуш. А вчора? Яка справа мені вдалася учора? Довго нічого не спадало на думку. Хіба, може, виготовлення касеток бажань? З іншого боку, я не мала певності, чи це досягнення. Може, все-таки записати?

І тут я згадала слова Мані: «Спершу ти часто сумніватимешся, варто записувати якийсь вчинок як успіх чи ні, але завжди вирішуй на користь успіху…»

Отож я відкинула сумніви і почала писати:

1. Я зладнала дві касетки бажань. Зробила їх, хоч і не певна була в результаті. Але якби не зробила, то нічого було й сподіватися якогось результату.

2. До кожної касетки поклала по 3 Ђ.

3. Завела альбом бажань.

4. Сьогодні почала робити нотатки в журналі досягнень.

5. Постановила собі заробляти багато грошей.

6. Вирішила доводити справи до кінця.

7. Багато довідалася про гроші та про те, як їх заробляти.

Я перечитала список і шалено запишалася собою. На Землі, без сумніву, небагато дітей, які цікавляться такими серйозними питаннями. Мені аж якось не по собі стало. Але, схоже, усі непересічні особистості трохи не від світу цього.

Настав час братися до шкільних завдань. Потім ми вечеряли, а опісля подалися з Мані до лісу. Було літо, сутеніло пізно. Мама не надто схвально поставилася до нашої вечірньої прогулянки в хащах, але мені конче треба було поговорити з Мані без свідків.

Насамперед я гордо повідомила другові про те, що таки знайшла для свого журналу досягнень п’ять справ, які мені вдалися. Мані був задоволений.

Тепер я з нетерпінням чекала розповіді про Дарила.

Мані більше не мордував мене зволіканням і почав свою історію:

— Якось Дарил сам розповів історію свого успіху, а я підслухав. Усе почалося тоді, як одного разу восьмирічним хлопчиком він захотів піти в кіно, а що не мав грошей, то постав перед вибором: попросити їх у батьків чи заробити самому. Дарил обрав другий варіант. Він приготував домашній лимонад, щоб на розі вулиці продавати його перехожим. То був дуже морозний зимовий день, ніхто не купував у нього напою, за винятком двох людей — його мами і тата.

Тоді ж йому трапилася нагода поспілкуватися з одним дуже успішним бізнесменом.

Коли Дарил розповів йому про свою невдачу, бізнесмен дав йому дві важливі поради: «По-перше, намагайся вирішувати проблеми інших, тоді неодмінно заробиш багато грошей. А по-друге, завжди концентруйся лише на тому, що ти знаєш, можеш і маєш».

То були дуже корисні підказки, бо ж існувало чимало речей, які не під силу маленькому восьмирічному хлопчикові. Отож Дарил блукав вулицями і міркував, які ж людські проблеми він зумів би зі своїми можливостями вирішити.

Справа непроста. Жодна слушна ідея не спадала малому на думку. Та одного дня тато мимоволі спрямував його у правильне русло. За сніданком він попросив сина принести газету. А треба сказати, що листоноші в Америці залишають газети у спеціальній трубі, почепленій на паркані перед будинком. Якщо ж господар, загорнувшись у домашній халат, захоче почитати за сніданком газету, доведеться йому вийти з теплої хати у вітер та негоду, щоб забрати її з вулиці. Здебільшого від будинку до паркана лише двадцять чи тридцять метрів, але долати їх часто буває не надто приємно.

Доки Дарил бігав за газетою для тата, у його голові зродилася ідея. Ще того самого дня він обійшов сусідів і запропонував лише за один долар на місяць щоранку підсовувати їхні газети їм під двері. Більшість погодилися. Незабаром у Дарила з’явилося понад сімдесят клієнтів. І коли через місяць він зібрав свою першу платню, то почувався на сьомому небі від щастя.

Так, він був щасливий, але не задовольнився досягнутим і взявся шукати нові можливості для заробітку.

Раз скуштувавши успіху, Дарил рвався уперед. Він запропонував своїм клієнтам виставляти за двері помешкання мішки зі сміттям. За ще один долар на місяць хлопчик щоранку відносив їх до смітника. Дарил доглядав за домашніми улюбленцями, стеріг будинки, поливав квіти, але ніколи не працював за погодинну оплату — за власною схемою він міг заробляти набагато більше.

Коли Дарилові виповнилося дев’ять років, він навчився користуватися татовим комп’ютером та складати рекламні програми. Тоді ж хлопчик почав записувати винайдені ним способи заробляння грошей. А що він невтомно вигадував щось нове, скоро назбиралася поважна добірка ідей. Мама допомагала синові вести бухгалтерію, щоб він не забував, коли і від кого забирати платню.

Дарил залучив до справи й інших дітей, які йому допомагали, а взамін одержували половину від його заробітку. Гроші потоком текли до його кишень.

Дарилом зацікавився один видавець і переконав його видати книжку з назвою «250 порад, як дітям навчитися заробляти гроші». Книжка мала шалений успіх, а Дарил у свої дванадцять років утішався славою.

Він став «відкриттям» на телебаченні, його запрошували до участі в численних дитячих шоу. Усі визнавали, що він дуже невимушено поводився перед камерою.

П’ятнадцятирічним підлітком Дарил уже вів власну телепрограму. Тепер він і справді заробляв шалені гроші на телебаченні та на рекламі. Коли йому виповнилося сімнадцять, Дарил уже володів мільйонами доларів…

Мані завершив свою розповідь запитанням:

— Як гадаєш, що стало вирішальним для його успіху?

Я ніяк не могла отямитися — таке неймовірне враження справила на мене розповідь лабрадора. Я вже хотіла сказати, що успіх Дарила визначило телебачення, але ж без публікації книжки він не потрапив би туди. А без вдалих ідей не було би і книжки…

Мані урвав мої роздуми:

— Правильно! Дарил сконцентрувався на тому, що він уміє, знає та має. З цього все і почалося, і цього достатньо, аби дитина заробляла суттєво більше за дорослих. Бо дорослі часто усе своє життя зосереджуються переважно на тому, чого не вміють, не мають і не знають.

— Отже, знову йдеться про самодовіру, — визнала я. — Але чи годиться такий метод тут, у Європі? В Америці дітям значно простіше…

Мані тричі гавкнув.

Я злякалася — Мані майже ніколи не подавав голосу — і сполохано озирнулася. Може, звідкись чигає небезпека? Однак нічого підозрілого не побачила. Раптом я згадала, що тільки-но сказала. Хоч язик собі відкушуй! Я зробила те, чого ніяк робити не можна було: зосередилася на тому, чого не можу і не маю, бо ж не в Америці живу. Але й тут теж, напевно, знайдуться якісь можливості.

Мані вдоволено загарчав.

— Молодець! Ми обоє заслужили собачого печива.

Я, не гаючись, пригостила собаку сухим кормом зі своєї кишені.

Він з насолодою ним похрустів.

Нараз я відчула несамовиту впевненість, що якось таки зумію знайти спосіб, як заробити багато грошей. Я погладила лабрадора по загривку. Йому це подобалося, він замуркотів, наче кицька. А потім ми повернулися додому.