Пес на ім'я Мані

Велика криза

Повернувшись додому, я відразу помітила — щось трапилося. Розгніваний тато бігав по хаті, мама сиділа, схилившись над кухонним столом, і гірко плакала.

Мані, про всяк випадок, ховався у кущах в садку. Побачивши мене, кинувся услід і забіг до будинку.

Обережно я поцікавилася, у чому річ. Замість відповіді мама захлипала ще голосніше. З виразом обличчя, що свідчив не менш як про катастрофу, тато повідомив:

— Ми дуже багато заборгували з виплатою кредиту за будинок. Банк надіслав гнівного листа, у якому погрожує відмовити нам у кредитуванні, якщо ми негайно не ліквідуємо заборгованість.

— І що? — запитала я. — Що буде тоді?

— У нас відберуть будинок… Звідки ж узяти такі гроші? — у татових очах забриніла сльоза. Здавалося, і він ось-ось заридає.

— І знову доведеться тулитися в маленькому помешканні. Який сором! — хлипала мама так гірко, аж серце краялося.

— І ми до кінця життя не розквитаємося зі своїми боргами, — майбутнє тато бачив у похмурому світлі.

— Ми більше ні на що не спроможемося, — вголос заридала мама.

— Нічого такого не трапиться, — спробувала я заспокоїти батьків, хоч і не надто переконливо.

Я відчувала, що мало чим зумію допомогти, а тому взяла Мані й подалася з ним до лісу — мені потрібна була розумна порада.

Ми дісталися нашого сховку. Здавалося, ніби минула вічність, відколи Мані виклав мені першу лекцію про те, як розпоряджатися грішми. Відтоді сталося так багато змін!

— Так, ти робиш значні успіхи, — почула я голос Мані.

— Як приємно знову порозмовляти з тобою, — ніжно обійняла я лабрадора.

— Я розмовлятиму з тобою лише доти, доки ти потребуватимеш моєї підтримки, — попередив Мані.

— Я дуже потребую твоєї поради саме тепер.

— Та ні, — заперечив Мані, — ти вже сама можеш собі зарадити. Більшість знань про гроші ти здобула з розмов із заможними людьми. Кращих вчителів годі й бажати… Залишилось хіба навчитися, як вкладати гроші. Навколо тебе достатньо порадників, які зуміють тобі в цьому допомогти. Я лише спрямував тебе правильним шляхом, решта — твоя заслуга.

— Так-так, але все це не настільки важливо, — заперечила я. — Зараз мені потрібна твоя допомога, інакше ми втратимо наш дім…

— Ля-ля-ля, — Мані наморщив носа і верхню губу так, ніби з’їв щось бридке. — Найважливіший крок для врегулювання ситуації ти вже зробила — домовилася на завтра про зустріч своїх батьків з паном Ґольдштерном. Він усе залагодить…

Я цілком забула про умовлену зустріч! Звісно, цьому багатієві можна довіряти, він неодмінно щось добре нарадить татові й мамі.

— По-моєму, ти знайшла іще одну причину, навіщо тобі багатіти, — зауважив Мані.

Я запитально глянула на собаку.

— Щоб стати людиною, яка залюбки допомагатиме іншим у скруті і до якої охоче йтимуть за порадою, бо довірятимуть, — пояснив Мані свою думку.

— Вважаєш, що зможу стати схожою на пана Ґольдштерна? — без жодного ентузіазму перепитала я.

— І так, і ні, — відповів Мані. — Так — бо все, до чого братимешся, зумієш довести до кінця. Ні — бо ніколи не станеш другим паном Ґольдштерном, а лише самою собою, неповторною особистістю, однак, якщо і надалі продовжуватимеш жити так, як досі, теж зможеш досягти не менших успіхів.

Слова Мані приголомшили мене — так високо я себе навіть у найпотаємніших мріях не оцінювала. Але Мані видніше… Я вирішила завтра ж записати його похвалу до журналу досягнень. То було найвище визнання у моєму житті. Досягнути таких професійних вершин, як пан Ґольдштерн! Яка спокуслива думка!

— Ти лише повинна визначитися, чого хочеш.

— Це неважко! — не замислюючись, одразу випалила я.

— Звісно, багато людей довіряться тобі, однак не всі будуть готові платити за це, — попередив Мані.

— Що ж мені робити? — зацікавилась я.

— Те ж саме, що робила й досі. Головне — ніколи не забувай вести свій журнал досягнень, навіть тоді, як станеш успішною людиною.

Я з готовністю пристала на таку умову.

— Це не так легко, як ти собі, можливо, гадаєш, — суворо застеріг Мані. — Успіхи, буває, забивають памороки. Допустивши в себе пиху та зарозумілість, ти перестанеш вчитися. А хто не вчиться, той не росте у професійному сенсі.

Мані почекав, доки я усвідомлю сказане, і повів далі:

— Роблячи нотатки у журналі досягнень, ти глибше пізнаватимеш саму себе, світ і закономірності успіху, краще збагнеш свої бажання та себе як особистість, а зрозумівши власну сутність, розумітимеш й інших. Повне пізнання самої себе і таємниць світу — недосяжний ідеал, але треба прагнути хоч трохи до нього наблизитися.

— Мені неймовірно подобається робити записи в журналі досягнень, — уголос міркувала я.

— От і добре, — голос Мані прозвучав дуже серйозно. — А ще ніколи не уникай труднощів. Страх перед труднощами й помилками, страх осоромитися перед людьми не одному зіпсував життя.

Я почервоніла.

— Саме такий страх не дає мені вільно дихати. Що вже пані Гайнен та обоє Ганенкампів умовляли мене не боятися! — призналась я і переповіла Мані пропозицію співробітниці банку. — Я розумію, що треба виступити перед зібранням у школі, але несамовито боюся цього. Я не зумію…

Мані відповів цілком несподівано:

— Ходімо за твоїм журналом досягнень.

Сказав і зник. Я кинулась його наздоганяти, та хоч як швидко бігла, змагатися з собакою було даремно. Мані, ясна річ, прибіг додому, значно випередивши мене. Я схопила журнал, і ми знову помчали до лісу. Перед сховком я ледве переводила дух, так захекалася.

— Подолати невіру у власні сили дуже просто, — мовив Мані, коли я трохи оговталася від бігу. — Достатньо погортати журнал і знайти в ньому докази своїх минулих досягнень — це неодмінно допоможе в майбутньому.

Я переглянула свої записи. Чого я тільки не боялася — а потім усе виявилося таким простим! Боялася запропонувати панові Ганенкампові вигулювати за плату Наполеона, боялася знайомства з паном Ґольдштерном… Боялася зійти у льох пані Козир, боялась глузування своєї мами, як тоді, коли вона знайшла мої касетки бажань. А яким безмежним був мій страх втратити Мані!

— То як, іще не повірила, що здатна на більше, ніж собі думаєш? — поцікавився Мані.

Дивно, я й справді уперше відчула тієї миті, що не так уже й боюся виступати перед шкільним зібранням. Що частіше я поверталася думками до своїх звершень, то впевненіше почувалась. Раптом я помітила, що при згадці про виступ страх уже не паралізував мене, я просто хвилювалася і не більше, а тоді нараз з’явилась упевненість — це мені під силу!

Мані уважно спостерігав за мною.

— Це немов якісь чари, — зачудовано мовила я. — адже я була переконана, що ніколи не переступлю через свій страх. А тепер навіть хочу виступити перед дітьми й батьками, хоч і хвилююся несамовито.

Я невимовно запишалася собою. Пані Гайнен та подружжя Ганенкампів теж, без сумніву, пишались би моєю відвагою. Мані радісно лизнув мене по обличчі. Я усе ще не відучила його від цієї звички та й відучувати вже не буду…

Я ніяк не могла прийти до тями від чарівної метаморфози, що відбулася зі мною.

— Як таке можливо? — дивувалась я.

Мані, здавалось, усміхався.

— Страх з’являється лише тоді, коли ми не віримо у здійснення задуманого. Що яскравіше вимальовуємо собі поразку, то більше боїмося. А заглянувши до свого журналу, ти зосередишся на власних досягненнях і мимоволі побачиш образ нового успіху.

Я не була певна, чи все правильно зрозуміла, тому Мані коротко підсумував:

— Позитивні думки про досягнення мети проганяють будь-який страх.

— Не можу стверджувати, що цілком розумію твої слова, але це, напевно, так само, як з електрикою, — пересмикнула я плечима. — Достатньо знати, що вона є й функціонує…

На знак згоди Мані примружив очі.

Ми знову покинули свій сховок, але цього разу вже нікуди не поспішали.

Перед сном треба було залагодити ще купу справ, насамперед заспокоїти батьків. Коли я нагадала їм про зустріч з паном Ґольдштерном, мама принаймні перестала ридати. Потім я зателефонувала Моніці й Марселеві і розповіла про пропозицію пані Козир заснувати інвестиційну групу.

Наступного ранку приємна пані водій заїхала за моїми батьками. Пан Ґольдштерн вважав за ліпше порозмовляти з ними наодинці. Не знаю достеменно, про що вони там говорили, — батьки пробули в гостях доволі довго, а коли повернулися додому, то мали дуже, дуже щасливий вигляд. Мені повідомили тільки про те, що пан Ґольдштерн домігся для них відтермінування на кілька місяців погашення кредиту та зменшення суми виплат на тридцять два відсотки — таким чином щомісяця з’являлося більше вільних коштів, з яких батьки половину вирішили відкладати на непередбачені витрати, а іншу половину заощаджувати для плекання власної «курочки».

Я радісно обійняла тата й маму, а тоді кинулася пестити Мані. Батьки не могли знати, що так я дякувала Мані за допомогу. Я довго гладила гарного білого лабрадора. Пес мовчки насолоджувався ласкою, а тоді раптом облизав мені обличчя…

Я пішла до своєї кімнати, настрій у мене був святковий. Вийняла із журналу досягнень список першочергових завдань. Одним зі найважливіших було: допомогти батькам позбутися боргової кабали. Його я вже виконала, щоправда, не сама, з допомогою пана Ґольдштерна, але ж те, що зустріч з ним батьків відбулася, таки моїх рук справа. Червоним олівцем я урочисто вивела навпроти цього пункту тлусту «пташку», а тоді вписала до журналу своє надзвичайне досягнення. Той запис якось нічим не вирізнявся з-поміж інших, тому на останній сторінці зшитка я великими літерами написала заголовок: «МОЇ НАЙВИЗНАЧНІШІ ДОСЯГНЕННЯ», і першим пунктом стало таке:

1. Допомогла батькам, щоб вони більше не страждали від тягаря боргів і водночас почали заощаджувати гроші.

Потім гордо глянула на свої касетки бажань — уже не за горами той день, коли я їх «розіб’ю». Неймовірно!