Колишній господар Мані




Наступного дня я не хотіла йти до школи — боялася, що, повернувшись, не застану Мані вдома. Але тато пообіцяв узяти мене з собою до сусіда тітоньки.

Моніка тим часом уже звикла, що з мене тепер слова й обценьками не витягнеш, мене ж до третього уроку аж розпирало від потреби поділитися з нею поганою новиною. Моніка поспівчувала.

— Якщо треба заховати Мані, то він може побути в нас, — великодушно запропонувала вона.

Мені невимовно полегшало на душі. Тепер я мала певність, що рішення проблеми якимось чином таки знайдеться.

Та все ж мені аж млосно ставало від тривоги, коли ми з татом збиралися в дорогу до тітоньки. Потім ми разом із нею подалися до сусіда і невдовзі прибули до величезної вілли посеред розкішного парку.

Сторож відчинив ворота, і наше авто поволі підкотилося до будинку.

— Щоб мешкати тут, треба мати дуже, дуже багато грошей, — вражено зауважив мій тато.

— Пан Ґольдштерн заробив велетенські статки на біржі, — пояснила тітонька. — Я чула, з ним нещодавно трапився нещасний випадок, навіть не знаю, чи повернувся він уже з лікарні.

Я обійняла Мані, бажаючи в душі панові Ґольдштернові запропастися під землю разом зі своєю віллою.

Сторож повідомив про наш приїзд, покоївка в уніформі відразу відчинила двері.

Ми вийшли з авто, тітонька пояснила причину нашого візиту, і вже за мить ми стояли перед паном Ґольдштерном. То був невисокий чоловічок з дуже приємним обличчям.

Я налаштувалася на ненависть до господаря дому, однак, на своє превелике здивування, зразу ж полюбила його.

До того ж, він був надзвичайно розумним. Пан Ґольдштерн миттю збагнув, як тісно ми пов’язані з Мані.

— І як ти назвала нашого спільного улюбленця? — мило поцікавився він.

Я не могла спромогтися на відповідь, до мене враз дійшло, що Мані мусив раніше мати інше ім’я.

— Мані, — відповів замість мене тато.

— Он як, Мані. Це добре, навіть дуже добре! — зрадів пан Ґольдштерн. — Це ім’я подобається мені більше, аніж попереднє. Хай залишається

Мані.

Я здивовано глянула на господаря. Він видався мені неймовірно розумним. Я теж вважала, що Мані нізащо не можна міняти ім’я.

Пан Ґольдштерн повів нас до вітальні. Він розповів, що разом з Мані потрапив в автоаварію за кілька кілометрів від того місця, де мешкаємо ми. Він зазнав досить важких поранень і був без свідомості, отямився аж у лікарні. Свого лабрадора з того часу не бачив.

Панові Ґольдштернові довелося пролежати в лікарні декілька місяців, потім він розшукував собаку, але ніхто нічого про Мані не чув.

— Мані, видно, намагався дістатися своєї домівки, але на нього, вочевидь, напав інший пес, він доповз до нашого садка, — і я розповіла привітному господареві все, що знала про Мані. Навіть про те, як він ледь не втопився. А про те, що лабрадор ще й розмовляти вміє, я, звичайно, промовчала. Хоч і мала відчуття, що панові Ґольдштернові можна довіряти, та хтозна…



Господар підвівся зі свого крісла й підійшов до мене. Щойно тепер я помітила, як важко йому ходити, не інакше, наслідок нещасного випадку на дорозі. Він узяв мене за руки і вдячно глянув у вічі.

— Я такий радий, що ти знайшла нашого улюбленця. Я знаю, що йому дуже добре живеться у тебе. Мені з серця наче камінь спав.

Я зашарілася.

— Я дуже, дуже люблю Мані, — пробелькотіла я ніяково.

— Я це відчув, тому так тішуся. Мені ще доведеться пройти не один курс лікування, незабаром я знову лягаю на кілька тижнів до реабілітаційної клініки. Для мене величезна полегша, що ти й надалі зможеш потурбуватися про Б… я хотів сказати, про Мані. Звісно, усі витрати я компенсую…

Мені аж серце зайшлося від бурхливої радості, та потім стало шкода цього чудового чоловіка.

— Ви, мабуть, дуже тужили за Мані? — запитала я.

— Ще й як, — зітхнув пан Ґольдштерн. — Хочу тебе попросити про одну послугу. Чи не могла би ти раз на тиждень провідувати мене у клініці разом з Мані? Мій шофер забиратиме вас, а потім відвозитиме додому.

— Охоче, — швидко погодилася я, бо щиро хотіла допомогти чоловікові, який усе більше мені подобався.

Пан Ґольдштерн обернувся до мого тата:

— Ви нічого не матимете проти, щоб собака зостався у вас, а Кіра з Мані раз на тиждень провідували мене? Усі кошти я візьму на себе. Я маю на увазі ваші клопоти, минулі та майбутні…

Тато в’яло запротестував, мовляв, фінансові компенсації цілком зайві. Але пан Ґольдштерн категорично наполіг на своєму. Я з подивом помітила, яка він владна людина, і вже раділа можливості навідувати його в клініці. Пан Ґольдштерн дуже відрізнявся від усіх тих людей, яких я знала. Раптом він видався надзвичайно втомленим. Мабуть, розмова знесилила його, а ми й не зауважили того.

Моя тітонька запропонувала збиратися додому. Пан Ґольдштерн не заперечував. Мані на мить обережно поклав йому голову на коліна. Пес відчував нездужання свого колишнього господаря. Пан Ґольдштерн теленькнув дзвоником, і на порозі миттєво з’явилася покоївка. Ми попрощалися, а служниця провела нас до дверей.

Ми відвезли тітоньку до її помешкання, а самі подалися додому. Доки тато розповідав мамі про події того дня, ми з Мані помчали до лісу.

Я мала стільки запитань!

Нарешті ми дісталися нашої схованки. Я відгорнула гілки, що затуляли вхід до гроту, і ми заповзли до печерки у хащах.

Опинившись усередині, я почула голос Мані.

— Я радий, що ви з паном Ґольдштерном знайшли порозуміння. Він чудова людина. Я багато від нього навчився.

Я була вражена — то й Мані колись доводилося вчитись! Ну, звісно ж. Мудрецями не народжуються.

— Скажи, чому ти ніколи не розповідав мені про пана Ґольдштерна? — не стримала я цікавості.

— Ми ж постановили розмовляти тільки про гроші, — відповів пес.

— Твоя правда, але хіба ти не тужив за господарем? — недовірливо запитала я.

— Після аварії я був певен, що мій господар загинув, — пояснив Мані. — Усюди кров, а він лежав без ознак життя. Мені теж паморочилося в голові, я відповз під кущ і знепритомнів. Спав, мабуть, дуже довго, бо коли прийшов до тями, на дорозі вже не було ні авто, ані мого господаря. Я й не сподівався коли-небудь побачити його знову.

Тепер мені дещо прояснилося.

— Повернімося до проблеми грошей. Більше жодних зайвих балачок, — вів далі Мані. — Як захочеш довідатися щось іще, запитаєш мого пана, коли побачимося наступного разу.

Я не мала жодного бажання розмовляти про гроші. Стільки цікавого трапилося! А ще мені кортіло скористатися нагодою і випитати Мані про його уміння розмовляти.

Проте голос Мані прозвучав дуже категорично.

— Подбаймо про те, щоб у твоїх батьків поменшало фінансових проблем. Але спершу повторимо пройдений матеріал. Як просуваються справи з альбомом бажань?

Я почервоніла.

— Уже завела, — почала я. — Мені бракує відповідних картинок ноутбука та краєвидів Сан-Франциско для альбому. І для касеток — також. Я цілком про них забула.

Мані докірливо зиркнув на мене і невблаганно продовжував допитуватися:

— Займалася візуалізацією? А що з журналом досягнень? Робила учора записи?

— Учора я мала інші клопоти… — пробурмотіла я. — Боялася тебе втратити і не могла ні на чому іншому зосередитися.

— Розумію, — кивнув Мані. — Та саме такої помилки допускаються багато людей, яким бракує грошей. Вони мають стільки нагальних справ, що їм ніколи подбати про важливі речі.

— Не розумію, — обурилась я — Що може бути важливішого за спробу зберегти тебе?

— Я вже сказав, що розумію тебе, — нетерпеливився Мані. — Мене цікавить інше: що ти робила до появи своєї тітоньки? Яку відмовку знайдеш цього разу?

— Сяяла від щастя, що зможу заробляти купу грошей, вигулюючи Наполеона, — буркнула я.

Мані серйозно глянув на мене.

— Мушу дати тобі три дуже важливі поради: по-перше, ти повинна дотримуватися виконання своїх рішень, навіть якщо на твоєму шляху постають перешкоди. За сприятливих умов і дурень впорається з поставленими завданнями. Характер проявляється тоді, коли виникають справжні проблеми. Лише одиниці здатні на це. А деякі люди, які заробили особливо багато грошей власною працею, зуміли навіть досягти найвизначніших успіхів у найскрутніші моменти свого життя.

Я замислилася. Десь я вже таке чула… Хто мені казав? Та звісно, хто! Марсель! Згадалася його загадкова друга порада: «Кожен зуміє заробляти гроші, коли все йде гладко, а ось коли трапляються перепони, тоді й виявляється, хто цього гідний, а хто — ні». Мені ще вчитися і вчитися…

Мані схвально кивнув.

— Проблеми будуть завжди, та, незважаючи на них, треба щоденно робити справи, важливі для твого майбуття. Це не займе і десяти хвилин, однак саме вони визначальні для тебе. Більшість людей застрягають там, де почали, тільки тому, що не скористалися своїми десятьма хвилинами і завжди сподівалися на зміну життєвих обставин, не помічаючи, що змінюватися треба насамперед їм самим.

Трохи помовчавши, лабрадор повів далі:

— Ці десять хвилин необхідні для того, щоб змінити тебе. Тож раджу тобі урочисто заприсягтися, що віднині ретельно вестимеш записи в журналі досягнень і вимальовуватимеш в уяві картини свого майбутнього життя. Не зважаючи ні на що! Кожного дня!

Я піднесла праву руку для присяги: щодня занотовуватиму свої успіхи і займуся візуалізацією. Присягаю!

— По-друге, — невблаганно повчав Мані, — ти виконуватимеш усі ці зобов’язання, навіть якщо на обрії не з’являтиметься жодних проблем.

Я здивовано глянула на свого собаку. Що він мав на увазі?

— Одержавши роботу з Наполеоном, ти перебувала на такому радісному піднесенні, що навіть не згадала про інші свої обов’язки. Бачиш, у повсякденному житті знайдеться тисячі речей, які можуть нас відволікти. Тому слід визначити для себе певний час, коли ти виконуватимеш те, у чому щойно заприсягнулася, — запропонував Мані.

Я задумалася. Усе не так просто. Увечері я надто втомлена, упродовж дня треба вирішувати купу справ, залишається хіба ранок, але тоді доведеться раніше вставати…

— Не забувай, лише десять хвилин, — Мані знову прочитав мої думки.

Я згодилася з ним, однак добре розуміла, як непросто це буде зробити. Я вирішила щоранку вставати на десять хвилин раніше, скоренько умитися, щоб очі не злипалися, і взятися до записів у журналі.

— І це ще не все, — знову почувся суворий голос Мані. — Знаєш, чому ти так і не знайшла картинок для альбому й касеток бажань? — і тут же сам собі відповів: — Бо не дотрималася 72-годинного правила.

— 72-годинного правила? — перепитала я.

— Усе просто, — пояснив Мані. — Запланувавши якусь справу, ти повинна залагодити її упродовж 72-х годин, якщо ж не дотримаєшся цього терміну, то скоріш за все ніколи так і не доведеш до кінця.

Я знову поринула в задуму. Невже в словах Мані дійсно є частка істини? У своєму житті я започатковувала не одну справу, яку не доводила до логічного завершення. З іншого ж боку, не одне було зроблено. Цілком можливо, Мані має рацію. А що він, власне кажучи, завжди мав рацію, я вирішила прислухатися до його поради і заприсяглася виконувати усе заплановане упродовж 72-х годин.



Загрузка...