Пес на ім'я Мані

Батьки нічого не розуміють…

Наступного дня у школі шаленіло справжнє пекло. Моніка, захлинаючись від захвату, усім розповіла про вчорашню подію. Іншої теми для розмов просто не було! Мене також вітали, мов героя. Кілька хлопців сказало:

— Пощастило тобі — така пригода! Ми також хотіли би потрапити в схожу ситуацію…

Я не була певна, чи таке вже це щастя. У кожному разі, мені здавалося, що все почалося з моїх касеток бажань. Якби не вони, нічого би й не трапилося, я б не шукала роботи, не познайомилась би з Ганенкампами та пані Козир, якій мене порекомендували господарі Наполеона, не доглядала би за Біанкою. Таки мав, вочевидь, рацію наш вчитель історії, який постійно повторював: «Щастя, якщо добре придивитися, — не що інше як кропітка підготовка і наполеглива праця».

На кілька днів ми з Монікою стали героями школи. Нас навіть прийшов фотографувати фотокореспондент місцевої газети, а наступного дня на її шпальтах з’явився репортаж, у якому детально описувалося, як мужньо ми повелися. Шкодувала я лише за тим, що на світлині не було Марселя. Мої батьки неймовірно запишалися, прочитавши репортаж, і невтомно хвалилися мною усім навколо.

Одного ранку, роблячи нотатки у журналі досягнень, я замислилася про події того дня, про те, чого ми зазнали. То й справді була шалена пригода, було чим пишатися… А ще я зробила цікавий висновок, що все моє життя — суцільна пригода, і таке життя мені дуже подобалося.

Я зауважила, що, відколи мене зацікавили гроші, багато чого змінилося — життя стало цікавішим. Я побачила людей під іншим кутом зору, а скільки було цікавих розмов з дорослими… Я багато навчилася, і ці знання дуже відрізнялися від шкільних, захоплювали мене, бо я знала, що вони мені знадобляться. Навчатися того, як заробити грошей на поїздку до Америки, було набагато цікавіше, аніж зубрити на уроках історії сухі факти про війни шведського короля Карла Великого. Значно поліпшилися мої оцінки з деяких предметів, я з величезним задоволенням вивчала, скажімо, англійську мову — вона ж бо скоро стане мені в пригоді!

Я міркувала про такі речі, які колись були мені цілком байдужими. Найважливіше: я почувалася пречудово. Несподівано відчула, що йшлося тут не лише про гроші і навіть не про гроші першою чергою, а про те, що кожен день неодмінно обіцяв бути цікавим; про нове і незвідане досі. Я часто задумувалася тепер про це, багато речей пізнавала за допомогою свого журналу досягнень. Я вже давно не записувала «тільки» власні успіхи, але й описувала шляхи досягнення їх. Так, скажімо, з’ясувалося, що я мужня дівчинка, і страх мені не завада. Пан Ганенкамп якось пояснив мені, що не буває мужності без страху. Мужній той, хто знав страх, але зумів подолати його, щоб простувати далі.

Я була готова важко гарувати, проте робота мусила приносити мені вдоволення. Мої батьки переконані, що я досить таки лінива. Вони мали рацію, але тільки частково, бо тепер я стала старанною і працьовитою: щодня вигулювала трьох собак, годувала їх, вичісувала, навчала — це вам не цукерочки смоктати, але мені подобалося!

Уперше в житті я усвідомлювала, що викладаюся повністю і роблю усе від мене залежне. Мабуть, у цьому весь сенс… Раніше я полюбляла казати: «Якби я лиш захотіла багато працювати й старанно вчитися, то, без сумніву, стала би найкращою ученицею в школі», і сама ж відчувала, що це лише відмовка, зручний спосіб заховатися. Тепер це вже в минулому, тепер з’ясувалося, на що я дійсно здатна, причому здатна на більше, аніж інші, бо займалася тим, чим, по суті, займатися ще аж ніяк не могла — заробляла гроші. Щойно взявшись до справи, збагнула, що таке мені під силу.

Дні промайнули, мов одна мить. Мені неймовірно подобалося вишколювати «своїх» трьох собак, я тішилася надзвичайно цікавими розмовами з Марселем, подружжям Ганенкампів, паном Ґольдштерном; я засипала їх запитаннями і щоразу довідувалася щось нове.

Пан Ґольдштерн подарував мені чек на 2065 Ђ. Я все ще відчувала незручність, одержуючи гроші за догляд Мані, бо ж любила лабрадора понад усе. Але пан Ґольдштерн пояснив мені:

— Якби ти, не приведи лихо, втратила свого пса, то також би тішилася, що хтось подбав про нього. Саме те, що ти так віддано і без сподівання на винагороду доглядала його, робить твою роботу такою дорогою…

Я змушена була визнати його правоту — ніде Мані не було би так добре, як у мене.

У кожному разі я віднесла чек до банку і розподілила гроші за попереднім задумом: половину, тобто 1032.50 Ђ, поклала на рахунок, щоб росла моя «курочка»; іншу половину 1032.50 Ђ взяла готівкою, по 413 Ђ поклала до касеток бажань, а 206.50 Ђ залишила собі на витрати. То було неймовірне відчуття — знати, що я маю по 413 Ђ на подорож до Америки і на придбання ноутбука. Мені дуже кортіло покликати маму, щоб вона подивилася, як я кластиму гроші до касеток, але я вирішила зачекати і зробити їй несподіванку.

Гроші від Ганенкампів я поділяла за тією ж схемою, бо й надалі заробляла 1 Ђ денно плюс 10 Ђ за кожну вивчену команду. Інколи я дозволяла собі розкіш підпрягти до роботи Моніку і платила їй за допомогу половину від свого заробітку.

Спершу такий розподіл обов’язків мені видався несправедливим, бо ж я, по суті справи, ледарювала, а всю роботу замість мене виконувала подруга, однак заробляли ми порівну. Марсель заспокоїв моє сумління:

— Сама праця коштує максимально половину плати, іншою половиною оплачується ідея та уміння впровадити цю ідею в життя.

Я так і пояснила Моніці, а ще запропонувала їй знайти собі собаку для вигулу. Та Моніка відмовилася, посилаючись на те, що завжди ніяковіє у розмові з чужими людьми. До того ж, вона одержувала 75 Ђ кишенькових на місяць — їй вистачало.

Я вирішила в майбутньому ніколи не розбещувати своїх дітей великими сумами на кишенькові витрати, натомість спонукати їх вести журнал досягнень та самостійно заробляти гроші. І що раніше, то ліпше!

Однак дещо непокоїло мене. Нагода побазікати з Мані випадала щораз рідше. Справ було по горло, розмови з паном Ґольдштерном ставали дедалі тривалішими, та й з Марселем і паном та пані Ганенкамп я спілкувалася так часто, що часу на посиденьки з Мані у нашому сховку зовсім не залишалося. Звісно, ми багато гуляли й бавилися одне з одним, але майже не вели балачок. На запитання, які я хотіла задати лабрадору, вже відповів пан Ґольдштерн чи інші мої нові знайомі.

Та Мані, здавалося, анітрохи тим не переймався. Скоріш навпаки — сприймав усе як належне й щиро тішився, що з ним поводяться, як з «нормальним» псом. Йому подобалося проводити час з Наполеоном та Біанкою, з ними він міг удосталь нагасатися. Спостерігаючи за їхніми забавами, я не помічала за Мані нічого надзвичайного, він скидався на одного з них — майже «нормальний» пес. Себе ж я втішала тим, що, очевидно, так воно й повинно бути…

Я сиділа з батьками за обіднім столом. Вони мовчали, похмуро втупившись у свої тарілки. Так було завжди, коли тато з мамою сварились. Я хотіла було ще раз завести з ними розмову про борги, попередньо переглянувши чотири підказки від Мані, але зараз, здавалось, була далеко не сприятлива нагода.

Мовчанку урвав тато:

— Кіро, я бачив виписку з твого банківського рахунку. Там багато грошей, — він прискіпливо глянув на мене і з притиском повторив: — Дуже багато грошей.

— Я одержала їх від пана Ґольдштерна за догляд Мані, — відрізала я.

— Ось бачиш, на все є прийнятне пояснення, — полегшено зітхнула мама.

— Ти зняла 1032.50 Ђ готівкою, — суворо вів далі тато. — Будь ласкава, поясни, що ти з ними зробила?

Я почувала себе незатишно. Не те щоб мала нечисте сумління, боляче шпигнула недовіра. Несправедливо…

Я зусиллям волі опанувала себе і спокійно пояснила, де заробляю гроші, як розподіляю свої прибутки: 50 % — на «курку», 40 % — на здійснення своїх близьких і не дуже намірів, а 10 % — на витрати. Звичайно, довелося уже вкотре розповісти байку про курку, яка несла золоті яйця, інакше батьки не зрозуміли би й дещиці з моїх тлумачень.

Спантеличений, тато не зводив з мене очей, та водночас він нібито заспокоївся, одержавши логічне пояснення.

Мама ж гордовито закопилила уста:

— Бачиш, моя донька! Розумом у мене вдалася!

— Хотілось би й мені мати змогу отак розподіляти гроші, — скрушно зітхнув тато.

— Чому ж ти того не робиш? — запитала я.

— Бо наші виплати за кредитами відразу з’їдають усі гроші. З чого ми, як гадаєш, виплачуємо внески за будинок, чим платимо за струм, харчі?..

— Ти міг би розподіляти принаймні ті кошти, які не витрачаєш на щоденні потреби, як це роблю я, — не вгавала я. — Хай навіть лише 10 % від усіх твоїх грошей…

Я була переконана, що таке можливо.

— Тоді й зовсім нічого не зостанеться. Я не можу заощадити ані цента! — пробурчав тато. — Понад 50 % йде на покриття самих лише кредитів…

— Можна суттєво зменшити суму внесків, — зробила я нову спробу.

— Та що ти знаєш про систему кредитів! — розсердився тато.

— Не кажи, — поквапилася мені на допомогу мама. — У тому, як заробляти гроші, наша доня таки трохи тямить!

— Просто їй пощастило, — буркотів тато.

— А мій вчитель історії завжди каже: «Щастя, якщо добре придивитися, — не що інше, як кропітка підготовка і наполеглива праця», — відрізала я.

Тато замислено дивився на мене. Я, видно, зачепила у ньому якісь потаємні струни. А треба сказати, що мій тато дуже добра людина, ось тільки звичку мав погану перекладати вину за свої невдачі на першого стрічного; себе мав за жертву, а інших вважав щасливчиками.

Але тепер він трохи поступився своєю впертістю.

— Один підприємець, якого я забезпечую товаром, якось казав мені щось про щастя… Як же то було? Ага! «Один раз щастить лише дурневі, мудрому ж таланить часто!» Тоді я не второпав, який стосунок має щастя до мудрості, а тепер бачу, в чому сенс. Якщо щастя є результатом кропіткої підготовки й наполегливої праці, то що більше я працюватиму, то й більше мені поталанить.

Мама не встигала за татовим ходом думок.

— У чому полягала твоя підготовка до заробляння таких грошей? — поцікавилась вона у мене.

Я розповіла їй про свій журнал досягнень, у якому щоранку занотовую свої успіхи, наголосивши, що такі самі журнали ведуть усі співробітники пана Ґольдштерна і навіть його водій.

— І що це їм дає? — недовірливо запитав тато.

— Те, скільки ми заробляємо, залежить від нашої самодовіри, — спробувала пояснити я. — А ще від того, на чому ми концентруємося: на тому, що нам під силу зробити, чи на тому, чого ніколи не утнемо. Без журналу досягнень я б ніколи не повірила у свої здібності і не заробила би ані пфеніга.

Тато стиха кивнув сам собі. Мене б не здивувало, якби він і собі завів журнал досягнень, але тато нізащо би до цього не признався. Я відчула, що тато вже готовий до сприйняття моєї ідеї.

— Чому б тобі не поговорити про свої фінансові проблеми з паном Ґольдштерном? — запропонувала я.

— Не думаю, що вони його зацікавлять, — буркнув тато.

— Я вже розмовляла з ним про це. Він радо проконсультує тебе, — запевнила я і, щоб допомогти татові зважитися, додала: — Він не знає, як віддячити тобі за порятунок Мані, ось і матиме чудову нагоду…

— Але говорити про гроші невиховано, — процитувала мама один із тих безглуздих постулатів, якими її нашпиґували ще в дитинстві.

Я відчула себе впевненіше.

— Ви хоч раз замислювалися, як часто розмовляєте за обіднім столом про свої фінансові клопоти? І завжди в тих розмовах йдеться про те, як бодай на короткий час вирватися з боргової кабали, хоча мудріше було би пошукати якогось довготривалого вирішення проблеми.

Тато з мамою багатозначно перезирнулися. Ще недавно після таких моїх слів тато метав би громи й блискавиці, якщо висловлюватися образно, але тепер батьки з повагою прислухалися до мене. Я вже збагнула, як важливо серйозно ставитися до грошей, заробляти їх і вміти ними розпоряджатися.

Мама першою погодилася на розмову з паном Ґольдштерном. Гадаю, насамперед через те, що вона досі не була з ним знайома, і їй цікаво було його побачити. Отож я зателефонувала до цього багатого чоловіка й умовилася про зустріч.

У душі я тріумфувала, бо була певна, що пан Ґольдштерн зуміє допомогти моїм батькам, тобто, подумки виправилась я, навчить їх, як допомогти собі самим.