Пес на ім'я Мані

Повернення пані Козир

Настав день, коли додому повернулася пані Козир. Я підлаштувала все так, щоб бути присутньою на момент її прибуття, хотіла морально підготувати її до того, що трапилося за відсутності господині. Приїхали також двоє поліцейських. Їм повідомили про повернення пані Козир, тож вони мали намір відразу залагодити необхідні формальності.

Пані Козир, на диво, спокійно сприйняла новину. Її першими словами після повідомлення про грабіжників, були:

— Ото телепні! Хай би ліпше на біржу йшли, там грошей набагато більше, аніж у мене.

Дивовижна жінка!

Поліцейські з захопленням розповіли їй про надзвичайну мужність Марселя, Моніки та мою, показали їй газетну статтю про ту подію і передали список цінностей зі скрині, що стояла в льоху. Усі багатства надійно зберігалися в поліцейському сейфі. Зворушена пані Козир щиро подякувала мені. Коли поліціанти пішли, ми нарешті змогли порозмовляти без перешкод.

— Чому Ви так ризикували, зберігаючи купу грошей та золота удома? — нетерпеливилося довідатись мені.

— На це багато причин, — мовила стара жінка. — По-перше, мені інколи хочеться побавитися своїми скарбами — шалено люблю на дотик золото і живі гроші.

Я несхвально глянула на стару пані, бо сумнівалася, чи годиться аж так нестямно любити гроші та ще й так відверто про це говорити… Але потім згадала, як приємно було нам із Марселем милуватися скарбами у скрині, перераховувати їх, перебирати руками золоті злитки. То чом би, власне кажучи, не тішитися старій жінці, відчиняючи свою скриню, — її ж багатство!

— А по-друге, — вела далі пані Козир, — це, так би мовити, невеличкий запас на випадок непередбачених обставин. Що б не трапилося, того, що в скрині, вистачить для повноцінного життя на кілька років.

— Гарний мені невеличкий запас! — засміялась я.

— Усе залежно, скільки в тебе статків, — пояснила пані Козир. — Нерозумно зберігати вдома більше, аніж 5—10 відсотків від загального капіталу.

Я тихенько присвиснула крізь зуби.

Стара жінка багатійка нівроку!

— По-третє, більшу частину грошей я вкладаю в акції, що теж несе в собі певний ризик, тому розумно принаймні якусь частку капіталу мати готівкою. Колись, при нагоді, я тобі детальніше поясню.

Здавалося, пані Козир, анітрохи не квапиться прибирати розгром у будинку — вона залюбки базікала.

— Але ж ваш «невеличкий запас» ледь не вкрали! — нагадала я.

— Було би направду шкода, якби вкрали, бо злодії недовго тішились би грошима, — рішуче мовила пані Козир.

— Чому не тішились би? — аж скрикнула я від здивування. — Там же ціле багатство!

— Пояснити важко, але я спробую. Гроші віддано служать тільки тому, хто до них готовий. Той, хто одержав гроші нечесним шляхом, почуватиметься з ними гірше, аніж без них.

— Не розумію, — розгублено зізналась я. — Навіщо грабіжникам ускладнювати собі життя?

Пані Козир на якусь мить задумалася.

— Вони гадають, що, роздобувши грошей, зуміють змінити свою життєву ситуацію на ліпше. Вважають, ніби гроші приносять щастя.

— Мої батьки теж такої думки, — замислено мовила я. — Вони переконані, що, позбувшись фінансових проблем, заживуть прекрасним життям.

— Що ж, твої батьки припускаються тієї ж помилки, що й більшість людей. Хто хоче жити щасливим, повноцінним життям, повинен змінити насамперед себе. Гроші цього за них не зроблять. Самі по собі вони не роблять людей ні щасливими, ані нещасними. Гроші — нейтральні, ні погані, ні добрі. Лише перебуваючи у чиїйсь власності, вони набувають позитивного або ж негативного значення для власника і служать для досягнення доброї чи не надто доброї мети. Щаслива людина стане іще щасливішою, а негативний тип, який клопочеться тільки добуванням грошей, наживе більше клопотів.

— Моя мама завжди каже, що гроші псують характер, — пожалілась я.

— Гроші допомагають проявити характер, — заперечила пані Козир. — Вони як збільшувальне скло — сприяють глибшому пізнанню власної сутності. Якщо ти людина добра, то гроші допоможуть тобі зробити більше добрих справ, а якщо злочинець — то, скоріш за все, змарнуєш їх собі на шкоду.

Я замислилася над словами старої пані. Мені гроші допомогли. Я зуміла завоювати повагу батьків, свого двоюрідного брата Марселя, працівниці банку пані Гайнен, багатія пана Ґольдштерна та подружжя Ганенкампів. До того ж я пройнялася самоповагою, навчилася спілкуватись з непересічними людьми, задумувалася над серйозними речами, моє життя стало цікавішим. Загалом, я стала щасливішою людиною з високою самооцінкою.

Ніби прочитавши мої думки, пані Козир сказала:

— Гроші можуть стати дуже помічною силою в нашому житті і підняти його на більш високий рівень. Гроші необхідні в усіх сферах, з їхньою допомогою можна легше зреалізувати наші мрії та цілі. Хоча цілі можуть виявитися не лише добрими, але й поганими.

Ага, зробила я висновок, мені тому ведеться так добре, що моя мета позитивна. Тепер я збагнула, чому Мані від самого початку наполягав, аби я визначила свої цілі. А ще я впевнилася, що гроші ніколи не зіпсують мого характеру.

Я вдячно глянула на Мані, який зручно вмостився поспати біля моїх ніг.

Стара пані повернулася до попередньої теми розмови.

— У скрині я тримала тільки частину готівкових коштів, іншу частину зберігаю у банку. Тому злочинцям ніколи не вдасться залишити мене біля розбитого корита…

Раптом пані Козир стрепенулася.

— Я хотіла би вам віддячити, але так, щоб моєї віддяки вистачило на все ваше життя. Пропоную тобі і твоїм друзям заснувати разом зі мною інвестиційний клуб.

— Що заснувати? — не второпала я.

— Ми разом інвестуватимемо. Я поясню: кожен, скажімо, вкладає 25 Ђ на місяць у якусь спільну справу, гроші складатимемо докупи…

Ідея мене захопила.

— То ви покажете нам, як одержувати золоті яйця від наших курочок! — схвильовано вигукнула я.

Тепер уже розгубилася пані Козир. Довелося ще і їй розповісти історію про курку, яка несла золоті яйця. Пані Козир була вражена.

— У твоїй байці мовиться точнісінько про те, чим я займаюся, — зраділа стара пані. — Але пізнавати усі ці процеси мені довелося важкою працею. Ти навіть не уявляєш, як тобі поталанило, що ти навчилася правильного поводження з грішми в такому ранньому віці!

Я неймовірно запишалася від її похвали й щасливо зиркнула на Мані, який легенько метляв хвостом уві сні. Неодмінно запишу ці компліменти завтра вранці до свого журналу. Я дедалі частіше ловила себе на тому, що упродовж дня вишукую факти, які можна було би вважати своїми досягненнями. Якщо раніше першою моєю думкою було: «з цього нічого не вийде», то тепер я концентрувалася виключно на тому, що можу та вмію. Ось і вибирала шляхи досягнення мети, а не шукала відмовок та вибачень.

Мені не терпілося негайно довідатися, що таке інвестиційні групи та як вони функціонують, але пані Козир вирішила пояснити усі тонкощі, зібравши нас утрьох. Я пообіцяла домовитися з Марселем та Монікою про зустріч із метою заснування інвестиційного клубу.

Перш ніж попрощатися, пані Козир виплатила мені 70 Ђ, по 5 Ђ на день, за піклування про Біанку. Я відразу подалася до банку, щоб половину тих грошей покласти на рахунок «курочки». Не встигла я переступити поріг банку, як мені назустріч вибігла пані Гайнен. Вона читала про нас у газеті і захотіла привітати й сказати, як пишається мною. Вона саме збиралася вийти на перерву, тож запросила мене на скляночку лимонаду. Я радо погодилася.

— Твій рахунок росте мов на дріжджах, — похвалила мене пані Гайнен. — Я просто вражена, як розумно ти заощаджуєш! Хоч і заробляєш значно менше, ніж дорослі, однак відкладаєш більше.

Я аж зашарілася від її слів. Привітна жінка на якусь мить задумалася.

— А що ти робиш з тими грішми, які не відкладаєш на «курочку»?

— Розділяю на п’ять частин. Одну частку витрачаю, а чотири розкладаю порівну у свої касетки бажань. Інакше не назбирати мені коштів на поїздку до Сан-Франциско і на купівлю ноутбука.

Пані Гайнен не зводила з мене захопленого погляду.

— Твоя система іще розумніша, ніж я припускала. Зачекай, мені треба зателефонувати…

За кілька хвилин вона повернулася, сяючи усмішкою, і загадково сказала:

— Кіро, про твою систему повинні довідатись усі діти. Вона полегшить їм життя і зробить його прекрасним. Я придумала, як залучити щонайбільше діток. Щоб ти знала, я член батьківського комітету школи, де навчаються мої діти. За кілька днів у школі має відбутися велике свято для школярів та їхніх батьків. Це добра нагода розповісти про твою фінансову систему. Саме тому я зателефонувала директорові й запропонувала ознайомити дітей та дорослих з твоїми ідеями. Він погодився.

Я ошелешено витріщалася на пані Гайнен.

— Ти виступиш перед зібранням, — пояснила пані Гайнен.

Мені аж гаряче стало, вуха запалахкотіли вогнем, живіт судомно скрутило. Я уявила собі, як стоятиму перед залом, вщерть заповненим людьми, і виголошуватиму доповідь.

— Я нізащо не зумію! — рішуче сказала я. —

Я ж помру від страху!

Пані Гайнен засміялася.

— До того ж я не знаю, про що розповідати…

Однак пані Гайнен, видно, не мала наміру так швидко здаватися.

Вона замислено дивилася у вікно.

— Знаєш, — почала вона за якусь мить, — завдяки своїй роботі я знаю, як більшість людей розпоряджаються грішми. Багато з них виливають мені свою душу. Ти не уявляєш, скільки смутку й страждань завдає людям неосвіченість у фінансових питаннях. Звісно, гроші, можливо, і не найважливіша річ у житті, але коли їх бракує на кожному кроці, вони стають неймовірно важливими, такими важливими, що усі інші справи не клеяться. Люди буквально хворіють, псують стосунки з іншими людьми, сваряться, почуваються нікчемними та жалюгідними. І немає нікого, хто зумів би пояснити, як легко перетворити гроші на позитивну рушійну силу. Варто було би запровадити у школі уроки, на яких би навчали поводженню з грішми, — пані Гайнен зітхнула. — Але таких уроків, на жаль, ніхто не впроваджує. Тому так важливо, щоб про твою систему заощадження довідалося більше людей.

Слова пані Гайнен звучали переконливо. Я вже й сама давно збагнула, що, відколи навчилася правильно розпоряджатися своїми коштами, моє життя стало набагато цікавішим. Та все ж я була твердо переконана, що ніколи не відважуся виступити перед публікою.

— Я не зумію навіть слова з себе видушити, — у розпачі промовила я.

— А що, як ми удвох вийдемо на сцену? Я ставитиму тобі запитання, а ти відповідатимеш… — запропонувала пані Гайнен. — І тобі не доведеться нічого вигадувати. Якщо ж не зможеш підібрати слів, я тобі допоможу!

Я усе ще вагалася.

— Може, Ви самі все розтлумачите? Ви ж добре знаєте суть справи, працюєте у банку…

— Ні, не розтлумачу, бо твої слова справлять значно сильніше враження. Мою промову сприймуть хіба як зарозуміле квакання банківського консультанта. Тебе ж діти матимуть за рівню. Ти робиш те, що під силу, власне кажучи, усім іншим дітям.

— Я затинатимуся на кожному слові, — впиралась я. — Мені не вдасться перебороти страх…

— Я була би дуже рада, якби ти ще раз усе гарненько обдумала. Ніхто не може змусити тебе до того, чого ти робити не бажаєш! Хіба ти сама…

Я попрощалася і в глибокій задумі вийшла з банку. Мені не давала спокою остання фраза пані Гайнен: «Ніхто не може змусити тебе до того, чого ти робити не бажаєш, хіба ти сама…» Навіщо мені себе змушувати?

Я усе ще перебувала в задумі, коли прийшла до подружжя Ганенкампів за Наполеоном. Але пес пошкодив собі лапу і тепер мав запалення, тож потребував спокою. Пан Ганенкамп запросив мене скуштувати пирога, якого спекла його дружина і який розкішно пахнув.

Я розмовляла мало, зате проковтнула аж три шматочки.

— Щось ти нині мовчазна, — зауважив пан Ганенкамп. — Якісь проблеми?

Я розповіла про пропозицію пані Гайнен і про свій страх перед публікою.

— А я би неодмінно погодився, — твердо мовив господар Наполеона.

— Та ви ж самі казали, що все життя робите лише те, що вам подобається…

— Так воно і є, — кивнув головою пан Ганенкамп. — Свого часу я захопився фотографією, покинув навчання і тринадцять років мандрував світом. То були чудові часи! Однак заробляв я небагато, тож вирішив спробувати своїх сил у бізнесі й відрив фотокрамницю. Через кілька років вигідно продав її і купив невеличкий готель на Карибах. Повернувшись до Європи, займався нерухомістю, мав непогані прибутки. Ось тільки ніколи не вмів добре вкладати гроші. Зате моя дружина мала до того хист і бажання.

Я захоплено слухала історію старого чоловіка. Не життя, а пригода!

— Ваша розповідь тільки ще раз доводить, що ви завжди робили лише те, що було вам до вподоби, — вперто наполягала я.

— Так, те, що подобалося, — підтвердив пан Ганенкамп, — але й страху мені в житті не бракувало… Гадаєш, легко було відважитись покинути навчання й податися у світи? Мені аж живіт судомило від страху! А як я боявся започатковувати бізнес з отими незговірливими типами! — пан Ганенкамп пронизливо глянув мені у вічі: — Найліпше мені вдавалося те, чого я досягав, переборюючи власний страх.

Я недовірливо дивилася на старого чоловіка. Життя, у якому можна робити лише те, що приносить задоволення, я уявляла собі привабливішим і, головне, простішим.

— Подивись на мою дружину, — вів далі старий чоловік. — Замолоду вона цвіла вродою, я ж ніколи не був красенем. Уперше ми зустрілися у потягу, я відразу закохався. Я добре усвідомлював: якщо не заговорю з нею негайно, то більше ніколи її не побачу. У купе було тісно, я сидів навпроти неї і аж терпнув від страху заводити знайомство у такій ситуації, при тлумі людей. Я мав виходити на наступній станції, часу було обмаль. Серце мені ледь не вмирало: а якщо вона мене відшиє! Перед усіма пасажирами! Яка ганьба! Та все ж я відважився. А тепер поглянь, яку маю винагороду за відвагу! Найбажаніша в житті! — пан Ганенкамп ніжно погладив дружину по руці.

— Найцінніші подарунки ми робимо самі собі, — додала пані Ганенкамп. — Перед тим, хто зуміє подолати у собі страх, відкривається увесь світ…

Так воно то так, але млосне відчуття у шлунку не відпускало мене.

Досить було лише уявити переповнену залу…

— Уяви собі, Кіро, що ти анітрохи не боїшся, — змінив тактику старий чоловік. — Навіть не хвилюєшся… Чи захотілось би тобі у такому випадку розповісти свою історію?

Я мимоволі подумала про те, скільки вже разів і з яким задоволенням розповідала притчу про курку з золотими яйцями.

— Якщо мене слухають щонайбільше двоє, я зовсім не хвилююсь, — відповіла я.

— Згадай, ти повинна робити лише те, що вмієш. Хто залюбки спілкується з двома людьми, тому й дві сотні не стануть на заваді. Твій страх заважає робити те, що тобі до вподоби! — вигукнув старий чоловік. — Поступ, рух уперед можливий лише тоді, коли ти подолаєш страх!

Пан Ганенкамп мав рацію: скільки страху я натерпілася, спускаючись у льох пані Козир. А як пишалася опісля! Але усі ці самовмовляння щось нітрохи не допомагали перемогти нинішній страх.

— Життя іноді буває таким важким, — важко зітхнула я.

— І чудовим! — пані Ганенкамп погладила руку чоловіка.

Я не мала жодного сумніву, яке щасливе це подружжя. У них легко було вчитися…