Понтиїзм. Казки кінця світу

Листи

У ліжку старенька жінка. Вона чекає на свого дорослого сина, який має скоро прийти. Вона тримає пожовклий запечатаний конверт. Її свідомість і пам’ять, як величезний потік води, в якому подекуди проглядають іще незатоплені території. Вона уявляє себе пташкою, що перелітає з пагорба на пагорб. З кожним разом відстань між пагорбами збільшується, пташка стомлюється.

Вона прокручує спогади, як окремі слайди, що проєктуються на свідомість. Першими приходять фальшиві спогади — спогади про себе, розказані іншими або доуявлені зі світлин. За ними пролітають примарні шкільні роки. Перший шлюб, що минувся так само швидко, як і перша дитсадкова закоханість. А далі пустка.

Вона намацує спогади у темній кімнаті своєї пам’яті. Виринають образи, випадкові спалахи подій і музика. Вагітне чекання доньки, а народження сина. Не з’явлення чоловіка, на якого так довго чекала. І далі-далі, ближче до тепер. Але тепер уже не цікаве. Почувається, ніби пробігла музейними залами, але ще має трохи часу перед закриттям і хоче повернутися назад, хоче нарешті знайти шедевр, заради якого взагалі сюди приходила.

Ниють ноги, стомлені ходити химерними плитами музею пам’яті.

— Я є? — питається вона слабким голосом.

— Я була… була… — стомлені очі затуляються.

І раптом, як швидкий сон, пролітають потрібні спогади. Вона хоче їх схопити. Пташка вже бачить потрібний пагорб; він піднімається з води, виростає до розмірів гори. Пташка долітає до верхівки і знесилено падає на неї, відчуваючи, як розливається тепло по всьому тілу.

Вона згадує.

— Я не була…

Вона не була скандальною журналісткою. Та й у повсякденному житті не була скандалісткою. Просто так складалося, що всі неправильно її розуміли. Чи то заголовок не так, бачте, написаний, чи факти, пардон, перекручені, чи в інтерв’ю ти вийшов якимсь уже геть недорікуватим бовдуром. Вона це вміла.

Їй майже 30. Перший шлюб розтанув разом з ілюзіями першої закоханості. Татуювання на правиці обідком зеленуватої змійки обкручує руку. Вона ще і не здогадується, як дратуватиме її цей змій-звабник по багатьох роках. Вона сотнями кілобайтів завалює редакції своїми шпальтами та оглядами. Для розрядки між написанням статей постить статуси в соцмережах, упевнена, що комусь це цікаво, і сподіваючись на десяток лайків та два-три перепости.

Особливо потаємні речі вона записує по-старому ручкою в записник. Їй подобається думати, що все записане від руки навіяно змієм-звабником, який водить її рукою, робить розчерки пером.

Поодинокі побачення з чоловіками закінчуються переконанням у їхній тотальній недолугості, нечуйності, нездатності прислухатися до чужих слів, невихованості, неуважності і т. д. Чоловіки відгукувалися на її статуси лаконічними коментарями типу «10 із 10» або «плюстопіццот».

У хвилини особливо тужливої самотності вона подумувала про те, щоби перейти тільки на жінок, надихаючись відомими прикладами з історії, в яких жінка самостійно вибирала, кого і як мати, чи то пак — кохати. Наступного ранку вона розуміла, що ще не все так печально, та й самотність уже не така безнадійна.

Після чергового скандалу головний редактор був змушений вигадати їй умовне покарання. Під тиском інвесторів, «яким ці феєрверки нафіг нада», головний редактор з формулюванням «у рамках програми обміну досвідом і цільової підтримки дружніх видань» відправив її на практику в газету, яка вже досягла глибокого пенсійного віку, чим, безумовно, пишалася. Одначе при цьому була так само несповна розуму і загалом скидалася на острівець позаминулої епохи, якого всі зміни і катаклізми не те що не займали, просто не помічали.

Простора редакція заховалася в одному з найстаріших і найбажаніших районів міста. Кілька кімнат були завалені архівом світлин, тисячами нерозпроданих примірників газети, а також розтрощеними меблями, що їх невідь-хто дбайливо складав усі ці роки. Більша ж частина приміщення здавалася в оренду юристові. Клієнтів юриста від відвідувачів редакції можна було легко відрізнити, якщо не за віком, то за психічною адекватністю точно.

Так само було і з працівниками газети, які втратили свою молодість, зуби, зір, здоров’я у цих приміщеннях. Так, ніби не вони щомісяця отримували зарплатню, а самі платили данину злому духу, віддаючи і втрачаючи щораз щось своє.

Вже згодом одна із працівниць розповідала, як кілька років тому всією редакцією збирали кошти на операцію, щоби відновити їй зір. За кілька років, мабуть, знову доведеться оперувати, скрушно додавала вона, смиренно вглядаючись у мерехтіння старезного монітора.

Молоду журналістку зустріли радісно і майже без натяків на її вік і стать. Тільки головний редактор із сумною посмішкою сказав: «На жаль, думаю, все одно ваші роки не покращать статистику середнього віку наших працівників».

Він був приємним чоловіком, який міцно тиснув руку і завжди був готовий допомогти. Щоправда, допомогти він не міг навіть собі — газета виходила на борг, папір позичався, фарба вимінювалася, реклама, якщо й була, то безкоштовною.

Журналістку познайомили з усіма, попросили надіслати приклади своїх попередніх писань, вручили десяток газет і звеліли в понеділок виходити на роботу.

Прочитавши кілька чисел, журналістка ніяк не могла втямити, чому газету, датовану майже сьогоднішнім числом, а зроблено і написано так, ніби 30 років тому. І це в найкращому випадку.

Машина часу? Капсула епохи та ідеології? З цим треба було розібратися.

Половина газети складалася з некрологів, хоча рубрика називалася «Хроніка подій». Гортаючи сторінки, журналістка думала, що газеті більше пасувала би назва «Вісник некрополя». Замогильний світ, у якому зупиняється час, а мерці продовжують свої писання про втрачені роки. Інша половина газети була колективними листами, братськими могилами вигуків і прокламацій, спрямованих поіменно до всіх відомих і не дуже можновладців. Боротьба за незалежність не мала супокою.

Десь наприкінці вигулькував часом репортаж про якесь засідання творчої організації молоді, а на останній сторінці був десяток «усмішок». Журналістка розглядала гротескні малюнки-карикатури, уявляючи, як хтиво облизувався художник, вимальовуючи жінкам такі дупи і цицьки, якими наймані вбивці могли б приголубити ворогів народу до смерті. З глибоким і непогамовним бажанням розплакатися журналістка дочитувала «усмішки».

Депресивні статуси в соцмережах розтягнули на цитати всі емо і неодекаденти. Щодня набираючи сотні перепостів, журналістка не розуміла, чому людей так цікавить її депресивність.

Її редактор, стурбований таким депресняком, вже в «умовно-перший-робочий-день» намагався їй пояснити, що людям насправді байдуже до змісту її повідомлень.

— Просто такий тепер тренд.

— Триндець?

— Ну, мода така пішла. Раніше все було пазітівчік, чмок-чмок, дон’т ворі бі хепі.

— А тепер?

— А тепер реально всіх задовбали ці пупиришки. Давай нам реальні емоції. Покажи нам реальні переживання. Ну, і не забувай, скільки людей щиро радіють твоїм неуспіхам і проблемам. Кількість людей, яких ти підставила, помнож на 2 або 3, і отримаєш приблизну кількість юзерів, які від щирого серця пораділи твоїм проблемам.

Того ж вечора журналістка написала статус про сон, в якому бачила рожевих ведмедиків, які їхали на фіолетових фламінго, і у всіх були рожеві окуляри.

Так вона знову втратила своїх фанатів, які з коментарем «шо куріла афтарка?» спробували забути її ім’я назавжди. Люди її знову не зрозуміли. А вона, як завжди, не хотіла скандалу.

Так вийшло.

Понеділок. Її перший робочий день. Планьорка.

Головний редактор ще раз представив її співпрацівникам. Потім поділився новинами за вихідні: хто помер, про кого треба встигнути написати. І як смерть новопреставлених змінює розташування некрологів тих, хто помер у четвер і в п’ятницю. Потім було обговорення попереднього випуску газети. Врахування хиб і пошук «конструктивних компромісів». Журналістку не полишало враження, що вона спостерігає кадри кінохроніки, в якій усі персонажі завжди мали жваву жестикуляцію і яскраву артикуляцію. З перших же слів співпрацівників стало зрозуміло, що це їхня улюблена частина робочого тижня. Вони з захватом і заповзяттям звинувачували один одного у помилках, головного редактора в затримках зарплатні, начальника ЖКГ за поламаний ліфт, чоловіка за немічність у ліжку, дітей за невихованість і невдячність, владу в тому «ну, скільки вже можна» і т. д. Це була п’ятихвилинка ненависті. Щотижнева книга скарг і опозицій. Старі образи, відсотки з яких неминуче набігали за роки, проглядалися за кожним словом, за кожним поглядом.

Журналістці показали її робоче місце — хлипкий стіл, за яким, певно, мали сидіти двоє. На столі стояв годинник для гри в шахи. Перед журналісткою лягла кипа запилюжених течок.

— Це найнагальніше, — з сяючою посмішкою сказав головний редактор. — Якщо щось знайдеться цікаве, мені на стіл терміново.

Журналістка почала сортувати течки, намагаючись дошукатися хоча б якоїсь логіки, бо безлад у редакційному портфелі нагадував хаос жіночої сумочки.

Листи в редакцію, датовані 6—8 років тому. До віршів і публіцистичних нарисів долучалися автобіографії: мені 20 років, навчаюсь у такому-то університеті чи сільгосп­академії, працюю в господарчому суді. Ці люди, певно, вже й кинули писати вірші. Маленькі люди, лауреати міських та обласних конкурсів, публікації в малотиражках.

Кілька разів вигулькували вирізки з письменницьких довідників. Був там і Крайній Федос Санович. Працював у колгоспі, був муляром, вантажником, кочегаром. Поет. Автор збірок «Молодик», «Агонь», «Комуніст», «Колумніст» і «Горлиці». Були там і Перерва, і Пєсенка, і був там лектор Онаньївського райкому партії.

Вивчення творчих глибин перервала редакторка відділу, яка з особливими ревнощами ставилася до інших. Особливо до жінок. Особливо до молодших на 30 років.

— Оце прошу, панянко, вичитайте. Особливо не редагуйте. У нас тут є кому редагувати і крім вас. Тоді мені повернете. Ґречно дякую, — казала редакторка відділу, добираючи слова і шліфуючи артикуляцію, либонь, уявляючи, що крім неї, ніхто не переймається долею мови.

Журналістка з подивуванням кивнула.

На статті стояло кілька підписів, що значило — стаття пройшла крізь десяток рівнів редакторської вичитки, перетворюючи матеріал на плід колективних творчих мук. Але на папері не було жодних правок, лише подекуди вигуки: ГЕНІАЛЬНО!!! БЛИСКУЧЕ!

Стаття була насправді спогадами лауреата Національної премії такого-то з’їзду їхньої партії, про що журналістка без зайвого захвату прочитала під прізвищем автора, де містився перелік регалій та інших зірочок на кар’єрному кітелі борця з незалежністю, а згодом уже й за незалежність. Розповідаючи про своє нелегке пенсіонерське життя в елітному котеджному містечку біля столиці, автор проводив глибокі порівняння між своєю тяжкою долею і недолею, що спіткала більшість населення країни. Текстом розсипалися візерунки знаків оклику, в інших місцях словесний політ уривався чмиханням красномовних трьох крапок… Журналістка заповзято правила статтю, керуючись правилом, яке утовкмачував їй Головний головний редактор, як вона його тепер називала подумки: «Завжди знайдеться, що відрізати».

Там скоротила, тут замінила невдало дібране слово, там перекрутила. Захопившись творчістю, вона не почула, як прочинилися двері і хтось став у неї за плечем.

Почути вона не почула. Але швидко внюхала. Жахливий сморід найдешевшого тютюну, який так і хочеться назвати табаком, забивав памороки. На нього накладався ядучий штин одеколону, створюючи аромат, за яким можна розпізнати добрячий відсоток дорослого населення країни.

— Ти оце знаєш, молодець, щось оце нічо не боїшся. Еге-еге. Ти подумай, якби ото хтось з нас встругнув отаке, дак нас би дядя Саша, — почав говорити чоловік за спиною.

— Який дядя Саша? — перепитала вона, повертаючи голову.

— Ага, от я і говорю, дядя Саша, який оцю всю хєрню написав, він нас так упиздячив би з усіх орудій, що ми йому там кому переставили, — закінчив чоловік років 60—65, середнього зросту, із вибалушеними очима, вдоволено пригладжуючи вуса. — Ага, так ти той новенький.

Журналістці забракло слів, аби поправити нахабу, що перед ним доросла жінка… Яка просто полюбляє стригтися під хлопчика… І те, що розмір її грудей мізерний, ще не означає, що її можна називати хлопчиком.

— Ну, будемо знайомі. Я Пилип Миколайович. Ага, дуже приємно, — не дочекавшись відповіді журналістки, він усівся навпроти.

Пилип Миколайович виклав на стіл кулькову ручку і пачку, в якій цигарки формою нагадували самокрутки, скручені невмілими дитячими руками, для яких що тютюн, що пісок усе — каша-параша.

Із шухляди він витяг десяток папірців гірчичного кольору і поклав на стіл.

Журналістка ошелешено спостерігала за тим, як чоловік починав свій робочий день. Згодом ця історія повторювалася кожні два-три дні. Пилип Миколайович натхненно писав заяву про звільнення за власним бажанням через радикальні розбіжності з редакційною та державною політикою.

— А що, давно вже не писав. Хай буде. Хай тікі попробують мені щось сказати, а я їм отак хуяк от оце на стіл. І хай тоді шукають, хто на них робить буде.

За хвилину забіг головний редактор, весь ніби на шарнірах.

— О, бачу, вже познайомилися.

— Ага, тямущий хлопчик, — відповів Пилип Миколайович.

Головний редактор, не повівши і бровою, зі словами «дуже-дуже добре», забрав правки журналістки і покотився далі.

Наближалася обідня перерва.

— Піду покурю да треба щось пошкрябать, — сказав Пилип Миколайович і пішов на перекур, в одне із захаращених приміщень, яким «каптьорка» — найкраща назва.

Журналістка вийшла на вулицю, намагаючись на нюх визначити, де можна знайти хоч щось їстівне. Довкруги редакції були лише елітні ресторани та V.I.P.-магазини (VишуканіIноземніPродукти). За десяток метрів, у бічній вуличці, журналістка побачила наливайку, з якої обійнявшись, як пристаркуваті гомосексуальні молодята, виходили щасливі п’янички. Єдине, що потрапляло під визначення «їстівне», були маленькі сосиски, сорту «малятко», що формою та виглядом нагадували пожовані та вибляклі на сонці пальчикові батарейки.

— Синку, воно нічо, можна їсти, а з томатним соком воопше шик, — сказав їй чоловік. За напахченим і самовдоволеним виглядом це міг бути тільки охоронець, який за сумісництвом виконував обов’язки коханця продавчині.

Журналістка погамувала в собі розлючений крик «ви що, суки, не бачите, що перед вами доросла жінка», бо урчання в животі взагалі перекривало не те що внутрішній крик, а й внутрішній голос.

Запиваючи десяток «маляток» кривавим томатним соком, журналістка не могла припинити думати про давні обряди та сучасне канібалічне згризання один одного.

Питання голоду було вирішене. Принаймні на найближчі кілька годин. А там уже і до МакДака можна дотягнути. Журналістка повернулася на галеру свого робочого місця, до якої день по дню прикуті мільярди людей по всьому світу. Її думки пливли далі, розморена обідом свідомість легко уявляла криваві повстання новітніх рабів і побудови нової держави. Тієї миті, коли вона складала в голові систему виборів голови уявної країни майбутнього через голосування у соцмережах, двері кабінету відчинилися, і зайшов Пилип Миколайович разом із голомозим дідом, що мав виразно пожовклі плями довкола ширінки.

Їхня розмова не мала логіки, ніби складалася з сотень розмов, проваджених раніше. І тепер репліки виринали у випадковому порядку. Єдиним зрозумілим у цьому всьому були матюки, які ці двоє гнули, як державна система волю громадян.

— Ах старий поблядун.

— Ти на своє подивися. Уже по коліна поодвисало, а він усьо пнеться.

— А того Колю помниш?

— Єбать ту Люсю.

— Ох і Клава була.

— Ага. Ще та.

— Шо ти весь обісцятий?

— Та то ж уринотерапія називається.

— Я ж і думаю, шо ти одєколон не міняєш стікі год.

Розмова нагадувала перегукування двох кривих дзеркал, в яких не було ні логіки, ні інтересу до слів одне одного. Шарму їхній розмові надавав різний ступінь їхньої глухоти.

Раптом один пчихнув.

— Апчхи!

Другий виразно подивився на прочинене вікно.

— Апчхи!

— Будь здоровий, — сказав другий.

— Дякую. Апчхи!!!

— Будь здоровий! — ще голосніше повторює другий, наче перший продовжує спеціально пчихати, бо не почув «будь здоровий» від другого.

— Дя-а-а-а-кую. АПЧХИ!

— ЗАКРИЙ ВІКНО!!! — каже роздратовано другий.

Цієї миті перший закриває вікно і пчихає:

— Вже закрив. АПЧХИ!!!

— Закрий ЇБЛО! — верещить другий, і перший знічено шкандибає геть.

Пилип Миколайович продовжує розмову з журналісткою, ніби вона його щось запитала секунду тому.

— Це він спеціально. Приходить сюди кожного дня і травить мене. Оце, що він розічхався, це все спеціально. Це не просто так. Цей гандон старий тут робить уже 50 років. Він тут фотографом наче був приписаний. А насправді гебістом сраним був. Ти оце думаєш, що щось помінялося? Вони, сука, як ото тоді збирали досьє на кожного, так і продовжують. Цей фотокартки збирав, документував усе, своїм туда переправляв, — Пилип Миколайович виразно підняв вказівний палець вгору, але вигляд його показував, що особливо високо руку краще не піднімати, бо ті, кому доповідав старий любитель уринотерапії явно мали засідати поверхом вище. — Вони ж як? Папку збирають, людину вибирають і ведуть її все життя.

— В сенсі ведуть?

— Ну, контролюють або слідкують. Якщо ти мовчиш і не сіпаєшся, то за тобою просто слідкують. А якщо стаєш відомим поетом, як я, то тоді починають контролювати.

— То Ви поет?

— Ну да. Мої вірші навіть на уроках «пісатєлі нашого краю» вивчають. Там, звідки я родом. Мені недавно лист зі Швеції прийшов. Знаєш де це? — запитав він, не змінюючи інтонації.

Журналістка не встигла кивнути, а він уже говорив далі:

— З комітету Нобеля бумага прийшла. Так і так, Пилипе Миколайовичу, раді повідомити, що слідкуємо за Вашою творчістю дуже давно. Нас вражає і глибина Вашого стилю, і любов до землі, біль і туга за все людство, обшир Ваших філософських горизонтів. Чого ти так дивишся? — раптом перервав він монолог, глянувши на неї. — Я не брешу, так і кажуть. Я так і придумати б не зміг. Пишуть це все, коротше. А в кінці роблять маленьку приписку: це все, канєшна, добре, але ви вже п’ятнадцять год нічого путнього не написали. І вас, крім російської, ні на яку не перекладали. Представляєш?

Журналістка встигала тільки коротко кивати, ніби відстрілюючись одиночними пострілами.

— Отут я і охуїв. Ну, от звідки вони це всьо можуть знати? А дуже просто. Це все старий поблядун Сєва їм зливає. Ага, цей фотограф хрінов. Він, сука, знає, що я нічого не пишу.

— Звідки? — слабким голосом запитала журналістка. Пилип Миколайович її не чув.

— Канєшно, знає. Бо це його кантора і робить. Вони купили всі квартири довкола моєї. Зробили собі там кабінети і травлять мене. У них є така спеціальна машинка, яка настроюється на мою волну і може мені наказувать, що писать. Вони водять моєю рукою. Всьо, що ти напишеш, це не ти. Це хтось інший. Якийсь безграмотний курсант Петров чи Іванов уже 15 років мене травить тією машинкою, і я не можу писати. Тікі беру ручку в руку, зразу все тіло ріже. Отак от просто, отсюда і сюда, як впиздячить, — каже він, проводячи рукою від плеча до пупа. — А я все одно беру ручку і бумагу. І пишу.

— Що пишете? — схвильовано і голосно запитує журналістка.

— Як що? «я не можу писати. я не можу писати. я не можу писати». От що. Це як заклинання. Чи як касета, яку заклинило, чи зажувало.

— Ну, а тут?

— Що тут?

— Тут же ви можете писати?

— Тут да. Тільки тут у Сєви стоїть друга машинка. Він тут мені тікі дає писати некрологи і всю хєротєнь для газети. І то, вони з редакторами по очереді. Напишуть якусь херню, а тоді мені нашіптують, що писать. А оце ви, суки, бачили? — хапає він аркуш із заявою про звільнення. Він показує її повітрю, як оберег від нечистої сили. — Нічого у вас не вийде.

— А чому ви не підете звідси?

— Куди я піду? Мені тут до пенсії ще дотянуть нада. Та й вони, може, як мене замучать раньше срока, дак хоч гроб куплять. Вони тікі це і можуть. Їм тоді вже всім жалко буде. Гаспиди! — Пилип Миколайович зробив паузу. — А у мене що? Жінка пішла. Син-геній. Знає десяток мов. Но ці іроди його нікуди не пускають. Не дають вирватись. Роботу достойну найти. У нього і квартира була. Дак він її продав і хотів у Канаду їхати. Там такі спеціалісти нужні. Але ці гебешники не пустили. Перевділись, грабанули його. Дак він тепер у мене живе. Дворніком робить. А шо? Достойна робота. І квартиру обіцяють. А він у мене хлопець-молодець. Де ти бачив дворніка, щоб на стількох мовах балакав?

Журналістка тільки покрутила головою.

— Да і я їм треба. Вони ж без мене нікуди.

— Хто?

— Як хто? Газета. Редакція. Я ж тут уже 20 років роблю. А хто їм писать буде, якщо мене не буде? А так Пел Мел, це вони мене так називають за спиною, сходи туда. Пел Мел, сходи сюда. Тут репортаж, там огляд, мать їх так. Вже 20 років лежить моя добірка нових віршів. Ще розкішна стаття про скарб Полуботка. Така філігранна журналістська робота, а вже 20 років нікому не нада.

Пилип Миколайович стурбовано глянув на годинник.

— О. Вже скоро додому йти. Так що ти, парень, будь обережний. Зайвого тут не мели. Вони всьо чують. І всьо пишуть. І про себе нічого не розказуй, щоб вони тобі в голову не залізли. Ну, ладно, піду я покурю і додому.

Пилип Миколайович вийшов.

Журналістка глянула на годинник. Він показував 16:32 і не рухався з місця. Стрілки вмерли назавжди. Час зупинився і не рухався. Життя роздратовано оминало його, як машину, що недоречно і раптово поламалася на мосту в годину пік.

Ця історія повторювалася кожного дня. Пел Мел приходив ближче до обіду, викурював кілька сигарет. Розповідав про своє життя, яке контролювали і ламали гебісти. І з радістю дивився на годинник — можна вже і додому.

Часом він щось писав. І не тільки заяви про звільнення. Якісь некрологи і короткі репортажі, між якими не було особливої різниці.

Часом журналістці навіть таланило зробити якусь роботу — поредагувати статтю чергового Класика чи розгребти редакційний архів. Там вона і знайшла жовтувату брошуру, видану в Москві. «Новые голоса Юга». Передмова ще одного Класика, добірка талановитої молоді, віком до 30. Більшість з них зараз у хрестоматіях і антологіях. Серед талановитих є і Пилип Миколайович. Вірші, наче переписані зі шкільних видань, про маму, про мову, про батьківську хату і черешню під вікном. Далеко не найкращі, але точно кращі за потік загального самопалу, що проривався на сторінки газети, в якій він стільки років працював.

За кілька днів скінчилося її умовне ув’язнення, і вона повернулася до свого Головного головного редактора. Редакція пенсіонерів і плакала, і раділа. Плакала, бо «губить такого моторного хлопчика», а раділа, бо, нарешті, можна було розслабитись і поводитися, як завжди. Як господарі, котрі завжди радіють прощанню з приємними гостями, коли посиденьки затягуються, а ще дітям завтра в школу, посуд мити і самим ще на роботу.

Згодом вона випадково зустріла головного редактора газети. Вони приємно розговорилися, позгадували час її практики. Вона запитала про Пилипа Миколайовича. Редактор сказав, що тому геть зле:

— Зрозумій, коли там починають патякати, як було чудово жити раніше, треба їм показувати Пилипа Миколайовича. Та система йому хребет зламала. Залякали так, що до сих пір у нього в голові ця війна триває. Він десь у себе в думках ще продовжує з ними в піжмурки грати. Він повністю ще там, у тому часі.

Вони швидко і знічено попрощалися.

Журналістка почала зустрічатися зі своїм Головним головним редактором. Завагітніла. Він її вигнав, назвав шльондрою, хвойдою і курвою. Викинув її речі на вулицю.

Вона підробляла фрилансом. Видалила профілі з усіх соцмереж, які ставали дедалі агресивнішими.

Вона багато думала і згадувала своє життя.

Вона чекала на доньку і навіть вибрала їй ім’я. УЗД вона спеціально не робила, впевнена, що точно буде дівчинка.

В одну з безсонних ночей вона написала листа. Листа, що повинен був стати оберегом для маленької дівчинки. Там була мудрість матері, якою вона хотіла поділитися з донькою.

Вона народила.

Чекала на дівчинку, а з’явився хлопчик. Однак ім’я залишилося. І лист вона зберегла. Пронесла крізь усі роки.

Спогади замерехтіли, ніби бетонні стіни, які проносяться перед очима у вагонах підземки. Старенька висохла жінка слабко заклекотіла. Вона не відчувала язика і не було сил тримати листа в руках.

Біля ліжка стояв її дорослий син. Він гладив її волосся і ніжно всміхався.

Старенька ледь сіпнула рукою, показуючи на листа. Вона поринула в темряву, знову почуваючись пташкою, серед вируючих хвиль.

Син узяв лист і обережно розгорнув пожовклий папір:

Привіт, доню!

Якщо ти читаєш це, то значить кінець світу, який нам вкотре обіцяли, не настав.

Дивно писати тобі зараз, коли тебе ще не існує в цьому світі. Ти є лиш у мені. Моя частинка.

Не знаю скільки зараз тобі років, доню, але я точно знаю твоє ім’я.

Валя.

Ці м’які переливи літер і є твоєю посмішкою і лагідними очима.

Писати тобі зараз, це як складати бомбу уповільненої дії. Але при цьому не знати, коли точно вона вибухне і скількох уразить.

Писати тобі зараз, це як укладати капсулу часу. Збирати речі і слова, які відкриються колись, у майбутньому. Але у мене ніколи не було певності, чи зрозуміють нас тоді.

Говорити з тобою зараз настільки важливо, що може забракнути слів. Мені їх завжди не вистачатиме. А ти мене не будеш слухати. І будеш іти своїм засніженим шляхом, але ступаючи в мої сліди.

Коли ти читатимеш ці рядки, можливо, ти не все зрозумієш. Але я точно знаю, щось подібне ти зможеш сказати іншими словами та іншими назвами, які існують у вас, вже тоді.

Доню, я прожила небагато і неяскраво, але зрозуміла кілька речей.

Кожен із нас, хоч би коли жив,

повинен вірити у свого персонального Ісуса,

завоювати свій приватний штат Айдахо,

захищатися від масованих атак заздрості і ревнощів людських,

прагнути в свою Нірвану,

годувати своїх кишенькових монстрів і ховати

скелети в шафі,

мріяти про Супер Маріо, але

любити Колю з третього парадного,

мати власну думку і не дослухатися

до радіоголів,

приручити дракона і ручну гранату,

визволити Алісу з кайданів і

робити свій Love is…

Доню, я навчу тебе говорити, покажу, як тримати виделку і ложку. Ти вивчиш літери, почнеш ними гратися. У тебе будуть розв’язуватися шнурівки і матимеш коліна, перемазані зеленкою. Я навчу тебе тримати удари долі. Ти ходитимеш на танці і гратимеш у шахи. Я навчу тебе плавати, і ми гратимемось у русалоньку на розпеченому камінні біля моря. Я поясню тобі, звідки на цей світ з’являються малята-інопланетяни. Я поясню тобі, як захищатися і наскільки важливо вибрати собі правильного принца для першої ночі. Ти мене не послухаєш. І, мабуть, він тобі не подзвонить наступного ранку, після того, як ти віддаси йому те, чого він так випрошував. Ти станеш дорослішою. Підеш в університет, зустрінеш хлопця своєї мрії, покинеш його на останньому курсі, влаштуєшся на роботу. Можливо, зробиш кар’єру. Зустрінеш нормального хлопця, у вас будуть діти. Можливо, ти будеш щасливою.

Ти дізнаєшся, що ти єдина, але не перша.

Ти рано відчуєш, що таке людська жорстокість.

Я завжди буду поруч, доню.

Єдине, чого я не зможу… Я не зможу зробити твоє життя не таким самотнім.

Ти скоро вже будеш тут і зрозумієш, наскільки тужливе і болюче життя розірваних навпіл і на шматки людей на цій голомозій землі.

Доню, весь світ біля твоїх ніг.

Твоя доля залежить від тебе.

Ліпи її як хочеш.

Але пам’ятай, що часу мало. Його завжди замало. Він постійно кудись біжить. Часом він зупиняється, і люди застрягають між минулим і теперішнім. Живуть у власних спогадах. Ти не зможеш відмовитися від свого минулого. Воно завжди буде за твоїми плечима, як рюкзак, як довжелезна фата.

Ти не помреш, якщо зламаєш час. Якщо зможеш запустити стрілки годинника, як ти захочеш.

Я не знаю, яка ти, але я знаю твоє ім’я.

Я не знаю, який цей світ, де ти живеш, але, сподіваюся, він ще трохи поживе.

Я не знаю хто ти, але я тебе люблю.

Твоя мати

Сльоза капнула на аркуш і Валя заплющив очі. Темнота заспокоювала. Валя подивився на матір. Її очі були широко розплющені, зрідка проривалося слабке дихання.

Він вийшов, почувши хрип. Валя заплющив очі. Темнота заспокоювала. Крізь тишу лунав голос матері, яка нашіптувала слова листа.

Вона знову молода. Гортає книгу свого життя, що, в принципі, зводиться до двох дат. Ким вона була? Донькою і Матір’ю. Колись люди ще казали, що вона скандальна журналістка. Але вони її просто не розуміли.

У дальніх залах музею починали вимикати світло, і охорона зачиняла приміщення.

— Але ж тут немає нікого, тільки я, — шепоче вона та все одно поспішає до виходу.

Невидима охорона дихає їй у спину. Не підганяє, але дає зрозуміти, що краще поквапитися. Вона не нарікає та відчуває, як морок чорним туманом заповнює коридори за її спиною.

Вона вперше в цих коридорах, але дорога їй знайома. Шлях — це дежа вю, частини життя, побаченого у передсмертному сні.

Вона біжить, ноги не слухаються. Швидко прибуває вода. Дедалі тяжче бігти. За спиною чути гуркіт сотень ніг, що женуться за нею. Десь чимраз ближче гарчання розлючених псів.

Вона добігає до дверей. Тисне на ручку. Двері заклинило. Гасне світло. Вода прибуває. Дедалі тяжче дихати. Повітря зникає. Щось бридке шарпає її за волосся.

Вона захлинається. Хрипить. І в судомах щосили б’є ногою в двері. Вони легко прориваються, ніби зроблені з плівки. Потік води підхоплює її, і вона летить у прірву дверей.

Вона знову пташка. Легка безтурботна пташка, що сидить на найвищій точці гори і роззирається довкруги. Потоп заливає неохопні території. Суходіл, який ще мить тому де-не-де проглядався, зникає, вкритий водяним потоком.

Вода піднімається до верхівки гори. Пташка злітає, але вода продовжує впевнено підніматися. Пташка злітає щораз вище, крила стомлюються, вода теплим язиком облизує її кігті.

З кожним видихом і помахом крил птаха втрачає сили.

Знесилена, вона падає у воду.

Потік підхоплює її. Огортає теплом. Вона не йде на дно. Спина потопу піднімає її вище й вище.

Ближче до бездонних небес. Очі пташки мружаться від такої краси.

Зникає світло.

Темрява заспокоює.

З останнім подихом їй чуються голоси інших. Інших птахів неземних садів.