Понтиїзм. Казки кінця світу

Яма

Далекі відблиски блискавиці та грому. Хмари пришвидшують свій біг, вкриваючи зорі. Сновигання хмар розтягується незчисленними коліями небесної залізниці. Вузли горішнього зв’язку скручуються, розплітаються, і тільки ледь чутно, як гримлять нічними небесами потяги.

Потяги несуться до чистилища з тоннами загублених почорнілих душ, які позлипалися і скидаються на кипу рідкого вугілля. Потяги котяться, а небесні кочегари з почорнілими крилами скидають лопатами паливо душ у пащеку вогню.

— Фууух, нарешті, — каже янгол.

— Ага. Ще трохи і будемо вдома, — відповідає інший, погладжуючи брудні крила і поволі дістаючи цигарку.

— Вогню не знайдеться?

І яскрава блискавка розріже навпіл ніч.

Країна тихо спить. Вони летять над містами і полями, ніби намагаючись осягнути всю велич і красу сплячої красуні, яка ось-ось прокинеться. І розбудить її не палкий поцілунок анонімного користувача Prince.

Янголи повертаються до свого дому.

— Нам уже нічого робити тут, — каже перший.

— Усіх не врятуєш, — тихо відповідає другий.

Вони прощаються зі світом, який буде знищено за кілька хвилин.

Янголи пролітають над поснулими і спустілими містами, що згори скидаються на скелети прадавніх могутніх тварин.

Бентежний вітер холодить їхні п’яти, і вони чимдуж біжать небом.

Янголи пірнають у тунелі підземки і летять наввипередки, скорочуючи шлях через загублені й недобудовані станції-привиди. Вони збиваються зі шляху, довірившись сяйву реклами, що, наче фальшивий маяк, тягне кораблі на небезпечні рифи.

Де-не-де у вікнах світяться каганці. Брати схилилися над немічним батьком-старцем. Священики прихилилися до своїх священних писань. Рабині сплять зі своїми господарями. Художники марять іншими світами.

Лишається лише мить.

Янголи роблять кілька порухів крилами, і світ вибухає. Пекельний вогонь пече янголятам п’яти і обпалює крила. Вони, зойкаючи, набирають висоту.

Плачуть і не озираються. Хвиля вибуху наздоганяє їх. Людські гріхи, мрії та смерті накривають янголів.

Зникають написи на стінах, приписи в книгах, падають ідоли, горять небеса, як бойові знамена.

Янголи летять у полум’яні небеса, і перед їхніми очима мерехтять мільйони людей, застиглих німими фігурами в останню мить життя. Самотність налипала на тіла, й люди тягнулися одне до одного в останню мить. Хапалися за речі, паспорти і коштовності. Розтоплені метали проникали в їхні кістки, ставали ними. Раби стерегли речі господарів.

Закипав мозок, перестиглими фруктами вибухали голови. Вогонь з’їдав старий світ. А десь там, ближче до епіцентру вибуху, була неосяжна яма, вхідна брама до пекла.

Людські тіла і рештки їхніх душ, пошматовані, розліталися навсібіч. Кров перетворювалася на окріп, а плоть — на м’ясо.

Падали держави та ідоли, що керували ними.

Потік листів, смсок, дзвінків, відосів, статусів, світлин із місць подій застиг умить, як вимовлений крик.

Топилися церковні шпилі, старезні книги та брехливі метелики щоденних газет.

Хтось вистрибував із вікон і розчинявся у безконечності вогняних хвиль. Вогонь топив у єдине небуття будинки та будівлі, дитячі іграшки, автомобілі й вертепи, стираючи все за саму лиш мить.

Бомба не знала милості, не розбирала, як і стара з косою, хто молодий, хто кволий, хто незалежний, хто непростий, хто з кулею у скроні, хто скелет у схроні. Вона не знала імен, адрес і рас. Вона зжерла старий світ на всю горлянку, до пекельної відрижки.

Старого світу більше не було. Не було й того, хто про нього міг би розказати. Ніщо не мало значення — лише самотність смерті та бажання бути з кимсь в останню мить.

Пекло пащеку розверзло. Ніч стала днем, вказуючи небесні манівці схвильованим янголятам. Сльози закипали на їхніх обличчях.

Янголів наздоганяли задушені душі. Жертви богові війни.

Хоч не було вже ні війни, ні смерті, ні життя.

Світ починався заново. Від точки нуль.

Жовтень 2011 — Липень 2012