Понтиїзм. Казки кінця світу

Фіранки

Кожен знає свою долю.

Хоч і вдає, що йому байдуже, чи каже, що доля сліпа, і життя не має жодного сенсу.

Але він є.

І в усіх він однаковий: туга неповноти, ось що рухає нами.

Доля кожного — шукати свою другу половину. Легенди про істот, які були єдиним цілим, а тоді роз’єдналися, не дають спокою нам усе життя. Людина йде по життю, оточена своїми віддзеркаленнями, проєкціями, відблисками власних пошуків. І все життя перетворюється на вузький коридор кімнати сміху з кривими дзеркалами.

У кожного своя половинка. Хтось докладає хисту і фантазії, покладаючи все життя на заповнення неповноти. Він набиває цю пустку кар’єрою, соціальними мережами, сайтами знайомств, порноресурсами, фітнесом, алкоголем, секс-шопами, колекціонуванням різного мотлоху, писанням літератури та іншою сублімацією, що мала би заповнювати порожнечу.

Точно ніхто не знає, але кажуть, що ті, хто фанатично сублімують, все одно хотіли би бути схожими на тих наївних простаків, які поклали життя на дурниці, типу кохання і родини.

Але трапляються і щасливі приклади.

Існують вони тільки в переказах, казках, серіалах і п’ятничних мелодрамах.

Одначе по всьому світу щодня, щомиті насправді трапляються такі щасливі історії. Варто тільки пильніше придивитися.

Зазвичай ці історії мають свій графік, або розпорядок.

Приміром, мости.

Їх розводять.

Розведені, силоміць розлучені половинки тягнуться одна до одної. Мости, як ніхто інший, знають ціну нещасливого кохання і жертв, що їх приносять молоді люди, розчаровані в житті та його неповноті.

Але наша історія не про них.

Щоби розказати історію цього кохання, знову доведеться починати звіддаля. З того, як влаштовано цей світ… Гаразд, гаразд, вірю, ніхто точно цього не знає. Але в цій казці все чітко і зрозуміло. Отже.

Деякі речі, які існують у цьому світі, не належать цьому світові. Як кажуть, не від світу цього. Бо мають вони позатутешнє походження. Зі світу, що його зазвичай називають світом ідей, насправді походить багато речей. І в тому горішньому світі ідей існують неідеальні речі, або невтілені ідеї. Там живуть цілості — об’єкти і структури, вдоволені своєю повнотою. Вони ідеальні, як вагітна жінка, наповнена по вінця новим життям і осяжним сенсом свого буття.

Структури того світу ламаються, б’ються на шматки. Розбиті, вже не ідеальні, вони опиняються на смітнику — поламана і надщерблена ідеальність потрапляє до нашого світу. І часом може сприйматись як геніальний винахід, найвище благо і т.д. Важливо, що ось саме цей перехід ідейного, повного у наш світ і нагадує болючу істерику новонародженого маляти.

Колись у вищому світі були величезні полотна тканини. Вони переливалися всіма кольорами — в них було закладено ідею будь-якої тканини, будь-якого відтінку. Ці ідеальні полотна тяглися безконечними гобеленами та були водночас і землею, і травою, і небом, і повітрям. Вони повнилися, як вітрила всесвітнього корабля.

Але час і злі чари заздрісників, що суть одне, зробили своє. Полотно трухлявіло, тьмяніло. І розірвалося на маленькі клапті. Ганчірками вони падали на смітник, у якому ми живемо. Гидливі погляди ідейних структур зверхньо проводжали їх.

Шматки полотна різнокольоровим снігопадом переходили зі світу в світ. Якісь затрималися в межичассі, бо ще не час було з’являтися до людей, ще не час було вдавати, що вони щось винайшли у муках творчості.

Шматки полотна розлетілися по всіх куточках землі. Полотно вже не було єдиним цілим. І ці нещастя та біди навчили розуму шматки. До того кожен із них не міг і помислити, лише проблиски якихось думок складали спільний розум.

Кому не пощастило найбільше — пішли на ганчірки для прибирання та боролися з брудом.

Хто був метикуватішим і кому трохи підсобили родичі, ставав одягом. Це був водночас один із найкоротших і найприємніших життєвих шляхів — шляхетно бути на виду, стираючись на порох, і часом скиглити від туги й болю, коли мурахи й міль добиралися до старих, уже нікому не потрібних одежин. Хоча найчастіше опинялися вони на кухні, серед іншого ганчір’я.

Патріоти і самозакохані красунчики ставали прапорами.

Самовіддані альтруїсти йшли на бинти та уявляли себе дамбами, що зупиняють потоки людської крові.

Хтось ховався під мантіями, хтось задихався в черевиках, хтось дбайливо обгортав новонароджених, а хтось ставав мундиром і розривався від болю й туги, що не може стати бронею, аби захистити хлопчаків від куль та багнетів.

Але були ще й ті, хто поклав усе своє існування на те, щоб стати знову повними, суцільними полотнами.

Такі ставали фіранками.

Фіранки знуджено висіли в будинках, задихалися від пилу і нечутно зітхали в тузі за своєю другою половиною. Зазвичай вона, друга половина, була так само поруч, криво повішена невмілими руками дітлахів, руками, що швидко німіли і затікали від повішення.

Фіранки переглядалися, підморгували одна одній. І мріяли про місячну ніч, або щоб сусіди з будинку навпроти увімкнули яскраве світло, або щоб настала вічна ніч… або… або… У цих мріях фіранки проводили довгі дні і надвечір’я, відчуваючи присутність коханих, одначе не маючи нагоди до них дотягнутись і доторкнутися.

І коли видавалася місячна ніч, люди вимикали нарешті телевізор і швидко покохавшись, вкладалися спати, фіранки завмирали та боялися поворухнутися. Вони вичікували.

І ось нарешті майже автоматично, перебуваючи вже у напівсні, роздратована і стомлена від перемикання каналів рука того, хто майже заснув, закривала фіранки… і тоді приходило щастя. Фіранки раділи, обіймалися, перепліталися, намагаючись стати єдиним цілим, повною структурою, що відчуває повноту щастя. Обійнявшись і відвернувшись від поснулих людей, вони милувалися романтичним місячним сяйвом, розглядали ледь помітні зірки, вигадували історії про фіранки в літаках, чиє мерехтіння час від часу зблискувало в мороці.

Фіранкам не потрібні слова.

Вони — єдине ціле.

Їм, як і всім закоханим, потрібен тільки час.

Хоч і його замало.

Земля ліниво перевертається з боку на бік і за ночами настають ранки.

Фіранки готуються до нових ран і розривів на своїх суцільностях. І в такі хвилини вони намагаються хоч якось помститися жорстоким людям і несправедливому світу — вони згадують свої німі розмови, які бувають лише в особливо темні, безпросвітні, глухі ночі:

— Я ніколи не бачила людей у тому світі.

— У тому світі?

— Ну, в тому, де ми були раніше. Тоді. Пригадуєш?

— Вже пригадав. А їх щось не можу пригадати.

— Їх не було там.

— І нас з тобою не було.

— Ми були.

— Але ми не були з тобою разом.

— Були МИ. Ми всі.

— А нас із тобою не було.

— Думаєш, у людей є такий світ?

— Чи, може, був такий світ?

— Чи, може, буде? Колись…

— Хочеш сказати, вони в нього потрапляють після смерті?..

— … і зустрічають всіх близьких і рідних, з якими відчувають повноту єднання.

— Або вони живуть у такому світі до народження…

— Як ідеї самих себе?

— Як вони кажуть: «Тебе ще і в проєкті не було».

— А може, цей світ і є їхнім ідейним світом?

— Цей світ?

— Так.

— Ти жартуєш. Вони не знають тут, що таке повнота.

— Так.

— Їм боляче постійно. І самотньо.

— Так.

— Вони брешуть. Вбивають…

— Так. Але ж вони шукають…

— Шукають?

— Шукають другу половинку. Хоч би якою вона була.

— Хоч би чим вона була…

— Іди до мене.

— Дай я тебе обійму.

— Поцілуй мене.

— Ти моя єдина.

— Твоя друга і єдина половинка.

— Люблю тебе.

— Трахни мене.

— …