Понтиїзм. Казки кінця світу

Маха

У свої 30 вона мала кілька імен. Кожен називав її по-своєму. Хтось кликав Марією, хтось — Машою. Але частіше — Махою. Може, так воно і має бути: скільки імен, стільки і доль.

Маха була з тих жінок, чия життєва мудрість йшла не від прочитаних книжок чи закінчених університетів. Вона володіла мудрістю, що не залежна від кількості набитих гуль.

Маха була сезонною продавчинею. Влітку вона продавала плавки і темні окуляри, восени — картоплю та дощовики, взимку — угі та сушарки для взуття, а навесні — проліски і «термоетикетки для пасхальних яєць», — з гордістю полюбляла вона проказувати завчену фразу. Часом Маха, відчуваючи максимальну наживу, змінювала свій розмірений сезонний ритм. Але в таких випадках їй зазвичай не щастило — чи то доправка затримується, чи то пізно додумалася. От навіть намордники-респіратори привезли після закінчення епідемічної істерії. А новорічні петарди і феєрверки завезли тільки після 8-го березня. Добре хоч не сильно відсиріли, так на 9-те травня нормально розпродалися.

Але Маха, як порядна бізнес-леді, як кожна базарна аристократка, котра починала з продажу насіння та жуйок, мріяла про свою справу.

Вона обожнювала будувати повітряні замки і теоретичні бізнес-плани, з яких, за всіма законами аеродинаміки, виходив повний пшик.

Маха не могла зробити перший крок. Їй це не було і треба — весь уявний бізнес крутився в її чорнявій мрійливій голівці, вибухаючи мисленнєвими експериментами.

Своїм подружкам, що тільки підсміювалися з неї, вона дарувала ідеї щодня.

Якось вона придумала секс-шоп «Зоосекс», де на кожному товарі було би написано «Пробуди в собі тваринні інстинкти». Іншим разом, відвідавши магазин солодощів, де постійно сновигала охорона і з усіх щілин стирчали камери спостереження, Маха запропонувала створити магазин, де всі відвідувачі були би голими. «Ну, ж нікуди ти тоді нічого не сховаєш», — розводила руками Маха, а її товаришки каталися асфальтом, надриваючи животи. Так чи інак, за кілька років у місті з’явився секс-шоп «Романтична колекція» («Пробуди в ній нищівну романтику!» — на кожному товарі) і ресторан «Оголені та щасливі», де персонал і клієнти були без одягу. Але Маха про це ніколи не дізналася, так само не здогадавшись, на чому так раптово розбагатіли її товарки.

Маха кохала. Його звали Максом. У записниках і телефонах своїх колишніх він усе одно був любовно записаний «МаХХХ». У своєму бажанні бути чоловіком часом він виглядав смішним. Неголеність, ненависть до дезодорантів, пиха, доведена до абсурду. Якщо хтось бодай випадково наступав на його білі черевики, він одразу хапався за ножа, не чекаючи вибачень. Макс завжди мав при собі ножа з довгим лезом, що перетворювало ніж на вкорочений меч або коротку рапіру. Макс був дрібним контрабандистом, який постачав Масі її «сезонні штучки».

Він постійно мріяв вирватись у вищу лігу.

Їхні з Махою стосунки нагадували шалений танок двох метеликів, яких притягувало смертельне сяйво нічного ліхтаря. Вона хотіла оженити його на собі, а він — не дати їй піти. Але при цьому не піддавався на її вмовляння. Їхні бурхливі та скандальні перепалки, які щодня вибухали на базарі, були вставними яскравими епізодами сірого буденного життєвого театру. Чоловіки підтримували Макса, а бабці й молодиці хором підвивали плачам Махи.

Коли ж вечорами вони виходили на прогулянку, то не було красивішої пари. Легка біла пишна сукня з бісером національних орнаментів, жовта накидка, а на ніжках жовті черевички з нагнутим носком перетворювали Маху на героїню східної казки, яка ось-ось схопиться і побіжить хмарами. Макс крокував поруч в облягаючих штанях, начищених чоботах, високо задерши свою лису голову. Маха почувалася щасливою як ніколи, їй хотілося схопити цю мить назавжди. І не якоюсь світлиною чи спогадом, а справжньою поемою. Вона глянула на Макса і запитала:

— Як тобі назва «Травень»?

— Смотря для чого. Ну, нічого. Може бути, — відповів він, не повернувши голови.

— І я так думаю, Мась, — назвала вона його ім’ям, яке дозволяла собі лише у найщасливіші миті.

Бабці озиралися їм услід, прицмокуючи: «Ач як, наче з картінкі».

Маха була щасливою. Макс теж.

Маха була вагітна. Макс цього не знав.

Був скандал. І вже не театральний, розрахований на публіку. Макс бігав квартирою, мов звір, якого хочуть приборкати, а він пручається.

Маха сиділа мовчки. І посміхалася, дивлячись в одну цятку.

— Мась, пора дорослішати, — з лагідною посмішкою сказала Маха.

Слова розірвали тишу. Маха була такою красивою. І світлою. Саме такою він любив її найбільше. Бо насправді було дві Махи. Одна показна, яка любила грати для людей, вся розшита золотом, як пава, що приміряє вогняне пір’я Фенікса. А друга — ніжна, любляча, вірна, майбутня матір, яка розкривала обійми для нього. Звісно, другу Маху Макс любив найбільше.

Було скромне весілля.

Маха була щаслива.

Макс хотів у вищу лігу.

Бізнес Вагіта розцвів, коли в інформаційній війні стався злам і бойові дії перестали бути лише графічними моделями. Кінопавільйони тепер були не місцем знімання документальних фільмів і репортажів із гарячих точок, а перетворювалися на справжні барикади та чільні ланки лінії оборони. Кількість жертв, полеглих невідомих солдатів і встановлених героїв пропаганди неухильно зростало.

Впала економіка. Знову зупинилися заводи.

Піднялися фірми ритуальних послуг. Цей напрямок тримав старший брат Вагіта — Вахо.

Вахо зробив Вагіту напрочуд вигідну пропозицію — відкрити героїчний секонд-хенд.

— У смислі? — перепитав Вагіт.

Смисл полягав у тому, що форму вбитих солдатів не треба було спалювати. Її можна було віддавати тьоті Дусі на хімчистку і відразу ж відправляти на продаж.

— Зразу? — знову перепитав спантеличений Вагіт.

— Угу, — тільки і відповів старший.

З чинами і чинушами Міноборони і відділом пропаганди центрального нацканалу все було погоджено. «Героїчний секонд-хенд» мав стати новим трендом, підтриманим верхівкою.

Дуже швидко на вулицях почали з’являтися люди у військовому одязі, прорідженому чергами куль. Де-не-де було відірвано рукав чи штанину. У багатьох місцях застигли коричневі плями крові невідомих солдат.

«Люди! Що з вами? Чому всі ходять в одязі, трахнутому міллю?» — це був останній жарт відомого гламурного коміка, чия вгодована пика відсвічувала на всіх лайтбоксах. Після цих слів він зник. Вагіт це особисто проконтролював.

Уніформи вбитих солдатів стали модним відкритим маніфестом свого патріотизму. Ще ніколи аристократи не були такими близькими до народу, співаючи одних пісень, танцюючи одні танці. Та зігріваючи тіла одним горем.

Мережа героїчних секонд-хендів «Махач війни» ширилась, як епідемія.

Бізнес процвітав.

«Магазину потрібні продавці», — сповіщали об’яви на кожній новій точці.

«Магазину нужен дірєктор», — думав Вагіт, перебираючи в пам’яті знайомі пики.

— У війни нема сезонів, — підмугикувала Маха, розвішуючи щойно привезену партію. Чималий вагітний живіт, затягнутий у комбінезон льотчика, з кількома дірками на спині, ніби спеціально прорізаними для крил, живіт робив її рухи повільнішими та обережнішими.

Маха намагалася стримуватися, щоб не потягнутися за чимось важким і не вбити тьотю Дусю, яка до накладних на партію уніформи додала записку: «Вибач, падруга, но на твого головастіка нічо годящого не найшла. Чмокі».

Маху розривала ненависть. Не стільки до тьоті Дусі, але щось зовсім інше. Маха раділа, що тепер у них знайшовся стабільний заробіток і Макса нарешті беруть у вищу лігу. Але водночас вона боялася. Маха боялася одного дня знайти серед нових партій продірявлену дитячу уніформу, ніби спеціально добуту для її дитини. Як колись убивали звіра, щоби пошити вишукану шубку панні.

Її заспокоювали плітки, що їх підкидали жінки, що трудилися разом із нею.

— Та то нічо, — казали вони, — якщо лохів, яких підстрілять, не буде хватать, то нам китайці бистро доштампують. Може, качество похуже. І розміри не ті, но вони в цьому точно знають толк. Не то шо наші.

— Захочеш, так вони тобі вопше фігурно проштємпєлірують. Як нада. Ага.

Маха згадувала товарок по базару і намагалася хоч якось впорядкувати хаос життя, розкладаючи по поличках убитий одяг і свої спогади.

Вагіт із Максом лежали на диванах і задумливо витріщалися на плазмовий телевізор, що займав усю стіну. На екрані з кролячою швидкістю мерехтіли кадри порно. Чоловіки напружено попивали елітний коньяк і зрідка перекидалися уривками фраз.

— Ай, хароша. Ох, чудо просто, — вирвалось у Вагіта, коли актриса вкотре продемонструвала своє вміння ховати в роті величезні предмети і органи тіла.

— Та ладно, — тільки й відгукнувся Макс.

— Шо ладно?

— Нічо.

— Нє-нє. Ти мнє скажи. Шо ладно? — піднявся з дивану Вагіт, — Ти шо, хочеш сказать, у тєбя било много і лучше мастєріц?

Макс хотів відмовитися, але Вагіт сказав:

— Атвєчай. Как старший спрашую.

Макс витягнув із кишені смартфон. Зробив кілька кліків і показав Вагіту світлину вагітної Махи. Вона, закинувши руки за голову, зніяковіло посміхалася. У пишній білій сукні Маха лежала на перинах.

Вагіт зачудовано провів пальцем по екрану, і вигулькнуло наступне зображення. Оголена Маха так само лежала на перинах, її вагітне тіло просто сяяло, як утілення ідеального поєднання внутрішньої та зовнішньої краси.

— О-о-о, — тільки і зміг вимовити Вагіт.

— Давай сюди. Не треба цього, давай.

— Тіха ша. Дай старшому пазиріть.

Ледь помітний соромітний трикутник гіпнотизував Вагіта.

Макс забрав у нього свій телефон.

— Ну, тепер ясно. Хєрня всьо ето, — кинув Вагіт, махнувши рукою в бік екрану. — З такой жинкой можна гори звернуть.

— Все, мені пора, — сказав Макс і почав збиратися.

— Давай, давай, — відповів Вагіт.

Їх було четверо.

Електрошокер паралізував Макса. Смартфон витягнули відразу. Все інше їх не цікавило.

Непритомне тіло Макса закинули в автобус, на якому було написано «Приватне перевезення».

Маха була щаслива. Вона почувалася великою феєю, якій не вистачає хіба що чарівної палички і лопотіння крил за спиною.

Наближався вечір. Маха чекала на Макса. Його телефон не відповідав. Вона намагалася не хвилюватися.

Маха вдягла свою улюблену сукню — біла, легка і радісна, вона найкраще передавала її відчуття.

Особливого свята не було. Але Маха хотіла поговорити з Максом, «з чоловіком», поправляла вона себе, обговорити новий проєкт, новий повітряний замок.

Маха зайшла до старенької сусідки поверхом нижче. Маха полюбляла пити чай з бабою Любою. Баби Любині смаки і відчуття затерлися. Кольори стали не такими яскравими, і сам смак ніби вигорів під сонцем прожитих років. Баба Люба пила пересолоджений міцний чай із найсолодшим джемом.

Маха по-своєму любила стареньку, і їй подобалося бувати в неї. Квартира бабці нагадувала музей, в якому всі речі були не під щільним шаром пилу, а під прозорою плівкою. Баби Любині старі речі нагадували назавжди втрачений світ.

Вони мовчки пили чай. Маха відчула стривожений порух дитини. Цієї миті у їхній з Максом квартирі четверо чоловіків вибили двері, які з гуркотом звалилися на голови Махи і баби Люби.

До Махи долітали приглушені голоси розлючених молодиків:

— Де ця сучка?

— Тяни цю курву сюда.

— Глянь яка цаца, як розляглася.

Маха встала з-за столу:

— Дочка, ти вже всьо? Так рано, — з розпачем сказала баба Люба.

— Нічого. Я скоро повернуся, — голосно прошепотіла Маха і поцілувала стареньку в щоку.

— Ох, Машенька.

Маха обережно спускалася пожежними сходами. Малюк із будинку навпроти вагався, чи промовляти на ніч молитву, чи, мо’, Бозя нічо не скаже, якщо раз пропустити. Але білий привид молодої жінки, що повільно спускався повітряними сходами, швидко змусив його згадати всі завчені молитовні слова.

Міліція, таксі, швидка, маршрутки — все належить їм. Її відразу вирахують.

Є тільки один вихід.

— І надія, що таких дуреп, як я, хватає, — вголос додала Маха.

Вона перебирала в пам’яті об’яву про знімання нової документальної передачі «Видатні жінки нашого краю»:

«Якщо ти сильна, ділова і незалежна жінка зі складною долею, то приходь до нас і розкажи про себе всій країні! Чекаємо тебе на наших кастингах!»

— Я сильна, ділова і незалежна. У мене складна доля. І я вам зроблю, суки, — і далі знову, ніби віршик-лічилку, почуваючись маленькою дівчинкою у хижих, злих хащах міста, — сильна, ділова і незалежна.

Біла пишна сукня і рішуча тверда хода змушували перехожих думати, що перед ними наречена, яка втекла в останню мить.

Маха чимраз гучніше вимовляла слова, тільки би не почути запитання своєї свідомості.

Що з Максом?

Де він?

І чому вони казали: «Глянь, як розляглася?»

— Атом, — сказала Маха і зупинилася.

«Атом» і був відповіддю на всі запитання.

Кілька тижнів тому у них із Максом видався щасливий вечір — партію розпродали повністю, Вагіт дав премію. Коротше, причин для святкового вечора вистачало.

Маха була щаслива. Макс закидався коньяком.

Маха полюбляла фотографуватися. Десь у глибинах своїх фантазій вона мріяла колись стати не просто фотомоделлю. Це було надто просто. Про це й так усі дівки мріють. Вона хотіла бути музою для справжнього художника. Не маючи художника, якого можна було надихати, Маха часом розпаляла фантазію свого чоловіка, приймаючи різноманітні звабні пози на їхньому ліжку, вкритому пухкими подушками.

Макс фотографував її на смартфон. Алкоголь і Маха робили своє — чоловік розпалявся, але дружина не хотіла роздягатися для продовження фотосесії.

Макс потягнувся до своєї торби. Витягнув бляшану банку і простягнув дружині.

— «Атом», — прочитала вона вголос назву на етикетці ядучого кольору. — Що це?

— Це просто бомба. Новий розслабляючий енергетик.

— Тобто?

— Спеціально розроблений для нашої армії. Поставки почнуть найближчим часом. Партію лівака і нам завезуть, спробуємо разом із лахами парити.

— Що воно робить?

— Ну, уяви. Солдат в окопі сидить. Сидить і сидить. Напруга не одпускає. От-от може щось начаться. А воно не начинається. Так хоч хто з ума зійде.

Макс бере у неї бляшанку і ніби в рекламі плавно показує.

— Аж раптом він згадує про новий енергетик «Атом», розроблений спеціально для нього. — Макс із рекламною посмішкою відкриває бляшанку. — Губи солдата ніжать маленькі бульбашки, що вибухають у напої…

— Ох і заговорив, — із муркотінням прошепотіла Маха.

— …Солдат вдихає запах «Атома» і почувається, як удома. Мертвотний окоп проростає травою. Замість вибухів і пострілів долітає спів пташечок. Солдат робить іще один ковток і відчуває, як його тіло наливається любов’ю до батьківщини, його обов’язок перед державою стає таким сильним, як і подружній.

Макс зробив акторську паузу і з блискучою посмішкою сказав:

— Жодна кола не дасть вам відчуття любові до рідної землі та поваги до своїх батьків і старших. «Атом» — порви своїх ворогів на шматки.

Маха засміялася і почала аплодувати.

— Для бариги-контрабандиста дуже і дуже добре.

Макс сміявся разом із нею.

— Давай, спробуй. Може, ще щось мені покажеш, — грайливо сказав Макс.

— Мась, а малому вона не то, не нашкодить?

— Ну, подумай сама. Що Міноборони чи держава хотіли б нашкодити своїм солдатам?

— Що ти мені тут знову пропаганду розвів!

— Дивись. Думаю, пару ковтків нічого не змінять. Ну, ладно.

Вдаючи розчарування, Макс підвівся з ліжка. Маха вагалася лише секунду.

— Давай.

— Точно?

— Точно.

— Тікі тоді не кажи, що я тебе змусив.

— Ні. Я сама хочу. Мене цей напряг реально вже дістав.

Макс із радісною посмішкою п’ятилітнього хлопчака простягнув їй бляшанку.

— Давай за нашого козака.

Маха зробила кілька ковтків і відчула, як втрачає контроль над собою.

Макс швидко допив бляшанку.

— Оце розрив, — тільки і вигукнув він.

І була Маха оголена. Макс фотографував її. Сексу не було. Але було все інше, що є, коли буває секс.

— «Атом». Коли щастя рве на шматки, — разом казали вони і починали сміятися.

Маха була щаслива. Макс теж.

Маха закінчила розповідь про своє життя. Камера ловила кожен її порух. Режисер і асистентки сиділи мовчки, позиркуючи на жінку, яка була більшою за цю кімнату чи весь телецентр. Вона була Махою, матір’ю, що містила в собі мудрість.

Тиша затяглася. Стрілка годинника перевалила за 12, віщуючи кінець дня.

— У нас жодних запитань до вас. Можливо, лишилося ще щось, що Ви хотіли б додати, Маріє?

Дитина нервово сіпнулася, ніби просячись назовні, у мамині обійми. Маха поклала руки на живіт, інстинктивно захищаючи плід.

Жінка вперше дивилася не на телевізійників. Вона перевела погляд на скляне дуло камери. Її важкі слова були, як цвяхи, забиті в хрест. Чи кулі, що шматують дитячу уніформу.

— Душа і тіло є одне. Що болітиме — душа чи тіло? Що ранять у кожному з нас? Ми всі — частинки більшої задумки божественного бізнес-плану. Що робимо ми тут, лунає там, — Маха повела рукою кудись у бік. Вона виглядала набагато старшою, ніж на вік, зазначений в анкеті.

Сяйво струменіло з неї, як музика, що лине з собору.

Ненависть викривила ніжні лінії обличчя:

— Слухайте сюди. Ви. За те зло, яке ви накоїли, кожного разу, коли на вас нападатимуть вороги, будете ви відчувати муки. Муки, подібні до родових. І так дев’ять поколінь, — сиплим голосом закінчила Маха.

Режисер мовчки вийшов, прихопивши мобільний. За ним швидко вивітрилися інші. Хтось із них кинув:

— Ми зараз, секундочку.

Маха їх не чула. Камера продовжувала знімати.

Режисер відійшов у глиб коридору і натиснув клавішу виклику:

— Шеф. Це я. Вона в нас. Угу. Нікуди не дінеться. Вона ваша, шеф.

Маха прикривала живіт однією рукою. Іншою намацувала під сукнею подарунок Макса. Подарунок, який він зробив їй на першому побаченні. Відтоді вона завжди носила його при собі.

Маха намацувала короткий кинджал, зафіксований на підв’язці та надійно прикритий пишною сукнею.

Маха посміхалась і розривала на атоми повітряні замки.