Понтиїзм. Казки кінця світу

Бомба

У нього немає вибору. Він повинен устигнути. Ще кілька секунд — і пролунає вибух. Останнє зусилля. Він перезаряджає пістолет і стріляє у ворога. Кров тече на всі боки. Він обережно переступає через тіло. Нахиляється над бомбою. Останні десять секунд. Дев’ять. Він дістає окуляри, щоби краще роздивитися схему. Вісім. Який же з дротів треба перекусити? Шість. Час спливає. П’ять. Усі затамовують подих. Чотири. Йому страшно. Три. А якщо все сплановано спеціально, щоб його вбити? Два. Руки не слухаються. Один. Він заплющує очі. Зараз усе вибухне. Все скінчиться…

— Стоп. Знято, — рокоче голос роздратованого режисера. До вух Северина долітають розлючені вигуки режисера. — Де вони взагалі відкопали цього дебіла? Як із таким придурком можна працювати? Десять хвилин перерви. А ти, — він тицяє пальцем у свою асистентку, — розберися з ним. Щоб наступного разу він точно знав, за які дроти братися. Ясно?

Северин стомлено переводить подих і вкотре думає, що війна не закінчується ніколи. Війна завжди з тобою. Твоя група крові. Твій натільний хрест, який несеш. Северин робить маленький ковток теплої води, що нагрілася від софітів, та безнадійно оглядає стіни своєї нової клітки.

Кіностудія нагадувала радше режимний об’єкт, аніж бізнес-структуру. Величезна ділянка землі була придатною для знімання історичних серіалів і воєнної хроніки, які останнім часом дедалі частіше виглядали однаково. Щоправда, знімання коштували стільки, що власникові тільки лишалося щодня сидіти у скляному офісі на найвищому поверсі та сподіватися. Молитися, щоб не було дощу і випадкового спалахування й далі за всіма пунктами, вказаними у страховому контракті. Іноді він посміхався до себе, гадаючи, що «страхові випадки» тільки наганяють страху на клієнтів, а не описують імовірних варіантів реальності.

На студії всім заправляли двоє. Дружина власника Марфа та колишній помічник режисера, а нині заступник директора і за сумісництвом коханець дружини директора — юне створіння Павлик, якого всі називали Смурфом за його маленький зріст і манери, що відгонили блакиттю.

Кожного дня вони видавали нові директиви, накази та «правила користування». Жінкам на знімальному майданчику заборонялося з’являтись у сукнях і кольоровому одязі, бо це відволікає чоловіків від «творчості і робочого настрою». Їжу роздавали у конкретно визначені щасливі години, таким чином привчаючи працівників до здорового харчування. Незалежно від пори року пересуватися по майданчику можна було тільки на велосипедах і спеціальними доріжками. Крок уліво, падіння з велосипеда вправо могли закінчитися фатально — довкола велосипедних доріжок були нерозміновані поля, що залишилися після знімання історичного серіалу «Че Паєв».

Щодня хтось звільнявся. Іншого брали на його місце. Павільйон, як величезний кракен, якого постійно треба підгодовувати, перемелює людей, стирає на порох, ви­пльовує рештки і неперетравлені кістки.

Марфа через свої глибокі зв’язки (точніше — голосові зв’язки та відсутність гланд) вибила для павільйону новий проєкт. Смурф демонстративно не відчував ревнощів до невідомих замовників, хоча мусив собі зізнатися, що це йому надто легко давалося. Марфа не викликала у нього жодних почуттів.

Війна ставала незрозумілою. Від стадії активної різанини вона повернулася до інформаційної фази і точилась у випусках новин, кінохроніці та соціальних мережах. Інформаційні терористи і підпільники були куди гіршими за реальних партизан. Останні забирали щось цілком конкретне — життя. Перші завдавали гірших збитків: вони винищували віртуальне — імідж та рейтинг уряду, спустошували банківські рахунки від віртуальних грошей, а найгірше — були геть не прогнозовані.

Верхівка продюсерської влади формувала нову концепцію. Країні потрібен герой. Герой із народним ім’ям. Його обличчя і доля були б унікальними, але водночас нагадували всіх тих звитяжців, які були до нього. Він наведе порядок у країні. Герой не чіпатиме, на жаль, чиновників, одначе він знайде ворогів у своєму тилу, винищить злочинців у своїй домівці, у своїй батьківщині.

Щоп’ятниці, у прайм-тайм, нове патріотичне реаліті-шоу «Пекельний герой».

Він виборсався з реального пекла війни. Він дивився в очі смерті. Той, хто занурив руки по лікті в кров.

Героя не знайшли через кастинг. Приходили самі лишень Колі-Міті-Паші, які мріяли потрапити в тєлік за будь-яку ціну. Одначе героїзму в них було рівно на дозу дискотечного дурману.

Допоміг випадок. Точніше, чергова директива Марфи і Смурфа. Після директиви павільйон покинули всі охоронці, які не вміли їздити на роликових ковзанах. Одним із новачків був юний герой війни — Северин, якого ворожа пропаганда називала Сєвєрний або просто — Сєвєр.

Северину було 16, коли його завербували на чемпіонаті з кібер-спорту. Северин aka SV-47 став сенсацією чемпіонату. Його девіз «Один шот — одна смерть» приніс йому сенсаційне чемпіонство і народну, як здавалося, любов. Северин поставив закарлючку під контрактом на військову службу, ще коли ейфорія не вивітрилася з його чемпіонської голови.

Він опинився на фронті. З цілком реальною зброєю і не менш реальним ворогом. Керівництво, мотивуючи його патріотичний дух, щодня нагадувало: «Товаришу Северин, між війною перед монітором та війною в реальному житті немає жодної різниці. Просто немає опції, яка перемкнула би колір крові з червоного на зелений. От і все».

Северин був чемпіоном. Його статистика вражала. Іменні годинники та грамоти сипалися на нього.

Все було добре. До того моменту, коли Северин зрозумів, що стріляє не по мішенях і не по манекенах, як йому ввижалося в ейфорії, а туман війни застилав очі.

Северин вагався. Він не влучав у ціль. Кілька разів у нього ледь «не забрали хелси», як він писав у своєму блозі, «демедж міг бути аццкім».

Ворожа пропаганда розгорнула свої прапори. Газети-одноденки та псевдовпливові тижневики збирали «круглі столи» та друкували колонки відомих спортсменів і зірок естради. Суть зводилася до одного: Северин — не той, ким він видається. У нього роздвоєна свідомість. Він не може вбивати своїх побратимів. Ми всі сусіди. Ми єдине ціле. І цей хлопчак, Сєвєрний, або ж Сєвєр, він просто заплутався. Таке трапляється, коли не знаєш, хто ти насправді. Ти не можеш натиснути на гачок і вбити свого брата. «В реальному житті все складніше, ніж у віртуальному. Час усвідомити це», — провадили силіконові ляльки, чий образ, стиль життя, поведінка, сексуальність, звички, світогляд були сконструйовані цифровою реальністю.

Керівництво не вірило ворожим провокаціям, одначе від гріха подалі розірвали контракт із Северином, вручили чергову грамоту і кілька десятків паперових грошей, яких вистачило на квиток додому. Точніше, в місце, зване домом — селище було евакуйовано, а в спустілих будівлях збиралися запускати нове шоу на виживання.

На роботу охоронцем Северина покликав старий товариш — ще від часів комп’ютерних хедшотів. Охоронцем Северин так і не встиг попрацювати, натомість став зіркою шоу. Пілотну серію саме закінчували знімати.

— Уяви, Северин aka SV-47 змінює улюблену снайперську гвинтівку на ножі та пістолети. Після пекла війни він уже нічого не боїться. Він не хоче ховатися за снайперською оптикою. Він і так, без збільшувального скла, бачить усі хвороби, недуги і прищі на обличчі цього скурвленого суспільства, — дедалі більше розпалявся режисер. — Це буде камбек десятиліття. Юний чемпіон стає дорослим бійцем, який завдає нищівного удару у мирному суспільстві. Це буде таке собі реаліті з елементами екшену. Кожного разу будеш учитися чомусь новому. Рятувати різних сексі-шмексі. А головне — відкриєш полювання на відьом у нашому довбаному сафарі, — зареготав режисер.

Смурф із Марфою вичавили криві посмішки. Северин змовчав.

Він відпив теплої води з реквізитної фляжки. Піт стікав дрібними цівками крізь прострелену уніформу невідомого солдата, чию долю він тепер приміряв на себе перед камерами.

Северин стомлено оглядає студію і думає про безконечність війни. Вона, як бацила, що постійно загиджує повітря. Ми цим дихаємо. Субстанція війни безконечно трансформується, прибирає нових форм. Це гра, що не має рішення. Гра, в якій немає фінального рівня і боса, якому можна прострелити бошку. Ти назавжди в цій віртуальній клітці.

Цієї ж миті повертається режисер:

— Давай, зберись. Робимо останній дубль і по домах. Що скажеш? Ще повоюємо? — питає режисер, плескаючи Северина по плечу.

Северин змовчав. Пішов працювати.

Знову все закрутилося.

Камера починає свій танок над Северином. Чорна, як крук, що німо слідує за ним.

У нього немає вибору. Завчена хореографія. Два кроки вперед. Один у бік. Три постріли сюди. Ще один сюди. Пригнувся. Два постріли. Коли скінчиться ця війна? Ще крок. Кидок ножа. Ядуча червона кров заливає на всі боки. Коли скінчаться ці смерті? Ще один лишився. Внутрішній лічильник смертей. Два кроки вперед. Три кроки назад. Доля все одно скидає тебе вниз. Останній постріл. Цинічна посмішка на камеру. «Легко, як у комп’ютерній грі», — згодом з’явиться титр.

Северин підходить до бомби. ДЕСЯТЬ секунд, аби врятувати світ. Камера піднімається вище. Маленька фігурка схиляється над скарбом. ДЕВ’ЯТЬ. Северин згадує пташку. ВІСІМ. «Бекас», здається, так її звати. СІМ. Кажуть, ще давно, тих, хто міг її вполювати, — ШІСТЬ — звали снайперами. П’ЯТЬ. Северин бере в руки дроти. ЧОТИРИ. Хотів би я її побачити. ТРИ. Вполювати свого бекаса. ДВА. Северин навмання перекушує дроти. ОДИН. Байдуже. Нічого не зміниш. ВИБУХ.

На майданчику з’являється Смурф. Підходить до ошелешеного режисера, заляпаного кров’ю Северина та шматками його тіла. Смурф говорить голосно, щоби чули всі:

— Мені дуже шкода. Ваш проєкт. Бюджет урізали, — Смурф багатозначно піднімає палець угору, мовляв, така доля, таке рішення небесної канцелярії, нічого не попишеш. — Шоу не буде. Але героїчна смерть цього відчайдушного хлопця стане сьогодні головною новиною. Так, ми мали вас попередити. Але кадри не вийшли би такими правдивими, трагічними. Давно забутий герой повертається до глядача справжнім героєм. Що скажете? «Урок патріотизму» — гадаю, гарна назва для сюжету в новинах.