Понтиїзм. Казки кінця світу

Кенгуру

Останні секунди сну. Вона відчуває, що ось іще трошки, і все почнеться знову. Вона намагається розтягнути задоволення від тепла, ніжного і пухнастого відчуття приємного сну. Цієї миті щось падає в сусідній кімнаті, і дитячий надривистий вереск незгірше старого торохтливого будильника розриває тишу.

Ще один день.

Вона ще з заплющеними очима, піджимаючи пальці ніг, чалапає по холодній підлозі в дитячу кімнату. Вереск досягає найвищої межі та збивається схлипами. Вона прочиняє двері, вмикає світло.

Всі мружаться. Ще не розплющивши очей, вона чує голос старшого сина:

— Мам, це не я. Я тут ні при чому. Зуб даю, хрест на пузі.

День починається словами, які Костик приніс, як вітрянку, зі школи. Не мине й доби, як Таша почне за ним повторювати ці слова і робити цей жест — великий палець торкається верхніх передніх зубів, вказівний малює хрест на животі. Наче сотні років тому пастори-зайди намагалися навернути тубільні племена у християнство, а все, що від цього залишилося — лиш уміння хрестити пузо.

— Т-ш-ш, Ташулька, все добре, мама, вже поруч, т-ш-ш. Що трапилося, зайчику?

Мала схлипує, але вичавлює з себе:

— Мені снилося, що я була кізкою. Стлиб-стлиб. Стлибала по голах. І-і-і стлибнула. Я впала, — каже вона і заходиться жалісливим плачем.

Мати кидає погляд на годинник. Майже сьома. Час збиратися до школи.

— А знаєш, що ми зараз зробимо?

— М-м, — крутить головою мала, але пробиваються промінчики першої посмішки. Вона знає, що мама обов’язково щось придумає.

— А ми зараз наваримо смачнючої каші, щоб наша кізонька була сильною-сильною. А нашому вовчику насмажимо м’яса, щоб був добрим цілий день, — карикатурно-зловісним голосом говорить Костику. Той хоч і старший, скоро виповниться одинадцять, але все одно піддається її чарам, і посмішка розриває губи.

«Чи довго він іще буде моїм?» — питається вона, цілуючи його тім’я.

Ще один день.

«Але він не буде таким, як інші», — каже вона собі.

Люді тридцять чотири. Вона вчителька. Батьки померли. Коли самотність відчувається особливо гостро і гидотно, вона називає себе «сиріткою».

Чоловік зник. Точніше — втік. Усім, хто запитував, вона відповідала, що, мовляв, так і так, забрали на війну, ось так, просто серед ночі, новий призов. Ага, ще й прихопив усі коштовності в загальну скарбницю Міноборони, щоб було чим боротися з супостатами. Хоч люди і підсміювалися з неї, але таке тоді часто траплялося.

Наташа наминає пластівці і ранкову дозу мультиків. Їй сім. Янголя з головою, забитою принцами та іншим рожевим хмаристим щастям, яке дуже скоро розвіє вітер дорослішання.

Костику майже одинадцять. Вгризається в сосиску, уявляючи себе кровожерним вовком. Молоко він ненавидить змалечку: батько, ще коли жив із ними, завжди силоміць намагався напоїти Костю підгареним молоком, «шоб мужик наконєц получівся». Люда випадково знайшла серед його речей наклейку з голою бабою, але нічого не стала казати. «Ще рано», — подумала вона тоді.

Багаторічна звичка збиратися на роботу за кілька хвилин і нехтувати собою та своїм виглядом змушують Люду часом почуватися солдатом, який хоч і має чистий комірець, але все одно кілька разів порізався, коли голився.

Сьогодні починається новий тиждень. Вона хоче все зробити інакше. Вона повільно наносить макіяж, підводить губи. Ледь-ледь. Курви-заздрісниці, звісно, відразу запримітять її макіяж і підфарбовані губи. Почнуть шушукатися, вгадувати з ким у неї раптом почався роман. Люда посміхається і уявляє себе героєм голлівудського бойовика, який наносить захисну фарбу перед фінальною битвою.

— Ой, маам, яка ти класива, — каже мала, і ложка падає в молоко. Бризки розлітаються на всі боки, та основний удар приймає нова кофтина.

— Ох, і губи в тебе, мам, наче ти вампірша, — каже Костик.

— А зараз як укушу, так і знатимеш, — відповідає мама і йде на нього, клацаючи зубами.

— А-а-а-а, рятуйте, відьма, відьма, — включається в гру Костик, тікаючи від матері.

Люда силкується промовчати, щоб не зробити Тасьці зауваження за нову кофтину. Вона просто посміхається дітям і далі зображує відьму, що хоче поснідати маленькими молочними сосисками сорту «Дитячі».

Ще один день.

«Він буде іншим. Це мій день», — нагадує вона собі.

Люда цілує дітей.

— Канапки в торбах. Борщ у холодильнику. Поїсте обов’язково. І перед телевізором довго не сидіти.

— Да-а, ма-ам, — каже Костик, розтягуючи звуки і підглядаючи одним оком у телевізор.

— Добре, синку, і дивись…

— За Таською, а не в телевізор, — закінчує син відстороненим голосом завчену фразу.

— Все. Я побігла. Успіхів, мої принце і принцесо.

Таська усміхається і цілує повітря.

Люда підморгує їй і виходить у зимовий ранок.

Раніше вона працювала у школі біля будинку. Віддала туди дітей. Але тоді чоловік пішов, прихопивши всі її коштовності й подарунки її батьків — єдину, крім світлин, згадку про них, а ще — відкладені гроші, отримані від продажу квартири її батьків.

— Сама винувата, — казали його родичі. — Лахудра, ще така молода, а глянь, як себе занехаяла. Розіжралася корова та й сіла чоловікові на шию. Канєшна, за ним, як за стіной. А тепер ще і з голою сракою собі болячкі понапридумуй. Може, хто й пожаліє та візьме собі гріх на душу — жениться на такій жирній дурепі, як ти.

Сльози не могли прогодувати дітей, і Люда шукала іншу роботу. Починати нову справу було запізно, більшість її одногрупників уже давно здобули другу вищу і поставали банківськими робітниками. «Кхм, клерками», — як вони поправляли її, багатозначно кахикаючи в кулак.

Вона знайшла місце в «Ельдорадо», першому приватному ліцеї в місті. Він був майже в центрі. Тобто, дуже далеко від будинку Люди. Найбагатші власники міста, які всім заправляли, радо віддавали своїх лобурів 10-го і 11-го класів шукати розуму і щастя в «Ельдорадо».

Єдині, хто діставався туди громадським транспортом, були вчителі.

Спершу Люда боялася робити зауваження своїм балакучим учням, прізвища яких майже повністю відтворювали виборчі списки кандидатів у депутати міської ради.

Згодом Люда навчилася не звертати уваги на провокації учнів, на нові блискучі пристрої, що час від часу з’являлися чи не в усіх і нагадували деталі від космічного шатла. Втім, за місяць у їхніх руках з’являлися вже інші цяцьки.

«Мабуть, мода нова прийшла», — казала вона собі.

Згодом вона навіть почала пити чай із колегами і час до часу долучатися до їхніх бесід. Принаймні, коли вони не говорили про свої закордонні тури чи сезонні розпродажі. Інколи чутки огидними слизькими вуграми мимоволі влазили в її вуха: одну вчительку бачили у джипі когось із учнів, іншу після занять за школою чекав випускник минулого року. «Ох, у них точно роман», — з відтінками заздрощів зітхала завнач. Інша ходила перевіряти домашні завдання лише до хлопців додому і на цьому гарно заробляла. «Що вже вона там і виробляє», — закочуючи очі, муркотіла директриса.

Грошей вистачало. Діти не хворіли. Люда налагодила спілкування з учнями. Бувало, вони виказували і повагу до неї. Якось поволі, соромлячись своїх думок, вона почала думати, що, либонь, можна якось попіклуватись і про себе.

Від самої лише думки «зробити собі приємно» її кидало в жар. Не Костику. Не Тасьці. Не іншим людям. А собі.

Присвятити хоч трохи життя собі.

Це мій день.

До обіду заняття, треба ще провести контрольну. По обіді отримати зарплатню. І все. Далі ніяких планів. У Люди перехоплювало подих від цієї думки.

Щільність пасажирів у ранковому тролейбусі, як завжди, нагадувала Люді щільність рядів римських легіонерів.

Вікна, вкриті вигадливими морозяними візерунками, ховали понурі сірі райони. Двері відчинялися, але наче згідно з інструкцією на місці злочину, ніхто не виходив, тільки входили нові пасажири. Кількість свідків зростала.

Люда висіла між небом і землею, затиснута щільними рядами озлоблених пенсіонерів.

В учительській її макіяж помітили відразу. Та нічого не сказали. Жінки просто підморгували одна одній, намагаючись кліпанням очиць настукати повідомлення азбукою Морзе.

Люда з посмішкою провела контрольну. Відчуття, що сьогодні особливий день, не полишало її.

Після обіду давали зарплатню. Черга до бухгалтерії була єдиним місцем, де раз на місяць збиралися всі вчителі. Приходили декретні, немічні, пенсіонерні, коротше, не вистачало тільки мертвих і ненароджених. Черга була місцем, де навіть найлютіші вороги приязно всміхались і намагалися говорити про погоду і підвищення тарифів ЖКГ. Подружки директриси підтягувалися до неї, огортаючи її тісним колом, як кольє з привокзальної біжутерії.

У такі моменти взаємної приязні та проблисків дружнього колективу до Люди завжди підкочувалася Таня. Таня була вчителькою англійської. Принаймні за це їй крапав офіційний педстаж. Неофіційно ж їй крапали вишукані подарунки від Азіза — директора ринку, обов’язки коханки якого вона виконувала майже цілодобово. Таня не полишала вчителювання. Офіційно. А неофіційно — просто рахувалася, бо заняття за неї проводили старші колеги, які тільки раділи, «шо жизть у дєвочкі строїлась і хоть хтось нормально устроївся у цьому нестабільному мірє». Азіз, до того ж, не забував робити пожертви на ремонт школи та закупівлі обладнання для комп’ютерного класу, який все одно слугував як комп’ютерний клуб, де простіше пограти в стрілялку, ніж спробувати когось змусити вчити основи програмування.

Раз на місяць Таня з’являлась у школі. Спеціально для цього вона намагалася вдягати лахміття ще з того, минулого життя, коли вона була сірою мишкою-вчителькою. Та все одно її вигляд був стилізацією бідності, крізь яку проривався здоровий блиск гламуру.

— Падруга, як я рада тєбя відєть!

Приблизно з такими вигуками Таня раз на місяць стрибала на Люду. Люда так до кінця собі і не змогла пояснити, ЩО треба від неї Тані. Чи то вона не хоче забувати своє бідацьке минуле життя і бачити, яким жалюгідним можна бути у своєму повсякденному розпачі. Чи то, навпаки, керує нею заздрість до того, що має Люда і чого позбавлена Таня — дітей. «Та вона й сама не петрає, що робить», — зазвичай закінчувала Люда свої розмисли.

— О, а шо це ти така разфуфирена, падруга? Опача, отето діла, — відразу почала Таня, побачивши Люду в черзі. Черга, стишивши голоси, почала роздивлятися «подруг».

— Ну, давай, калісь. Що, хахаля наконєц поймала? На свіданку сабралась? Ух ти й прошмандовка, я всігда, падруга, знала, шо з тебе люди будуть, — виливала Таня потоком свої враження, — от я тобі скікі раз казала, падруга, ну шо це за жизть без мужика. Маладєц. Послухала Танюху.

Люда тільки ніяково посміхалася. Вихованість і витримка відфільтровували Танині потоки. Люда дивилася на неї і бачила заляканого підлітка, який, вирядившись у мамині речі, намагається бути крутішим перед старшими. Сміх недоладу, матюк через слово та блювання алкоголем наприкінці вечора гарантовані.

Підійшла черга Люди. Таня зі словами «Ой, падруга, пардонь, давай луччє я», підійшла першою до бухгалтерського віконця.

— Драсьте, ну шо тут у нас за мєсяцок капнуло? Ну, тьотя Галя, не жмотьтесь. Більше давайте, бо мені і на колготи на фатить. Ггг, — зайшлася в іржанні Таня.

Люда мовчки забрала зарплатню. Перерахувала, подякувала. І збиралася вже йти додому.

— Слушай, а ти щас куда?

Люда хотіла автоматично відповісти, як завжди, «додому», та згадала свою ранкову мантру «це мій день. Він не буде таким, як інші». Таня впіймала тінь сумніву на її обличчі:

— Отето наш человєк. Другой розговор. Падаждуть твої малявки. Нічо не случіться. Не маленькі ж уже.

Люда хотіла щось сказати, але за мить піддалася натиску Тані, так, ніби течія підхопила її і потягнула за собою.

Вони зайшли в учительську, вдягнулися і вийшли на морозяну вулицю.

— Ну шо? Отпразднуєм? Шампусік? Чи, може, по магазінам?

— Мені сумочку треба нову купити. Ця вже геть подерлась, — відповіла Люда.

— О. Щас якраз скідкі. Купим тобі модний аксєксуар. Гаг, — Таня знову заіржала, — знаю тут рядом один бутік одкрився. Шикарний. Просто шикарний, — і потягнула Люду в напрямку центра.

— Може, краще щось простіше? — запитала Люда.

— Нє гані, падруга, давай шиканьом. Можна ж і сєбя побаловать. Адін хєр, раз живьом.

«Зробити собі приємно», — луною відгукнулося в думках Люди. І знову її огорнув сором, ніби вона вже зробила щось соромітне.

Вечоріло. Асфальт вкривався ожеледицею.

— «Модна панда», — прочитала Люда вголос назву вивіски.

— Нє гані, падруга. «Модна панна» називається. Я, правда, сама довго не захаділа, бо думала, шо «Модна ванна». Ну, знаєш, ванни-туалєти. Кххх, — запхикала Таня.

Таню знали всі продавчині. Усікі-пусікі, ох і пагодка, у нас новий завоз і т. д.

Люда розуміла, що, певно, «бутік» теж належить Азізу. І асортимент, ймовірно, близнюк базарного. Ексклюзивним його робили ціни. Із запопадливих очей директорки, яка вийшла на звуки Таниного ржання, Люда зрозуміла, що всі це розуміють. Не розуміла цього тільки Таня, вдаючи, що вірить у щиру жіночу дружбу.

— Ми тут з падругай по магазинам шаримся. Та й до вас заглянула на аганьок.

— О, це ви правильно зробили, — встряла директорка.

— А то ж я знаю, шо у вас шось точно найдеться.

— У нас якраз новий завоз ексклюзивного товару був. Костюми польські, дублянки турецькі, — почала нахвалювати свій товар директорка, як базарна продавчиня.

— Ну, пасіба. Всьо Вєрсачі, Гучі. Може якто другім разом. Нам би сумочку, оцій леді, — сказала Таня, вказуючи на Люду.

— Так, якщо можна, щось приблизно за розмірами ось таке, як ця сумка. Щоб знаєте, і контрольні влізли, і буханка хліба.

— Панятна. Офісно-діловий варіант з нальотом стільності, — відказала директорка, наче лікар, котрий діагностував невиліковне захворювання, від якого нікуди не подінешся, але хоч принаймні живим залишишся.

— Щось типу того, — відповіла Люда, намагаючись утримати зніяковілу посмішку.

Продавчині вже витягали з комори всі можливі варіанти, не добачаючи особливої різниці між офісно-діловим, вечірнім і базарним стилями.

— О, а оця, очень даже нічого, — щоразу примовляла Таня, приміряючи біля дзеркала сумочки.

Люда намагалася розібратися в мерехтінні сумочок, що проносилися перед нею, як розмиті плями дерев за вікнами швидкісного авта.

Врешті-решт, коли продавчині почали думати, що «нічо з цього не буде» і Таня почала казати вже про кожну сумку «я б і собі таку взяла», Люда побачила свою сумку. Спокійний, виважений чорний прямокутник із чіткими лініями, витягнутий вертикально, з таємним відділом для особливо важливих речей і окремим для паперів формату А4.

Директорка стомленим і монотонним голосом коментувала:

— Моделі фірми «CUCCI». Новий бренд на нашому ринку. Прямі поставки з-за граніци. Качество — шик. Цвєт — блєск.

— Беру цю, — відповіла Люда. Це були її перші слова за останню годину.

Першою отямилася Таня, яку вже давно вело в інші, веселіші місця.

— О, падруга, шикарний вибар.

— У нас зараз іще постійно діюча скидка для наших постійних віп-клієнтів, — сказала директорка Люді, дивлячись на Таню.

Ціна знизилася і хоча б трохи наблизилася до базарної.

Люда вагалася мить — сумочка коштувала чверть її зарплатні. Та, згадавши «мій день», вона посміхнулась і розрахувалася.

— Давай тепер всьо переложим зі старої сумки в нову. І будеш перва клава на селі, — скоромовкою мовила Таня.

Люда перекладала речі в нову сумку. Всьому знайшлося своє місце. І зарплатні теж. «Хоч якийсь порядок», — подумала вона.

Вони вийшли на вулицю. Таня забігала вперед, тоді роздратовано оглядалася на Люду, яка обережно ступала ожеледицею, як по склу. На кожному плечі, ніби для підтримки балансу, висіло по сумочці.

— Тань, давай ще в кондитерську зайдемо, — окликнула Люда.

— Ладно. Давай. Всьо равно я вже нікуди не вспіваю, — відповіла Таня.

Люда купила шоколадні фігурки вовчика з «Ну, постривай» і шоколадне теля з дзвіночком, більш-менш схоже на кізоньку. Раніше вони здавалися її надто дорогими.

— Віриш, так давно на траліку на каталася. Аж якось скучила, — сказала Таня на зупинці. Вони витанцьовувала дивний поганський танець, намагаючись зігрітися.

Була година пік. І коли натовп заніс їх у салон тролейбусу, Таня змогла тільки видихнути:

— Ох, йо, за шо ж так. Ох, падруга, вже не скучила.

Люду затиснули щільні ряди. Їй подумалося, що тролейбус — то вантажний відсік Ноєва ковчега, в якому зібралися зайці-безбілетники, яких ніхто не запрошував у мандрівку. Або навпаки — це завбачливо приготовлена величезна консерва, якою годуватимуть звірів із верхньої палуби.

Болісний удар у живіт перервав її думки:

— Ах ти сука сумчаста! Пообвішалася сумками, дак думає, шо їй тут усі должни. А сама може всім на ноги наступать, — закричала на всю горлянку огрядна бабега років 30, замотана у хустку, з якої зблискували два розлючені ока.

— Вибачте, будь ласка. Я не хотіла, — відповіла Люда, намагаючись встояти на ногах.

— Не хотіла вона. Нє, ну, ви бачили таку корову, людоньки, — прокричала бабця знову, повертаючись до Люди спиною.

Тролейбус зупинився. Частина пасажирів вийшла. З ними і бабця. Щось упало Люді на ногу. Тамуючи біль, вона нагнулась і підняла шоколадну фігурку вовчика з відламаною головою. Двері замкнулись. Тролейбус рушив. Люда швидко оглянула нову сумку — вертикальний надріз, як хірургічний розтин, ішов по всій боковій частині. Люда засунула руку в діру і спробувала намацати секретну кишеньку, де була зарплатня. Там було пусто.

Таня мовчки спостерігала за нею, намагаючись зрозуміти, що коїться.

Люда підняла очі й почала вглядатись у пасажирів. Ті відсторонено відводили голови і щось сконцентровано розглядали на візерунчастих вікнах.

— Украли. Все украли. Нічого не лишили. Нічого, — шепотіла Люда.

— Ну, і шо тепер? В міліцію підеш? — запитала Таня, нарешті втямивши, що трапилося.

— Украли. Все чистенько украли, — тільки і прошепотіла Люда.

Тролейбус почав гальмувати.

Таня пішла до дверей.

— Всьо, моя остановка, — сказала вона, до кінця не певна, куди її взагалі занесло. Вже виходячи, вона намагалася згадати Людине ім’я. І змогла тільки сказати: Ну, ти і дура, падруга. Правду дєвкі казали — проблєми од тебе одні. Аріведерчі, коза!

Автобус роздивлявся Люду. Вона все не могла зрозуміти, чому вона. За що? І як тепер дотягнути до наступного місяця?

Вона обережно вийшла з тролейбуса. Зупинилися біля цілодобового ларька на зупинці. У внутрішній кишеньці пальта, куди зазвичай складала гроші на тролейбус, знайшлося кілька папірців.

— Добрий вечір, дайте, будь ласка, ось цих шоколадних Діда Мороза і Снігурку. Вони ж у вас свіжі? Мені ж дітям, самі знаєте. А, Снігурка не свіжа? Тоді два Діди Морози. Тобто два Діда Мороза, — Люда розсміялася, на мить забувши про клопоти і сконцентрувавшись на мові, що її часто рятувало.

Діти вже повечеряли і закінчували вчити задане. Люда стомлено посміхалась і дивилася на Костика і Таську, які щось зосереджено вишукували у підручниках.

— А дивіться, хто до нас сьогодні прийшов, — Людин голос вмить відірвав дітей від завдань.

— Мама! — дружньо закричали діти, яким цей день видався просто безконечним.

Вони вже встигли між собою обговорити, що робитимуть якщо її раптом зіб’є машина чи викрадуть злі інопланетяни (варіант Костика) або лихий цолний кололь (валіант Таськи). І тепер, коли мама була тут, їм стало соромно згадувати, про що вони щойно говорили.

— О, яка класа! — сказала Таська, розглядаючи шоколадного Діда Мороза.

— Дякую, мам, — додав Костик, який хоч і дорослішав, але ще вмів радіти маленьким подарункам.

— Ну, що? Повечеряємо і ви мені розкажете, що сьогодні цікавого було в школі?

— А мене вже Отик накормив, — безтурботно відповіла Таська.

Люда пригорнула дітей міцніше.

— Тоді п’ємо чай і скуштуємо, чи смачна борода в Діда Мороза.

Вони пили чай із найдешевшим шоколадом. І були щасливими. Якоїсь миті, майже одночасно, діти почали позіхати.

— Казку, мам, лозкази казку, — затягнула Таська.

— Угу, — додав Костик.

— Гаразд, тільки спершу зуби почистіть.

— Був ранок…

— Мам, залаз же вже веціл, — перебила відразу мала.

— Таська, т-с-с-с, — відповів їй брат.

— Був ранок. Ще один ранок. Такий, як і всі інші. Мама-кенгуру розуміла, що час уже вставати. Але так не хочеться будити своїх двох кенгурят…

— Це ми, — прошепотів Костик сестрі.

Та з посмішкою кивнула.

— У мами-кенгуру була велика сумка на пузі. В якій і спали ті двоє кенгурят.

— А як це? — запитала Таська.

— А от так це. Це ж казка, мала, — відповів автоматично брат, який уже майже спав.

— Час було збиратися до школи. Вона відкрила сумку на своєму животику і почухала обох кенгурят за вушком, — Люда одночасно ніжно погладила обох за вухами.

— Ай, — тільки і сказала Таська, яка вже теж майже заснула.

— Мама-кенгуру витягнула своїх малюків і ніжно вилизала їм очі, наче котикам. Малюки прокидалися з посмішкою. Мама-кенгуру спакувала їм бутерброди і відправила до школи. Їй щось заважало. Вона глянула в сумку. В сумці були крихти від печива, яке малюки тихцем їли перед сном. Пробувала якось витрусити крихти, та все не виходило.

Діти вже спали, але Люда відчувала, що цю історію вона хоче розказати собі.

— День у неї був вільний. Роботи не було. І вона вирішила вибрати собі нову сумку. Стрибала кенгуру, стрибала. І раптом бачить — магазин «Гуру кенгуру. Тільки найкращі сумки. Всі розміри». Мама-кенгуру довго вибирала собі нову сумку. Нарешті вибрала. Замінила стару на нову. І пострибала додому. Раптом на дорозі вовчик. Каже: «Кума кенгуру, дай грошей». А вона йому: «Нема, вовчику, кенгурят іще годувати треба». Вовк її більше не питав, а шарпнув сумку пазуром та забрав гроші.

Сльози котилися по щоках.

— Мама кенгуру пристрибала додому. Шоколадних вовчика та корівку з дзвоником поламала на шматки і завтра дітям дасть із собою в школу. І тепер не знає, що робити.

Люда замовкла на мить.

— Прийшов час спати. Кенгурята вкладалися спати у новій сумці, геть пошматованій і порізаній. «Нам та більше подобалася», — сказали вони хором. «Мені теж», — відповіла мама-кенгуру і розповіла їм казку.

Люда витерла сльози. Поцілувала дітей. І пішла до своєї кімнати, піджимаючи пальці на ногах.

Вона лежить на спині. Зігрівається під ковдрою.

Завтра буде інший день. Наш день.

Вказівним пальцем малює хрестик на животі. Ніби кенгуру, що намагається зашити свою пошматовану сумку.