Понтиїзм. Казки кінця світу

Підземка

Сонні пасажири обережно пересуваються зледенілою платформою. Більшість опустила очі до землі, щоб не зустрічатися з іншими поглядами. Меншість дратівливо позиркує на знак «Курити заборонено» і намагається погамувати рефлекс вранішньої цигарки. Школярі та студенти намагаються доспати стоячи. Десь з-за огорожі долинає запах щойно звареної кави. Разом із ним летять і вигуки продавців вранішньої преси, продавців короткотривалих новин і воєнних вістей, на які вже ввечері голодний студент поставить розпечену пательню, а нетерплячий пенсіонер почепить їх на гвіздок і вмиє руки.

За кілька хвилин прибуває потяг. Всі разом підводять очі, забувши про рефлекси та інстинкти, окрім інстинкту виживання. Широко розставляючи гострі лікті, пасажири вибирають собі місце. Хтось зойкає, інший лається, третьому наступили на ногу гострим підбором, четвертий намагається обійняти маленького сина з суперменським ранцем за спиною і захистити його, а п’ятий тримає в руках барабан і йому байдуже до всіх.

Двері зачиняються, пасажири вдихають усі разом і, здається, сам вагон поменшав, ніби зіщулився. Кілька секунд усі їдуть з таким виглядом, наче пірнули під воду і затамували подих. Кожен видихає, намагаючись зробити це якомога непомітніше. До порипування зашкарублих старезних коліс додається і відчутне потріскування вагону, схожого на величезну залізну повітряну кульку, яка ось-ось вибухне зсередини.

Ніхто не намагається дотягнутися до поруччя. Всі приліпилися один до одного, як частини величезної снігової баби, і «діти-баби-і-кобіти-і-мени-чики-астронавти-індійці-черокі-і-весь-світ-широкий», — римує молодик, заплющивши очі. Всі припасовані один до одного, ніхто не впаде, плече сусіда підтримає тебе, «цеглинка-до-цеглинки-вийшла-соціальна-пірамідка».

Всі мовчать, лише часом прохоплюється лункий дитячий сміх — дітлахи, які застрягли між небом і землею, спираються на плечі батьків і людей поруч. Діти намагаються весело метляти ніжками, почергово обмазуючи тих, хто стоїть поруч і намагається не втратити свідомості, не з’їхати з глузду і доїхати до роботи.

Потяг починає поволі гальмувати, і пасажири, як у бродвейському мюзиклі, хиляться в бік, смішно перебираючи ногами.

Відчиняються двері, з вагонів корком вилітають кілька людей — вагон нарешті видихнув і випустив зайве повітря. Наступної ж миті кожен із пасажирів, як це буває щоранку, раптом розуміє, що до цього ще якось можна було їхати, але тепер «це вже, йолкі, нестерпно». Ззовні тиснуть нові, збуджені боротьбою громадяни, зсередини ж непробивним щільним захистом римських легіонерів, пасажири, об’єднані заповіддю «не впусти», намагаються тримати оборону. Нарешті, розігравши одвічну містерію боротьби ідеологій і вибивання зручного місця під сонцем, втративши у бою кілька краваток, десяток ґудзиків, тріснувши п’яток окулярів і десяток зубів, вагон заспокоюється. Тіла трамбуються, приймаючи химерних форм, викручуючи руки і ноги.

Псевдоінтелігентний очкарик похилого віку забився у куток і спозирає це видовище. Він згадує фігури жителів Помпеї, які назавжди уклякли жахливими статуями, законсервовані у власній смертельній оболонці з лави.

Десь з іншого кінця вагону раптом лунає бадьорий голос, підсилений переносною колонкою: «Доброго ранку! Думайте тільки про чітке і все буде чьотко!» Голос звучить настільки натхненно і бадьоро, що старий пияк-актор, який прикимарив на підлозі біля іншого виходу, згадує свою молодість і мрію крикнути в зал: «Дякую! Я ще повернуся!» Сльоза стікає його щокою, він не змахує її, відчуваючи, як холод тверезить і повертає до огидної реальності. Він лежить у багнюці, споглядаючи взуття різного кольору і форми на ногах пасажирів, і розуміє, що треба щось терміново змінювати в цьому житті. Приміром, варто пошукати Клаву з першого парадного, у неї має бути вигнаний первачок.

Аж тут «останній король романтики метрополітену», як він сам подумки себе називає, затягує невмирущий романс про групу крові на землі та сонце в її очах. Співак особливо кайфував від «власної унікальної манери виконання, що будь-яким пісням надавала його особистого романтичного шарму», як він сам подумки писав про себе у вигаданих репортажах про свої щоденні аншлагові виступи. Надвечір, перераховуючи заробіток за день, він укотре впіймає себе на думці, що невдовзі люди спеціально їздитимуть в метро, щоб послухати його.

Як завжди, не дочекавшись оплесків («У людей же руки зайняті», — пояснював він собі), співак вийшов із вагону і перебіг у сусідній. Цієї ж миті з іншого кінця вагону залунало голосіння. Не можна було розібрати, чи то жалібниця плаче на похороні, чи хтось Христа ради просить на хліб. За хвилину голосіння прибрало приблизних форм мелодії; виявилося, що то співала жінка, вбрана в національний костюм. Співала щось про похилену калину і погвалтовану дівчину. Хоч голос і оплакував долю не тільки дівчини, а й свою власну і всієї вигвалтованої війною та хабарами країни, її обличчя не відображало жодних емоцій. Зазвичай про такі обличчя кажуть «виплакані очі». Наче потоки сліз прорізали зморшки на її обличчі. Хтось співчутливо кидав гроші до її пакета, а хтось із докором кидав погляди на неї. Вона дійшла до кінця вагону, наспівуючи тужливу пісню, з розгубленою посмішкою, ніби подивувавшись пасажирам, як непосидющим дітлахам.

На наступній станції зайшло двоє німих пацанят років 12—13. На мигах вони показували, що міняють на гроші брошури з непристойними анекдотами, іменні астрологічні прогнози на всі роки і випадки життя, маленькі набори «Зроби сам», що складалися з фігурки Христа, якого можна було прибити гвіздочками до автомобільного салону. Були ще там трофеї минулих воєн, обкладинки на паспорти, номери сексуальних рятівних служб, спускові гачки і риболовні снасті та брошури «Апокаліпсис для чайників». Підперезані товарами, вони нагадували індіанців, які виміняли рідні землі на валютні транші та блискучі брязкальця і скельця. Німим оркестром вони продиралися крізь вагон. Пасажири відверталися від них, занурювались у мобільні, відсилаючи безконечні цьом-цьоми, чмаф-чмафи та смайли через соціальні мережі. Діти на руках батьків зачудовано вглядались у підвішені кольорові брехунці-монітори, що беззвучно показували веселих тварин і мультики, перемежовані серйозними викладками і постановами міської адміністрації, статистикою покращення життя і новинами про збільшення безкоштовних порцій шоколаду і молока для школяриків.

Щойно за німими зачинилися двері, долинули радісний мат і регіт — на платформі «німі» весело перегукувалися і обдивлялися одне-одного. Потяг почав набирати швидкість, і пасажири дивилися вслід «німим» оркестрантам, навперейми обвішаним новими кульчиками, золотими ланцюгами, пенсіонерськими медалями, годинниками, гаманцями, розп’яттями і навіть менорою, яку пощастило витягнути у псевдоінтелігентного історика, коли той особливо зосереджено розглядав схему підземки, намагаючись побачити на ній обриси Римської імперії епохи напіврозпаду.

Пасажири обурено завовтузилися, щось вигукували. Стурбовані батьки намагалися однією рукою перевірити власні гаманці і торби, іншою заткнути вуха малечі, щоби вони не почули зайвого від розлючених дядь і тьоть, а третьою перевіряли, чи на місці бутерброди та фірмова лінійка у рюкзаках школяриків.

Раптом усі замовкли. У кінці вагону стояв чоловік у чорних окулярах з паличкою. Він мовчки намагався знайти собі зручне місце і зупинити свій пошук, не привертаючи до себе уваги. Однак усі погляди спрямувалися на нього.

Цієї миті потяг мав сховатися під землю — перейти від наземних станцій до підземних катакомб. Машиніст, виконуючи інструкцію з економії, повинен був увімкнути світло лише тоді, коли всі вагони заскочать у темряву.

Коли півпотяга вже було під землею, машиніст отримав сигнал зупинитися і почекати кілька хвилин, допоки на найближчій станції не вирішать технічних проблем. Потяг різко загальмував, половина вагону опинилася в темряві. Діти нервово захлипали, старі потяглися за дозою валідолу. Всі з ненавистю позирали на сліпого.

«Ось так і виглядає чистилище. Немає жодної певності від народження — однією ногою ти вже в пеклі, а іншою тягнешся до раю. І при цьому сидиш і ждеш», — подумала євангелістка, відірвавши погляд від чергової кольорової брошури про врятування душі.

Товста жінка, чиє тіло було настільки великим, що одна половина була під землею, а інша на поверхні, загорлала: «Давай! Проси! Що ти від нас хочеш, ублюдок! Виродок! Чого мовчиш, суко! Чого нічо не просиш??? Никаєшся там так скромно, вроді не про тебе?!» Відчайдушності її крику додавало розуміння, що німий оркестр поцупив її обручку — єдиний подарунок від слюсаря Серьожі, який часом навідувався до неї прочистити труби. І обручка його матері — це єдине, що їх пов’язувало.

— Ти, чмо, чого ходиш серед чесних людей? Чого не підеш на фабрику розетки ліпить? Чи, може, хоть на балалайці навчишся бренькати, — підхопив черевань з розчервонілою пикою, смородом ранкового часнику і в закаляних смолою штанях.

— Да, понаїхало тут всякіх! Ріальна страшна вечерам вийті. Адні мужлани і мудаки вакруг, — продовжила недогламурна дівиця на височенних підборах, що нагадували радше ратиці, ніж подобу взуття.

Сліпий розгублено роззирався довкруги.

— А-а-а, стерво. Закрутився. Пече тебе встид, — сказав охриплий голос, що лунав із якогось нижчого рівня буття, де існує свій власний світ, у якому люди поділяються на чистих і нечистих за запахом їхніх ніг і начищеністю черевиків. Пияк випростав пальця, обвинувально вказуючи на сліпого.

Той розгублено роззирався. Він потягнувся до кишені та на очах у всіх дістав старезний слуховий апарат, з лагідною посмішкою, ніби вибачаючись перед тим уявним спостерігачем, який може до нього звертатися. Вибачаючись за те, що змушений займатися такими інтимними речами на очах у всіх.

Сліпий доладнав апарат до вуха і знову з розгубленою посмішкою звернувся водночас до всіх і ні до кого, лагідним голосом і з чіткою артикуляцією: «Чи не були б ви такі люб’язні підказати, чому ми зупинилися? І як я можу потрапити на Форум Романо?»

— Ваша зупинка наступна, — зачудовано і старанно, як на занятті, відповів історик, автоматично розархівовуючи закапелки власних знань.

— Люб’язно дякую, — з лагідною посмішкою відповів сліпий, звертаючись у бік історика.

Вагон сіпнувся з місця, різко набираючи швидкість, одначе фігури пасажирів залишалися застиглими. Сліпий, намагаючись зробити це якомога непомітніше, витягнув слуховий апарат і заховав до кишені. Ніжно поводжаючи у повітрі паличкою, він намацував шлях до виходу з вагону.

Машиніст, нарешті, згадав увімкнути світло. Пасажири зіщулилися. Тільки на обличчі сліпого були спокій і посмішка задоволення від буття.

За кілька десятків секунд потяг знову зупинився, діставшись першої підземної станції. Сліпий, вдячно посміхаючись, вийшов на платформу. Єдиний з усього потягу. Двері за ним лунко зачинилися, мов ляснула пащека величезного залізного вартового пса.

Серця пасажирів набирали свого щоденного прискореного ритму, намагаючись створити ілюзію заклопотаного і повного життя. І якби хтось із них спробував відшукати записи камер спостереження зі станції, на якій вийшов сліпий пасажир, то йому навіть не поталанило би знайти в архівах підземки плану про побудову такої станції. І якби хтось спробував зазняти його на відос, то він не побачив би нічого, крім білого засніженого екрану, що заколисував своїм мерехтливим спокоєм.