Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXXV

До кінця липня залишався ще тиждень, коли на Госвелській вулиці можна було побачити найманий кабріолет, невідомо який номер, що їхав дуже швидко. В ньому було три особи, крім візника, який, звичайно, містився на своєму маленькому сидінні збоку екіпажу. Поверх хвартуха висіли дві шалі, що належали, очевидно, двом невеличким, відьмуватим на вигляд дамам. Між ними, стиснутий до дуже малого об’єму, сидів джентльмен понурого й покірного вигляду. Тільки він збирався вкинути своє слово в розмову, як одна із згаданих відьмуватих дам зараз же уривала його мову. Відьмуваті дами і похмурий джентльмен давали візникові розбіжні вказівки, скеровані, проте, на одну мету — змусити його зупинитися перед дверима квартири місис Бардл, які, на думку похмурого джентльмена і всупереч твердженням обох відьмуватих дам, мали бути зеленого, а не жовтого кольору.

— Більшість голосів за жовті двері,— сказала, нарешті, візникові одна з відьмуватих дам. — Під’їздіть до будинку з жовтими дверима.

Але коли кабріолет під’їхав до них якнайблискучіше, „вчинивши, — як висловилась тріумфуючи одна з відьмуватих дам, — стільки шуму, немов ми приїхали в нашій власній кареті", і коли візник зліз, щоб допомогти дамам висісти, з вікна майже сусіднього будинку з червоними дверима виткнулась кругла голівка добродія Томаса Бардла.

— Прикра штука, — сказала згадана вже відьмувата дама, лихим оком глянувши на похмурого джентльмена.

— Це ж не моя провина, серце, — захищався той джентльмен.

— Не розмовляй зі мною, — відповіла дама. — До будинку з червоними дверима, візник! О, коли існує жінка, яку зганяє з світу негідник, що користується з найменшої нагоди збезчестити свою дружину перед чужими, то ця жінка — я.

— Вам повинно бути соромно, Редл, — промовила друга маленька жінка, що була не хто інша, як місис Клапінс.

— Та що ж я зробив? — спитав містер Редл.

— Не говори зі мною, тварюко, бо інакше я забуду про свою стать і відлупцюю тебе, — попередила місис Редл.

Поки відбувався цей діалог, візник якнайганебніше вів свого коня за вуздечку до будинку з червоними дверима, які відчинив уже добродій Бардл. Справді, це був низький І непристойний спосіб під’їздити до будинку приятельки. Екіпаж не підкотив стрілою, візник не зскочив з козел, не стукав у двері, не відкинув хвартух в останній тільки момент, щоб леді не довелося сидіти на вітрі, і ніхто не подав їм шалей потім, як це робить кучер власної карети. Увесь ефект пропав. Краще було б прийти пішки.

— Ну, Томі,— сказала місис Клапінс, — як здоров’я твоєї бідної матусі?

— О, дуже добре, — відповів добродій Бардл, — вона у вітальні, що на вулицю. Все гаразд… і зі мною теж усе гаразд. — Тут добродій Бардл сунув руки в кишені й почав стрибати з тротуару на перший східець сходів і назад на тротуар.

— І ще хтонебудь їде, Томі? — спитала місис Клапінс, поправляючи на собі пелерину.

— Місис Сендерс їде теж, — відповів Томі.—І я їду теж.

— Поганий хлопчисько, — зауважила маленька місис Клапінс. — Тільки й гадки що про себе. А підійди но сюди, голубчику Томі.

— Ну? — сказав добродій Бардл.

— А хто ще їде, моє серденько? — улесливе допитувалась місис Клапінс.

— О, місис Роджерс їде, — відповів добродій Бардл і широко розплющив очі, подаючи цю звістку.

— Як? Та дама, що найняла кімнату? — скрикнула місис Клапінс.

Добродій Бардл засунув ще глибше руки в кишені і кивнув головою рівно тридцять п'ять разів, даючи зрозуміти, що то була саме їхня жилиця і не хто інший.

— Боже мій! — скрикнула місис Клапінс. — Та це ж ціле товариство.

— А якби ви знали, що у нас в буфеті, то ви й не те ще сказали б, — додав добродій Бардл.

— А що ж там, Томі? — піддобрюючись, питала місис Клапінс. — Ти ж скажеш мені, Томі, я знаю.

— Ні, не скажу, — відповів добродій Бардл, хитаючи головою й знову збираючись стрибнути на перший східець.

— Погане дитинча, — пробурмотіла місис Клапінс.—

Який розбещений, гидкий малюк! Та ну бо, Томі, скажи своїй милій Клапі.

— Мати казала, щоб я не говорив, — відповів добродій Бардл. — І мені чогось дадуть; і мені!—і захоплений блискучою перспективою, жвавий хлопець з новою силою віддався своїй дитячій розвазі.

Поки відбувався вищеописаний допит дитини ніжного віку, містер і місис Редл мали суперечку з візником з приводу плати, і, коли той переміг, місис Редл, хитаючись, побралася вгору.

— Що трапилося, Мері Енн? — скрикнула місис Клапінс.

— Я вся тремчу, Бетсі,— відповіла місис Редл. — Редл не такий, як інші мужчини. Він усе скидає на мене.

Це було несправедливо відносно безталанного Редла, бо симпатична дружина відіпхнула його з самого початку дискусії й раз назавжди звеліла придержати свій язик. Проте він не мав змоги захищатися, бо місис Редл виявила безперечні симптоми зомлівання. Помітивши це з вікна вітальні, місис Бардл, місис Сендерс, жити ця й покоївка жилиці стрілою вискочили на вулицю й приставили нещасну в будинок, говорячи всі разом і різноманітними виразами висловлюючи їй своє співчуття та жаль, так немов це була одна з найстражденніших смертних на землі.

— Ви краще залишили б нас, Редл, доки ми очутимо її,— сказала місис Клапінс. — При вас їй ніколи не покращає.

Решта дам приєдналась до цієї думки, і містера Редла випхали з кімнати, попросивши подихати чистим повітрям на задньому дворі, що він і робив з чверть години, доки місис Бардл, з урочистим виразом на обличчі, оголосила, що він може ввійти, але повинен поводитись з своєю дружиною якнайобережніше. Містер Редл вислухав її дуже покірно й повернувся до вітальні з виглядом ягняти.

— Ах, місис Роджерс, — сказала місис Бардл, — я ж ще вас не познайомила. Містер Редл, мадам, і місис Клапінс, мадам; місис Редл, мадам.

— Сестра місис Клапінс, — підказала місис Сендерс.

— Он як! — люб’язно промовила місис Роджерс. Вона була жилиця, і її служниця прислуговувала сьогодні; отже, через таке своє становище вона й трималася більше милостиво, ніж невимушено. — Он як!

Місис Редл солодко всміхнулася, містер Редл уклонився, місис Клапінс сказала, що „щаслива мати нагоду познайомитися з дамою, про яку чула стільки гарного", а зазначена дама прийняла цей комплімент з люб’язною поблажливістю.

— Ну, містер Редл, — сказала місис Бардл, — ви, я певна, повинні почувати себе щасливим, що разом з Томі будете єдиними мужчинами, які супроводитимуть стількох дам. Правда ж, мадам Роджерс, він мусить почувати себе щасливим?

— О, звичайно, мадам, — відповіла місис Роджерс, після якої й інші леді сказали: „О, звичайно".

— Безперечно, я відчуваю це, мадам, — ствердив містер Редл, потираючи руки й виявляючи маленький нахил до жартівливості.— Правду вам сказавши, мадам, коли ми їхали сюди в кабріолеті…

При повторенні слова, яке викликало стільки болісних спогадів, місис Редл знову приклала до очей хусточку й придушено скрикнула, а місис Бардл, сердито глянувши на містера Редла й натякнувши, що йому краще мовчати, із заклопотаним виглядом звеліла служниці місис Роджерс „укладати вино".

Це стало за сигнал для виявлення схованих у буфеті скарбів, які складалися з кількох тарілок із помаранчами та бісквітами, пляшки престарого портвейну за шилінг дев’ять пенсів і другої пляшки — славетного ост-індського хересу за чотирнадцять пенсів, придбаних на честь жилиці і на безмежне задоволення решти. Після того, як місис Клапінс дуже перехвилював замах з боку Томі розповісти про допит його в буфетній справі (замах, на щастя, зів’яв, не розцвівши, бо хлопець проковтнув півсклянки престарого портвейну, що потрапив „не в те горло" і кілька секунд загрожував його життю), товариство подалось шукати гемпстедський диліжанс. Незабаром його знайшли, і через дві години всі цілі й неушкоджені прибули до сада — ресторану „Іспанці", де перший же вчинок безталанного містера Редла викликав рецидив млості у його симпатичної дружини. Він замовив чай на сім осіб, тоді як, на думку дам, було б краще, щоб Томі пив з чиєїнебудь чашки або з чашок усіх, коли офіціант не буде дивитись. Це заощадило б порцію чаю, і чай не став би гірший.

А втім, порятунку не було, і на підносі принесли сім чашок чаю з відповідною кількістю хліба та масла. Місис Бардл одноголосно обрали на голову, місис Роджерс сіла з правої її руки, місис Редл з лівої, і бенкет відбувався успішно й весело.

— Як же любо на селі! — зітхнула місис Роджерс. — Я майже хотіла б жити тут завжди.

— О, це не сподобалося б вам, мадам, — похопилася відповісти місис Бардл, бо їй, в інтересах її квартири, зовсім не годилося підтримувати такі настрої,— це не сподобалося б вам, мадам.

— Я гадаю, ви занадто жива людина й занадто потрібні в місті, щоб задовольнитися селом, мадам, — вкинула слово маленька місис Клапінс.

— Може й так, місис; може й так, — зітхнула жилиця першого поверху.

— Село — гарна річ для самотніх людей, яким нема про кого дбати і про яких ніхто не дбає, або для тих, хто постраждав, або щось подібне, — зауважив містер Редл, набираючись потроху духу й озираючись кругом. — Для хворих душею, як кажуть.

Все інше, що промовив би нещасний, було б краще, ніж ці слова. Звичайно ж, місис Бардл зайшлася плачем і попросила зараз же вивести її зза столу, після чого люблячий син почав і собі ридати якнайревніше.

— Чи повірить хто, мадам, — раптом повернулася до жилиці з першого поверху місис Редл, — що жінка може побратися з таким нелюдським створінням, яке цілий день зачіпає найкращі ваші почуття, мадам?

— Люба моя, — запротестував містер Редл, — я ж не хотів сказати нічого такого.

— Не хотів сказати! — з надзвичайним презирством і зневагою повторила місис Редл. — Забирайся звідси! Не можу я бачити тебе, тварюко!

— Тобі не слід хвилюватися, Мері Енн, — втрутилася місис Клапінс. — Справді, ти мусиш подбати за себе, чого ти ніколи не робиш. Ну, забирайтесь же, Редл ! Ви ж тільки дратуєте її.

— Ви, дійсно, могли б пити ваш чай окремо, сер! — сказала місис Роджерс.

Місис Сендерс, яка своїм звичаєм була дуже заклопотана бутербродами, приєдналась до цієї думки, і містер Редл спокійно ретирувався.

Після того добродія Бардла, хоч він і був трохи великуватий для таких обіймів, урочисто посадили на коліна матері, при чому його черевики опинились на чайному підносі, вчинивши деяке безладдя серед чашок і блюдець. Напади млості, такі заразливі для дам тривають не довго, і місис Бардл, після того, як її син був обцілований кругом і поплакав трохи, прийшла до пам’яті, спустила його з рук, здивувалась, що була така дурна, і налила собі ще чаю.

Саме тоді задеренчали, наближаючись, колеса, і дами, підвівши голови, побачили, як біля хвіртки садка спинилась наймана карета.

— Ще відвідувачі, — сказала місис Сендерс.

— Якийсь джентльмен, — додала місис Редл.

— Та це ж містер Джексон, молодий чоловік з контори Додсона й Фога ! — скрикнула місис Бардл. — Боже милий! Невже ж містер Піквік погодився сплатити мені відшкодування?

— Або пропонує побратися з вами, — висловила здогад місис Клапінс.

— Ну, чого він там марудиться? — нетерпеливилася місис Редл. — Чому не поспішає?

Тим часом містер Джексон, обмінявшися кількома фразами з своїм супутником — обшарпаним чоловіком у чорних штанах і з товстим ясеновим ціпком у руках— простував до того місця, де снідали дами.

— В чім справа? Трапилося щось важливе, містер Джексон? — нервувалася місис Бардл.

— Нічого особливого, мадам, — заспокоїв її містер Джексон. — Добридень, леді. Як ся маєте? Прошу вибачити, що непрошений вдираюся до вашого товариства, але закон, леді… закон. — Перепросивши, містер Джексон чемно вклонився й поправив своє волосся, що раз-у-раз вилізало спід його капелюха. Місис Редл пошепки зауважила, що він дуже чепурний молодий чоловік.

— Я заїздив до вас на Госвелську вулицю, — пояснив містер Джексон, — а довідавшись, що ви тут, взяв карету й з’явився сюди. Наші просять вас, місис Бардл, зараз же їхати до Лондона, Боже! — скрикнула дама, вражена несподіваною вимогою.

Так точно, — ствердив Джексон, покусюючи собі губи. — Справа дуже важлива й невідкладна, і баритися з нею не можна. Так казав мені Додсон, і те саме я чув і від Фога. Спеціально для вас я навіть найняв карету.

— Щось дивне, — вихопилося у місис Бардл.

Дами погодилися з тим, що все це дуже дивно, але однодушно визнали, що справа має бути дуже важлива, бо інакше ні Додсон, ні Фог не стали б посилати людину. А якщо справа важлива, казали вони, то місис Бардл мусить їхати негайно.

Не можна не пишатися до певної міри, коли ваші адвокати викликають вас та ще й так негайно. І місис Бардл відчувала втіху переважно тому, що це піднесе її авторитет перед жилицею з першого поверху. Вона трохи покомезилася, удала надзвичайне збентеження та замішання і нарешті прийшла до висновку, що їй, може, треба їхати.

— Але, може, ви відсвіжилися б після вашої подорожі, містер Джексон? — переконливим тоном спитала місис Бардл.

— У мене дуже мало вільного часу, — завагався Джексон, — і до того ж зі мною компаньйон, — вказав він на чоловіка з ясеновим ціпком.

— То нехай ваш друг зайде сюди, — запропонувала місис Бардл. — Будьте ласкаві, попросіть його завітати до нас, сер.

— Дякую, але навряд чи це можна зробити, — відповів Джексон, трохи зніяковівши. — Він не звик до жіночого товариства і завжди соромиться, коли опиниться серед дам. Якщо вже ви хочете почастувати його, скажіть офіціантові однести йому чарчину. Може, він вип'є. Спробуйте! — Тут Джексон покрутив пальцями коло свого носа, даючи зрозуміти, що останні його слова іронічні.

Негайно до соромливого джентльмена відрядили офіціанта, і соромливий джентльмен вкинув таки чарчину. Випив на дорогу й Джексон; ради компанії випили й дами. Після того Джексон сказав, що більше баритись не можна, і тоді місис Сендерс, місис Клапінс і Томі (його вирішили взяти супроводити місис Бардл, а решту залишили під опікою містера Редла) сіли в карету.

— Ісак! — промовив Джексон, звертаючись до джентльмена з ясеновим ціпком, що сидів уже на передку й палив сигару.

— Ну?

— Це — місис Бардл.

— О, я давно вже зрозумів це, — відповів джентльмен.

Місис Бардл сіла в карету, за нею сів містер Джексон, і екіпаж рушив. Дорогою місис Бардл мимоволі обмірковувала слова Джексонового друга. Мудрий народ юристи. Крізь землю бачать.

— Погана штука, оті витрати на нашого брата, — зауважив Джексон, коли пані Сендерс і Клапінс поснули. — Я маю на думці гонорар за ведення судових справ.

— Дуже шкодую, що не могла сплатити його, — відповіла місис Бардл, — але коли ви, юристи, беретесь до якоїсь справи на свій страх, вам треба зважувати й можливість невдачі.

— Ви, здається, після суду видали їм вексель на суму гонорару? Так мені переказували, принаймні.

— Так, але то ж була тільки формальність.

— Безперечно, — холодно погодився Джексон, — Сама формальність, Тільки.

Незабаром заснула й місис Бардл і прокинулась лише тоді, коли карета спинилася.

— Невже це вже Фірменс-каурт? — спитала леді.

— Ми їдемо не так далеко, — відповів Джексон. — Виходьте, будьте ласкаві.

Місис Бардл, ще не зовсім отямившись, скорилася. То була якась дивна будівля. Товстий мур з гратами посередині. Скрізь горіли газові лампи.

— Ну, леді! — гукнув чоловік з ясеновим ціпком, зазирнувши в карету й добре таки струсонувши місис Сендерс, — вилазьте! — Збудивши приятельку, місис Сендерс разом із нею висіла з карети. Місис Барді під руку з Джексоном увійшла вже під портик, тягнучи за собою Томі. Дами рушили слідом за нею.

Кімната, куди вони вступили, мала вигляд ще старовинніший, ніж портик. І стільки людей навколо!

І всі так цікаво дивляться на них!

— Що це за будинок? — почала вже хвилюватися місис Бардл.

— Одна з наших контор, — відповів Джексон, пропихаючи її в двері й оглядаючись назад. — Увага, Ісак!

— Будьте певні,—заспокоїв чоловік з ясеновим ціпком. Важкі двері зачинилися, і вони зійшли вниз короткими сходами.

— Нарешті добулися. Цілі й ув'язнені, місис Бардл, — задоволено вигукнув Джексон, роздивляючись навкруги.

— Що ви хочете сказати? — спитала місис Бардл, і серце її заколотилося швидше.

— Це саме, — одказав Джексон, відводячи її трохи вбік. — Не лякайтесь, місис Бардл. Не було ще людини делікатнішої за Додсона й людянішої, ніж-Фог. То ж їхній службовий обов’язок посадити вас у тюрму за несплату гонорару. Але вони не хотіли завдавати вам зайвих хвилювань. Хіба вам неприємно буде згадувати про їхню дбайливість. Це Флітська тюрма, мадам. Надобраніч, місис Бардл. Надобраніч, Томі.

І в той час, як Джексон і чоловік з ясеновим ціпком квапилися відійти, інший чоловік з ключем у руці повів перелякану жінку на другий поверх. Раптом місис Бардл зойкнула. Томі заверещав, місис Клапінс прикипіла на місці, місис Сендерс скрикнула "уф!" і не спромоглася більше вимовити ані слова. Вони побачили містера Піквіка, що відбував свою нічну прогулянку, а поруч із ним Ішов Сем. Вглядівши місис Бардл, містер Веллер глузливо вклонився їй, а його пан обурено повернув назад.

— Не кепкуйте з неї, — сказав Семові вартовий. — Її тільки но привезли сюди.

— Її ув’язнено? — Сем знову надів на голову свій капелюх. — За що? У якій справі?

— За несплату грошей конторі Додсон і Фог, — відповів вартовий.

— Джоб, Джоб, сюди! — гукнув Сем. — Біжіть до містера Перкера, Джоб. Нехай прийде зараз же. Він мені конче потрібний. Перемога! От так штука. Ура! Де мій хазяїн?

Та відповіді на ці вигуки не було, бо Джоб, як навіжений, кинувся виконувати доручення, тільки но дістав його, а місис Бардл знепритомніла: на цей раз справді.