Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XVI,

На першому поверсі похмурого будинку в найдальшому закутку Фріменс — каурта в Корнгілі сиділи четверо клерків панів Додсона і Фога — двох аторнеїв його величності в королівському суді та касаційному департаменті у Вестмінстері й соліситорів при найвищому суді лорда — канцлера. Працюючи вдень, зазначені клерки за особливу ласку неба мали денне світло та сонячне проміння, як буває з людиною, що сидить на дні досить глибокого колодязя; тільки денної пори вони не мали змоги бачити зорі, які видно з дна колодязя.

Приміщенням для клерків у конторі панів Додсона та Фога була темна, вогка, затхла кімната з дерев’яною перегородкою, яка захищала клерків від поглядів простого люду. Пара старих дерев’яних стільців, годинник на стіні, що цокав надзвичайно гучно, календар, стійка для зонтиків, вішалка для капелюхів і кілька полиць із занумерованими стосами брудного паперу і силою більш-менш побитих чорнильних пляшок різних форм та розмірів становили всю обстанову дожидальні. З цієї кімнати виходили в передпокій скляні двері, і по той бік їх ранком наступного за правдиво описаними в останньому розділі подіями дня з’явився містер Піквік у супроводі Сема Веллера.

— Заходьте. Хіба вам хто заважає? — озвався голос ізза перегородки у відповідь на делікатний стук містера Піквіка; і містер Піквік з Семом зайшли.

— Містер Додсон або містер Фог удома, сер? — запитав містер Піквік, ступивши трохи наперед і тримаючи в руці капелюх.

— Містера Додсона немає, а містер Фог зайнятий, — одказав голос, і в той же час голова з пером за вухом, якій належав цей голос, глянула поверх перегородки на містера Піквіка.

То була дуже неохайна голова; піскуватого кольору напомажене волосся на ній ділилося проділом і дрібними кучерями облямовувало плоске обличчя, оздоблене двома маленькими оченятами, брудним комірником і чорною, приношеною краваткою.

— Містера Додсона немає дома, а містер Фог дуже зайнятий, — сказав чоловік, якому належала ця голова.

— Коли повернеться містер Додсон, сер? — спитав містер Піквік.

— Не можу сказати.

— А чи скоро звільниться містер Фог, сер?

— Не знаю.

Тут чоловік заходився спокійнісінько загострювати гусяче перо, а другий клерк, що під захистом своєї конторки розмішував содові порошки, ухвально засміявся.

— То я зажду, я думаю, — промовив містер Піквік.

Відповіді не було, і містер Піквік, не дочекавшись запрошення, сів на стілець і почав прислухатись до цокання годинника та до приглушеної розмови клерків.

— Хвацькі хлопці! — шепнув своєму панові містер Веллер, що чув оповідання клерків про різні випадки з практики контори Додсон і Фог, — дивовижні в них погляди, сер.

Містер Піквік на ознаку згоди нахилив голову й злегенька кашлянув, щоб звернути на себе увагу молодих джентльменів за бар’єром. Ті, давши собі полегкість дружніми балачками, ласкаво помітили відвідувача.

— Можливо, що Фог тепер уже вільний, — сказав Джексон.

— Піду подивлюся, — промовив Вікс, неквапно підводячись з свого табурета. — Як доповісти про вас містерові Фогу?

— Піквік, — відповів славетний герой цих спогадів.

Містер Джексон зараз же подався нагору і, миттю повернувшись, повідомив, що містер Фог прийме містера Піквіка через п’ять хвилин, а після того знову сів до своєї конторки.

— Як, він каже, його прізвище? — прошепотів Вікс.

— Піквік. Винуватець у справі Бардл і Піквік.

Зза бар’єру почулося якесь шарудіння й придушений сміх.

— Це вони глузують з вас, сер, — пояснив містер Веллер.

— Глузують з мене? Що ви хочете цим сказати, Сем? — здивувався містер Піквік.

Замість відповідати, містер Веллер показав великим пальцем через своє плече, і, глянувши назад, містер Піквік побачив чотири клерківські обличчя, що з виразом надзвичайної цікавості роздивлялись лице й загальний вигляд гаданого спокусника жіночих сердець і порушника жіночого спокою. Раптом усі голови, що виткнулись зза бар’єру, кудись зникли, а пера забігали з шаленою швидкістю.

Над столами клерків задеренчав дзвоник, що кликав містера Джексона до апартаментів містера Фога, звідки Джексон незабаром повернувся й сповістив, що містер Фог готовий прийняти містера Піквіка, якщо той підніметься нагору.

Містер Піквік так і зробив, залишивши внизу містера Сема Веллера. На дверях кімнати, що виходила в двір, чіткими літерами було написано проречисте слово „Містер Фог" і, постукавши в них та діставши запрошення увійти, Джексон увів туди містера Піквіка.

— Містер Додсон у конторі? — спитав містер Фог.

— Тільки но повернувся, сер, — відповів Джексон.

— Попросіть його завітати до мене.

— Слухаю, сер, — і Джексон вийшов.

— Сідайте, прошу, сер, — сказав Фог. — Ось газета. Мій компаньйон зараз прийде, і тоді ми поговоримо.

Містер Піквік узяв стілець та газету, але, замість читати, обдивився поверх неї містера Фога — літнього, худорлявого джентльмена з прищуватим обличчям, у чорному сюртуці, темних штанах і чорних гетрах. Він здавався частиною конторки, за якою сидів, і навряд чи мав пристрастей більше, ніж вона.

По кількахвилинній тиші до кімнати ввійшов містер Додсон, показний, огрядний джентльмен з суворим виглядом та грімким голосом, і розмова почалася.

— Це містер Піквік, — одрекомендував містер Фог.

— А, ви винуватець у справі Бардл і Піквік, сер? — спитав містер Додсон.

— Так, це я, сер, — відповів містер Піквік.

— Гаразд, сер, — сказав Додсон, — що ж ви пропонуєте?

— О! — промовив містер Фог, вкладаючи руки в кишені штанів і відкидаючись на спинку крісла, — що саме пропонуєте ви, містер Піквік?

— Тихо, Фог! — спинив його Додсон, — нехай містер Піквік відповість мені, що має він сказати.

— Я прийшов сюди, джентльмени, — промовив містер Піквік, цілком спокійно поглядаючи на обох компаньйонів, — я прийшов сюди висловити здивовання, викликане в мене вашим листом, і спитати у вас про причини позову.

— Причини… — почав був Фог.

— Містер Фог, — перебив його Додсон, — я буду говорити.

— Вибачте, містер Додсон, — перепросив Фог.

— Щодо причин, сер, — сказав Додсон тоном проповідника, — то вам треба спитати про це ваше сумління й ваші почуття. Ми керуємося, сер, виключно заявою нашої клієнтки. Ця заява, сер, може бути правдива, а може бути й неправдива, сер. Вона може бути імовірна і неймовірна. Та незалежно від того, чи правдива та імовірна й заява, я мушу сказати, сер, що підстави нашого позову міцні й непохитні. Ви — або жертва непорозуміння, або — дійсно ошуканець. Але якби ви спитали мене, сер, як юриста і як чесну людину, про вашу поведінку, я, не вагаючись, сказав би, що маю цілком певну і єдину думку з приводу цього.

Тут Додсон випростався з виглядом покривдженої невинності й глянув на Фога, який ще глибше засунув руки в кишені і, поважно хитнувши головою, тоном цілковитої згоди промовив: „Безперечно!".

— Тоді, сер, — сказав містер Піквік з виразом муки на обличчі, — дозвольте мені запевнити вас, що я — жертва непорозуміння, принаймні в цій справі.

— Сподіваюся, сер, — відповів Додсон. — Хотів би думати, що так воно й було, сер. І якщо ви невинні в тому, в чому обвинувачують вас у цій справі, то ви й справді нещасна людина. Що скажете ви, містер Фог?

— Цілком приєднуюсь до вас, — промовив Фог з недовірливою усмішкою.

— Нашу скаргу, — вів далі Додсон, — складено й подано до суду за законною формою і в загальному порядку. Де наша розсильна книга, містер Фог?

— Ось вона, — відповів містер Фог, подаючи йому квадратної форми книгу в пергаментних палітурках.

— Зміст скарги такий: „Мідлсекс. Сторони: Марта Бардл, вдова, і містер Семюел Піквік. Сума позову— тисяча п’ятсот фунтів стерлінгів. Аторнеї позивачки — Додсон і Фог. Подано 28 серпня 1830 року". Все в порядку, сер. В абсолютному порядку. — Додсон кашлянув і зиркнув на Фога, що й собі сказав: „В абсолютному порядку", і потім обидва вони глянули на містера Піквіка.

— Отже, я бачу, що ви й дійсно маєте намір закласти позов проти мене…

— Бачите, сер? Вам, без сумніву, слід бачити, — відповів Додсон, і на його поважному обличчі промайнула ніби усмішка.

— І позов, дійсно, складено на тисячу п’ятсот фунтів? — спитав містер Піквік.

— Ви можете бути певні, що, якби то залежало від нас, ми визначили б суму втроє більшого розміру, — признався Додсон.

— Я, скільки пригадую, чув, ніби місис Бардл не зменшить її ані на фарсинг[25], — вкинув слово Фог, поглядаючи на Додсона.

— І, безперечно, маєте рацію, — ствердив Додсон. — Справа тільки розпочиналась, і аторнеям не хотілося компромісу, якби навіть містер Піквік і згодився на нього.

— Ви не ставите своїх умов, сер? — сказав Додсон, розгортаючи правою рукою сувій пергаменту, а лівою передаючи містерові Піквіку його копію. — Я краще вже залишу вам копію, сер.

— Добре, джентльмени, дуже добре, — підвівся з свого місця містер Піквік, безсилий стримувати свій гнів. — Я пришлю до вас мого довіреного.

— Будемо раді, — і Фог потер собі руки.

— Вельми раді, — додав Додсон, відчиняючи двері.

— Але раніш, ніж піти, дозвольте мені сказати вам, джентльмени, — гарячився містер Піквік, — що з усіх шахрайських і підлих вчинків…

— Заждіть хвилиночку, сер, — дуже чемно попросив Додсон. — Містер Джексоні Містер Вікс!

— Сер! — обидва клерки були вже на середині кабінету.

— Я хотів би тільки, щоб ви чули, що казатиме джентльмен, — пояснив Додсон. — Прошу далі, сер. Ви сказали, знається, „шахрайських і підлих вчинків"?

— Сказав, — не заперечував Піквік, нетямлячись від злості,— я сказав, що з усіх шахрайських і підлих вчинків ваш вчинок — найпідліший і найбільш шахрайський. І я повторюю свої слова, сер.

— Ви чули, містер Вікс? — спитав Додсон.

— Ви не забудете цих виразів, містер Джексон? — спитав Фог.

— Може, ви бажаєте назвати нас жульманами, сер? — сказав Додсон. — Прошу дуже, якщо вам охота, сер.

— Бажаю, — ствердив містер Піквік. — Ви таки й є жульмани.

— Чудово! — радів Додсон. — Вам там унизу добре чути, містер Вікс?

— О, дуже добре, сер, — заспокоїв його Вікс.

— Вам, може, краще було б піднятись ще східців на два, — додав Фог. — Будь ласка, далі, сер. Чи не бажаєте ви сказати, що ми — злодії? Або, може, ви вдарили б кого з нас? Прошу дуже, сер. Якщо ви робитимете так, ми не вчинимо ні найменшого опору. Запевняємо вас, сер.

І Фог спокусливо підсунувся під самий кулак Піквіка. Нема ніякого сумніву, що цей джентльмен не встояв би і з великою приємністю задовольнив прохання містера Фога, якби Сем, що чув усю розмову, не ввійшов у кабінет і рішуче вхопив свого пана за руку.

— Ходім! — промовив містер Веллер. — Теніс дуже інтересна гра, тільки не тоді, як ви — м’яч, а два адвокати — ракети. Ходім, сер. Якщо вам кортить розважитись, можете, зійшовши у двір, вдарити мене. А тут ця втіха устане вам занадто дорого.

І містер Веллер безцеремонно потяг свого пана по сходах, виволік надвір і, нарешті, бережно поставивши серед вулиці, ступив назад, ладний тепер коритися його розпорядженням.

Містер Піквік неуважно побрів уперед, перейшов вулицю напроти ратуші і попрямував до Чіпсайда. Сем ніяк не міг зрозуміти, куди вони йдуть, коли його пан обернувся до нього й сказав:

— Я маю відвідати містера Перкера, Сем.

— Вам слід було б зайти туди ще вчорашнього вечора, — відповів Сем.

— Здається, ви маєте рацію, Сем, — зітхнув містер Піквік.

— Я напевне маю рацію, — відмовив Сем.

— Добре, добре, Сем, — погодився містер Піквік, — ми підемо туди зараз же, але спершу я хотів би випити склянку бренді з теплою водою, Сем. Де тут можна це дістати?

Містер Веллер знав Лондон бездоганно і, не міркуючи навіть, відповів:

— Другий провулок праворуч, передостанній будинок з правого ж таки боку. Беріть стіл, що стоїть коло самого каміна, бо тільки в цього стола нема середньої ніжки, і це куди зручніше.

Містер Піквік буквально додержав поради свого лакея і, звелівши Семові йти разом із ним, ступив у зазначену корчму, де незабаром перед ним стояло вже чимало бренді з водою. Містер Веллер сидів за тим же столом, хоч і на поважній відстані від нього, і задовольнявся здоровою пляшкою портеру.

Корчма мала дуже затишний вигляд і, очевидно, перебувала під спеціальною протекцією візників, бо коло столів сиділи, палили люльки та випивали чимало джентльменів, які, судячи з зовнішності, належали до цієї вченої професії. Один з них, найстаріший за всіх, червоновидий, кремезний чолов’яга притяг чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято курив, але раз — у раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до Сема. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на другого.

Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам’ятати їхні обличчя назавжди.

Спершу містер Веллер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж напрямку. Потім він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніше, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром були розсіяні, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом промовив спід величезної шалі, обмотаної круг його шиї:

— Здоров був, Семі

— Хто це, Сем? — спитав містер Піквік.

— Отої я ніяк не міг повірити самому собі, сер, — сказав містер Веллер. — Та це ж старий.

— Старий ! Що то за старий? — не зрозумів містер Піквік.

— Мій батько, сер. Як живеш, старий? — і, виявивши таким способом свою синівську ніжність, містер Веллер посунувся на лаві, звільняючи місце для кремезного чоловіка, що з люлькою в зубах і кухлем у руці підійшов привітати його.

— Адже ми не бачились уже щось коло двох років, Семі,— сказав батько.

— Як не більше, — відповів син. — А що мачуха?

— Слухай, хлопчику, — урочистим тоном промовив старий, — май завжди на оці приклад свого батька і не дружися з удовою, а надто, коли в неї є корчма.

Давши отецьку пораду, містер Веллер — старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив від жаринки з старої і почав смоктати.

— Вибачте, сер, — промовив він, повертаючись по досить довгій паузі до старої теми і вдаючись до містера Піквіка, — сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?

— Ні, не одружений, — усміхнувся містер Піквік.

— Перепрошую, сер, — скинув свого капелюха містер Веллер — старший. — Я сподіваюся, ви задоволені з Семі, сер?

— Цілком, — заспокоїв його містер Піквік.

— Дуже радий чути це, — відповів старий чолов'яга. — Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер.

Пускав його змалку ганяти по вулицях і піклуватись за себе самого. Це ж єдиний спосіб загартувати хлопця, сер.

— І досить небезпечний, мені здається, — засміявся містер Піквік.

— І не зовсім певний, — додав Сем. — Цими днями я таки здорово вклепався.

— Та невже? — здивувався батько.

— Факт, — ствердив син і в небагатьох словах розповів, як був обдурений стратегією Джоба Тротера.

Містер Веллер — старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:

— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче скаче галопом?

Містер Піквік не зовсім добрав змісту в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: „Так".

— А другий з чорним волоссям, з здоровенною головою і в малинового кольору лівреї?

— Так, так, це він! — жваво ствердили містер Піквік і Сем.

— Тоді я знаю, де вони, — сказав містер Веллер. — Вони в Іпсвічі, живі й здорові.

— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.

— А, проте, це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за кучера на Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на ньому і після тої ночі, коли ви дістали ревматизм, сер. Вони сіли на диліжанс коло готелю „Чорний Хлопець" в Челмсфорді і їхали аж до Іпсвіча, і дорогою той — у малиновій лівреї — казав мені, що їм доведеться залишитися там на довгий час.

— Я поїду за ним, — сказав містер Піквік. — Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.

— А ти певний, що то були вони, хазяїне? — спитав містер Веллер — молодший.

— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить кумедно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того, — я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з сирого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.

— Старого кого? — спитав містер Піквік.

— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.

Власне, нічого виразно образливого в слові „старий вогнемет" немає. Проте таку назву ні в якому разі не можна вважати й за надто шанобливу. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Веллера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був „старий вогнемет".

— Я впіймаю його! — крикнув містер Піквік, запально стукнувши кулаком по столу.

— Я їду до Іпсвіча післязавтра, сер, — сказав містер Веллер-старший. — Диліжанс відходить від готелю „Бика" у Вайтчепелі, і коли ви й справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зі мною.

— Так ми й зробимо, — погодився містер Піквік. — Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Веллер? Чи не випили б ви трохи?

— Ви дуже люб’язні, сер, — відповів містер Веллер, раптом спиняючись. — Хіба що чарочку бренді за ваше здоров’я й за успіх Семі, коли дозволите.

— Безперечно, дозволю, — сказав містер Піквік. — Склянку бренді сюди ! —Бренді принесли, і містер Веллер, почтиво вклонившись містерові Піквіку й кивнувши головою до Сема, вкинув склянку в свою містку горлянку так, ніби то був маленький наперсток.

Сплативши рахунок, містер Піквік з Семом подалися до Грейз — Інна шукати містера Перкера. Коли вони дійшли до цієї установи, на годиннику вибило восьму, і нескінчимий потік джентльменів у заболочених штанах, заплямованих білих капелюхах і витертих пальтах виливався з усіх будинків, показуючи, що заняття в більшості контор уже скінчились. Не застали вони нікого і в конторі містера Перкера. Стара прибиральниця порадила їм переказати їхню справу старшому клеркові Лаутену і вказала корчму, де той завжди перебуває в неслужбовий час.

Знайшовши зазначеного джентльмена в указаному місці, містер Піквік докладно розповів йому сумну історію позову місис Бардл і дістав обіцянку, що містер Перкер і містер Лаутен зроблять усе, що буде треба.