Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXIX

Решта часу, приділеного містером Піквіком на перебування в Басі, минула без будьяких вартих уваги пригод. Починалася літня сесія суду. За тиждень по зелених святах наші герої повернулись до Лондона, де містер Піквік, звичайно, у товаристві Сема, спинився в тому ж таки „Джорджі та Яструбі".

Ранком третього після їхнього приїзду дня, саме тоді, як годинники в Сіті вибили по дев’ять ударів кожен зокрема і десь коло дев’ятсот дев’яносто дев’яти всі разом, а Сем дихав чистим повітрям у дворі „Джорджа та Яструба", до готелю під’їхав чудернацький, свіжопофарбований екіпаж, і з нього дуже зграбно сплигнув, передавши віжки кремезному чоловікові, який сидів поруч з ним, чудернацький джентльмен у довгому волохатому пальті, зробленому, здавалось, під пару до екіпажу, як і екіпаж під пару до нього.

Увагу Сема привернуло те, що, коли ця особа висідала, якийсь обшарпаний суб’єкт у коричневому пальті, позбавленому багатьох гудзиків, перейшов з протилежного боку вулиці, де перед тим вештався, і примістився коло воріт готелю. Мавши більше ніж підозру щодо мети візиту джентльмена, Сем випередив його і, раптом повернувшися кругом, став у отворі дверей „Джорджа та Яструба".

— Ну лиш, голубе! — владним тоном сказав чоловік у волохатому пальті, силкуючися разом з тим відштовхнути Сема.

— Ну, сер, в чім справа? — відгукнувся Сем, повертаючи штурхан з складними процентами.

— Тихо, тихо, приятелю! Це вам дурно не минеться, — сказав власник волохатого пальта, підносячи голос і збліднувши. — Сюди, Смоч!

— Що тут у вас сталося? — гаркнув чоловік у коричневому пальті, який під час цього короткого діалогу прослизнув уже до самих дверей.

— Та оцей жевжик грубіянить мені, — сказав джентльмен, знову штовхаючи Сема.

— Ну, ці шутки треба кинути! — рикнув Смоч і собі вліпив Семові доброго бухана.

Останній удар мав якраз ті наслідки, яких сподівався досвідчений Смоч: поки Сем на подяку за люб'язність притискував обшарпанця до одвірка, його принципал прослизнув у двері й попростував до буфетної кімнати. Сем, обмінявшись з містером Смочем кількома промовистими зауваженнями, зараз же наздогнав його.

— Доброго ранку, моє серденько, — удався принципал до молодої буфетниці з ботанібейською невимушеністю і галантністю Нового Південного Валіса[36], — де тут кімната містера Піквіка, моя голубонько?

— Проведіть його нагору, — сказала буфетниця коридорному, навіть поглядом не вшанувавши фертнкуватого джентльмена.

Коридорний побрався сходами вгору. Слідом за ним пішли чоловік у волохатому пальті і Сем, який дорогою, на невимовне вдоволення слуг і інших глядачів, ввесь час робив жести, що мали виявляти його крайнє презирство та ненависть. Містер Смоч, якого мучив важкий кашель, залишився внизу й чекав у коридорі.

Коли ранні відвідувачі зайшли до нього, містер Піквік ще спав. Шум розбудив ученого мужа.

— Принесіть води поголитися, Сем, — сказав зза завіси містер Піквік.

— І голіться зараз же, містер Піквік, — промовив джентльмен у волохатому пальті, відпинаючи завісу над головою вченого мужа. — У мене є наказ заарештувати вас у справі з Бардл. Ось документ від суду. А ось моя візитна картка. Я хотів би, щоб спершу ви заїхали до мене.

Як добрий приятель, ляснувши містера Піквіка по плечу, службовець з канцелярії шерифа кинув свою картку на дошку каміна й видобув з жилетної кишені золоту зубочистку.

— Моє прізвище Нембі, — сказав він, побачивши, як містер Піквік витягає спід подушки окуляри й накладає їх, щоб прочитати картку. — Нембі; а мешкаю я в Бел — Елі, вулиця Колемана.

— Ви квакер[37]? — спитав Сем.

— Я покажу вам, хто я такий, раніше, ніж ви думаєте, — відповів обурений урядовець, — і в один з найближчих днів навчу вас добрих манер, мій любий.

— Спасибі, — подякував Сем. — Те саме зроблю і я для вас. Скиньте капелюх! — З цими словами містер Веллер надзвичайно спритно відкинув капелюх містера

Нембі аж у протилежний кінець кімнати з такою силою, що містер Нембі мало не проковтнув свою золоту зубочистку.

— Зауважте це, містер Піквік, — сказав збентежений урядовець, ледве переводячи дух. — Мене під час виконання мною моїх службових обов’язків образи ваш слуга у вашій кімнаті. Прошу вас бути за свідка.

— Не свідчіть ні про що, сер, — втрутився Сем. — Заплющіть очі, сер. Я викинув би його з вікна, якби жалюзі не заважало йому полетіти далеко звідси.

— Сем, — сердитим тоном сказав містер Піквік, поки його слуга різними способами виявляв нахил до ворожих дій, — якщо ви промовите бодай одне слово або хоч чимнебудь зачепите цю особу, я зараз же звільню вас.

— Але, сер… — почав був Сем.

— Припніть ваш язик, — перебив його містер Піквік, — і дайте йому капелюх.

Але Сем категорично відмовився зробити це, за що його добре покартав пан, а урядовець, не маючи вільного часу, зласкавився підняти капелюх сам. Одночасно він страхав Сема різними загрозами, які цей джентльмен вислухував цілком спокійно, зауваживши тільки, що коли містер Нембі знову люб’язно надягне собі на голову капелюх, то він закине його так, що капелюх розшукають хіба за два тижні. Містер Нембі, зміркувавши, мабуть, незручні для нього наслідки такої процедури, відхилив спокусливу пропозицію і незабаром покликав Смоча. Повідомивши його, що формальності арешту закінчено, і що він має заждати тут, доки заарештований одягнеться, Нембі пишною ходою виступив з кімнати й поїхав геть. Смоч, попросивши містера Піквіка „поспішитись, бо час тепер не терпить", підсунув стілець до дверей і сів на нього чекати, поки містер Піквік одягнеться. Сема відрядили по карету, І в ній уся трійця рушила на Колеманівську вулицю. На щастя, віддаль була невелика, бо містер Смоч, не кажучи вже про цілковиту відсутність у нього хисту до розмов, визначався одною, дуже неприємною для близького товаришування, прикметою— він увесь час заходився кашлем.

Повернувши у вузьку темну вулицю, карета спинилася перед будинком із загратованими залізом вікнами. Над входом висіла вивіска: „Нембі, виконавець при Лондонських шерифах". Двері відчинив джентльмен із здоровенним ключем у руках, як близнюк, подібний до містера Смоча, тільки ще брудніший і неохайніший. Містера Піквіка на його прохання відвели до окремої кімнати, умебльованої столом, стільцями, буфетом та софою і прикрашеної килимом, дзеркалом і багатьма гравюрами, де він, чекаючи на сніданок, мав приємність слухати, як над його головою вправляється на роялі місис Нембі. Разом із сніданком з’явився й містер Перкер, по якого був посланий містер Веллер.

— Ага, дорогий мій сер, — сказав маленький чоловічок, — таки вклепались. Ну, та я, знаєте, не сумую, бо тепер ви й самі бачите все безглуздя вашої поведінки. Я підрахував загальну суму судових витрат та відшкодування і раджу вам сплатити її й здихатись усієї справи. Нембі, скільки я знаю, зараз приїде додому. Ну, що ж ви скажете, любий сер? Дозволите мені написати чек або напишете самі? — Кажучи це, маленький чоловічок весело потирав руки, але, глянувши в обличчя містера Піквіка, якось зніяковів і кинув безнадійний погляд на Сема Веллера.

— Перкер, — промовив містер Піквік, — прошу вас ніколи не казати мені про це. Я не бачу ніяких підстав, щоб залишатися тут, і сьогодні ж поїду до тюрми.

— Алеж не можна вам їхати до Вайткроської в’язниці! — скрикнув містер Перкер. — Там в одній камері стоїть шістдесят ліжок, і шістнадцять годин на добу двері з неї не відчиняються.

— Я волів би оселитися в якомусь іншому місці, — сказав містер Піквік. — Не знаю тільки, чи можливо це. Ну, а як неможливо, то доведеться влаштовуватись якнайвигідніше на Вайткроській вулиці.

— Коли вже ви неодмінно вирішили сідати, дорогий Мій сер, то я порадив би вам обрати Флітську в’язницю, — промовив Перкер.

— Ну, хай так і буде, — погодився містер Піквік. — Я поїду туди, як тільки скінчу снідати.

— Тихо, тихо, любий сер! — добродушним тоном спинив його маленький аторней. — Нема чого так поспішати до установи, звідки більшість інших людей прагне якнайшвидше вирватися. Нам треба дістати ще наказа про ув’язнення, а до четвертої ви не знайдете в суді жодного судді. Доведеться вам заждати.

— Добре, — погодився містер Піквік. — Тоді ми встигнемо ще пообідати тут о другій годині. Замовте нам баранячі котлети, Сем, і скажіть, щоб не запізнилися.

Не зважаючи на всі докази та умовляння Перкера, містер Піквік залишився непохитним, і, коли баранячі котлети з’явились, а потім, як годилося, зникли, його посадили в іншу карету й повезли до Чансері Лейна, почекавши, правда, з півгодини містера Нембі, який мав виборне товариство до обіду, і тому його не можна було турбувати раніше.

У Серджент-Іні засідали двоє суддів — один з найвищого суду, другий з касаційного департаменту, — які мали розібрати силу справ, коли судити з кількості аторнейських клерків, що бігали в усіх напрямках з пачками паперів. Коли вони під’їхали до низької арки, яка править за вхід до Іна, містер Перкер спинився на хвилину переговорити з візником про плату та решту, а містер Піквік, відійшовши трохи набік від людського потоку, що вливався під арку й виливався спід арки, з цікавістю став роздивлятись навкруги.

Увагу його привернули три чи чотири обшарпані чоловіки, що доторкалися до своїх капелюхів, вітаючи багатьох аторнеїв і, здавалося, мали з ними справи, природу яких містер Піквік не міг угадати. Виглядали вони досить цікаво. Один був ставний і трохи кривий, у поруділому чорному сюртуці й білій нашийній хустці; другий — кремезний суб’єкт у такому ж костюмі, із великою рудою хусткою круг шиї; третій— маленький, висхлий, з прищуватим обличчям і зовнішністю п’яниці. Заклавши руки за спину, вони вешталися скрізь і час від часу, занепокоєно шептали щось на вухо якомунебудь джентльменові з паперами, який пробігав повз них. Містер Піквік пригадав, що, проходячи тут, він дуже часто бачив, як вони никають під аркою, і йому захотілося довідатись, до якого фаху належать ці темні людці.

Він саме збирався спитати про це Нембі, який стояв поруч і смоктав золоту обручку на своєму мізинному пальці, коли до них підійшов Перкер і, зауваживши, що не можна гаяти часу, повів їх у Ін. Дорогою до містера Піквіка наблизився кривий чоловік і, чемно доторкнувшись до свого капелюха, передав йому писану візитну картку. Не бажаючи образити його, містер Піквік узяв її й поклав у кишеню жилета.

— Ну, — сказав Перкер, повертаючись назад перед тим, як увійти до одної з кімнат, щоб пересвідчитись, чи тут його компаньйони. — Сюди, дорогий мій сер. А а вам чого треба?

Останнє питання було адресоване до кривого, що, непомітно для містера Піквіка, приєднався до їхнього товариства. Замість відповідати, кривий знову, з усією можливою звичайністю, доторкнувся до капелюха і показав на містера Піквіка.

— Ні, ні ! — посміхнувсь Перкер. — Ви нам непотрібні, дорогий друже; ви нам непотрібні.

— Перепрошую, сер, — сказав кривий. — Джентльмен узяв мою картку. Сподіваюсь, ви використаєте мене, сер. Джентльмен кивнув до мене головою. Я пошлюся на самого джентльмена. Ви кивнули, сер?

— Пху, пху, дурниці ! Ви ж нікому не кивали, Піквік? То — помилка, помилка, — промовив Перкер.

— Джентльмен дав мені свою картку, — пояснив містер Піквік, витягаючи її з кишені. — Я узяв її, бо джентльмен, здалося мені, хотів цього. Правду кажучи, мені цікаво було б глянути на неї вільного часу. Я…

Маленький аторней вибухнув голосним сміхом, повернув картку кривому, пояснивши це помилкою, а коли обурений чоловік пішов, шепнув містерові Піквіку, що то — тільки поручитель.

— Хто? — не зрозумів містер Піквік.

— Поручитель, — повторив Перкер.

— Поручитель?

— Так, дорогий мій сер; тут їх з півдюжини. Ручаться за вас на всяку суму і беруть лише півкрони. Цікава торгівля; правда? — спитав Перкер, частуючи себе понюшкою табаки.

— Як? тобто ці люди заробляють собі на життя тим, що за півкрони дають брехливі свідчення перед нашими суддями! — скрикнув містер Піквік, майже задихуючись від такого відкриття.

— Ну, я точно не знаю нічого про брехливі свідчення, — відповів маленький джентльмен. — Суворе слово, дорогий мій сер, дуже суворе слово. Просто законна фікція, і нічого більше. — Сказавши це, аторней знизав плечима, усміхнувся, взяв другу понюшку тютюну і увійшов до приміщення судейських клерків.

По закінченні всіх звичайних формальностей особа Семюела Піквіка була доручена доглядові поліцая, який мав приставити його до Флітської тюрми для винуватців. В ній містерові Піквіку належало перебути аж доки витрати та відшкодування по позову „Бардл проти Піквіка" не буде сплачено до останнього фарсинга.

— А це, — сказав усміхаючись містер Піквік, — станеться дуже й дуже не скоро. Покличте карету, Сем. Перкер, друже, бувайте здорові.

— Я поїду з вами подивитись, як ви там улаштуєтесь, — промовив Перкер.

— Ні, — відповів містер Піквік. — Я волів би, щоб тепер зі мною не було нікого, крім Сема. Я напишу вам, як тільки влаштуюся там. А тим часом — на все краще.

По цих словах містер Піквік у супроводі поліцая сів у карету, Сем примостився на передку, і екіпаж рушив у дорогу.

— Незвичайна людина! — скрикнув Перкер, застібуючи рукавички.

— Який би банкрот вийшов з нього, сер, — зауважив містер Лаутен, що стояв поруч. — Завдав би він клопоту всім комісіонерам, якби вони намагалися стягти з нього хоч Фарсинг.

Аторней, здавалося, не поділяв професійного захвату свого помічника перед вдачею містера Піквіка, бо не вшанував його відповіддю.

Час робить дива. За потужною допомогою цього старого джентльмена навіть наймана карета проїздить таки півмилі. Вони нарешті спинилися, і містер Піквік вийшов з екіпажу коло воріт Фліта.

Озираючись через плече, чи йде за ним заарештований, поліцай повів містера Піквіка в тюрму. Увійшовши, вони повернули ліворуч і вступили у вартівню. Важкі двері в ній напроти тих, в які вони ввійшли, були під охороною кремезного тюремника з ключем у руці і вели всередину тюрми.

Тут, поки поліцай показував документи, вони спинилися, і містера Піквіка повідомили, що йому доведеться зачекати, доки він відбуде церемонію, відому під назвою фотографування.

— Фотографування! — скрикнув містер Піквік.

— З вас знімуть портрет, сер, — пояснив кремезний тюремник. — Портрети в нас роблять знаменито. Затримують вас тільки на хвилиночку, а схожість — надзвичайна. Заходьте, прошу, сер, і будьте як дома.

Містер Піквік пристав на запрошення й сів, а Сем, спершись на спинку крісла, шепнув йому, що фотографування тут — умовний термін. Під цим словом у тюрмі розуміють огляд арештанта всіма тюремниками, які мусять уміти відрізняти в’язнів від одвідувачів.

— Нехай так, Сем, — сказав містер Піквік. — Я хотів би тільки, щоб артисти ці приходили швидше. Тут все ж буває публіка.

— Вони не забаряться, я думаю, — заспокоїв свого пана Сем.

І дійсно, сеанс незабаром розпочався. Огрядний тюремник, відбувши свою варту, сів побіч і час від часу кидав нібито випадкові погляди на містера Піквіка, а довгий худорлявий чоловік, що заступив його на варті, сунувши руки під фалди фрака, став напроти і не спускав нашого героя з ока. Третій — похмурий джентльмен, очевидячки, відірваний від чаю, бо не встиг ще пережувати залишків хліба з маслом — примостився коло самого містера Піквіка і, поклавши руки на коліна, вивчав його зблизька. Незабаром до гурту приєдналось ще двоє; вони й собі втупили очі в обличчя в'язня. Містер Піквік почував себе дуже погано і ввесь час совався на своєму стільці. Але, доки сеанс не скінчився, він нікому не зробив зауваження; навіть Семові, який, стоячи позад нього, почасти міркував про прикре становище свого пана, а почасти з превеликим задоволенням уявляв собі, як би то було добре, якби йому дозволили кинутись на цих тюремників і гаразд налатати їм боки: всім разом і кожному зокрема.

Нарешті фотографію зняли і містерові Піквіку сказали, що тепер він може йти до камери.

— А на чому ж я спатиму сьогодні? — спитав учений муж.

— Я й сам не знаю цього, — відповів кремезний тюремник. — Завтра ми примістимо вас кудинебудь, і там ви спроможетесь улаштуватись так, що й уставати не схочете. Перша ніч, звичайно, буває не така вже спокійна, але завтра все буде гаразд.

По досить довгій дискусії виявилось, що в одного з тюремників є ліжко, яке він міг би на цю ніч найняти, і містер Піквік радо погодився заплатити за нього.

— Ходім зі мною, я вам зараз же покажу ваше ліжко, — сказав тюремник. — Воно не дуже велике, але спати на ньому — прямо насолода. Сюди, сер.

Вони пройшли внутрішніми воротами і спустились на кілька східців униз. Ключ за їхніми спинами повернувся, і містер Піквік уперше за своє життя опинився між мурів тюрми для винуватців.