Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ ХХХІІІ,

Містер Піквік був занадто зворушений відданістю Сема, щоб дорікати йому за похвальну постанову замкнуту себе на невизначений час у тюрмі для винуватців. Єдине, чого він категорично домагався, було ім’я Семового кредитора, але містер Веллер не менш категорично відмовився назвати його.

— Е, ні до чого це, сер, — знову й знову казав Сем. — Він — злослива, недоброзичлива, мстива людина, з таким жорстоким серцем, що його нічим зм’якшити не можна, як говорив один чесний священик про хворого на водянку джентльмена, коли той сказав, що воліє залишити свої кошти дружині замість будувати на них каплицю.

— Але слухайте бо, Сем, — намагався переконати його містер Піквік, — сума така невеличка і сплатити її дуже легко. Коли вже ви поклали будь-що-будь залишатись у мене, то було б куди зручніше, якби ви мали право виходити поза ці мури.

— Дякую вам, сер, — рішучим тоном відповів містер Веллер, — але цього я не хочу й не можу зробити.

— Зробити що, Сем?

— Не хочу гнутися перед моїм безсердечним ворогом і просити в нього милості.

— Ну, яка ж то милость — узяти від вас свої ж гроші, Сем?

— Не взяти гроші, а сплатити їх, ось що я вважаю за милость, сер, — сказав Сем, — і такої милості він не заслуговує.

Побачивши, що переконати Сема йому не пощастить, містер Піквік погодився, нарешті, щоб той найняв куток у лисого шевця, який орендував прохідну кімнату в одному з коридорів верхнього поверху. Містер Веллер переніс до цієї скромної кімнати матрац і постіль, взяті на прокат у Рокера, і, лягаючи спати, почував себе так, ніби й народився у тюрмі, і вся родина його жила тут протягом щонайменше трьох поколінь.

Ранком наступного дня, коли містер Піквік сидів за сніданком (Сем у той час у кімнаті шевця ваксував черевики свого пана й чистив щіткою його чорні гетри), хтось постукав у двері. Раніш ніж містер Піквік крикнув „Заходьте!", двері відчинилися, і в отворі з’явилися бавовняний ковпак та кучерява голова — дві істотні прикмети, що були особистою власністю містера Смангла.

— Як ся маєте? — спитав цей шановний джентльмен, супроводячи свій запит двома-трьома десятками дружніх кивів. — Чекаєте гостей сьогодні? Там унизу питаються про вас троє збіса шикарних джентльменів. Вони стукають у кожні двері, і всі хлопці страшенно лають їх за те, що їм доводиться турбуватись відчиняти.

— Боже мій, які ж вони необачні! — підвівся з стільця містер Піквік. — Це, безперечно, дехто з моїх приятелів. Я чекав на них ще вчора.

— Ваші приятелі! — скрикнув Смангл, хапаючи містера Піквіка за руку. — Можете не казати більш нічого. Від цього моменту вони — мої друзі й друзі Майвінса. До чорта втішний той Майвінс, правда ж? — з щирим почуттям спитав Смангл.

— Я так мало знаю цього джентльмена, що мені…— почав був містер Піквік.

— Та ні, знаєте, — ляснув його по плечу Смангл. — А незабаром знатимете ще краще. Він просто захопить вас. У цієї людини, — тон Смангла набув урочистості,— хист, надзвичайний хист коміка. Він міг би навіть грати в театрі.

— Невже такі здібності? — чемно здивувався містер Піквік.

— Та ще й які! — відповів Смангл. — Послухали б ви, як він імітує чотирьох котів у бочці — чотири окремі коти ! — слово честі. Отже, бачите, як це до чорта дотепно. Будь я проклятий, але не можна не любити людину, яка має такі таланти. У нього є єдина тільки хиба… ви знаєте, і Смангл так конфіденціально й співчутливо похитав головою, що містер Піквік мусив був сказати щось і, безпорадно глянувши на двері, сказав: „А!".

— Аа! — обізвався зітхаючи містер Смангл. — І він чудовий товариш, сер. Я ніколи не бачив кращого товариша. Оце лише та його хиба. Якби перед ним цієї хвилини постав привид його покійного батька, він і йому підсунув би вексель на підпис.

— Ач, який! — вигукнув містер Піквік.

— Як бачите, — ствердив Смангл. — А якби він мав змогу викликати його знову, то, напевне, за два місяці попросив би переписати вексель.

— Дуже оригінальна прикмета, — погодився містер Піквік. — Але я думаю, що ми це собі розмовляємо, а мої приятелі тим часом хвилюються, не знаходячи мене.

— Зараз приведу їх, — пішов до дверей Смангл. — На все добре. Не хочу заважати вам, поки вони будуть у вас. До речі…

Тут містер Смангл раптом спинився, знову причинив двері і, на пальцях підійшовши до містера Піквіка, пошепки сказав:

— Чи не могли б ви позичити мені півкрони до кінця наступного тижня?

Містер Піквік стримав усмішку, але, залишаючись серйозним, вийняв з кишені прохану монету й поклав її на долоню Сманглу. Одержавши гроші, цей джентльмен на мигах попросив зберігати їхню таємницю, потім зник і через хвилину повернувся разом із згаданими незнайомими. Кашлянувши тричі на ознаку того, що не забуде про борг, містер Смангл дуже люб'язно стиснув усім руки й пішов.

— Любі мої друзі,— промовив містер Піквік, стиснувши по черзі руки містерові Тапмену, містерові Вінклу і містерові Снодграсу, що й були ті незнайомі відвідувачі.— Я страшенно радий бачити вас.

Тріумвірат був до краю зворушений. Містер Тапмен сумно хитав головою; містер Снодграс, не ховаючи свого хвилювання, витяг з кишені хусточку, а містер Вінкл став коло вікна й гучно сопів.

— Доброго ранку, джентльмени! — привітався Сем, що в цю хвилину увійшов до кімнати з черевиками й гетрами в руках. — Геть з меланхолією, як казав один хлопець, довідавшись, що померла його вчителька. Просимо до гурту, джентльмени.

— Цей чудний хлопець, — сказав містер Піквік, плескаючи по голові Сема, що нахилився застебнути гетри своєму панові,— цей чудний хлопець навмисне дав ув’язнити себе, щоб бути коло мене.

— Що? — вигукнули всі троє.

— Так точно, джентльмени, — ствердив Сем, — тепер я… та сидіть тихо, сер!, тепер я в’язень, загратований і замурований, як казала одна леді.

— В’язень? — з якимсь дивним притиском скрикнув містер Вінкл.

— Алло, сер? — озвався Сем, підводячи голову. — Що там трапилося, сер?

— Я думав був, Сем, що… та нічого, нічого!.. — похопився відповісти містер Вінкл.

У манерах містера Вінкла було стільки рвучкості й неврівноваженості, що містер Піквік мимохіть глянув на двох своїх приятелів, шукаючи в них пояснень.

— Не знаємо, — сказав містер Тапмен, вголос одповідаючи на німе запитання. — Останні два дні він увесь час у якомусь збудженому стані і зовсім не такий, як був завжди. Ми думали, що його спіткала Яканебудь неприємність. Але він заперечує це.

— Ні, ні,—промовив містер Вінкл, червоніючи під поглядом містера Піквіка. — Справді ж нічого не трапилось. Запевняю вас, нічого. Мені на короткий час в одній приватній справі доведеться залишити Лондон, і я мав надію, що ви дозволите Семові супроводити мене.

Здивування містера Піквіка зростало дедалі більше.

— Я думав, — белькотів містер Вінкл, — що й Сем, мабуть, не заперечував би проти цього. Але тепер, раз він сидить у тюрмі, це неможливо. Ну, що ж, поїду сам.

Коли містер Вінкл вимовляв останні слова, пальці Сема на гетрах затремтіли, немов він був чимось здивований або вражений. Містер Піквік відчув це. Сем зиркнув на містера Вінкла, і, хоч погляд, яким вони обмінялися, тривав тільки одну мить, вони, здається, зрозуміли один одного.

— Хіба ви обізнані з цією справою, Сем? — гостро спитав містер Піквік.

— Ні, сер, — відповів містер Веллер, починаючи надзвичайно старанно застібати гудзики.

— Це правда, Сем?

— Правда, сер, бо я ніколи не чув про неї до цього моменту. А якщо й здогадуюсь про дещо, — додав він, кинувши оком на містера Вінкла, — то не маю права оголошувати свої здогади. Дуже можливо, що я й помиляюся.

— Я теж не маю права втручатись у приватні справи свого, нехай і найближчого, друга, — сказав по короткій паузі містер Піквік. — Дозвольте мені тільки сказати, що я нічого не тямлю. Ну, а тепер годі про це. Ми й так уже чимало часу віддали тому питанню, — і містер Піквік звернув розмову в інший бік.

Містер Вінкл помалу відходив, але все ж не зовсім опанував себе. Всі вони мали багато чого розповісти, час збігав непомітно, і, коли о третій годині Сем поставив на стіл печену баранячу ногу, здоровенний пиріг, а на стільцях і на софі вмостив тарілки з городиною та кухлі з портером, всі віддали належну шану принесеним стравам, дарма що готували їх на кухні тюрми.

Після обіду дійшла черга до пляшки-другої добрячого вина, по яке відрядили до міста спеціальну людину. Правду кажучи, пляшка — друга визначились щонайменше шістьма пляшками, бо, коли вино та чай прибрали з стола, дзвін запрошував відвідувачів рушати додому.

Якщо ранішня поведінка містера Вінкла була незвичайна, то тепер, під впливом дружніх почувань і четвертої частки шістьох пляшок вина, вона стала зовсім неймовірна. Коли містер Тапмен і містер Снодграс, попрощавшись, вийшли з кімнати, він із запалом ухопив містера Піквіка за руку, і на обличчі його з’явився вираз непохитної рішучості, перемішаної з глибоким сумом.

— Надобраніч, любий сер, — крізь стиснуті зуби проговорив містер Вінкл.

— Нехай бог благословить вас, голубчику, — відповів розчулений містер Піквік, теж стискуючи руку свого юного друга.

— Ну, скоро ви там? — гукнув з коридору містер Тапмен.

— Зараз, зараз, — промовив містер Вінкл. — Надобраніч!

— Надобраніч, — сказав містер Піквік.

Далі була ще одна добра ніч, потім ще з півдесятка їх, а містер Вінкл усе не пускав руки свого друга і тим же дивним поглядом дивився йому в обличчя.

— Щось таке у вас е, — промовив нарешті містер Піквік, коли рука йому задубіла від стискування.

— Нічого, — запевнив містер Вінкл.

— Тоді, Надобраніч, — і містер Піквік спробував визволити руку.

— Мій друже, мій добродійнику, мій шановний товаришу! — бурмотів містер Вінкл, вчепившись за кисть його руки. — Не судіть мене суворо. Не судіть… як довідаєтесь, що, призведений до розпачу, я…

— Ну? — спитав містер Тапмен, підходячи до дверей. — Ви йдете чи хочете, щоб вас обох зачинили на ніч.

— Так, так; я вже готовий, — відповів містер Вінкл і, перемігши себе, вибіг з кімнати.

Поки містер Піквік у німому здивуванні дивився йому вслід, на сходах з’явився Сем Веллер і шепнув щось містерові Вінклу на вухо.

— О, ви цілком можете звіритись на мене, — голосно сказав цей джентльмен.

— Дякую дуже. Ви ж не забудете, сер?

— Звичайно, ні,— обіцяв містер Вінкл.

— Бажаю вам успіху, сер, — торкнувся свого капелюха Сем. — Я охоче поїхав би з вами, сер, але не можу кинути свого хазяїна.

— Честь вам і шана, що ви так ставитесь до нього, — сказав містер Вінкл, і з цими словами обидва вони зникли за закрутом сходів.

— Щось дивне, — міркував містер Піквік, повернувшись до себе і в задумі сідаючи до столу. — Що збирається зробити цей молодий чоловік?