Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXV,

— Цікаво, що снідав сьогодні старшина присяжних, — ранком пам’ятного чотирнадцятого лютого сказав містер Снодграс, аби підтримати загальну розмову.

— Хотів би я, щоб він поснідав добре, — відповів Перкер.

— А чому ви цього хочете? — спитав містер Піквік.

— Та це ж дуже важливо, дорогий сер, дуже важливо, — відповів Перкер. — Коли присяжний голодний або в поганому настрої, він завжди віддає свій голос позивачеві.

— Чого ж це так? — здивувався містер Піквік.

— Точно не знаю, але думаю, що це — просто економія часу. Коли обід уже близько, то старшина, пішовши з присяжними на нараду, витягав насамперед свого годинника, „Боже милий, джентльмени ! Вже без десяти п’ята, а в мене на п’яту обід". — „Так само, як і в мене", — кажуть усі, крім двох — трьох, що обідають о третій і через це нетерпеливляться ще більше. Старшина усміхається й кладе годинник на стіл перед собою. „Ну, джентльмени, який же буде наш вирок? Я з свого боку гадаю… але то моя особиста думка… отже, я гадаю… тільки я не хочу ні на кого впливати… я гадаю, що позов слід було б задовольнити". Тут виявляється, що двоє чи троє присяжних увесь час думали так само, і незабаром питання одноголосно розв’язується на користь позивача.

— Одначе, — перебив самого себе маленький чоловічок, — десять на десяту. Треба йти, дорогий сер. Порушення обіцянки одружитись… на таких справах у суді завжди буває повно люду. Звеліть краще покликати карету, дорогий сер, а то ми можемо запізнитися.

Містер Піквік зараз же подзвонив, і через кілька хвилин чотири Піквікці з містером Перкером на чолі їхали до Гілдгола каретою, а Сем Веллер, містер Лаутен і синя торба з документами поспішали за ними в кебі.

— Лаутен, — сказав Перкер, коли вони ввійшли до зали засідань, — відведіть друзів містера Піквіка в ложу для практикантів, а він сам сяде краще поруч зі мною. Сюди, любий сер!

Взявши містера Піквіка за рукав, маленький чоловічок провів його до низенької лави, що стояла під пюпітрами адвокатів. Сидячи на ній, аторнеї мають змогу шептатися з адвокатами й давати їм потрібні вказівки під час судового розгляду. Тих, хто сидить на цій лаві, більшість публіки не бачить, бо сидять вони зовсім унизу, спиною до неї і обличчям до суддів.

— Це, я гадаю, ложа для свідків? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличке підвищення ліворуч від нього у формі кафедри з мідними бильцями.

— Це — ложа для свідків, любий мій сер, — ствердив Перкер, витягаючи з синьої торби, яку Лаутен поклав коло його ніг, силу різних документів.

— А тут, певно, сидять присяжні? — показав містер Піквік на дві лави за огорожею праворуч від нього.

— Так точно, любий сер, — відповів Перкер і постукав по кришці своєї табакерки.

Містер Піквік у стані величезного збудження стояв і роздивлявся кругом. На галереї було вже чимало глядачів, а на адвокатських місцях сиділо багато джентльменів у париках: цікава збірка найрізноманітніших носів і бакенбардів, що ними вславила себе адвокатська корпорація в Англії. На превелике здивування містера Піквіка, всі вони поділилися на невеличкі групи і дуже невимушено обговорювали останні новини, так немов ніякого засідання й не мало бути.

Не встиг містер Піквік відповісти на поклін містера Фанкі, що, ввійшовши, сів на адвокатську лаву, як у залі з’явився серджент Снабін у супроводі містера Маларда. Поставивши на пюпітр здоровенну червону торбу, за якою серджент Снабін сховався наполовину, Малард стиснув Перкерові руку й ретирувався. Потім увійшли ще два чи три сердженти, і один з них, дуже тілистий, з червоним обличчям, по-приятельському кивнув головою до серджента Снабіна і сказав, що сьогодні чудовий ранок.

— Хто цей червоновидий добродій, що привітався з нашим адвокатом? — зацікавився містер Піквік.

— Серджент Бацфас, — відповів Перкер. — Він адвокат противної сторони. А он той джентльмен, позад нього — містер Скімпін, його помічник.

Обурений людською підлістю, містер Піквік саме збирався спитати, як їхній ворог, серджент Бацфас, насмілюється говорити про погоду з серджентом Снабіном, коли всі адвокати підвелися з своїх місць, а судові пристави крикнули „Увага!“ Озирнувшись, він побачив, що входить суддя.

Через хворобу старшого судді обов’язки його виконував містер Старлей, надзвичайно низенький чоловік і такий гладкий, що здавалось, наче ввесь він складається тільки з жилета та обличчя. На своїх коротеньких ніжках він, як м’яч, вкотився в залу, урочисто вклонився адвокатам, що й собі віддали йому урочистий поклін, поклав на стіл свій трикутний капелюх і сунув під стіл свої коротенькі ніжки. Коли суддя Старлей зробив це все, від нього залишилась тільки пара маленьких вертких оченят, широке червоне обличчя та половина великого й дуже кумедного на вигляд парика.

Як тільки суддя сів на своє місце, пристав у залі засідань владно гукнув „Увага!" „Увага!" — невдоволеним тоном повторив пристав на галереї. „Увага!"— обізвались обурені голоси трьох чи чотирьох приставів у суміжних кімнатах. Далі якийсь джентльмен у чорному вбранні, що сидів нижче від судді, почав викликати прізвища присяжних. По довгих суперечках виявилось, що з дванадцяти названих присяжних присутні лише десять. На вимогу серджента Бацфаса чоловік у чорному викликав двох запасних — торговця городиною та аптекаря.

— Зараз ви складатимете присягу, — попередив джентльмен у чорному. — Річард Апвіч!

— Тут, — озвався торговець городиною.

— Томас Грофін!

— Тут, — відповів аптекар.

— Беріть книгу, джентльмени. Ви будете точно повторювати…

— Прошу суд вибачити, — перепинив його аптекар, високий, худорлявий, жовтолиций мужчина, — але, я сподіваюсь, ви звільните мене від виконання обов’язків присяжного.

— На якій підставі, сер? — спитав суддя.

— У мене немає помічника в аптеці, мілорд.

— Це мене не обходить, — відповів суддя. — Найміть когонебудь.

— Не маю грошей, мілорд.

— Мусите мати, — аж почервонів з гніву суддя. Вдача в містера Старлея була гнівлива, І він не терпів заперечень.

— Хотів би, та не можу, мілорд.

— Візьміть з джентльмена присягу, — звелів суддя. Пристав устиг промовити тільки три перші слова тексту, коли аптекар знову перепинив його.

— Отже, я все таки маю присягати, мілорд? — спитав він.

— Безперечно, сер, — ствердив свій наказ дражливий маленький суддя.

— Нехай так, мілорд, — скорився аптекар. — Значить, у місті ще до кінця засідання станеться вбивство. А тепер — беріть з мене присягу, — і аптекар склав присягу раніше, ніж суддя встиг вимовити хоч би одне слово.

— Я хотів лише попередити суд, мілорд, — пояснив аптекар, невимушено сідаючи на своє місце, — що в аптеці в мене лишився тільки один учень. Він дуже гарний хлопчик, мілорд, але зовсім не розуміється на ліках. Він плутає епсомську сіль з ціанідною кислотою і не відрізняє сенського сиропу від опіуму. — І, сказавши це, аптекар вигідніше влаштувався на лаві й прибрав задоволеного вигляду, готовий, здавалося, до найгіршого.

Пройнятий жахом містер Піквік перелякано дивився на аптекаря, коли серед присяжних відчулося якесь збудження, і до зали ввійшла місис Бардл, підтримувана своєю подругою Клапінс. Вкрай знеможена, вона важко впала на лаву, на протилежному кінці якої сидів наш герой, і зараз же містер Додсон з одного боку, а Фог — з другого, з виразом глибокого співчуття та суму на обличчях, передали їй пару калош і надзвичайно великий зонтик. Далі на порозі з’явилася постать місис Сендерс, що тягла за руку добродія Бардла. Побачивши своє дитя, місис Бардл здригнулася й схопилася з місця, але раптом стримала себе і вкрила хлопця нестямними поцілунками. Потім, здитинившись і втративши свідомість місця й часу, бідолашна леді стала допитуватись, де вона. Замість відповідати, пані Клапінс і Сендерс одвернули голови й ревно заридали, тоді як пани Додсон і Фог намагалися умовити позивачку заспокоїтись. Серджент Бацфас тер собі очі великою білою хусточкою й проречисто поглядав на присяжних. Суддя, очевидно, розчулився, а серед глядачів багато хто почав кахикати, щоб кашлем приховати своє зворушення.

— Здорово зроблено, нема чого й казати, — шепнув Перкер містерові Піквіку. — Спритні хлоп’ята ці Додсон і Фог; знають, як справити ефект. Чудово вигадано, мій любий сер. Надзвичайно гарна ідея!

Тим часом місис Бардл поволі приходила до пам’яті, і місис Клапінс, сумлінно оглянувши всі гудзики та відповідні петельки на костюмчику добродія Бардла, поставила його коло матері напроти суду. На цій вигідній позиції він не міг не збуджувати симпатій і жалю як судді, так і присяжних. Молодий джентльмен, поки його примощували там, чинив великий опір І вмивався слізьми. В його бо уявленні стати перед судом було лише прелюдією до негайної тілесної кари або, принаймні, до довічного заслання в заморські країни.

— Бардл і Піквік, — вигукнув джентльмен у чорному, оголошуючи назву першої в списку справи.

— Я виступаю з боку позивачки, мілорд, — сказав серджент Бацфас.

— Хто ваш помічник, брате Бацфас? — спитав суддя.

Містер Скімпін уклонився, даючи зрозуміти, що помічник — він.

— Я захищаю інтереси відповідача, мілорд, — сказав серджент Снабін.

— У вас є помічник, брате Снабін? — запитав суддя.

— Містер Фанкі, мілорд, — відповів серджент Снабін.

— Серджент Бацфас і містер Скімпін на боці позивачки, — промовив суддя, записуючи прізвища в свою кишенькову книжку й читаючи їх уголос, — серджент Снабін і містер Манкі[33] — з боку відповідача.

— Фанкі, перепрошую мілорда.

— Нехай Фанкі, — погодився суддя. — Я ніколи не мав приємності чути ім’я джентльмена. — Тут містер Фанкі вклонився й усміхнувся. Усміхнувся, вклоняючись, І суддя, після чого містер Фанкі, почервонівши аж до білка очей, став удавати, ніби не помічає, що всі дивляться на нього; прийом, який не вдавався досі нікому, і, імовірно, ніколи не вдасться.

— Ідемо далі, — сказав суддя.

Судебні пристави ще раз зажадали уваги, і містер Скімпін „узявся до викладу справи". Виявилось, що в ній нічого інтересного не було, а якщо й було дещо, то знав про це тільки містер Скімпін. В усякому разі, коли він через три хвилини знову сів на своє місце, присяжні були обізнані з суттю позову не більше, як перед його виступом.

Потім з усією величністю й гідністю, яких вимагала суть справи, звівся на ноги серджент Бацфас. Кинувши пошепки кілька слів Додсонові, нашвидку порадившись з Фогом, він поправив на своїх плечах тогу, причепурив зачіску на парику і вдався з промовою до присяжних.

Почав серджент Бацфас із запевнення в тому, що ні разу за свою практику, ніколи від перших моментів своєї юридичної діяльності, не випадало йому підходити до справи з почуттям такого глибокого хвилювання та свідомості своєї відповідальності. Він не зніс би тягару цієї відповідальності, якби його не підтримувало переконання, навіть абсолютна певність, що він захищає праве й справедливе діло: діло безвинно й жорстоко покривдженої жінки, що не може не зворушити серця дванадцяти висококультурних джентльменів, яких він бачить у ложі перед собою.

Адвокати завжди починають з такого вступного слова, бо воно відразу притягає до них симпатії присяжних, що складають дуже високу ціну їхній проникливості, і дозволяє виявити свій ораторський хист в найкращому світлі. Добре вплинуло й це слово, бо багато присяжних зараз же заходились гарячково робити чималі нотатки.

— Ви чули вже від мого освіченого колеги, джентльмени, — вів далі серджент Бацфас, чудово знаючи, що від його освіченого колеги присяжні нічого не чули, — ви чули вже від мого освіченого колеги, джентльмени, що позов складено за порушення обіцянки одружитись і що суму відшкодування визначено в тисячу п’ятсот фунтів стерлінгів. Але мій освічений колега не казав вам нічого про подробиці цієї справи. Про ці подробиці докладно розповім вам я, джентльмен…, і слова мої ствердить безталанна жінка, яка стане перед вами отут у ложі.

Зробивши на слові „ложа" урочистий наголос, серджент Бацфас дужим ударом кулака струснув кафедру і глянув на Додсона й Фога, що захитали головами, захоплені красномовністю серджента й обурені підлотою відповідача.

— Позивачка, джентльмени, — тихим і меланхолійним голосом казав серджент Бацфас, — позивачка — вдова. Так, джентльмени, вдова. Небіжчик містер Бардл, що протягом багатьох років користувався пошаною та довір’ям свого монарха і свято пильнував його прибутків, майже непомітно покинув наш світ і перейшов туди, де вічний мир і злагода, яких не може дати жодна митниця.

Характеризуючи цими повними захвату словами покійного містера Бардла, який сконав у пивниці від удару кухлем по голові, вчений серджент ледве стримував своє зворушення, і голос його тремтів.

— Він залишив нам свою подобу в особі маленького хлопчика, що народився за кілька місяців до його смерті, - провадив далі серджент Бацфас. — З цим маленьким хлопчиком на руках, єдиним, що лишилося від покійного митного урядовця, місис Бардл зреклася світу й оселилася в тиші відлюдної Госвелської вулиці, приліпивши до вікна вітальні об’яву:"Умебльовані кімнати для самотнього джентльмена. Спитати в домі". Тут серджент Бацфас спинився, щоб присяжні встигли записати цю фразу.

— На об’яві не було дати? — зацікавився старшина присяжних.

— Дати не було, джентльмени, — відповів серджент Бацфас, — але мені відомо, що висіла вона на вікні вітальні позивачки рівно три роки тому. Звертаю вашу увагу на вираз у цьому документі. „Умебльовані кімнати для самотнього джентльмена". Ставлення місис Бардл до всіх чоловіків грунтувалося на її спостереженнях неоціненних чеснот покійного її чоловіка. „Містер Бардл, — казала до себе самої вдова, — був людина порядна, господар свого слова Містер Бардл не був ошуканець. Містер Бардл теж був колись самотній. Самотній джентльмен захистить і підтримає мене. В самотньому джентльменові я завжди бачитиму щось від містера Бардла тих часів, коли він в жертву мені приніс свою юність та недосвідченість… Отже, самотньому джентльменові найму я свої кімнати". Спонукувана такими прекрасними міркуваннями (найкращими в недосконалій природі людській, джентльмени!), самотня й невтішна вдова обтерла сльози, умеблювала перший поверх квартири, притиснула до своїх грудей невинного хлопчика і наліпила на вікно вітальні об’яву. Чи довго ж висіла вона там? Ні. Гадюка стежила за нею; гадюка не спускала її з ока. Міна готувалася. Сапер і підривник працювали, не покладаючи рук. Не провисіла об’ява на вікні вітальні й трьох днів — і трьох днів, джентльмени! — як у двері квартири місис Бардл поступалось двоноге створіння, що зовні мало всі ознаки людини І зовсім не скидалось на страховище. Його запросили ввійти. Він найняв кімнати і наступного ж дня переїхав. Ця людина був Піквік; Піквік — відповідач.

Серджент Бацфас, що аж почервонів з напруги спинився перевести дух. Раптова тиша розбудила суддю, і містер Старлей зараз же заходився записувати щось пером без чорнила. Вигляд у нього був вельми поважний. Йому дуже хотілося показати присяжним, що він думає і з заплющеними очима.

— Про цього Піквіка я не буду багато розводитись, — казав далі серджент Бацфас. — Тема мало приваблива. Ні мене, ні вас, джентльмени, не може тішити споглядання обурливої бездушності та систематичної підлоти.

Тут містер Піквік, що довгий час мовчки горзався на своєму місці, раптом підскочив, немов йому спало на думку кинутись на серджента Бацфаса у високій присутності суду. Владний жест містера Перкера спинив нашого героя, і він уже спокійніше слухав ученого джентльмена, обпікаючи його обуреним оком, що різко контрастувало із зачарованими обличчями місис Клапінс та місис Сендерс.

— Я кажу: „систематичної підлоти", джентльмени, — повторив серджент Бацфас, проймаючи поглядом містера Піквіка й звертаючись до нього. — А тепер, коли це слово вже вжито, дозвольте мені сказати відповідачеві Піквіку, якщо він тут, — а я чув: він таки тут, — дозвольте мені сказати йому, що він зробив би благородніше, тактовніше й розумніше, якби не приходив сюди зовсім. Дозвольте сказати йому що ніякі знаки протесту, які він тут подаватиме, не вплинуть на вас, панове, бо ви знаєте, чого вони варті. Дозвольте також сказати йому, як у дальшому казатиме вам мілорд суддя, що присяжних, свідомих своїх обов’язків, не можна ні ошукати, ні залякати. Нехай же він знає, що всі спроби в цьому напрямку окошаться на винному незалежно від того, буде це позивач, чи відповідач, і зватимуть його Піквік, Ноакс, Стоакс, Стайлс, Браун або Томпсон.

В наслідок цього маленького відбігу від теми очі всієї зали повернулись до містера Піквіка, а серджент Бацфас, спустившись трохи з моральних високостей, куди перед тим занісся, перейшов до викладання суті справи.

— Я покажу вам, джентльмени, що протягом двох років Піквік безперервно жив на квартирі в місис Бардл. Я покажу вам, що ввесь цей час місис Бардл доглядала його; дбала про його вигоди; годувала його; стежила за його білизною, коли він віддавав її прати; штопала її, пришивала гудзики й провітрювала, коли прачка приносила її назад. Словом, користувалася цілковитим його довір’ям. Я покажу вам, джентльмени, що він часто давав її хлопчикові по півпені, а одного разу навіть шість пенсів. Від одного свідка ви почуєте — і цього свідчення мій учений колега не спроможеться спростувати або послабити його значення — ви почуєте, як одного разу він погладив хлопчика по голові і, спитавши, чи багато програв той у кремушки, поставив йому таке характерне запитання: „Чи хотів би ти мати нового тата?" Я доведу вам, джентльмени, що приблизно рік тому Піквік почав відлучатися з дому на більш-менш довгий час, неначе готуючись поволі розірвати з моєю клієнткою. Ви побачите, проте, що він нібито вагався. Може, кращі почуття, якщо він їх має, взяли гору: на його нелюдське серце вплинули таки її врода й принадливість, та тільки одного разу, повернувшись з подорожі, Піквік цілком виразно запропонував їй побратись із ним. Між іншим, він ужив спеціальних заходів, щоб на той час у квартирі нікого не було, але в нас є свідчення, — свідчення, мушу сказати, поневільні — трьох його друзів, що того ранку заходили до нього. Вони бачили, що позивачка лежала в нього на руках, і чули, як він пестливими словами намагався її заспокоїти.

Ця частина промови вченого серджента справила на аудиторію величезне враження, і, щоб підсилити ефект, він дістав з торби два клаптики паперу і, вимахуючи ними, переможно пішов далі.

— Тепер мені лишається сказати небагато. Серед документів є два листи, писані рукою відповідача. Листи ці промовляють за цілі томи і на ввесь зріст викривають вдачу цієї людини. Це не відверті, палкі красномовні послання, що говорять мовою гарячої пристрасті. Ні, то лукаві, коротенькі, двозначні повідомлення. На щастя, вони переконливіші за будьякі поетичні твори; треба тільки пильним і недовірливим оком глянути на них. Очевидно, Піквік писав їх з наміром збити з пантелику третіх осіб, до рук яких вони могли б потрапити. Дозвольте мені прочитати їх. Перше: „Гаравей, 12 година. Люба місис Б., биті котлети й підливу з помідорів. Ваш Піквік^". Що це означає, джентльмени? „Биті котлети й підливу з помідорів. Ваш Піквік". Биті котлети. Праведне небо! та ще підлива з помідорів! Невже ж, джентльмени, з щастя довірливої й чутливої жінки можна глузувати таким негідним способом? Другий лист не має ніякої дати, що само по собі викликає вже підозру. „Люба місис Б. Повернуся додому лише завтра. Диліжанс трапився занадто забарний". Далі знаходимо таку надзвичайно показову фразу: „Не турбуйтесь за грілку". Грілку! Хто стане турбуватися за грілку, джентльмени? Коли то було, щоб спокій будьякого чоловіка або жінки порушувала якась грілка? — приладдя невинне, корисне і, додам від себе, дуже вигідне в хатньому житті. Чого б то став він так настирливо умовляти місис Бардл не турбуватись за грілку? Ясно, ця грілка позначає прихований вогонь, і Піквік вигадав цю систему листування з єдиною метою підготовити собі на майбутнє шляхи до відступу. А що то за натяк на забарний диліжанс? Скільки я розумію, цим диліжансом може бути тільки сам Піквік. Він і справді занадто барився в своїх відносинах з місис Бардл, але, я сподіваюся, його хода стане віднині швидшою, бо ви, джентльмени, примусите його витратитись та підмазати собі колеса.

Серджент Бацфас заждав хвилиночку, щоб подивитись, чи не засміявся хто з його дотепу. Пересвідчившись, що зрозумів його тільки торговець городиною, який саме цього ранку підмазував свій візок і всміхнувся, згадавши про це, серджент визнав за краще закінчити свою промову в трагічніших тонах.

— Але годі про це, джентльмени, — сказав він. — Не можна сміятись, коли щось гнітить тобі душу. Не слід жартувати, коли збуджено найглибші наші почуття. Надії та мрії моєї клієнтки пішли з вітром, і не буде поетичним перебільшенням сказати, що з вітром пішло й її заняття. Об’яви нема, але в квартирі в неї немає пожильця. Цілком пристойні джентльмени проходять повз вікна, та ніхто й ніщо не запрошує їх завітати. Похмуро й мовчазно в будинку. Не чути навіть голосу дитяти. Йому нецікаві дитячі розваги, коли мама його плаче. Воно закинуло свої крем’яшки і забуло уже застережливий оклик „без шахрайства!" А Піквік, джентльмени, Піквік— немилосердний нищитель хатнього оазису на Госвелській вулиці; Піквік, що отруїв там криниці й засипав попелом зелені моріжки; Піквік, що виступив сьогодні перед вами з своїми безсердими підливою з помідорів та з грілкою; Піквік все ще з безсоромним нахабством підіймає вгору свою голову і без єдиного зітхання жалю дивиться на вчинену ним руїну. Примусити сплатити відшкодування — тільки цим ви й можете покарати його і хоч трохи забезпечити мою клієнтку. І з проханням про відшкодування вона й звертається до своїх освічених, розважливих, справедливих, добросердих, чулих і безсторонніх земляків, що сидять сьогодні на лаві присяжних.

Так блискучо закінчивши цю прекрасну промову, серджент Бацфас сів, а суддя Старлей прокинувся.

— Прошу викликати Елізабет Клапінс, — перепочивши хвилинку, сказав серджент Бацфас з новими силами.

Найближчий пристав запросив Елізабет Тапінс, другий, що стояв неподалеку, гукнув Елізабет Джапкінс, а третій щодуху вибіг на вулицю і, аж доки не захрип, шукав Елізабет Мафінс.

Тим часом місис Бардл, місис Сендерс, містер Додсон і містер Фог спільними силами приставили місис Клапінс на місця для свідків. Коли вона міцно угніздилась на верхньому східці, місис Бардл розташувалася на нижчому з хусточкою й калошами в одній руці і з пляшкою, яка вмістила б щонайменше чверть пінти, нюхальної солі — в другій, готова першої-ліпшої хвилини прийти їй на допомогу. Місис Сендерс, тримаючи палець на пружині зонтика й готова відкрити його на першу вимогу, стала поруч приятельки і уп’ялась очима в обличчя судді.

— Заспокойтесь, прошу, місис Клапінс, — сказав серджент Бацфас. Розуміється, як тільки її попросили заспокоїтись, місис Клапінс заридала ще ревніше й виявила загрозливі ознаки близького знепритомнення, бо, як казала вона згодом, переживання подолали її.

— Чи не пригадуєте ви, місис Клапінс, — після кількох другорядних запитань сказав серджент Бацфас, — як ранком минулого липня вам довелося зайти до місис Бардл? Вона тоді саме прибирала в кімнатах свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.

— Так, я пригадую це, мілорд і панове присяжні,— ствердила місис Клапінс.

— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?

— Так точно, сер.

— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.

— Я не хочу обманювати вас, мілорд і панове присяжні,—помітно хвилюючись, запевнила місис Клапінс.

— Вам і краще буде нікого не обманювати, мадам, — сказав маленький суддя.

— Місис Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, який коштував тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з квартири місис Бардл ловлять гав.

— Кого ловлять? — скрикнув маленький суддя.

— Трохи прочинені, мілорд, — пояснив серджент Снабін.

— Вона сказала: ловлять гав, — з лукавим виглядом зауважив маленький суддя.

— Це — одне й те ж саме, мілорд, — знову втрутився серджент Снабін.

Маленький суддя мав усе ж таки сумнів і сказав, що запише це. Після того місис Клапінс знову стала давати свої свідчення.

— Я думала, джентльмени, сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентльмени, і я…

— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.

— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс, — я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.

— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?

— Належав, сер.

І місис Клапінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місис Бардл, поволі, відповідаючи на силу навідних запитань, розповіла всю знайому вже нам розмову.

Присяжні з підозрою перезирнулися. Серджент Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли серджент Снабін відмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.

Зламавши мовчанку, місис Клапінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців через шість вона сподівається подарувати містерові Клапінсу ще й дев’яте. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив її, і незабаром шановна леді в товаристві місис Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила залишити залу засідань.

— Натаніел Вінкл! — викликав містер Скімпіц,

— Тут, — відповів ледве чутний голос.

Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, почтиво вклонився судді.

— Не дивіться на мене, сер, — роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. — Дивіться на присяжних.

Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг.

Допит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно— прибічника противної сторони, і знецінити його свідчення.

— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас звуть, сер, — містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назветься чужим ім’ям.

— Вінкл, — одповів свідок.

— Це — прізвище. А ваше ім’я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.

— Натаніел, сер.

— Даніел. А друге ім’я?

— Натаніел, сер… тобто мілорд.

— Натаніел — Даніел, або Даніел — Натаніел?

— Ні, мілорд; тільки Натаніел; Даніела нема зовсім.

— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас звуть Даніел, сер? — спитав суддя.

— Я не казав цього, мілорд, — запротестував містер Вінкл.

— Ви сказали, сер, — гнівно насупив брови суддя. — Чого б тоді записував я в себе „Даніел“, якби ви сказали інакше?

Заперечувати такий аргумент, звичайно, було не можна.

— У містера Вінкла коротка пам’ять, мілорд, — втрутився містер Скімпін, знову красномовно глянувши на присяжних. — Сподіваюся, ми знайдемо засіб відсвіжити її на сьогоднішньому засіданні.

— Будьте уважні, сер, — попередив маленький суддя, загрозливо поглянувши на свідка.

Бідолаха містер Вінкл уклонився й постарався прибрати невимушену позу, що надавала йому вигляду наляканого кишенькового злодія.

— Ну, містер Вінкл, — сказав містер Скімпін, — тепер я попрошу вас пильно прислухатись до моїх слів і раджу вам, у ваших власних інтересах, не забувати застереження мілорда судді про уважне ставлення до своїх свідчень. Ви, здається, особистий друг відповідача— містера Піквіка.

— Скільки я можу пригадати, з містером Піквіком ми знайомі вже…

— Прошу вас, містер Вінкл, не ухилятись від мого запитання. Я хочу знати, чи друг вам відповідач…

— Я саме збирався сказати, що…

— Ви відповісте на моє запитання, сер?

— Якщо ви не відповідатимете на запитання, вас оштрафують, сер, — попередив суддя.

— Ну, сер, — настоював містер Скімпін, — так або ні?

— Так, я йому друг.

— Так, ви йому друг. А чому ви не могли сказати цього відразу, сер? Мабуть, ви знайомі і з позивачкою?

— Я не знайомий з нею, але бачив її.

— А! ви не знайомі, але бачили. Будьте ласкаві пояснити присяжним, що ви хочете сказати цим, сер.

— Я хочу сказати, що не був представлений їй, але бачився з нею, коли приходив до містера Піквіка на Госвелську вулицю.

— А як часто бачились ви з нею, сер?

— Як часто?

— Авжеж, містер Вінкл, як часто. Я можу повторити моє запитання хоч двадцять разів, якщо вам хочеться, сер. — І вчений джентльмен, насупивши брови, взявся під боки й глянув на присяжних.

Це запитання зняло силу юридичних непорозумінь дуже звичайних у таких випадках. Насамперед містер Вінкл сказав, що абсолютно не може пригадати, скільки разів він бачив місис Бардл. Тоді його спитали, чи довелося їм зустрінутись двадцять разів. „Звичайно, більше", — відповів містер Вінкл. Потім він мусив сказати, чи бачив її сто разів; чи може присягнутись, що то було тільки п’ятдесят або сімдесят п’ять, і так далі. Єдиним позитивним наслідком допиту була порада не ухилятись від істини й пам’ятати, де він стоїть.

Коли свідка таким способом довели до бажаного рівня нервового розладу, допит відновили.

— Скажіть, містер Вінкл, — спитав Скімпін, — чи не були ви в квартирі відповідача на Госвелській вулиці одного ранку в липні минулого року?

— Був.

— З вами були й ваші приятелі, Тапмен і Снодграс на прізвища?

— Так.

— Вони тут?

— Тут, — відповів містер Вінкл, безпорадно дивлячись на те місце, де сиділи його друзі.

— Я попрошу вас звертати більше уваги на мене Й забути про ваших друзів, містер Вінкл, — і містер Скімпін знову промовисто глянув на присяжних, — Вони свідчитимуть без попередньої наради з вами. А, може, ви заздалегідь змовилися з ними? Тепер, сер, розкажіть присяжним, що бачили ви, коли ввійшли того ранку до вітальні відповідача. Не баріться, сер. Вам доведеться сказати про це рано чи пізно.

— Відповідач, — з деяким зрозумілим ваганням сказав містер Вінкл, — держав позивачку за поперек, а вона лежала в нього на руках і, здавалось, була непритомна.

— Чи чули ви, що говорив їй відповідач?

— Я чув, як він називав її голубонькою і просив заспокоїтись, бо хтось іде.

— Тепер ще одне запитання, містер Вінкл, і не забувайте застереження мілорда судді. Чи можете ви присягнути, що відповідач Піквік не казав: „Місис Бардл, голубонько, заспокойтесь. Вам же треба буде до цього призвичаюватись", або щось у такому дусі?

— Я… я зрозумів його слова зовсім інакше, — пробелькотів містер Вінкл, ошелешений таким перекрученням свого свідчення. — .Я був на площадці коло дверей і не міг чути виразно. Враження в мене…

— Присяжні зовсім не цікавляться вашим враженням, містер Вінкл, — перепинив його містер Скімпін. — Люди порядні не роблять своїх висновків з вражень. Ви були на площадці й не чули виразно слів, кажете? Гаразд. Я питаю вас, чи можете ви заприсягтись, що Піквік не сказав наведеної мною фрази. Не можете?

— Ні, не можу, — відповів Вінкл, і містер Скімпін сів на своє місце з виглядом переможця.

До цього моменту становище містера Піквіка було таке погане, що погіршити його, здавалось, було не можна. Проте його можна було поліпшити, і містер Фанкі вирішив зробити це, удавшись до перехресного допиту свідків. Що з того вийшло — ми зараз побачимо.

— Скільки я знаю, містер Вінкл, — сказав Фанкі,— містер Піквік далеко не юнак.

— О, ні,— відповів містер Вінкл, — він може бути моїм батьком.

— Ви казали моєму шановному другові, що знаєте Піквіка здавна. Чи були у вас колинебудь підстави думати, що він збирається одружитись?

— О, ні, ніколи! — відповів містер Вінкл з таким запалом, що містерові Фанкі, власне, слід було б увільнити його від дальшого допиту. Адвокати кажуть, що шкідливі свідки поділяються на дві категорії — занадто затайливі і занадто балакучі. Містер Вінкл належав до обох категорій разом.

— Я піду далі, містер Вінкл, — лагідним тоном промовив містер Фанкі.— Чи не вбачали ви, в останні роки принаймні, в манерах містера Піквіка або в його поводженні з жіночою статтю чогось, що виявляло б його матримоніальні[34] наміри?

— О, ні; безперечно, ні,— запевнив містер Вінкл.

— Його поведінка щодо жінок завжди була поведінкою чоловіка, що, дійшовши похилого віку, ставиться до них, як поставився б батько до своїх дочок?

— В цьому немає ані найменшого сумніву, — від щирого серця скрикнув містер Вінкл.

— І ви ніколи не помічали нічого підозрілого в його відносинах з місис Бардл або з іншими жінками? — спитав містер Фанкі, збираючись сідати, бо серджент Снабін підморгував уже до нього.

— Ні, ні,— відповів містер Вінкл. — Крім хіба єдиного випадку, який, проте, легко з'ясувати.

Коли б безталанний містер Фанкі сів зараз же, як серджент Снабін почав підморгувати до нього, або коли б серджент Бацфас з самого початку опротестував цей незаконний перехресний допит (чого він, звичайно, не зробив, бачивши замішання містера Вінкла й добре знаючи, що воно, ймовірно, буде корисне для нього), то суд не почув би цього недоречного признання. Ледве встиг містер Вінкл вимовити останні слова, а містер Фанкі сісти на лаву, як серджент Снабін поквапився сказати свідкові, що він може йти. Містер Вінкл з радістю лагодився залишити ложу, коли його спинив оклик серджента Бацфаса.

— Заждіть, містер Вінкл, заждіть, — сказав серджент Бацфас. — Чи не розпитаєте ви його ласкаво, мілорд, про винятковий випадок у поводженні з жінками з боку людини, що могла б бути йому батьком?

— Ви чуєте, що каже вчений адвокат, сер? — звернувся суддя до приголомшеного містера Вінкла. — Розкажіть нам про випадок, який ви згадали.

— Я не хотів би робити цього, мілорд, — благав бідолашний Вінкл, тремтячи в розпуці.

— Дуже можливо, але ви мусите розповісти.

І серед цілковитої тиші містер Вінкл, заікаючись, розповів, як одної ночі містер Піквік опинився в спальні дами; як у наслідок цього розладилось її одруження, і як їм усім довелося мати справу з містером Напкінсом — суддею й мером міста Іпсвіча.

— Тепер можете йти, — відпустив його серджент Снабін.

Містер Вінкл зараз же залишив ложу і з навіженою швидкістю побіг до готелю „Джордж і Яструб", де через кілька годин його присутність викрив коридорний. Невдалий свідок лежав на софі і, засунувши голову під подушки, жалісно стогнав, Тресі Тапмена й Августа Снодграса суворо закликали до ложі свідків. Обидва вони ствердили свідчення свого безталанного друга, і обох їх довели до розпачу причіпки адвокатів.

Потім викликали Сюзану Сендерс. Серджент Бацфас і Снабін узяли її на перехресний допит. Вона завжди думала й казала всім, що містер Піквік і місис Бардл поберуться. Знає, що після того, як місис Бардл знепритомніла тоді в липні, їхнє одруження було головною темою розмов у цілому кварталі. Це вона сама чула від місис Мадбері (власниці дрібної крамнички) і від місис Банкін (пралі — поденниці), але не бачить їх тут, на суді. Чула, як містер Піквік питався в хлопця, чи не хоче той мати нового тата. Не знала, що тоді ж до місис Бардл учащав один пекар; знає тільки, що тоді він був нежонатий, а тепер одружився. Не наважиться присягтись, що місис Бардл не любила його, але гадає, що пекар не кохав її як слід, бо інакше не побрався б з іншою. Думає, що місис Бардл знепритомніла через те, що містер Піквік просив її призначити день для весілля. Знає, що вона сама зомліла, коли з таким же запитанням звернувся до неї містер Сендерс, і вважає, що в подібних обставинах мусить знепритомніти кожна порядна жінка. Чула, як Піквік питався в хлопця про кремушки.

На запитання присяжних місис Сендерс додатково повідомила, що, коли містер Сендерс залицявся до неї, вона одержувала від нього любовні листи, як І всі інші наречені. Листуючись, містер Сендерс часто взивав її "качечкою" і ніколи не вживав таких пестливих слів, як «биті котлети" або "підлива" з помідорів". Він особливо любив підсмажені качки. Можливо, що якби йому подобалися биті котлети або підлива з помідорів, він узивав би її й цими словами.

По закінченні допиту місис Сендерс, серджент Бацфас ще поважніше (коли це було б можливо), ніж звичайно підвівся й голосно сказав:

— Покличте Семюела Веллера!

Та кликати Семюела Веллера було непотрібно, бо, як тільки серджент вимовив його прізвище, він опинився вже в ложі для свідків, поставив там на підлогу свій капелюх, сперся на бильця, орлячим оком перебіг по всій залі І навдивовижу весело глянув на суддю та на присяжних.

— Як вас звати, сер, — спитав суддя.

— Сем Веллер, мілорд.

— Як пишеться ваше прізвище: через В чи У.

— Це справа смаку того, хто пише, мілорд, — відповів Сем. — Мені за мого життя доводилось писати його тільки раз чи два, і я писав через В.

— Правильно, Семі, правильно, — голосно схвалив хтось з галереї.— Пишіть В, мілорд, пишіть В.

— Хто це там насмілюється звертатись таким способом до суду? — обурився маленький суддя. — Пристав!

— Тут, мілорд.

— Приведіть сюди цю особу. Зараз же!

— Слухаю, мілорд.

Але як пристав не знайшов „тої особи", то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалося; всі, хто підвівся, щоб подивитись на злочинця, посідали знову; і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:

— Ви знаєте, хто це говорив, сер?

— Думаю, що то був мій батько, мілорд, — признався Сем.

— Ви бачите його?

— Ні, не бачу, — відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі зали.

— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його, — промовив суддя.

Сем вдячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до серджента Бацфаса.

— Ну, містер Веллер, — сказав серджент Бацфас.

— Ну, сер, — озвався Сем.

— Ви, здається, служите у містера Піквіка, відповідача в цій справі. Що ви можете сказати?

— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентльмена, і службою дуже задоволений.

— Мало роботи й дістаєте багато, я думаю? — пожартував серджент Бацфас.

— О, дістаю цілком досить, як казав один солдат, коли суд присудив вчистити йому триста п’ятдесят батогів.

— Ви не повинні розповідати нам, що казав солдат або хтось інший, сер, — спинив його суддя. — Це — не свідчення.

— Дуже добре, мілорд, — згодився Сем.

— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталось того ранку, як ви найнялися до відповідача? — спитав серджент Бацфас.

— Пригадую дещо.

— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.

— Того ранку я одержав нову трійку, джентльмени присяжні,— сказав Сем, — і, як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.

Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши зза пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:

— Будьте уважні, сер.

— І я так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорд, — відповів Сем. — І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.

Всі засміялися. Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке невинне, що суддя не сказав нічого й запропонував серджентові Бацфасу провадити допит далі.

— Невже ви хочете сказати, містер Веллер, — промовив серджент Бацфас, красномовно згортаючи руки й напівповертаючись до присяжних, наче мовчки запевняв їх, що дошкулить таки й цьому свідкові,— невже ви хочете сказати мені, містер Веллер, ніби ви не бачили, як позивачка непритомна лежала на руках відповідача, як то, ви чули, описували інші свідки?

— Ні, не бачив, — ствердив Сем. — Я ввесь час стояв у коридорі, і коли мене покликали до вітальні, старої леді там уже не було.

— Слухайте, містер Веллер, — промовив серджент Бацфас, вмочуючи перо в чорнило й намагаючись залякати Сема тим, що записуватиме його слова. — Ви, кажете, стояли в коридорі і не бачили того, що відбувалось перед вами. Очі у вас є, містер Веллер?

— О, очі в мене є, - відповів Сем, — але річ у тому, що це — тільки очі. Якби замість них я мав пару мікроскопів, що збільшують у мільйон разів, мабуть тоді, я й міг би побачити щось крізь товстючі двері. Але в мене звичайнісінькі очі, і мій зір через те дуже обмежений.

Сем сказав це з виразом такої щирості на обличчі й таким лагідним тоном, що аудиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а серджент Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юрист, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.

— У мене до вас ще одне запитання, містер Веллер.

— Прошу дуже, сер, — добродушно відповів Сем.

— Чи не пригадуєте ви, як одного вечора, в минулому листопаді, ви відвідали місис Бардл?

— Пригадую, і добре пригадую, сер.

— А, ви пригадуєте; правда? — зрадів серджент Бацфас. — Я завжди думаю, що ми з вами таки договоримось до чогонебудь.

— І я думав так само, сер, — відповів Сем, а глядачі захихотіли знову.

— Ну, мені здається, ви прийшли до неї порозмовляти трохи про сьогоднішній суд. Га, містер Веллер? — спитав серджент Бацфас, проречисто підморгнувши до присяжних.

— Я прийшов сплатити їй за квартиру, — відповів Сем, — але ми, справді, розмовляли й про її позов.

— О, так ви розмовляли про її позов? — зрадів серджент Бацфас, передбачаючи зробити якісь дуже важливі відкриття. — Ну, а що ж саме ви говорили про позов? Будьте ласкаві повторити нам, містер Веллер.

— З величезною охотою, сер, — погодився Сем. — Дві шановні дами, що їх ви бачили тут сьогодні, базікали спершу щось маловажне, а потім почали із захопленням вихваляти добродійних панів Додсона й Фога, отих двох джентльменів.

Ці слова, ясна річ, примусили аудиторію звернути увагу на Додсона й Фога, що прикладали всіх зусиль найбільше скидатись на добродійників.

— Аторнеїв позивачки, — пояснив серджент Бацфас. — Ну, і за що ж вихваляли вони панів Додсона й Фога? Адже ви кажете — вони із захопленням вихваляли їх.

— Вихваляли за те, що Додсон і Фог запропонували місис Бардл вчинити позов і обіцяли не брати з неї ніякого гонорару, якщо не пощастить витягти гроші з містера Піквіка.

Серед публіки знову захихикали, а містер Додсон і містер Фог, раптом почервонівши, нахилились до серджента Бацфаса й почали шептати йому щось.

— Цілком маєте рацію, — з удаваною байдужістю промовив серджент Бацфас. — Я думаю, мілорд, ми нічого не доб’ємось від свідка. Він занадто тупий, і я не хочу клопотати суд, допитуючи його далі. Ідіть собі, сер.

— Може, ще хто хоче поставити мені якінебудь запитання? — сказав Сем, беручи свій капелюх і невимушено роздивляючись навкруги.

— Тільки не я, містер Веллер, дякую вам, — засміявся серджент Снабін.

— Ідіть собі, сер, — нетерпеливився серджент Бацфас, вимахуючи рукою, і Сем зійшов униз, дошкуливши якнайбільше товариству Додсон І Фог і сказавши якнайменше про містера Піквіка.

— Якщо це могло б нас позбавити виклику зайвих свідків, мілорд, то я ладен заздалегідь визнати, що містер Піквік має значні засоби до життя і ніде не служить, — сказав серджент Снабін.

— Гаразд, — погодився серджент Бацфас, ховаючи два листи, які він мав зачитати. — Я не заперечую, мілорд.

Після того, захищаючи відповідача, з промовою до присяжних звернувся серджент Снабін. Він довго й з великим запалом говорив про чудову вдачу й прегарні прикмети містера Піквіка. Але наші читачі краще, ніж серджент Снабін, обізнані з чеснотами й заслугами цього джентльмена, і ми не вважаємо за потрібне наводити тут точні слова вченого мужа. Він намагався довести, що показані судові листи стосувались лише до обіду містера Піквіка або до прибирання його кімнат перед його поверненням з якоїсь недалекої подорожі. Досить сказати, що він зробив для містера Піквіка усе можливе, але й усе можливе, за авторитетними словами старовинного прислів’я, не може зробити неможливого.

Після того суддя містер Старлей за здавна встановленим, прекрасним звичаєм, зрезюмував суть справи. Він прочитав присяжним свої нотатки, скільки міг розібрати їх, і дав деякі пояснення до заслуханих свідчень. На його думку, якщо місис Бардл права, містер Піквік, безперечно, винний. Суддя пояснив також, що коли свідчення місис Клапінс правдиві, то присяжні повірять їм; і можуть не вірити, якщо вони викликають сумнів. Визнавши за доведене порушення обіцянки одружитись, присяжні мають право зобов’язати містера Піквіка сплатити відшкодування в тому розмірі, який вони самі встановлять; і, навпаки — визнавши позов за безпідставний, тим самим звільняють відповідача від будьяких витрат.

Виголосивши резюме, суддя пішов до себе підживитись баранячими котлетами й склянкою черрі — бренді, а присяжні, вислухавши його, пішли на нараду.

Минули млосні чверть години. Присяжні повернулися. Суддю викликали. Містер Піквік наклав на ніс свої окуляри й дивився на старшину. Обличчя його палало. Серце колотилося дужче.

— Джентльмени, — спитав чоловік у чорному, — чи ухвалили ви вирок?

— Ухвалили, — відповів старшина.

— На чию користь: відповідача чи позивачки?

— На користь позивачки.

— В якому розмірі визначили ви суму відшкодування?

— В розмірі сімсот п’ятдесяти фунтів.

Містер Піквік зняв свої окуляри, пильно витер їх, заховав у футляр, а футляр поклав в кишеню; потім надяг рукавички і, не спускаючи з ока старшину присяжних, машинально вийшов із зали слідом за містером Перкером і синьою торбою, В одній з бічних кімнат вони спинилися, і поки містер Перкер платив судові витрати, до містера Піквіка підійшли його друзі. Наблизились до нього й Додсон і Фог, що з видимим задоволенням потирали собі руки.

— Ну, джентльмени? — удався до них містер Піквік.

— Ну, сер? — відповів містер Додсон за себе й за партнера.

— Ви, мабуть, думаєте, що я заплачу відшкодування? — спитав містер Піквік.

Додсон сказав, що вони вважають це за дуже ймовірне. Фог засміявся й запевнив, що вони намагатимуться одержати гроші.

— Намагайтесь собі, панове Додсон та Фог, намагайтеся, намагайтеся! — спалахнув містер Піквік. — Майте тільки на увазі, що з мене ви не дістанете жодного фарсинга, нехай би мені хоч увесь кінець життя довелось просидіти у в’язниці.

— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом містер Додсон. — Ви незабаром зміните свою думку, містер Піквік.

— Хі-хі-хі! ми ще побачимо, — вторував йому містер Фог.

Занімівши з обурення, містер Піквік дозволив своєму адвокатові та друзям довести себе до виходу й посадити в карету, замовлену завжди дбайливим Семом Веллером.