Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXVIII

Цілий наступний день Сем назирці ходив за містером Вінклем, твердо вирішивши і на хвилину не спускати його з ока, доки не буде одержано додаткових інструкцій від містера Піквіка. Хоч яким неприємним здавався містерові Вінклу пильний догляд і невідступна компанія Сема, але він волів краще миритися з ним, ніж чинити опір і наражатися на небезпеку, що його примусово приставлять до Баса; Сем не раз натякав, що це було б лише точним виконанням даного йому наказу. Нема причин для сумніву, що Сем охоче заспокоїв би своє сумління, одвізши містера Вінкла, зв’язаного по руках та ногах, якби на заваді цьому не стала негайна відповідь містера Піквіка на записку, яку згодився передати йому Даулер. Коротко кажучи, о восьмій вечора містер Піквік своєю власною особою ступив до курильної зали в готелі „Чагарник" і, приязно всміхаючись, сказав Семові, на велике йому полегшення, що той зробив усе як слід і тепер може вже не пильнувати свого бранця.

— Я приїхав сюди, — звернувся до містера Вінкла містер Піквік, поки Сем звільняв його з пальта й дорожного шарфа, — приїхав сам, щоб особисто пересвідчитись, чи серйозні й благородні ваші наміри щодо молодої леді. Інакше я не можу дозволити Семові брати участь у цій справі.

— Серйозні, слово честі, і цілком щирі,—із запалом відповів містер Вінкл.

— Не забувайте, що ми зустрілися з нею в домі нашого дорогого й гостинного друга, Вінкл, — з сяючими очима застеріг містер Піквік. — Було б поганою подякою легковажно, без серйозних намірів домагатися прихильності молодої леді. Я не дозволю вам цього, сер; не дозволю!

— Я ніколи й на думці не мав такого! — скрикнув містер Вінкл. — Я довго вже міркую про це, добре зважив усю справу і певний, що щастя моє залежить тільки від неї.

Тут містер Вінкл розповів, що казав йому про Арабеллу Бен Елен; признався, що хоче добитись побачення з молодою леді й признатися їй у коханні; і повідомив, що з деяких туманних натяків зазначеного Бена можна думати, що вона живе замурована десь коло Даунса. Оце було й усе, що знав або про що здогадувався містер Вінкл.

Мавши такий невеличкий запас відомостей, вони вирішили найближчого ж ранку відрядити містера Веллера шукати дівчину, а самі, не дуже певні своїх сил, вирішили гуляти в той час по місту й нібито випадково завітати до містера Боба Сойєра. Вони сподівалися, що таким чином їм пощастить почути щось нове про міс Арабеллу або навіть побачити її.

Змагаючись із рвучким вітром і питаючись у себе, чи й завжди в цих краях треба обіруч притримувати капелюх на голові, Сем вийшов за місто й опинився в тінявій околиці, де тут і там самотньо стояли маленькі затишні вілли. Коло воріт однієї з них, в тупику, порався біля конюшні майже невдягнений конюх, очевидно, переконаний, ніби робить щось із заступом та тачкою.

Вважаючи, що з цим конюхом можна побалакати не згірше як з іншими, втомлений Сем сів на здоровенний камінь навпроти тачки і з властивою йому невимушеністю почав таку розмову:

— Доброго ранку, старий, — почав він.

— Доброго дня, хотіли ви сказати, — відповів конюх, похмуро поглядаючи на Сема.

— Ви вгадали, приятелю, — згодився Сем, — я й дійсно хотів сказати добридень. Як живеться?

— Не можу сказати, щоб, побачивши вас, я став почувати себе краще, — відповів сердитий конюх.

— А це ж дивно, — сказав Сем, — бо ви, видима річ, людина весела, і глянеш на вас — аж душа радіє.

Вовкуватий конюх став, здається, ще вовкуватішим, але збити Сема з пантелику було нелегко, і, прибравши заклопотаного вигляду, він спитав, чи не звуть його пана Волкер.

— Ні, — відповів конюх.

— І не Браун, я думаю?

— Ні.

— І не Вілсон?

— Теж ні.

— То, значить, я помилився, і він, виходить, не має честі бути знайомим зо мною, як я думав раніше. Не ждіть тут за ворітьми з чемності до мене, — сказав Сем, коли конюх вкотив тачку й зібрався зачиняти ворота. — Без церемоній, старий приятелю. Я не сердитимусь.

— За півкрони я провалив би вам голову, — буркнув вовкуватий конюх, зачиняючи на засув одну половину воріт.

— На таких умовах я не можу на це пристати, — відповів Сем. — Моя голова варта принаймні вашої платні до самої вашої смерті, та й то буде ще дешево. Передайте там, у домі, привіт від мене. Не ждіть мене з обідом і не залишайте його, бо він прохолоне, доки я прийду до вас.

У відповідь на це конюх, розпалившися гнівом, пробурчав щось про бажання попсувати чиюсь особу, але зник, не здійснивши свого наміру, і сердито грюкнув хвірткою, пустивши повз вуха зворушливе Семове прохання залишити йому на спомин про себе хоча б одне пасмо свого волосся.

Сем усе ще сидів на великому камені, думав, що його робити далі, і обмірковував план стукати в геть усі двері на п’ять миль кругом, по двісті п’ятдесят дверей на день, намагаючись таким способом знайти міс Арабеллу, аж тут на поміч йому прийшов щасливий випадок і зробив те, чого без його участі містер Веллер не домігся б і за дванадцять місяців.

У провулок, де він сидів, виходили три чи чотири садові хвіртки, що належали до різних садиб, відділених одна від одної садами. Сади були великі й довгі, рясно засаджені деревами, і будинки стояли не тільки далеко від провулка, а більшості їх майже не було й видно. Утупивши погляд в купу пилу по цей бік хвіртки, сусідньої з ворітьми, де зник конюх, Сем обмірковував труднощі даного йому доручення, коли хвіртка відчинилася, і в провулок вийшла служниця витрусити кілька килимків, які кладуть коло ліжка.

Заглиблений у свої думки Сем, мабуть, не помітив би її гарненької, чепурної фігури, якби тут не були зачеплені його рицарські почуття. Він побачив, що молодій жінці ніхто не допомагає, і що килими занадто важкі для неї самої. Містер Веллер був людина по-своєму галантна І, звернувши увагу на зазначені обставини, схопився з каменя й підійшов до жінки.

— Знаєте, люба, — цілком шанобливо сказав він, — ви можете попсувати собі фігуру, трусячи килими самі. Дозвольте допомогти вам.

Молода леді, яка до того часу скромно удавала, ніби не бачить джентльмена, повернулась до Сема (звичайно, щоб відхилити його пропозицію), але, замість вимовити слово, відсахнулась і досить голосно скрикнула. Не менше її був здивований і Сем, бо в стрункій дівчині око його впізнало риси Мері — вродливої покоївки містера Напкінса.

— Та це ж Мері!—зрадів Сем.

— Боже милий, як ви злякали мене, містер Веллер! — сказала Мері.

Ми не знаємо, як і що саме відповів Сем. Знаємо тільки, що по недовгій паузі Мері знову скрикнула: „Годі вам, містер Веллер !“ і що кілька секунд перед тим з голови Сема злетів капелюх. На підставі цих двох ознак ми схильні думати, що вони обмінялись одним-двома, а то й більше поцілунками.

— Як це опинились ви тут? — спитала Мері, коли перервана розмова поновилася.

— Приїхав спеціально подивитись на вас, моя голубонько, — відповів містер Веллер, жертвуючи правду пристрасті.

— А звідки довідались ви, що я тут? — напосідала Мері. — Хто міг сказати вам, що я перейшла до інших панів ще в Іпсвічі, і що вони переїхали сюди? Хто міг сказати вам це, містер Веллер?

— О, тут то й є питання, — лукаво сказав Сем. — І хто б це міг переказувати мені про вас?

— Мабуть, містер Мазл?

— Ні, — урочисто похитав головою Сем, — не він.

— Тоді — куховарка?

— Напевне, так, — погодився Сем.

— Це — щось неймовірне; ніколи не чула про таке, — сказала Мері.

— Та й мені не доводилось, — признався Сем. — Але, Мері, серденько моє,—тут Сем став надзвичайно ніжний, — у мене є одна дуже пильна справа. Торкається вона одного з друзів мого пана — містера Вінкла. Може, ви пригадуєте його?

— Це той, у зеленому фраку? — спитала Мері.— Пам’ятаю.

— Ну, так він страх як закохався, і те кохання зовсім закрутило йому голову.

— Що ви кажете? — здивувалась Мері.

— Правду, — запевнив Сем. — Та де було б іще нічого, якби ми могли знайти його любу, — і Сем з численними відбігами, присвяченими красі самої Мері і невимовним мукам, яких він зазнавав відтоді, коли бачив її востаннє, докладно розповів про теперішнє прикре становище містера Вінкла.

— Та що ви! — сказала Мері. — Я ніколи не була в такому становищі.

— Звичайно, не були, — промовив Сем. — І ніхто не був та й не буде ніколи. От я й блукаю тут, немов той вічний мандрівник, — був такий спортсмен, голубко Мері; може ви чули про нього? Завжди змагався з часом і ніколи не вкладався спати, — та шукаю якусь міс Арабеллу Елен.

— Кого? — скрикнула вражена покоївка.

— Міс Арабеллу Елен.

— Боже мій! — верескнула Мері. — Та вона вже тижнів Із шість як живе в цьому будинку, — і дівчина показала на ворота, у які ввійшов сердитий конюх. — їхня покоївка, що услуговує й панночці, казала мені про це. Ми якось, коли пани ще спали, розмовляли з нею через паркан.

— Так вони, кажете, ваші сусіди?

— Найближчі, — відповіла Мері.

Це повідомлення дуже вразило містера Веллера. Щоб не впасти, він мусив оповити талію своєї гарненької бесідниці, і опанував себе лише по тому, як вони обмінялися кількома поцілунками.

— Ну, коли це не щастя, то я не знаю вже, де його й шукати, — сказав нарешті Сем. — Найближчий будинок! А я оце цілий день намагаюся передати їй одне доручення.

— Тепер ви нічого їй не передасте, бо вона завжди буває з старою леді і тільки ввечері виходить погуляти в садку сама.

Сем трохи подумав і склав такий план військових дій: смерком, коли Арабелла звичайно іде в прохідку, він повернеться сюди. Мері пустить його до свого саду. Там він добудеться до межі з садом Арабелли, вилізе на мур і, під захистом крислатої груші, поговорить з дівчиною й спробує сьогодні ж улаштувати зустріч містера Вінкла з нею. Нашвидку обговоривша з Мері деякі деталі, він заходився допомагати їй витрушувати килими. Не знаємо точно, скільки килимів вони витрусили, але можемо гадати, що їх було стільки» скільки разів Сем поцілував гарненьку покоївку.

Скромно пообідавши в найближчій таверні, містер Веллер, коли почало сутеніти, повернувся до тупика. Ввійшовши за допомогою Мері до її саду й одержавши від неї багато застережень щодо цілості своїх рук та ніг і шиї, Сем здерся на грушу й став чекати на Арабеллу.

Чекав він дуже довго й почав уже втрачати надію побачити молоду леді, аж раптом почув легкі кроки на доріжці і зараз же побачив Арабеллу, яка, замислившись, походжала по садку. Коли вона підійшла до груші, Сем, щоб об’явитись якнайделікатніше, став видавати силу різних пекельних звуків, які були б природні хіба для літньої особи, що змалку хворіє на хронічне запалення горла, круп і кашлюк.

Молода леді перелякано глянула туди, звідки виходили жахливі звуки, і ані трохи не заспокоїлась, побачивши між гілками груші якогось чоловіка. Безперечно, дівчина втекла б додому й збила б там цілу бучу, якби з переляку їй не відібрало ноги, і вона не сіла на лаву, яка, на щастя, стояла поблизу.

— Зомліла, — у замішанні промовив Сем. — І що то за знак, що всі панночки зомлівають саме тоді, коли цього не треба ! Слухайте, панно, міс Костопилице, місис Вінкл !

Був це вплив свіжого повітря, чи магічного імени містера Вінкла, чи знайомого голосу містера Веллера— то маловажно. Головне, що міс Арабелла прийшла до пам’яті, підвела голову й томно спитала:

— Хто там і чого вам треба?

— Тихо! — шепнув Сем, перелазячи з груші на мур і скорчившись, щоб займати якомога менше місця. — Це я, міс, тільки я.

— Слуга містера Піквіка? — вгадала Арабелла.

— Він самий, міс, — відповів Сем. — Тут і містер Вінкл. Він зовсім збожеволів з розпачу.

— Ах! — і Арабелла підсунулась ближче до муру.

— Їй-богу, збожеволів, міс, — ствердив Сем. — Він мордувався цілий день. Казав, що як не побачиться з вами перед завтрашнім вечором, то неодмінно втопиться або взагалі вкоротить собі віку.

— О, ні, ні, містер Веллер! — сплеснула руками Арабелла.

— Так воно й є, як я кажу, — запевнив Сем. — Він раб свого слова, міс, і я думаю, виконає обіцянку. Він чув за вас від костопильця в окулярах.

— Від мого брата? — скрикнула Арабелла, здогадавшись, кого так називає Сем.

— Я, власне, не знаю добре, которий з них ваш брат, міс, — відповів Сем. — Той, що брудніший?

— Так, так, — скорила його Арабелла, — далі. Швидше.

— От я й кажу, міс, що містер Вінкл довідався про вас від нього. А мій пан думає, що коли ви не побачитеся з містером Вінклем зараз же, то костопилець дістане в свою голову чимало свинцю, і його мозок не розвиватиметься більше, навіть якби його тримали потім у спирті.

— Чи можна ж відвернути цю жахливу сутичку? — скрикнула Арабелла.

— Вся штука тут в якійсь давній прихильності,— пояснив Сем. — Та найкраще було б, якби ви самі побачилися з ним, міс.

— Як? Де? — скрикнула Арабелла. — Я не маю права сама виходити з дому. Мій брат такий брутальний, його так важко переконати! Я знаю, що мені не треба було б казати вам цього, містер Веллер, але я така нещасна, така нещасна! — і бідолашна Арабелла ревно заплакала. У Сема прокинулись рицарські почуття.

— Може, мені не слід було б втручатись у ваші справи, міс, — із запалом промовив він, — але я хочу сказати, що ладний зробити для вас усе, що ви побажаєте. Хочете, я викину крізь вікно обох цих костопильців або котрогось з них? — І на доказ своїх слів Сем закасав рукави, готовий зараз же стати до роботи.

З якихось, незрозумілих для Сема, причин Арабелла відхилила цю привабливу пропозицію. Деякий час вона вагалась, чи ущасливити їй містера Вінкла побаченням, за яке так зворушливо клопотався Сем. Нарешті, боячись, щоб їхню розмову не перепинила третя особа, люба дівчина поквапилась дати Семові зрозуміти, що, мабуть, буде в садку завтра ввечері, на годину пізніше, ніж сьогодні. Сем зрозумів це дуже добре, а Арабелла обдарувала його найсолодшою усмішкою і зникла, залишивши містера Веллера в стані глибокого захоплення її тілесними та розумовими чарами.

Злізши неушкоджений з муру і не забувши віддати кілька секунд і своїм власним справам з того ж таки департаменту, містер Веллер поспішився до готелю „Чагарник", де його довгочасна відсутність починала вже викликати побоювання.

— Ми повинні бути обережні, — сказав містер Піквік вислухавши Сема, — і не заради нас самих, а в інтересах молодої леді. Ми мусимо бути надзвичайно обачні.

— Ми? — помітно здивувався містер Веллер.

Обурений тоном цього зауваження, містер Піквік спершу розсердився, але зараз же опанував себе і, як завжди добродушно, відповів:

— Ми, сер. Бо й я поїду з вами.

— Ви! — вихопилося в містера Вінкла.

— Я, — лагідно ствердив учений муж. — Погодившися зустрінутися з вами, молода леді зробила цілком природний, але необачний крок. І якщо при вашому побаченні буду присутній я — ваш спільний друг, досить старий, щоб бути вашим батьком, обмова людська ніколи не зніме голосу проти дівчини, — і очі містера Піквіка сяяли чистосердим захватом перед своєю завбачливістю.

Містер Вінкл, зворушений таким доказом делікатної поваги до юної „протеже" свого друга, стиснув Піквіку руку з почуттям вдячності, близький до побожності.

— Ви поїдете, — сказав містер Вінкл.

— Поїду, — відповів містер Піквік. — Сем, приготуйте мені пальто та дорожний шарф і замовте екіпаж на завтрішній вечір. Та нехай він приїде раніше, щоб нам не запізнитися.

Містер Веллер почтиво доторкнувся до свого капелюха й подався готувати потрібне для експедиції.

Карета приїхала вчасно, і містер Веллер, влаштувавши містера Піквіка та містера Вінкла всередині, сам сів поруч з візником. За чверть милі до завулка вони спинились, звеліли візникові чекати на них і решту путі пройшли пішки.

Дорогою містер Піквік, приємно всміхаючись і всіма іншими способами виявляючи задоволення, видобув з кишені фрака потайний ліхтар і, на превелике здивовання нечисленних перехожих, почав показувати містерові Вінклу його механізм.

— Мені було б далеко краще, якби така штучка була зі мною під час моєї останньої нічної експедиції. Правда, Сем? — спитав він у свого тодішнього компаньйона, що шанобливо плентався позаду.

— Гарна річ, коли вміти з нею поводитись, сер, — відповів містер Веллер, — але, на мою думку, коли ви не хочете, щоб вас бачили, вам краще було б погасити свічку.

Зауваження Сема, очевидно, справило належне враження на містера Піквіка, бо він поклав ліхтар у кишеню й пішов далі мовчки.

— Сюди, сер, — сказав Сем. — Дозвольте, я покажу вам дорогу. Ось у цей завулок.

В завулку було зовсім поночі. Разів зо два містер Піквік витягав свій ліхтар, який кидав перед собою надзвичайно ясне кружало світла коло фута в діаметрі. То було дуже гарно, але, коли ліхтар гасили, всі предмети навкруги здавались ще темнішими.

Нарешті вони добулись до великого каменя. Тут Сем попросив свого пана й містера Вінкла посидіти трохи, а сам пішов пересвідчитись, чи чекає на них Мері.

Повернувся він через п’ять або десять хвилин і повідомив, що хвіртка відчинена і все гаразд. Ідучи слідом за ним, містер Піквік і містер Вінкл незабаром опинились у садку. Тут кожен по кілька разів шепнув, але ніхто, здавалось, не мав ні найменшого уявлення про те, що робити далі.

— А міс Елен ще в садку, Мері? — спитав, страшенно хвилюючись, містер Вінкл.

— Не знаю, сер, — відповіла гарненька покоївка. — Я думаю, що найкраще буде, як містер Веллер допоможе вам злізти на дерево; містер Піквік, мабуть, ласкаво погодиться доглядати, чи не йде хто завулком, а я вартуватиму з того боку саду. Боже милий, що це таке?

— Цей клятий ліхтар занапастить нас усіх ! — сердито скрикнув Сем. — Не робіть так, сер. Ви ж пускаєте світло просто у вікна вітальні.

— Ото лихо! — аж відскочив набік містер Піквік. — Я не хотів цього.

— А тепер ви освітлюєте сусідній будинок, — заявив Сем.

— Ох, лишенько! — і містер Піквік повернувся в інший бік.

— А тепер ви освітлюєте стайню, і вони подумають, що там горить, — сказав Сем. — Та затуліть свічку, сер. Невже ж ви й цього не вмієте?

— Це — найдивніший ліхтар, який мені за мого життя випадало бачити ! — скрикнув містер Піквік, вкрай вражений несподіваними світляними ефектами. — Я ніколи не бачив такого міцного рефлектора.

— Він подолає й нас, якщо ви вироблятимете ним такі штуки, сер, — зауважив Сем, коли містер Піквік після багатьох невдалих спроб примудрився таки спустити скло. — О! я чую кроки леді. Ну, лізьте швидше, містер Вінкл.

— Стійте, стійте! — зупинив його містер Піквік. — Я мушу поговорити з нею перший. Поможіть мені, Сем!

— Обережно, сер, — попередив Сем, спираючись головою об мур і підставляючи спину. — Станьте на грядку, сер. — А тепер — гоп!

— Я боюсь зробити вам боляче, Сем, — Завагався містер Піквік.

— Дарма. Дайте Йому руку, містер Вінкл. Міцніше, сер, міцніше. Готово!

Поки Сем говорив, містерові Піквіку ціною зусиль, майже надприродних для джентльмена його віку, пощастило стати на Семову спину. Потім Сем випростався і, підтримуваний за ноги Вінклем, містер Піквік примістив свої окуляри якраз над гребенем муру.

— Люба моя! — сказав містер Піквік, визираючи зза муру і побачивши Арабеллу по той бік його. — Не лякайтесь, люба міс. Це — тільки я.

— О, на бога, ідіть звідси, містер Піквік! — благала Арабелла. — Нехай усі підуть звідси. Я так боюся. Не лишайтесь тут, любий, дорогий містер Піквік. Ви впадете й уб’єтесь до смерті. Я знаю, що ви уб’єтесь до смерті!

— Не хвилюйтесь, прошу, люба моя, — заспокоював її містер Піквік. — У вас немає ніяких підстав боятися. Запевняю вас. Не рухайтеся, Сем.

— Добре, сер, — відповів містер Веллер. Тільки не лишайтесь там довше як треба. Ви таки важкенький.

— Одну хвилиночку, Сем, — попросив містер Піквік. — Я хочу лише сказати, люба міс, що я не до зволив би моєму другові бачитися з вами таким таємним способом, якби ви жили в інших умовах. І щоб надати його вчинкові пристойнішого вигляду й позбавити вас будьяких неприємностей надалі, я з’явився сюди сам. Оце й усе, що я хотів сказати.

— Дуже вдячна вам, містер Піквік, за вашу люб’язність, — відповіла Арабелла, втираючи очі хусточкою.

Вона, імовірно, сказала б значно більше, якби містер Піквік цілком несподівано не зник в наслідок недоречного руху Сема, через який достойний муж упав на землю. Проте, він зараз же підвівся і, попросивши містера Вінкла не баритись, із запалом юнака побіг вартувати. Натхнений його прикладом, містер Вінкл миттю був на гребені муру, затримавшись тільки на секунду, щоб доручити Семові доглядати свого пана.

— Я не спущу його з ока, сер, — запевнив містер Веллер, — можете цілком покластись на мене.

— А де він? Що він робить, Сем? — непокоївся містер Вінкл.

— Нехай бог благословить його старі гетри, — відповів Сем, виглянувши за хвіртку. — Він із своїм потайним ліхтарем стереже завулок. Ніколи за життя не бачив я такої людини. Його душа, напевно, народилася років на двадцять п’ять пізніше, як його тіло.

Та в містера Вінкла не було часу слухати хвалебне слово своєму приятелеві. Він зскочив з муру, кинувся до ніг міс Арабелла й з красномовністю гідною самого містера Піквіка, запевнив, що кохає дівчину.

Раптом містерові Піквіку здалося, що хтось іде завулком, і він прожогом кинувся попередити своїх приятелів про небезпеку. По перших же словах ученого мужа містер Вінкл переліз через мур назад, а міс Арабелла скрикнула й побігла додому.

Карета дожидала, коні відпочили, шлях був накочений, візник — угарному настрої. Раніше, ніж містер Піквік встиг перевести дух, товариство було вже коло готелю „Чагарник".

— Ідіть зараз же до будинку, сер, — сказав Сем, допомагаючи своєму панові висідати з екіпажу. — Після таких вправ не можна лишатись на вільному повітрі. Вибачте, сер, — звернувся він до містера Вінкла, — сподіваюся, все вийшло на добре, сер?

Містер Вінкл стиснув Семові руку й шепнув йому:

— Все гаразд, Сем; все гаразд.