Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XVII

— Це багаж твого хазяїна, Семі? — запитав містер Веллер у свого ніжного сина, коли той вступив у двір готелю „Бика" у Вайтчепелі, несучи в руках дорожній чемодан та невеличкий портплед.

— Ач, який ти метикуватий, старий! — схвалив містер Веллер — молодший, спускаючи на землю свою ношу й вмощуючись на ній, як на стільці. — А зараз буде й сам хазяїн.

— Він їде кебом, я гадаю? — сказав батько.

— Так. Хоче набратись почуття небезпеки на цілих вісім пенсів, — відповів син. — Ну, а як сьогодні мачуха?

— Щось чудне з твоєю мачухою, Семі, щось надзвичайно чудне, — і містер Веллер враз став серйозніший. — Вона останнім часом, здається, вступила до методистів і зробилась надзвичайно святобожна. Вона — занадто святе створіння для мене, Семі, і я сам бачу, що негідний її.

— Ну, це вже самозневага, — сказав Семюел.

— Але це так, — зітхнув родитель. — Вона вигадала якусь штуку, нібито доросла людина може народитись знову. Вони звуть це, здається, друге народження. Дуже хотів би я побачити цю систему в житті, Семі.

Здорово було б, якби твоя мачуха народилась знову: віддав би я її мамці та й край.

— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — продовжував містер Веллер по короткій паузі, протягом якої він устиг разів із шість проречисте ляснути себе пальцем по носі. — Як ти думаєш, що роблять вони майже щодня, Семі?

— Не знаю, — відповів Семі,—а що саме?

— Вони влаштовують вечірки з чаєм для якогось жевжика, що зветься у них пастир. Стою я оце якось коло крамниці картин на базарі, дивлюсь — на ній висить маленький білетик з написом: „Квитки по півкрони… З усіма запитаннями звертатись до комітету. Секретарка місис Веллер". Повертаюсь додому, аж у нас засідає той комітет. Чотирнадцять баб. Шкода, що ти не чув їх, Семі. Ухвалювали вони і якісь резолюції, і голосували пожертви, і різні такі штуки. Присікалась до мене твоя мачуха. Каже: ходім та й ходім. Я думав, що буде смішно і таки взяв квитка за півкрони. В п’ятницю о шостій вечора вбираюсь я у свій найкращий костюм та й іду з своєю старою. Приходимо в один будинок, а там на першому поверсі, бачу, влаштовано вже чай на тридцять осіб. Сидить у кімнаті сила жінок і весь час поглядають на мене та перешіптуються, наче ніколи не бачили огрядного джентльмена п’ятдесяти восьми років. Потім чую — на сходах якась метушня, і в кімнату вскакує довготелесий хлопець з червоним носом, у білій краватці та як заспіває: „Гряде пастир одвідати свою вірну паству", а за ним втискується гладкий дядя, весь у чорному, з білим обличчям і сміється немов циферблат. Тоді й почалося, Семі! „Поцілунок миру", каже пастир і цілує всіх жінок, а коли перецілував усіх, став цілувати їх червононосий. Я саме обмірковував, чи не почати мені цілуватись — бо якраз коло мене сиділа дуже гарненька леді, —аж тут принесли чай, а за чаєм виступала й твоя мачуха, Семі. Та й вчепились же вони всі за їжу — і зубами, і нігтями І Любо було дивитись, як вони вминали та лизали. Бачив би ти, як накинувся той пастир на шинку та тартинки! Ніколи не доводилось мені бачити такого жеруна та питця. Червононосий і собі не давав маху, але куди ж було йому до пастиря! Ну, добре. Попоївши, заспівали ще якогось гімна, а потім пастир почав проповідь, і проповідував непогано, навіть дуже добре, як узяти на увагу, що перед тим він добре таки напхав собі черево. Раптом схоплюється він з місця та як заверещить: „Грішник! Де нещасний неспокутаний грішник?" Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче конають. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, кричить: „Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?", а все жіноцтво знову заверещало, ще разів у десять голосніше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два вперед та й кажу: „Це ви на мене натякаєте, приятелю?" І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентльменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі; посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрі ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря спід стола. О! А це вже й твій хазяїн.

Містер Піквік тим часом вийшов з кеба і зайшов у двір.

— Чудовий ранок, сер, — зустрів його містер Веллер — старший.

— Розкішний, — погодився містер Піквік.

— І справді, розкішний, — обізвався червоноволосий джентльмен з допитливим носом і в синіх окулярах, що одночасно з містером Піквіком вийшов з іншого кеба. — їдете до Іпсвіча, сер?

— До Іпсвіча, — відповів містер Піквік.

— Незвичайний збіг обставин. І я їду до Іпсвіча.

Містер Піквік вклонився.

— Ви їдете на імперіалі?

Містер Піквік вклонився знову.

— Чорт би його взяв, як надзвичайно ! Я теж їду на імперіалі, — скрикнув червоноволосий. — Нам просто судилося бути вкупі, — і джентльмен, що прибирав увесь час дуже поважного вигляду і по закінченні кожної фрази відкидав назад голову, засміявся, ніби зробив найбільш несподіване відкриття, що будьколи випадало робити розумові людському.

— Дуже радий, що подорожуватиму у вашому товаристві, сер, — запевнив містер Піквік.

— Алеж це буде корисно для нас обох, — відповів той, — товариство — це, бачите, така річ… річ… дуже відмінна від самотності. Адже так?

— Це, безперечно, правильно, — вкинув своє слово містер Веллер і люб’язно усміхнувся. — Це очевидна істина, як відповів один сажотрус покоївці, що не хотіла визнавати в ньому джентльмена.

— А! — промовив червоноволосий, змірявши містера Веллера поглядом з голови до п’ят. — Ваш друг, сер?

— Не зовсім, — притишеним тоном сказав містер Піквік. — Він — мій слуга, але я дозволяю йому деякі вільності в поводженні. Між нами кажучи, я люблю все незвичайне і навіть трохи пишаюся моїм слугою.

— Ну, то справа смаку, — зауважив червоноволосий. — Щодо мене, то я не дуже полюбляю оригінальне і не вбачаю в ньому ніякої потреби. Як ваше прізвище, сер?

— Ось моя картка, сер, — відповів містер Піквік, зацікавлений несподіваністю запитання й незвичайними манерами незнайомого.

— А! — сказав червоноволосий, кладучи картку в кишеню. — Піквік. Дуже добре. Я волію знати, як звуть тих, з ким доводиться мати справи. Це позбавляє вас зайвого клопоту. Ось моя картка, сер. Моє ім’я, як зволите бачити, Магнус, сер. Хороше прізвище, чи не так, сер?

— І дійсно, дуже хороше прізвище, — ствердив містер Піквік, не мавши сили утриматися від сміху.

— Диліжанс подано, джентльмени! — оповістив конюх. — Чи готові ви?

— А мій багаж покладено увесь? — спитай містер Магнус.

— Увесь, сер.

— І червоний лантух.

— Так, сер.

— І смугасту торбу?

— В ящику під передком, сер.

— А пакунок у коричневому папері?

— Під сидінням, сер.

— А шкіряна коробка з капелюхом?

— Також, сер.

— Може, будемо сідати? — запропонував містер Піквік.

— Перепрошую, містер Піквік, — промовив метушливий джентльмен, влазячи на колесо, — але я не можу виїздити в стані такої непевності. З манер цього чоловіка я бачу, що вони не поклали моєї шкіряної коробки.

Урочисті протести конюха його не переконали. Довелося витягати з глибини ящика шкіряну коробку, і тоді містер Магнус упевнився, що її надійно запаковано. Коли ж він заспокоївся з цим, у нього виникло важке передчуття: Поперше, того що червоний лантух не покладено. Подруге, що смугнасту торбу вкрадено, і, нарешті, що пакунок у коричневому папері розв’язався. Кінець — кінцем, діставши наочні докази безпідставності всіх цих підозрінь разом і кожного зокрема, він згодився злізти на дах диліжанса, сповістивши, що тепер усунув з своєї душі всі сумніви і почуває себе радим та щасливим.

— Ви страшенно нервова людина, сер, правда? — спитав містер Веллер — старший, скоса поглядаючи на Магнуса, коли той піднімався на своє місце.

— Усі ці дрібниці завжди турбують мене, — погодився Магнус, — але тепер я вже цілком спокійний.

— Хвалити бога, — зрадів містер Веллер. — Семі, допоможи ж своєму панові злізти нагору. Не ту ногу, сер. О! тепер так, давайте руку, сер. Лізьте. Ви певне важили менше, коли були хлопцем, сер.

— Ви не помиляєтесь, містер Веллер, — добродушно відповів захеканий містер Піквік, сідаючи поруч нього.

— Стрибай, Семі! — сказав містер Веллер. — Виведи коні, Вільям. Бережіть голови під ворітьми, джентльмени. Дякую, Вільям. Пускай тепер.

Завдяки дуже інтересним і повчальним розмовам з містером Веллером, наші подорожні проїхали більшу частину дня зовсім непомітно. Тем не бракувало, бо, коли говіркий містер Веллер хоч на хвилинку спинявся, його з успіхом заступав містер Магнус. Він дуже цікавився всіма подробицями з біографії своїх компаньйонів і на кожній зупинці виявляв тривогу щодо безпечності своїх двох торб, шкіряної коробки з капелюхом і пакунка в коричневому папері.

На головній вулиці Іпсвіча ліворуч стоїть готель відомий на всю округу під назвою готелю „Великого Білого Коня" Коло дверей його й спинявся щовечора лондонський диліжанс, і того вечора з нього вийшли містер Піквік, Сем Веллер і містер Пітер Магнус.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Магнус, коли і червону торбу, і смугнасту торбу, і пакунок у коричневому папері, і шкіряну коробку з капелюхом було знято й поставлено в коридорі. — Ви спиняєтесь тут?

— Так, — відповів містер Піквік.

— Боже милий! — аж скрикнув містер Магнус. — Ніколи за мого життя не доводилось мені спіткатися з подібним незвичайним збігом обставин: адже і я тут спиняюся. Пообідаємо, може, разом?

— З охотою, — погодився містер Піквік. — Не знаю тільки, чи приїхали вже мої приятелі. Немає у вас джентльмена, Тапмен на прізвище, офіціант?

Товстий чоловік, що тримав під пахвою серветку, яка відслужила вже тижнів зо два, а на ногах мав такої ж свіжості панчохи, повільно обернувся від вікна, звідки визирав на вулицю, і, пильно оглянувши містера Піквіка від капелюха до найнижчого гудзика на гетрах, з притиском відповів:

— Ні.

— Ні джентльмена, що зветься Снодграс? — питався містер Піквік.

— Ні.

— А Вінкла?

— Ні.

— Мої друзі не приїхали сьогодні, сер, — сказав містер Піквік. — Доведеться нам обідати самим. Дайте нам окремий кабінет, офіціант.

Вислухавши таке прохання, товстий чоловік зволив наказати коридорному принести багаж пасажирів І, Ідучи поперед них довгим темним коридором, привів їх до великого, погано умебльованого покою, з брудними гратами перед каміном, де ледве помітний вогник робив одчайдушні зусилля здаватись веселим, але швидко пригасав під гнітючим впливом оточення. Через годину подорожнім подали рибу й біфштекс, а коли прибрали з стола, містер Піквік і містер Пітер Магнус присунули свої стільці до каміна і, замовивши на користь корчмаря пляшку надзвичайно поганого й надзвичайно дорогого портвейну, почали пити, на свою власну користь, бренді з водою.

Містер Пітер Магнус і з природи був дуже відвертої вдачі, а бренді з водою викликало приховані на самому споді його душі секрети.

Докладно розповівши про себе, про свою родину, своїх знайомих, друзів, свої розваги, свою працю й про своїх братів (балакучі люди завжди мають багато чого розповісти про їхніх братів), містер Магнус втупив крізь свої кольорові окуляри синій погляд у містера Піквіка і, удаючи скромність, спитав:

— А як, на вашу думку, містер Піквік, чого я сюди приїхав?

— Слово честі, — завагався містер Піквік, — я не можу вгадати. Мабуть, у справах?

— Ви почасти вгадали, сер, — відповів містер Магнус, — але почасти й помилилися. Спробуйте ще раз.

— Мені доводиться здатись на вашу ласку. Захочете— скажете, захочете — ні: бо я ніколи не домізкуюсь до цього, хоч би думав, цілу ніч.

— Та невже? Хе-хе-хе! — засміявся, почервонівши, містер Пітер Магнус. — А що сказали б ви, містер Піквік, якби я приїхав сюди свататись? Хе — хе — хе!

— Сказав би, що ви маєте багато шансів на успіх, — усміхнувся одною з найпроменистіших своїх усмішок містер Піквік.

— Та ну! Ви й справді так думаєте? Справді? Скажіть.

— Безперечно.

— Ні, то ви, напевне, жартуєте?

— Ні в якому разі.

— Тоді дозвольте вже відкрити вам один секрет, містер Піквік, дарма що я — людина страх яка ревнива. Леді вже тут, у цьому будинку. — По цих словах містер Пітер Магнус зняв свої окуляри, підморгнув і начепив їх знову.

— Ось чого ви раз — у - раз вибігали з кімнати перед обідом, — лукаво зауважив містер Піквік.

— Так; ви вгадали. Але я не такий дурний, щоб навертатись їй на очі.

— Що ви кажете?

— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці— капелюх, і вони, сподіваюся, справлять найкраще враження.

— Я думаю, — погодився містер Піквік.

— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюха, які так личили б мені, більше не знайдеш ні за які гроші, містер Піквік.

Містер Піквік поздоровив з таким набутком щасливого власника непоборного одягу, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.

— Вона-чудове створіння, — сказав він нарешті.

— Правда?

— Надзвичайне, — ствердив містер Магнус. — Вона живе миль за двадцять звідси, містер Піквік. Я знав, що вона мала приїхати сюди надвечір сьогодні і перебути тут увесь завтрішній день, і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб свататись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?

— Дуже можливо, що й так, — одповів той.

— Вибачте, дуже прошу, — перепросив містер Пітер Магнус, — але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.

— Значно менш приємна справа, як ваша, — признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя. — Я приїхав сюди, сер, викрити шахрайство й брехливість однієї особи, на яку я сліпо звірявся.

— Це й дійсно дуже неприємна справа, — погодився містер Пітер Магнус. — Жінка, я гадаю, га? Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів зо три чи чотири.

— Дуже вдячний за співчуття, яке ви виявили в моєму сумному випадкові,— сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, але…

— Ні, ні,— перебив його Пітер Магнус. — Ні слова більше. Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?

— Початок першої.

— Боже мій, як пізно! Час уже лягати. Я пошкоджу собі, сидячи тут, бо буду занадто блідий ранком.

Згадавши про можливість такого лиха, містер Пітер Магнус зараз же покликав покоївку. Коли смугнасту торбу, червону торбу, шкіряну коробку на капелюх і пакунок у коричневому папері віднесли до нього в спальню, він і сам пішов туди з японським свічником у руках. Містера Піквіка з другим японським свічником покрученим коридором відвели в інший кінець будинку.

— Це — ваша кімната, сер, — сказала йому покоївка.

— Гаразд, — промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.

То був досить просторий номер з двома ліжками і з каміном; вигідніше, зрештою, приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомості з готелем.

— На другому ліжку ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.

— О, ні, сер.

— Дуже добре. Перекажіть моєму слузі, щоб він приніс мені теплої води завтра пів на восьму, і скажіть йому, що сьогодні він мені більше не потрібний.

— Слухаю, сер, — і, сказавши "Надобраніч", покоївка пішла, залишивши містера Піквіка самого.

Посидівши деякий час біля каміна, містер Піквік відчув, що засинає, і почав роздягатися, аж тут згадав, що внизу на столі він забув свого годинника. Годинник той містер Піквік носив у своїй жилетній кишені більшу кількість років, ніж нам хотілося б назвати. Він звик до нього. Думка про можливість заснути, не чувши його лагідного цокання під подушкою або на столику коло ліжка, здавалась містерові Піквіку неймовірною. Отже, не бажаючи дзвонити такого пізнього часу, він одягнув фрак, який тільки но скинув, і, взявши в руку японський свічник, тихенько подався на перший поверх.

Що більше східців проходив містер Піквік, то більше їх, здавалось, залишилося пройти ще, і, коли йому випадало, потрапивши в якийсь вузький коридор, почати поздоровляти себе з закінченням подорожі, перед його здивованими очима раптом з'являлися нові сходи. Нарешті йому пощастило добратися до передпокою, через який, він пригадував, вони входили в будинок. Дослідивши низку проходів і зазирнувши в силу кімнат, він, кінець — кінцем, опинився таки в тому кабінеті, де вони перебули вечір, і знайшов на столі свою власність.

Містер Піквік, тріумфуючи, вхопив годинника й побрався назад до своєї спальні. Але коли зійти вниз було так трудно, то подорож нагору здавалась незрівнянно труднішою. В усіх напрямках ішли ряди кімнат, оздоблених коло дверей чобітьми найрізноманітніших розмірів, фасонів і форм. Двадцять разів повертав він ручку дверей кімнати, що достеменно нагадувала його спальню, але брутальний оклик „що треба?" примушував його тікати з надзвичайною швидкістю. Він доходив аж до розпачу, коли його увагу привернули відчинені двері. Він глянув усередину. Нарешті! В кімнаті стояли два ліжка, так само як, він то чудово пам’ятав, стояли вони в його спальні, і в каміні жеврів ще вогонь. Свічка, не дуже довга й тоді, як він її одержав, через протяги в коридорах, згоріла швидше, ніж звичайно, і погасла, як тільки він причинив двері. „Нехай", — подумав містер Піквік, — я можу роздягтися й при світлі каміна".

Ліжка стояли обабіч дверей, і між кожним з них і стіною було досить місця для плетеного стільця, куди сідали перед тим, як лягати спати, і після того, як уставали з постелі. Запнувши завісу на своєму ліжку з боку дверей, містер Піквік сів на плетений стілець і, не кваплячись, скинув з себе гетри й черевики. Потім він зняв і дбайливо поскладав фрак, жилет і краватку, витяг свій нічний ковпак, закріпив його на голові й зав’язав під підборіддям, як робив завжди, поворозочками. Він саме лагодився роздягатись далі, коли на заваді йому стала несподівана перепона — увійшов хтось із свічкою і, причинивши двері, поставив її на туалетний столик.

Особа увійшла так тихо, що містер Піквік не мав змоги ні озватись, ні спинити її. Хто б це міг бути? Злодій? Яканебудь зловмисна людина, що бачила як він повертався з годинником у руках? Що його робити?

Єдиним способом побачити таємничого гостя, не наражаючись на небезпеку бути ним викритим, було злізти на ліжко, розсунути завісу й глянути в кімнату. До такого маневру він і вдався і, наклавши окуляри та притримуючи руками завісу, вистромив крізь отвір голову в нічнім ковпаку.

Глянувши, містер Піквік мало не знепритомнів з жаху й сорому. Коло туалетного столика стояла немолода вже леді в жовтих папільйотках і розчісувала те, що дами звуть у себе буйним волоссям. Неуважлива леді не тільки зайшла у чужу кімнату, а, очевидно, збиралась і залишитись тут на цілу ніч, бо принесла з собою свічку і з обачності поставила її в таз із водою, де вона горіла, як величезний маяк серед маленького ставка.

„Чорт бери, от жахливе становище!" — подумав містер Піквік.

— Гм! — кашлянула леді, і голова містера Піквіка пірнула за завісу з швидкістю автомата.

„Ніколи не бував я в такому прикрому становищі", — думав бідолашний містер Піквік, і його пройняв холодний піт.

Бажання бачити все, що діялось у кімнаті, перемогло, проте, страх і містер Піквік знову виткнув голову. Картина була ще гірша. Немолода леді кінчила лагодити свою зачіску, убралась у мережаний чепець і замислено дивилась на вогонь у каміні.

„Що далі, то гірше, — подумав містер Піквік. — Треба щось робити. З самовпевненої поведінки леді мені ясно, що я потрапив не до своє! кімнати. Якщо я озвуся, вона збудить весь дім, а коли залишуся тут, наслідки можуть бути ще прикріші.

Нема чого й казати, містер Піквік був один з найскромніших і найделікатніших людей. Сама думка показатися перед леді в нічному ковпаку страхала його, а він, як на те, занадто затяг кляті поворозки і ніяк не міг розв’язати вузол. Лишався тільки один вихід. Містер Піквік заховався за запоною і голосно кашлянув:

— Кха — хм!

Що несподіваний звук налякав леді, було очевидно, бо вона мало не впала на свічку. Що вона переконала себе, ніби то їй здалося, теж було очевидно, бо, коли переляканий на смерть містер Піквік, гадаючи, що вона знепритомніла, наважився знову виткнутися зза завіси, леді, як і раніше, задумливо дивилася на вогонь.

— Надзвичайно чудна жінка, — прошепотів містер Піквік, зникаючи знову за завісою. — Кха-хм!

— Праведне небо! — скрикнула немолода дама. — Що це таке?

— Це… це… тільки джентльмен, мадам, — заспокоював її містер Піквік зза запони.

— Джентльмен! — зойкнула перелякана леді.

„Все пропало", — майнула думка в голові містера Піквіка.

— Сторонній чоловік! — репетувала леді. Ще хвилинка— і весь будинок був би на ногах. Убрання її зашамотіло — то вона кинулась до дверей.

— Мадам! — розпачливо крикнув містер Піквік, у розпуці знову вистромивши голову. — Мадам!

Дарма що містер Піквік виткнув голову без будьякої певної мети, з’явлення її зараз же спричинилося до гарних наслідків. Як ми казали, леді була вже біля дверей. їй лишалося тільки переступити поріг, добігти до сходів та зняти крик, і вона безперечно встигла б уже зробити все це, якби нічний ковпак містера Піквіка не відкинув її до найдальшого закутка кімнати. Остовпіла леді стояла там і безтямно позирала на містера Піквіка, а містер Піквік І собі безтямно дивився на леді.

— Негідник! — скрикнула леді, ховаючи між долонями своє обличчя. — Чого вам треба?

— Нічого, мадам; абсолютно нічого, — поважно запевнив містер Піквік.

— Нічого? — повторила леді, озираючись.

— Нічого, мадам; слово честі, нічого, — і містер Піквік так енергійно труснув головою, що китиця на його нічному ковпаку аж затанцювала. — Я ладний піти крізь землю, як подумаю, що стою перед дамою в ковпаку (тут леді миттю смикнула чепчик з своєї голови), але я ніяк не можу розв’язати його, мадам. (Тут містер Піквік на доказ своїх слів з страшною силою смикнув за поворозки). Я бачу тепер, мадам, що зайшов не до своєї кімнати. Я не пробув тут і п’яти хвилин, коли ви раптом зайшли.

— Це занадто неймовірна історія, щоб вона могла бути правдивою, сер, — не повірила дама, ревно ридаючи. — Зараз же ідіть звідси!

— Зараз, мадам, і з великою охотою, — відповів містер Піквік.

— Не баріться, — настоювала леді.

— Зараз, — повторив містер Піквік, з’являючись ізза ліжка. — Безперечно зараз же піду, мадам. Я страшенно шкодую, мадам, що був неповинною причиною вашого хвилювання і так знервував вас.

Леді вказала на двері, і тут в усій красі виявилась одна з кращих рис вдачі нашого героя. Не зважаючи на те, що, поспішаючи, він поверх ковпака наклав ще капелюх, не зважаючи на те, що в руках він ніс черевики та гетри, а через плече в нього були перекинені фрак і жилет, ніщо не могло зламати його природженої чемності.

— Надзвичайно шкодую, мадам, — запевняв містер Піквік, низенько схиляючись перед леді.

— Ідіть мені зараз же, сер, якщо ви й справді шкодуєте; зараз! — сердилася леді.

— Цю хвилиночку, мадам, — сказав містер Піквік, відчиняючи двері й упускаючи черевики, що з грюкотом упали на підлогу. — Сподіваюся, мадам, — закінчив він, підбираючи черевики й знову схиляючись, — сподіваюся, що моя незаплямована репутація і щира повага, з якою я завжди ставився до жінок, можуть до деякої міри виправдати мене перед вами. — Та раніше як містер Піквік договорив останні слова, леді виштовхнула його в коридор і зачинила на ключ двері.

Хоч містер Піквік і поздоровляв себе із щасливим закінченням такої небезпечної пригоди, а, проте, становищу його заздрити було не можна. Він був сам, у загальному коридорі, в незнайомому будинку, серед ночі, напіводягнений. Трудно припустити, що в такій темряві він розшукає свою кімнату, яку не міг знайти і з свічкою; а до того ж, якщо він у своїх даремних спробах наробить шуму, його може підстрелити, ба навіть убити якийнебудь лякливий пожилець. Доводилося залишатись у коридорі до самого ранку. Отже, зробивши навпомацки кілька кроків і наткнувшись на кілька пар чобіт, містер Піквік добрався до ніші в стіні й присів там, вирішивши філософічно чекати світанку.

Але йому судилось пережити й цей додатковий іспит. Просидів він у своїй схованці недовго, коли в кінці коридору замигтів огник і з’явилася людська постать. Містера Піквіка огорнув невимовний жах, що незабаром обернувся в радість, бо в тій постаті він упізнав свого вірного слугу. І дійсно, це був містер Семюел Веллер, що забалакався з коридорними і тепер ішов до себе спочити.

— Сем, — несподівано виринув перед ним містер Піквік, — де моя спальня?

Містер Веллер глянув на нього з проречистим здивованням, і містерові Піквіку довелось повторити своє запитання кілька разів. Тільки тоді Сем трохи отямився і провів свого пана до його апартаментів