Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ VI

Відведений до добре умебльованої спальні, вістер Піквік менше ніж за п’ять хвилин заснув міцним сном і прокинувся тільки тоді, коли блискуче проміння ранішнього сонця з докором зазирнуло до нього в кімнату. Містер Піквік не був сонько і вискочив спід запони над ліжком, як запальний вояк вискакує з намету.

Чудовий ніжний дух від стогів сіна підіймався до його вікна, сотні пахощів з маленького квітника наповнювали повітря. Темнозелені луки блищали під ранковою росою, тремтячи кожною травинкою. А птахи співали так, ніби кожна блискуча краплина роси була для них джерелом натхнення. Містер Піквік аж закам’янів у надпориві й поринув у чарівні мрії.

— Алло! — очутив його чийсь оклик.

Він глянув направо — нікого. Перевів погляд у лівий бік — там лежала алея. Підвів очі на небо — звідти його не кликали. Нарешті великий муж зробив те, що звичайна людина зробила б одразу: подивився просто в сад і побачив містера Вордла.

— Як ся маєте? — закричав веселий господар, що ледве переводив дух від надміру розкошів. — Гарненький ранок ! Га? Дуже радий, що ви так рано встали. Спускайтесь мерщій униз та виходьте в сад. Я чекатиму на вас.

Містер Піквік не потребував, щоб його просили вдруге. Десяти хвилин вистачило йому, щоб завершити свій туалет, і незабаром він стояв уже поруч з старим джентльменом.

— Алло! — і собі промовив містер Піквік, побачивши одну рушницю в руках свого супутника, а другу — на траві коло нього. — Навіщо це?

— Як навіщо? — сказав господар. — Ми з вашим другом збираємось постріляти граків перед сніданком. Він, здається, добрий стрілець.

— Каже, що чудовий, — відповів містер Піквік. — Тільки ніколи не доводилось бачити його на полюванні.

— Скоріше б він уже виходив, — нетерпеливився старий. — Джо, Джо!

Гладкий хлопець, що під збудним впливом ранку спав тільки трохи більше як на три чверті, з’явився в отворі дверей.

— Піднімись, постукай до джентльмена і скажи йому, що ми з містером Піквіком будемо в гайворонячій алеї. Покажи йому дорогу. Чуєш?

Хлопець подався виконувати доручення, а господар, озброївшись на взірець Робінзона Крузо двома рушницями, пішов із саду.

— Ось тут! — сказав він, спинившись через десять хвилин у алеї. Оповіщення було зайве, бо безнастанне крюкання несвідомого гайвороння досить ясно вказувало на місце його перебування. Старий джентльмен поклав одну рушницю на землю й зарядив другу.

— А он і вони! — сказав містер Піквік. Віддалік замаячіли постаті містера Тапмена, містера Снодграса й містера Вінкла. Гладкий хлопець, не зовсім певний, кого саме треба кликати, розсудливо покликав їх усіх, щоб уникнути помилки.

— Швидше! — гукнув містер Вордл, звертаючись до містера Вінкла. — Такий митець, як ви, давно б уже мусив бути тут, хоч вас нашою дичиною й не здивуєш.

Містер Вінкл відповів силуваною усмішкою і взяв вільну рушницю, скрививши гримасу, яка, певно, була б у метафізичного грака, пригніченого передчуттям близької гвалтовної смерті. Гримаса та мала визначати радість, але чомусь навдивовижу нагадувала смуток.

Старий джентльмен кивнув головою, і два обшарпані маленькі хлопці, що урочистою ходою прибули сюди під командою Джо, зараз же полізли на дерева.

— Що роблять ці хлопці? — спитав містер Піквік, починаючи хвилюватись; йому спало на думку, що зубожіння землеробів, про яке він багато читав, примушує сільських хлопчиків шукати випадкового й небезпечного заробітку, пропонуючи свої послуги, як живі цілі для малодосвідчених спортсменів.

— Тільки виганяють дичину, — відповів, сміючись, містер Вордл.

— Що?

— Ну, як казати звичайною англійською мовою — лякають граків.

— О! Тільки це?

— Безперечно. Це вас задовольняє?

— Цілком.

— Дуже добре. Можна починати?

— Прошу, — сказав містер Вінкл, радий і такій відстрочці.

— Тоді відійдіть трохи. Починайте!

Хлопець скрикнув і струснув гілку, де було гніздо. З півдюжини молодих граків, жваво розмовляючи про причини цього переполоху, піднялись угору. На відповідь старий джентльмен випалив з обох стволів. Один грак упав. Решта розлетілась.

— Підбери його, Джо, — звелів містер Вордл.

Ідучи підбирати грака, хлопець усміхався. В уяві його снувався невиразний образ пирога з граками. Ідучи з птахом назад, він сміявся — грак був дуже ситий.

— Ваша черга, містер Вінкл, — промовив господар, знову заряджаючи свою рушницю. — Стріляйте!

Містер Вінкл виступив наперед і націлився. Містер Піквік і Піквікці мимоволі присіли до землі, боячись, що їм може зашкодити град з гайвороння, який неминуче падатиме після спустошливого пострілу їхнього друга.

Урочиста пауза… шум… від ляскання крилами… ледве чутно клацнуло.

— Алло! — скрикнув старий джентльмен.

— Не стріляє? — запитав містер Піквік.

— Осічка, — пояснив містер Вінкл, блідий, певно, з досади.

— Дивно, — сказав старий джентльмен, беручи рушницю. — Вона ніколи не давала осічки. Дозвольте, я ніде не бачу пістона.

— Чорт бери! — скрикнув містер Вінкл. — Це ж я забув покласти пістон.

Цю дрібну помилку виправили. Містер Піквік знову присів. Містер Вінкл з рішучим виглядом ступив наперед. Містер Тапмен визирав зза дерева. Хлопець крикнув. З гнізда вилетіли чотири птахи. Містер Вінкл вистрелив. Хтось — тільки не грак — зойкнув, як кричать з фізичного болю. То містер Тапмен врятував життя незліченних неповинних птахів, діставши порцію дробу в ліву руку.

Не можна описати замішання, що сталося в наслідок цього. Не можна переказати, як містер Піквік у першому пориві обурення узвав містера Вінкла негідником; як лежав, розпластавшись на землі, містер Тапмен; як коло нього навколішки стояв вражений розпачем містер Вінкл; як містер Тапмен вимовляв чиєсь жіноче ім’я, розплющував спершу одне око, потім — друге, підводився трохи, а потім падав знову й заплющував обидва. Докладно описати все це не легше, ніж змалювати, як поволі опритомнював безталанний поранений, як схвильовані друзі перев’язували йому руку хусточками і, йдучи нога за ногою, вели його під руки додому.

Коло садової хвіртки товариство зустріли панни, що чекали на нього і на сніданок. Стара дівуля-тітка усміхалася й просила поспішати. Очевидно, вона не знала ще про жахливий випадок, бідолашна. Іноді не знати нічого буває щастям. Група підійшла ближче.

— Не лякайтесь, — застеріг господар, боячись схвилювати своїх дочок. Невеличка купка тісно оточила містера Тапмена, і розібрати, що саме скоїлось, ще не можна було.

— Не лякайтесь! — повторив господар.

— В чім річ? — заверещали дами.

— Містера Тапмена спіткала невеличка неприємність. Тільки й усього.

Дівуля-тітка пронизливо скрикнула, зайшлася істеричним реготом і впала навзнак на руки племінниць.

— Хлюпніть на неї трохи холодної води, — звелів старий джентльмен.

— Ні, ні! — бурмотіла тітка. — Мені вже краще. Белло, Еміліє, покличте хірурга. Він поранений. Може помер? Мабуть… ха… ха… ха! — Тут тітка зазнала нападу номер два із суміші істеричного сміху й верещання.

— Заспокойтесь, — простогнав містер Тапмен, майже до сліз вражений таким співчуттям до його страждань. — Заспокойтеся, люба, мила пані.

— Це — його голос! — верескнула тітка, і в неї стали позначатись симптоми нападу номер три.

— Не хвилюйтесь, прошу, люба мадам, — ніжно промовив містер Тапмен. — Мене ледве зачепило. Запевняю вас.

— То ви не вмерли? — вигукнула істерична леді.— Скажіть, о, скажіть, що ви не вмерли!

— Не верзи дурниць, Рахіль, — втрутився містер Вордл, трохи, мабуть, брутальніше, ніж це пасувало до поетичного характеру сцени. — Яка користь тобі, коли він скаже, що не вмер?

— Ні, ні ! Я не вмер, — ствердив містер Тапмен. — І не потребую ніякої іншої допомоги, крім вашої. Дозвольте мені спертись на вашу руку… о, міс Рахіль! — пошепки додав він.

Стурбована жінка підійшла й подала йому свою руку. В їдальні містер Тапмен почтиво притиснув її руку до своїх уст і впав на канапу.

— Вам млосно? — занепокоїлась Рахіль.

— Ні, нічого. Вже проходить. Тепер мені буде краще, — і він заплющив очі.

— Спить, — прошептала тітка (зорові органи його були заплющені біля двадцяти секунд). — Любий, любий містер Тапмен!

Містер Тапмен схопився на ноги.

— О, повторіть, повторіть ще ці слова! — благав він.

— Ви ж, певно, не чули їх? — зашарілась леді.

— Отже чув, — відказав містер Тапмен. — Якщо ви хочете, щоб я видужав, повторіть їх.

— Тихо! — перебила леді.— Мій брат!

Містер Тресі Тапмен прибрав попередньої пози. В кімнату в супроводі хірурга увійшов містер Вордл.

Оглянувши руку, лікар перев’язав рану, визнавши її зовсім легкою. Заспокоївши своє сумління, товариство заходилось заспокоювати свої шлунки. До всіх повернувся веселий настрій. Тільки містер Піквік сидів похмурий і мовчазний. На обличчі в нього позначалися сумнів і розчарування. Події цього ранку підірвали його довір’я до містера Вінкла.

— Чи граєте ви в крикет? — спитав містер Вордл у невдалого стрільця.

Іншим разом містер Вінкл відповів би ствердно, але тепер він відчув делікатність свого становища і скромно сказав:

— Ні.

— А ви, сер? — зацікавився містер Снодграс.

— Грав колись, — відповів господар, — а тепер давно вже не граю, дарма що належу до числа членів тутешнього клубу.

— Сьогодні, здається, розігрують великий матч, — зауважив містер Піквік.

— Так, — відповів господар, — і ви, думаю, хотіли б побачити його?

— Я, сер, — промовив містер Піквік, — люблю всякий спорт, де життя людське не наражається на небезпеку від самонадійних неуків.

Містер Піквік спинився і пильно подивився на містера Вінкла, що під пронизливим поглядом свого лідера ладен був піти під землю. Через кілька хвилин великий муж одвів свої очі й спитав:

— Нам не дорікатимуть, якщо ми припоручимо нашого пораненого друга дамам?

— Не можна припоручити мене кращим рукам, — сказав містер Тапмен.

— Дійсно, не можна, — ствердив і містер Снодграс.

Залишивши містера Тапмена під опікою жіноцтва, решта гостей, на чолі з містером Вордлем, вирушила на місце, де мало відбутись спортивне змагання, що вивело з стану заціпеніння сонливий Маглтон і прищепило Дінглі — Делеві гарячкову енергію.

До міста було не більше як дві милі; дорога йшла тінявими алеями та відлюдними стежками; розмовляли про красу місцевості навколо, і містер Піквік, що, віддавшися міркуванням, трохи відстав од гурту, майже шкодував, коли побачив себе на головній вулиці Маглтона. Вирішивши завести згодом до записної книжки спостереження, зроблені ним під час подорожі, і свої думки, викликані цими спостереженнями, наш герой поспішив я приєднатись до друзів, які тим часом звернули в бічний провулок і підходили до бойовища.

Ворота були вже поставлені. Розіпнули й два намети для відпочинку та підживлення противних сторін. Гра ще не починалась. Двоє чи троє дінгліделців і стільки ж маглтонців велично бавились, недбало перекидаючись м’ячем. А сила інших джентльменів, як і вони, в солом’яних брилях, фланелевих куртках і білих штанах — костюм, у якому вони дуже скидались на аматорів — мулярів— сновигали між наметами, до яких містер Вордл вів наше товариство.

Численні „доброго здоров’я" привітали з’явлення старого добродія. Багато солом’яних брилів піднялось, багато фланелевих курток нахилилось наперед, коли і він рекомендував своїх гостей — джентльменів із Лондона, що прагнуть потішитися видовищем, яке, — він не мав жодного сумніву, — не розчарує їх.

— Вам краще зайти в намет, сер, — сказав дуже огрядний джентльмен. Його тулуб і ноги нагадували половину велетенського сувою фланелі на двох товстелезних стовпах.

— Там вам було б вигідніше, — ствердив інший огрядний джентльмен, що страшенно скидався на другу половину згаданого сувою.

— Ви дуже ласкаві,— відповів містер Піквік.

— Сюди, будь ласка, — запрошував перший, — це — найкраще місце, — і крикетист, відсапуючись, повів їх до намету.

— Надзвичайна гра… розкішний спорт… чудові справи… дуже… — були слова, що вразили вухо містера Піквіка, коли він вступив у намет. А перше, що впало там йому в очі, був його зеленофрачний друг з рочестерського диліжанса, що повчав добірні кола масонських глядачів. Костюм на ньому був трохи полагоджений, на ногах він мав чоботи, але помилитись не можна було.

Незнайомий зараз же впізнав своїх приятелів, стрілою кинувся вперед, схопив містера Піквіка за руку і з властивою йому навальністю потяг до стільця, безнастанно балакаючи так, ніби він був тут головний розпорядник.

— Сюди, сюди… надзвичайна штука… сила пива… свинина… м’ясо… цілі туші… гірчиця… возами… розкішний день… сідайте, прошу… будьте, як удома… радий вас бачити… дуже.

Містер Піквік сів, як йому було запропоновано. За вказівками свого таємничого друга сіли і містер Вінкл, і містер Снодграс. Містер Вордл дивувався мовчки.

— Містер Вордл, мій друг, — одрекомендував містер Піквік.

— Ваш друг… Любий сер… як ся маєте?.. Друг моїх друзів… Вашу руку, сер! — І незнайомий схопив руку містера Вордла з таким запалом, ніби вони приятелювали вже багато років, потім відступив трохи назад, подивився на нього здаля і знову стиснув йому руку, якби то було можливо, ще палкіше.

— Спасибі. А ви як сюди потрапили? — спитав містер Піквік з усмішкою, де добродушність змагалася із здивуванням.

— Як?.. Потрапив… спинився в готелі „Корони"… в Маглтоні… стрінув партію… фланелеві куртки… білі штани… анчоуси… сендвічі… нирки з перцем… гарні хлопці… розкіш!

Містер Піквік був досить обізнаний з стенографічною системою розмови незнайомця і з його уривчастих пояснень зрозумів, що він якось завів знайомство з маглтонськими крикетистами, своїм звичаєм обернув просте знайомство у дружбу і дістав запрошення на матч. Отже, задовольнивши свою цікавість, наш герой наклав на ніс окуляри й приготувався стежити за грою, що саме розпочиналася.

Перші починали маглтонці, і всі з захопленням дивились, як містер Дамкінс і містер Подер, два найвідоміші грачі славетного маглтонського клубу, з киями в руках підійшли до своїх воріт. Містер Лафі, найвидатніша окраса Дінглі-Дела, мав виступати проти грізного Дамкінса, а містера Страглса обрано, щоб учинити таку ж послугу непереможному Подерові.

Грали завзято. Палкий Лафі й ентузіастичний Страглс показували дива спритності та досвіду, щоб підтримати славу Дінглі-Дела, але все даремно. Дінгліделці мусили здатись і визнати перевагу маглтонців.

Незнайомий тим часом їв, пив і безперестанку балакав. За кожен влучний удар він поблажливим і протекторським тоном висловлював похвалу, а за кожну хибу виливав на голову винного своє незадоволення такими виразами, як: йолоп вайло, роззява і таке інше. Ці поклики зробили йому репутацію великого й непомильного судді в таємницях благородної гри — крикету.

— Надзвичайна гра… здорово грали… деякі удари чудові,—казав незнайомий, коли по закінченні матчу обидві партії зійшлися під наметом.

— А ви самі грали коли небудь, сер? — спитав містер Вордл, якого дуже тішила балакучість незнайомого.

— Чи грав? Я думаю… тисячі разів… не тут… у Вест — Індії… страшенно захоплююча штука… хвилює… дуже.

— В таких жарких країнах це — занадто гаряча розвага, — зауважив містер Піквік.

— Гаряча… до біса жарка… пекуча… Одного разу грав матч… парний… мій друг полковник… сер Томаз Блазо… один з найвидатніших крикетистів… у цілому світі… Кидаємо жеребок… починаю перший… сьома година ранку… прислуговують шестеро тубільців… спека неймовірна… всі шість знепритомніли… віднесли… свіжих шестеро… теж зомліли… Б’є Блазо… підтримують під руки двоє тубільців… не може мене вибити… і собі зомліває… відносять полковника… нема з ким грати… вірний слуга… Кванко Самба… лишається один… сонце палить… киї розпечені, як залізо… м’ячі стали аж чорні… п’ятсот сімдесят раундів… майже знемігся… Кванко збирає останні сили… вибиває мене… я купаюсь і сідаю обідати.

— А що сталося з тим чоловіком, сер? — спитав старий джентльмен?

— З Блазо?

— Ні, з іншим.

— Кванко Самба?

— Так, сер.

— Бідний Кванко… вже не одужав… вибив мене…

І помер, сер.

Тут незнайомий притиснувся обличчям до великого кухля. Чи то він хотів приховати своє хвилювання, чи бажав порозкошувати пивом, ми того не знаємо. Знаємо тільки, що він раптом спинився і, затаївши дух, став занепокоєно дивитись на двох старшин дінгліделського клубу, що підійшли до містера Піквіка й сказали:

— Ми влаштовуємо обід у готелі.Голубий Лев" і сподіваємось, що ви з вашими друзями приєднаєтесь до нас.

— Звичайно, — додав містер Вордл, — до числа ваших друзів ми залічуємо й містера… містера… — і він глянув на незнайомого.

— Джінгла, — сказав балакучий джентльмен, одразу повеселішавши. — Джінгл, Альфред Джінгл, есквайр, власник маєтку. "Ніякого", що міститься в "Ніде".

— Дуже буду радий, — відповів містер Піквік.

— І я теж, — сказав містер Джінгл і, взявши під руки містера Піквіка і містера Вордла, конфіденціально зашепотів на вухо першому:

— З біса добрий обід… холодний, але смачний… ранком зазирнув на кухню… птиця… пироги… і все таке… хороші хлопці… добре виховані… чемні… дуже.

Обід був уже готовий, і товариство зараз же подалось до міста, купками по два — три чоловіка, і через чверть години всі сиділи у великій залі маглтонського готелю „Голубий Лев". Головував містер Дамкінс. Обов’язки заступника голови виконував містер Лафі.

Лунала загальна розмова; стукали ножі, виделки й тарілки; троє лакеїв із затурканими головами бігали туди й сюди; ситні страви швидко зникали з стола; і всій цій метушні веселий містер Джінгл допомагав із запалом принаймні півдюжини звичайних людей. Коли всі наїлись досхочу, скатертину зняли і на стіл поставили пляшки, склянки та десерт, після чого слуги вийшли, щоб „не заважати", а справді — щоб доїсти всі залишки.

Серед загальних веселощів і голосних розмов дивно було бачити маленького чоловічка з пихатим обличчям, де було написано: „не супереч мені, або я сердитимусь", що сидів спокійно й самотньо. Коли розмова трохи стихала, він зневажливо озирався навколо й покашлював з виразом недосяжної вищості. Нарешті, скориставшись тим, що на момент відносно стихло, чоловічок озвав голосно й урочисто:

— Містер Лафі!

Зараз же впала цілковита тиша, і той, до кого звернувся чоловічок, відповів:

— Сер!

— Я хотів би сказати кілька слів, сер, і прошу джентльменів наповнити їхні склянки.

Протекторальне „Слухайте, слухайте!“ містера Джінгла підтримала решта товариства, склянки були налиті, і заступник голови, прибравши уважливого вигляду, запросив:

— Містер Степл!

— Сер! — почав маленький джентльмен, підводячися з свого стільця. — Я звертаюсь до вас, а не до нашого шановного голови, через те, що наш шановний голова до певної, я сказав би, до значної міри становить предмет моєї… моєї… так би мовити…

— Розвідки, — підказав містер Джінгл.

Так, розвідки, — погодився маленький чоловічок. — Дуже дякую моєму шановному другові, якщо він дозволить називати його так, за поміч. (Чотири: „слухайте!“, що з них одне, безперечно, належить містерові Джінглу). — Сер, я делець, дінгліделець (ухвальні вигуки). Я не маю честі бути мешканцем Маглтона і, щиро сказати, не домагаюся цієї честі. Зараз поясню — чому (слухайте, слухайте!). Я охоче визнаю всі заслуги Маглтона і всі поваги, на які він цілком законно претендує. Проте, сер, пам’ятаючи, що в Маглтоні народилися Дамкінс і Подер, не забуваймо, що Дінглі — Дел може пишатись Лафі й Страглсом. (Оглушливі ухвальні вигуки). Не подумайте, що я хочу зменшити заслуги двох перших джентльменів. Сер, я заздрю розкоші їхніх благородних почуттів, викликаних сьогоднішнім матчем (ухвальні вигуки). Кожен, хто слухає мене, знайомий, мабуть, із відповіддю, яку дала одна дуже видатна особа імператорові Александру: „Якби я не був Діоген, я хотів би бути Александром“. Так і тепер, ці джентльмени могли б сказати: „не був би я Дамкінс, я хотів би бути Лафі“ і „якби я не був Подер, я хотів би бути Страглсом". (Загальний ентузіазм). Але, шановні мешканці маглтонські, хіба ж ваших громадян уславлює тільки крикет? Чи чули ви колинебудь, щоб ім’я Дамкінса поєднувалось із нерішучістю? Хіба ж Подер не стояв завжди на сторожі священного права власності? (Оплески). Чи не траплялося вам, змагаючись за свої права, волю та привілеї, вдаватись на якийсь час у розпач і безнадію? І хіба ж ім’я Дамкінса не запалювало тоді вогонь, що зникав з ваших грудей, а єдине слово цієї людини роздмухувало в них полум’я так, ніби воно ніколи й не згасало? (Голосні ухвальні вигуки). Джентльмени, я пропоную вшанувати оглушливою овацією об’єднані імена Дамкінса й Подера.

Маленький чоловічок спинився, і в залі знялася ціла буря, що бушувала аж до кінця обіду. Проголошені були й інші тости. За предмет надпоривних величань ставали по черзі і містер Лафі, і містер Страглс, і містер Піквік, і містер Джінгл, і кожен з них якнайпристойніше віддячив промовцям.