Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXXIX

Вважаючи за неделікатне представляти молодому подружжю, не підготувавши їх цілком до цього, Боба Сойєра та Бена Елена, і шануючи почуття Арабелли, мі:тер Піквік сказав, що вони з Семом вилізуть біля „Джорджа та Яструба", а молодим людям запропонував пошукати собі тимчасового притулку десь інде. На це вони охоче пристали, і в наслідок згоди містер Бен Елен з містером Бобом Сойєром зайшли до відлюдної пивниці в найдальшому з кутків Боро, де в інші дні імена їхні часто з’являлися на дверях бару в перших рядах довгих і складних, писаних крейдою розрахунків.

— Матінко, та це ж ви, містер Веллер! — скрикнула гарненька покоївка, зустрівши Сема коло дверей.

— І дуже радий, що це я, а не хтось інший, — відповів Сем, відстаючи трохи, щоб пан не чув його. — Та й вродлива ж ви дівчина, Мері!

— Ви завжди верзете дурниці,— запротестувала покоївка. — О, бога ради, не робіть цього, містер Веллер!

— Не робити чого, моя ясочко? — спитав Сем.

— Та оцього ж, — пояснила Мері.— Киньте краще та йдіть собі геть! — Вичитавши йому так, гарненька покоївка відіпхнула Сема й оповістила, що він пом'яв їй чепчик і розкуйовдив волосся. — І не дали мені сказати те, що я хотіла, — додала Мері.— Тут вас уже чотири дні дожидає якийсь лист. Він прийшов через півгодини, як ви поїхали. І на конверті написано „спішний".

— А де він, моє серденько? — зацікавився Сем.

— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно б уже загубився. Ось він. Правду сказати, ви цього не заслуговуєте.

З цими словами і висловивши ще кілька побоювань, сумнівів та побажань, щоб лист не загинув, Мері видобула його спід прегарного муслінового комірника й передала Семові, який за це поцілував її надзвичайно галантно й побожно.

— Ото ще, — сказала Мері, поправляючи комірчик і удаючи, ніби не помітила, як її поцілували, — ви, здається, відразу залюбилися в нього.

Сем відповів їй підморгуванням, тонкий зміст якого не може передати жоден опис, а тоді, сівши на підвіконня поруч із Мері, розірвав конверта й глянув на лист.

— Алло! — раптом скрикнув він. — Що це все значить?

— Сподіваюся, нічого поганого, — сказала Мері й заглянула через його плече.

— Які у вас чудові оченята! — зауважив Сем, підводячи голову.

— Забудьте ви про мої очі й читайте краще, що там написано, — промовила гарненька покоївка й послала йому очима бісика. Сем не встояв і мусив поцілувати її. Відсвіжившися поцілунком, він став серйозний і вголос прочитав:

„Маркіс Гранбі Доркін,

Середа.

Любий Семі!

Дуже шкодую мати приємність бути вістівником поганих новин твоя мачуха мала необачність сидіти довго на вогкій траві під дощ слухаючи пастиря що розливався до самої ночі бо налигався бренді і не міг спинитись доки не протверезився що взяло багато часу доктор каже якби вона випила гарячого бренді зараз же замість вечора не було б нічого колеса їй підмазали б своїчасно і зробили б усе щоб вона могла їхати далі твій батько сподівався що вона працюватиме як і раніше але саме завіртаючи за ріг мій хлопче вона потрапила у вибій пірекинулась і пішла шкереберть так швидко що доктор хотів загальмувати її та не міг і вчора ввечері двадцять перед шостою вона проїхала останню заставу значно швидше як годилося б мабуть через те що в неї було мало багажу доречі твій батько каже що йому було б дуже приємно якби ти міг приїхати та побачитись зо мною Семі бо я тепер зовсім самотній Семі проте він думає що все тут написано правильно і як було І що про стільки єсть поговорити що твій пан не буде заперечувати звичайно не буде Семі бо я його добре знаю так що переказує привітання до якого я приєднуюсь і залишаюсь Семі твій

Тоні Веллер"

— Що за незрозумілий листі—сказав Сем. — Хто його розбере, що хоче він сказати отими „я" та „він"? Та це писав не батько, бо тут його самий підпис та й то друкованими літерами.

— Може, хтось писав для нього, а вік тільки підписав потім? — висловила думку гарненька покоївка.

— Заждіть хвилинку, — попросив Сем, ще раз перебіг очима по листу і трохи помовчав, міркуючи. — Ви вгадали. Джентльмен, що писав, оповідає про всі його нещастя від себе, а подеколи втручається з своїми зауваженнями батько, і тоді все плутає. Це якраз його мантра. Маєте рацію, Мері, голубонько.

Задовольнивши свою цікавість у цьому питанні, Сем перечитав листа ще раз і, тільки тепер збагнувши цілком його зміст, промовив замислено:

— Отже, померла таки, бідолашна. Мені шкода. Вона була б непогана жінка, якби той їхній пастир не забивав їй баки. Мені шкода.

Містер Веллер сказав це таким серйозним тоном, що гарненька покоївка опустила очі й похнюпилась.

— Ну, та нічого не вдієш, — зітхнув Сем, кладучи листа в кишеню. — Що судилося, того не минеш, як казала стара леді, одружившись з своїм лакеєм. Тепер уже лихові нічим зарадити не можна. Правда ж, Мері?

Мері похитала головою й собі зітхнула.

— Треба просити в пана відпустки, — міркував Сем.

Мері знову зітхнула. Адже лист був такий зворушливий.

— Бувайте! — сказав Сем.

— На все краще! — відповіла гарненька покоївка й відвернула голову.

— Ви навіть не хочете попрощатися, — докірливо сказав Сем.

Дівчина простягла руку, дуже маленьку, хоч це й була рука покоївки, і підвелася з підвіконня.

— Я хутко повернуся, — запевнив Сем.

— Вас ніколи не буває вдома, — з ледве помітним незадоволенням сказала Мері, — Не устигнете ви приїхати, як їдете знову.

Містер Веллер притяг красуню до себе і шептав їй щось, аж доки та не повернула голови й не глянула на нього. Коли вони нарешті розпрощались, дівчині довелося піднятись до себе в кімнату, причепуритись трохи, але, І стоячи на сходах, вона раз — у - раз перехилялась через поруччя й обдаровувала Сема усмішками та дружніми кивками.

— Я пробуду там щонайбільше два дні, сер, — запевнив Сем, переказавши своєму панові про нещастя, що спіткало його батька.

— Сидіть скільки буде треба, Сем, — відповів містер Піквік. — Я дозволяю вам жити в батька невизначений час.

Сем уклонився.

— І скажіть йому, Сем, що я з великою радістю допоможу йому чим можу, — додав містер Піквік.

— Спасибі, сер, — подякував Сем, — перекажу неодмінно.

І, обмінявшись ще кількома фразами, які свідчили про взаємну приязнь і порозуміння, пан і слуга розлучилися. О сьомій рівно Семюел Веллер зліз з імперіала диліжанса, що, проїжджаючи через Доркін, спинявся на сто кроків від корчми „Маркіз Гранбі". Був холодний, похмурий вечір. Маленька вуличка виглядала пустинно й непривітно. Жалюзі були спущені, і майже всі віконниці зачинені. Жодного з гульвіс, що звичайно купчилися коло дверей, не видно було. Не знайшовши нікого, хто міг би відповісти на його запитання, Сем увійшов у двері і зараз же побачив свого родителя.

Удівець сидів коло круглого столика в невеличкій кімнаті ззаду ресторану і, замислено дивлячись у камін, смоктав люльку. Похорон, очевидно, відбувся тільки сьогодні, бо з капелюха на голові старого звисала траурна стрічка ярдів з півтора завдовжки. Містер Веллер був у надзвичайно глибокодумному й споглядальному настрої. Хоч Сем кілька разів окликнув його, він сидів так само нерухомо і так само замислено курив, втупивши в огонь очі. Опритомнів він тільки тоді, коли син, підійшовши, поклав йому на плече руку.

— А, Семі! — сказав містер Веллер. — Дуже радий тебе бачити.

— Я окликав тебе принаймні півдесятка разів, — промовив Сем, вішаючи на дерев’яний гвіздок свій капелюх, — та ти не чув нічого.

— Нічого, Семі, — ствердив містер Веллер, знову дивлячись у камін, — я мріяв, Семі.

— Мріяв? — здивувався син. — Про що ж ти мріяв?

— Я мріяв про неї, Семі, — і містер Веллер хитнув головою в напрямі до доркінського кладовища, даючи цим німим поясненням зрозуміти, що мрії його снувались круг покійної місис Веллер.

— Я думав, Семі,—сказав містер Веллер, дивлячись на сина поверх люльки дуже серйозно, немов хотів попередити, що слова його мусять здатися дивними й неймовірними, а вимовив він їх, проте, цілком спокійно і добре обміркувавши, — я думав, Семі, що мені зрештою шкода, що вона померла.

— Ну, що ж; адже так воно й мусить бути, — зауважив Сем.

Містер Веллер, погоджуючися, кивнув головою і, знову втупивши очі в огонь, занурився в хмару диму і в свої мрії.

— Вона робила цілком справедливі зауваження, Семі, — по довгій мовчанці сказав містер Веллер, розганяючи тютюновий дим рукою.

— Які зауваження? — спитав син.

— Зауваження, що їх вона робила, коли лежала недужа.

— А що то були за зауваження? — спитав Сем,

— Ось які. „Веллер", казала в на, „я думаю, що поводилася з тобою не зовсім так, як слід було б поводитись. В тебе добряча душа, і я повинна була дати тобі більше вигід у хатньому житті Я починаю думати", казала вона, „що заміжня жінка, яка хоче догоджати богові, повинна найперше виконувати сумлінно свої хатні обов’язки — дбати про те, щоб родина була весела й вдоволена. А якщо їй і заманеться піти до церкви, то це можна робити тільки на дозвіллі й так, щоб релігійність не обернулась на лінощі та на розпусту. Я винна в цьому", казала вона, „бо гаяла час і витрачала кошти на людей, куди грішніших за мене. Але, коли я помру, Веллер, ти згадуй мене таку, якою я була з природи до того часу, як зійшлася з цими людьми". „Сюзанно", кажу і мушу признатись, Семі, вона зовсім приголомшила мене, — „Сюзанно, ти була мені доброю дружиною. Не будемо краще про це й згадувати. Одужуй мерщій, моя люба, і побачиш ще, як я відлупцюю того Стігінса, що дурив вам усім голови своїми балачками". Вона усміхнулася, Семі,— закінчив старий джентльмен, затягуючись, щоб здавити зітхання, — вона усміхнулась і все ж таки померла.

— Що ж поробиш, старий? — через кілька хвилин сказав Сем, намагаючись хоч трохи розважити батька, який увесь той час повільно хитав з боку на бік головою й урочисто палив, — усі там будемо, рано чи пізно.

— Та я й сам не знаю, Семі,— не заперечував містер Веллер — старший.

— Це така вже наша доля, — філософствував Сем.

— Маєш рацію, — хитнув головою батько. — І що робили б трунарі, якби було інакше, Семі?

Загубившись в безмежних просторах думок, викликаних останнім зауваженням, містер Веллер-старший відклав набік свою люльку й став ворушити жар у каміні. Впала довга мовчанка.

— Хтось стукає в двері, — промовив Сем.

— Нехай собі стукає,— гордо відповів його батько.

Не чувши запрошення, незнайомий відвідувач наважився прочинити в кімнату двері й просунув туди голову. То було обличчя й чорні патли містера Стігінса— червононосого пастиря, якого ми зустрічали у тридцять четвертому розділі цього правдивого оповідання.

Отвір у дверях потроху ширшав, і, коли в нього могла пролізти худорлява постать містера Стігінса, преподобний пастир прослизнув у кімнату й старанно зачинив за собою двері. Повернувшись до Сема, червононосий підняв угору руки та підвів очі на знак невимовного співчуття лихові, що спіткало родину. Далі він підсунув до каміна крісло з високою спинкою і, сівши на самий кінчик його, витяг з кишені коричневу хусточку й приклав її до очей.

Поки все це відбувалося, старший містер Веллер сидів, відхилившись на спинку стільця, широко розплющивши очі й спираючись долонями на коліна, і вся постать його виявляла надзвичайне й безмежне здивування. Сем мовчки сидів напроти, з гострою цікавістю чекаючи, чим скінчиться ця сцена.

Кілька хвилин містер Стігінс тримав хустку коло свого обличчя і жалібно, але чемно, зітхав. Нарешті, дужим зусиллям подолавши хвилювання, він поклав її в кишеню, потім застебнувся на всі гудзики, взяв кочергу, перемішав у каміні, потер собі руки й глянув на Сема.

— О, юний мій друже, — сказав містер Стігінс, — яке жахне нещастя!

Сем досить непевно хитнув головою.

— А для цього грішника й поготів, — додав містер Стігінс. На саму згадку про це серце праведника обкипає кров’ю.

Містерові Веллеру почулось, ніби його син зауважив щось про ніс праведника, який теж може обкипіти.

— Чи не знаєте ви, молодий чоловіче, — спитав Стігінс, що не чув цього зауваження, — може, вона заповідала щось Емануелеві?

— Кому? — не зрозумів Сем.

— Церкві, — пояснив містер Стігінс, — нашій церкві, нашій пастві.

— Вона не відписала нічого ні пастві, ні пастиреві, ні овечкам, ні собакам, — категоричним тоном відповів Сем.

Містер Стігінс лукаво зиркнув на Сема, перевів очі на старого джентльмена, що сидів із заплющеними очима і, здавалося, куняв, а тоді присунув свій стілець ближче і стиха запитав:

— І нічого для мене, містер Семюел?

Сем заперечно похитав головою.

— Я думаю, вона мусила щось залишити, — настоював містер Стігінс, помітно збліднувши. — Пригадайте, містер Семюел; невже ж вона не відписала мені нічого?

— Нічогісінько, що варто було б бодай ручки вашого старого зонтика.

— Але, може, — спитав, поміркувавши трохи, містер Стігінс, — може, вона заповіла, щоб старий грішник узяв мене на своє піклування?

— Щось таке нібито вона і дійсно заповіла, — ствердив Сем. — Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.

— Невже… — зрадів, аж засяяв, Стігінс. — Він таки, значить, змінився. Ми чудово житимемо вдвох, га, містер Семюел? Я доглядатиму його, як ви поїдете; та ще як доглядатиму; ось побачите.

Зітхнувши довгим зітханням, містер Стігінс мовчки чекав відповіді. Сем нахилив голову. В цю хвилину з того кутка, де сидів старий, долинув якийсь незвичайний звук чи рик, чи зітхання, чи хропіння, а скоріше, — все це разом.

Містер Стігінс, вважаючи ці звуки за стогін каяття, осмілів, потер руки, заплакав, усміхнувся, знову заплакав, а тоді підійшов до мисника, взяв з нього склянку й поклав у неї чотири грудочки цукру. Після того він озирнувся, важко зітхнув і попрямував до буфету, звідки незабаром повернувся із склянкою, до половини налитою ромом. Доливши туди по вінця теплої води з чайника, червононосий розмішав грог, покуштував його, сів у крісло, висьорбнув чималу частку питва й перевів дух.

Під час усіх цих процедур старший містер Веллер дивними та незграбними зусиллями намагався удати, ніби спить, а коли містер Стігінс спинився передихнути, він кинувся на нього, вихопив з його рук склянку, вихлюпнув рештки рому з водою йому в обличчя, а склянку жбурнув у камін. Потім, цупко схопивши превелебного джентльмена за комір, він почав люто бити його ззаду ногами, супроводячи кожен дотик ніска свого чобота до особи містера Стігінса прокльонами його рукам, ногам, очам і всьому тілу.

— Семі, — попросив містер Веллер, — насунь мені глибше капелюх.

Сем, як годиться слухняному синові, глибше насунув на батькову голову капелюх з довгою стрічкою, і старий джентльмен, стусаючи свого ворога з ще більшою жвавістю, прокотився разом із містером Стігінсом через буфет, через коридор і через парадні двері на вулицю — всю дорогу штурхаючи його і скоріше збільшуючи, ніж зменшуючи силу кожен раз, коли підводився вгору нісок чобота.

Гарно й весело було дивитися, як червононосий звивався в руках містера Веллера, і як уся його постать здригалася при кожнім ударі ногою, що швидко йшли один за одним. Та ще втішніше було видовище, коли містер Веллер, після потужної боротьби, занурив голову містера Стігінса в повне води корито для напування коней і тримав там, доки той мало не задушився.

— О! — крикнув містер Веллер, виснажуючи свою енергію надзвичайно складним штурханом і дозволяючи містерові Стігінсу витягти нарешті голову з корита. — Присилайте до мене всіх ваших ледарів — пастирів, і я їх спершу зітру на порох, а потім утоплю в кориті. Поможи мені здертися на сходи, Семі, та дай скляночку бренді. Я зовсім захекався, синку.