Повість про ґендзі. Книга 2

Суцвіття конопельника

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 37 років

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, Найсі-но камі, 23 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Імператор, Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо)

Імператриця-дружина, Акіконому, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Ньоґо Кокіден, дочка міністра Двору, наложниця імператора Рейдзея

Юґірі, Сайсьо-но цюдзьо, 16 років, син Ґендзі й Аої

Хотару, принц Хьобукьо, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо

Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури

Касіваґі, То-но цюдзьо, 21—22 роки, син міністра Двору

Пані Мурасакі, 29 років, дружина Ґендзі

Хоча Ґендзі та міністр Двору вмовляли Тамакадзуру, панну із Західного флігеля, зайняти місце Найсі-но камі, але вона вагалася. Якщо вона не почувалася впевненою у своєму майбутньому, перебуваючи навіть у домі Ґендзі, якого вважала мало не своїм батьком, то на службі в палаці її могли підстерігати ще більш несподівані труднощі, як-от суперництво із Імператрицею-дружиною та ньоґо Кокіден. Її становище було надто невизначеним, бо на глибоку прихильність Ґендзі та міністра Двору вона не мала підстав сподіватися. У світі ставилися до неї зверхньо, а чимало злостивців тільки й чекали нагоди, щоб зробити з неї посміховисько. Словом, власне майбутнє здавалося їй похмурим, а оскільки була вона вже досить дорослою, щоб усе розуміти, то подумки мучилася і потай нарікала на долю. Хоча в садибі на Шостій лінії їй жилося непогано, але своєю нав’язливою поведінкою Ґендзі часом так набридав їй, що вона тільки й думала, як було б добре коли-небудь залишити його дім й нарешті звільнитися від людських підозр. Її рідний батько з поваги до почуттів Ґендзі досі не насмілювався відкрито визнати її своєю дочкою і забрати до себе. Тож вона не могла чекати від життя нічого, крім принижень і двозначних залицянь, які завдавали їй сердечного болю і ставали приводом для людського лихослів’я. А після того, як міністр Двору дізнався про її існування, життя в домі Ґендзі стало для неї ще важчим, бо той, відчувши себе вільним від всяких заборон, поводився ще безцеремонніше, через що вона все частіше крадькома плакала. Вона не мала матері, якій могла б принаймні натякнути на свої прикрощі, якщо не відкритися повністю. Батьки, названий і рідний, були надто поважними особами, тож вона ніяковіла в їхній присутності. Та й чи зрозуміли б вони її, якби вона спробувала шукати в них поради?

Того дня, коли, нарікаючи на свою злощасну долю, вона сиділа біля виходу на галерею і дивилася на прекрасне вечірнє небо, її чарівним виглядом важко було не милуватися. Краса дівчини, відтінена незвичайним світло-сірим жалобним одягом[199], який м’яко облягав її стан, здавалася такою яскравою, що служниці з усміхом на устах захоплено дивилися на неї. Саме тоді в Західний флігель зайшов Юґірі. Він був також у сірому, тільки темнішого відтінку, вбранні, що дуже личило йому, з піднятими догори на знак жалоби стрічками головного убору. Від самого початку Юґірі щиро опікав дівчину, а вона не сторонилася його, вважаючи братом. І навіть тепер, вже знаючи всю правду, та все ж не бажаючи його відцуратися, вона, за давньою звичкою, говорила з ним без посередниці через штору за завісою.

Юґірі прийшов за дорученням Ґендзі, щоб передати їй листа від Імператора. Тамакадзура писала відповідь з такою щирістю і бездоганністю, що юнака знову почало вабити до неї, може ще сильніше, ніж того ранку після буревію, коли всупереч усім правилам він закохався в неї, і тепер, уже знаючи правду, не міг вгамувати почуттів.

«Боюся, що батько, навіть віддавши дівчину на службу в палац, не відмовиться остаточно від неї і, викликаючи неприязнь до неї серед улюблених жінок у садибі на Шостій лінії, поставить її у скрутне становище», — подумав Юґірі й, ледве вгамовуючи хвилювання, з незворушним виразом обличчя багатозначно сказав: «Я хотів би повідомити вам щось таке, про що нікому не можна розповідати. То що, починати?..» Служниці, що були неподалік дівчини, відступили у глибину покою і сховалися за ширмою.

Докладно й переконливо Юґірі взявся наставляти дівчину нібито від імені Ґендзі. Звернув її увагу на те, що через незвичайну прихильність Імператора до неї вона має поводитися вкрай обережно. Не знаючи, що йому відповісти, дівчина тільки нишком зітхала. А була вона така ніжна і зваблива, що Юґірі, більше не в змозі стриматися, зауважив: «Жалобне вбрання можна було зняти вже цього місяця, але досі не знайшлося сприятливого дня. Я чув, що на тринадцятий день намічено ваш виїзд у долину річки Камо для священного обмивання. Звичайно, і я хотів би вас супроводжувати».

«Боюся, що ваша участь може надати церемонії надмірної урочистості. А я не хотіла б привертати до себе зайвої уваги», — відповідала Тамакадзура. Вона була настільки обережною, що уникала навіть розголосу про причину своєї жалоби.

«Мені прикро, що ви намагаєтеся все приховати, — сказав Юґірі. — А от я не приховую суму з того приводу, що доведеться зняти жалобне вбрання, яке нагадує мені про дорогу моєму серцю людину. Та, далебі, я досі не можу зрозуміти, яким дивним чином ви пов’язані з нею? І якби на вас не було сірого вбрання, я ні про що не здогадався б...»

«Тим паче мені, нерозумній, ще важче все зрозуміти, але, повірте, цей темний колір болісно пронизує душу...» Її задумливіший, ніж звичайно, вигляд був сьогодні особливо прекрасним. Видно, зметикувавши, що кращого випадку не трапиться, Юґірі просунув під завісу принесену гілочку конопельника[200] й промовив: «Тож і ці квіти варті вашої уваги...»[201], але одразу не відпустив гілочки, а коли дівчина мимохіть простягла до неї руку, схопив її за рукав і притягнув до себе з такими словами:

«Видно, все ще не полишає надії...» — подумала дівчина невдоволено, але, вдаючи, ніби нічого не зрозуміла, відповіла, поволі відсуваючись у глибину покоїв:

А хіба можемо ми бути ближчими одне до одного, ніж тепер?»

Усміхнувшись, Юґірі відповів: «Гадаю, ви добре розумієте, що означає бути близьким, а що — далеким... Та, мабуть, ви не уявляєте собі, як розривається моє серце навіть тепер, коли я дізнався про бажання Імператора взяти вас до себе на почесну службу. Досі я мовчав, боячись, що ви сторонитиметеся мене, але сьогодні, не в змозі більше стримуватися, вирішив нарешті відкритися вам. Ви, напевне, знаєте про почуття до вас То-но цюдзьо[202] з дому міністра Двору. О, який же я був дурний, поглядаючи на його страждання з байдужістю стороннього спостерігача! Я зрозумів це лише тепер, коли сам опинився в його становищі. Я заздрю його нинішній незворушності, адже в нього з’явилася впевненість в тому, що тепер він ніколи не розлучиться з вами. О, як би я хотів бути на його місці! Принаймні пожалійте мене!» Він довго докучав їй своїми зізнаннями, але про це не писатиму, бо вони були досить нудними.

Пані Найсі-но камі[203], яку слова Юґірі вкрай збентежили, думала лише про те, як би швидше сховатися від нього. «Яка ви немилосердна! Але ж ви, напевне, знаєте, що я не здатний вчинити щось нерозважне», — образився Юґірі, але вже не міг зупинитися, тож Тамакадзура, вимовивши: «Ой, мені щось стало зле...», зникла в глибині покоїв, і йому нічого не залишалося, як піти, голосно зітхаючи.

А втім, дуже скоро Юґірі пошкодував про свій запал і в думках полинув до іншої, ще прекраснішої особи[204]. «Невже навіть її голосу я не зможу ніколи почути? — думав він, прямуючи в покої Великого міністра. — Хоча б через ширму...»

Вийшовши до сина, Ґендзі уважно вислухав його доповідь про розмову з Тамакадзурою. «Судячи з усього, вона не дуже то схильна до придворної служби, — зауважив він. — На превеликий жаль, могло статися ще й так, що принц Хьобукьо, людина вельми досвідчена в любовних справах, привернув її до себе палкими зізнаннями? А проте я думаю, що, побачивши Імператора під час виїзду в Охарано, вона не залишилася до нього байдужою. Жодна молода дівчина не відмовиться від придворної служби, якщо хоч мигцем його побачить. На це я і розраховував...»

«Однак я не знаю, яке становище якнайкраще відповідатиме її натурі. Та й чи зможе вона змагатися з Імператрицею або впливовою ньоґо Кокіден? Їй буде важко досягнути їхнього рівня, навіть якщо Імператор і зацікавиться нею. А ще треба пам’ятати, що принц Хьобукьо, палко закоханий у неї, буде вкрай незадоволений, якщо ви віддасте її в Імператорський палац навіть не як ньоґо, а просто як Найсі-но камі. Подейкують, ніби через це ваші братські стосунки з принцом можуть зіпсуватися», — сказав Юґірі з чисто дорослою розважливістю.

«Справді, у всьому цьому важко розібратися. От навіть Удайсьо[205] готовий звинуватити мене в тому, що йому не вдається схилити її на свій бік. Виходить, що, не залишивши людини в біді, я поводився нерозумно, бо врешті-решт сам у всьому виявився винним. Я не забув, як перед смертю її покійна мати щиро просила подбати про дочку, і дізнавшись, що дівчина живе в глушині без жодної батькової допомоги, пожалів її і взяв до себе. А тепер, коли я про неї потурбувався, міністр Двору також уже готовий визнати її», — сказав Ґендзі досить переконливо.

«Я впевнений, що вона стала б хорошою дружиною принцові, — провадив він далі. — Вона — людина жвавої вдачі, прекрасної зовнішності й досить розумна, щоб не допускати прикрих помилок. Гадаю, що їхній шлюб був би вельми вдалим. Водночас вона успішно впоралася б і з обов’язками придворної дами. Вона гарна собою, непогано вихована, кмітлива, прекрасно розбирається в обрядах і церемоніях. Імператор, напевно, був би задоволеним».

Оскільки Юґірі дуже хотів збагнути батькові наміри, тому сказав: «Люди поширюють хибне уявлення про ту рідкісну увагу, яку останнім часом ви приділяли її вихованню. Схоже, такої ж думки дотримується і міністр Двору, бо в такому ж дусі він начебто відповів Удайсьо, коли той попросив його посприяти в одруженні з дочкою».

Засміявшись, Ґендзі відповів: «Обидві сторони — і люди, і міністр Двору — помиляються. А от дівчина в будь-якому випадку має коритися батьківській волі, коли йдеться про придворну службу чи будь-що інше. Бо жінка в дитинстві підпорядковується батькові, в дорослому віці — чоловікові, а в старості — синові, а тому я не маю права порушувати заведений порядок і розпоряджатися її долею на свій розсуд».

«А ще кажуть, що міністр Двору захоплений вашою мудрістю і далекоглядністю у тому, що ви погодилися віддати дівчину на придворну службу, щоб насправді зберегти її для себе, бо її становище у вашому домі було б вельми двозначним серед жінок високого роду, що давно з вами живуть», — цілком серйозно сказав Юґірі.

«Шкода, якщо він справді в чомусь такому мене підозрює!» — подумав Ґендзі і, силувано усміхнувшись, відповів: «Я не очікував, що міністр Двору дійде до таких безглуздих припущень. Очевидно, він страждає надмірною підозрілістю. Однак сподіваюся, що невдовзі все якось уладнається. Бо все це чиста вигадка». Його здивування здавалося цілком щирим, але Юґірі не покидали сумніви.

Та й сам Ґендзі не знав, як виплутатися з цього становища. Адже якщо людська підозра справдиться, то це, напевне, матиме неприємні наслідки. І він вирішив, що головне — це якось переконати міністра Двору в чистоті своїх намірів, бо його прикро вразило, що той розгадав його таємні помисли, як, віддаючи свою вихованку в палац, насправді зберегти її для себе.

Невдовзі Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, зняла жалобне вбрання. «Дев’ятий місяць несприятливий для її приїзду в палац, тож треба дочекатися десятого», — доповів Ґендзі, й Імператор з нетерпінням чекав того дня. А тим часом її шанувальники, вельми ображені таким поворотом подій, благали своїх помічниць якось звести їх з дівчиною раніше, ніж вона стане служити в палаці. Але, на жаль, ті відповіли, що зробити це ще важче, ніж зупинити водоспад Йосіно[206].

Юґірі, турбуючись про те, що дівчина подумає про його мимовільне зізнання, тепер вирішив догоджати їй, як тільки міг, в усіх її потребах, поводячись стримано, з гідністю, без жодного натяку на ніжні почуття.

Рідні брати Тамакадзури, не маючи до неї доступу, з нетерпінням чекали того дня, коли вона нарешті переїде у палац і вони зможуть піклуватися про неї відкрито. «Яке в нього непостійне серце!» — дивувалися жінки, поглядали на То-но цюдзьо[207], який начебто геть-чисто забув про недавню пристрасть до дівчини, коли прийшов у садибу на Шостій лінії з дорученням від міністра Двору. Оскільки їхню спорідненість досі не було оприлюднено, Касіваґі, як і раніше, відвідував дівчину таємно. Тож і цього разу, передавши листа, він очікував відповіді в саду під багряником у місячному сяйві. Однак її ставлення до нього помітно змінилося: якщо раніше вона відмовлялася навіть читати його листи, то тепер веліла провести його до південної завіси. Щоправда, вона все ще не сміла розмовляти з ним сама і відповідала через служницю Сайсьо.

«Батько послав до вас саме мене, щоб безпосередньо передати важливе повідомлення. Та як я можу це зробити на такій відстані від вас? Хоч би яким низьким було моє становище, я знаю, що між нами існує нерозривний зв’язок. Може, я здамся вам, так би мовити, старомодним, але мушу сказати, що цілком покладаюся на ваше довір’я...» — сказав Касіваґі, невдоволений ставленням Тамакадзури до нього.

«Правду кажучи, я сама хотіла поговорити з вами про все, що відбулося за минулі роки, але останніми днями я занедужала так, що не можу встати з постелі. А ваші докори тільки переконують мене, що я вам чужа...» — відповіла вона йому відверто через служницю.

«Але чому ви не допускаєте мене навіть до ширми, за якою хворієте? А втім, може, ви й маєте рацію. Я справді сказав щось недоречне», — і, стишивши голос, Касіваґі передав дівчині батькове доручення. Поводився він не гірше за інших і справляв дуже приємне враження.

«Я не знаю подробиць про те, як саме відбуватиметься церемонія Вашого приїзду до палацу, — передавав Касіваґі дочці міністра Двору, — але гадаю, що Вам варто було б порадитися особисто зі мною. Однак, остерігаючись людських очей, я не можу Вас відвідати і поговорити з Вами, а тому переповнений тривожними передчуттями». А далі, звертаючись до пані Сайсьо, Касіваґі додав: «Я більше не посилатиму їй своїх дурних листів. Та мені стає щораз прикріше, що вона вдає, ніби не помічає моєї щирої відданості. Передусім мені не сподобалося, як вона прийняла мене сьогодні ввечері. Хіба не було б краще прийняти мене в Північних покоях, а якби ви не захотіли бути посередницею, я обмежився б служницею низького рангу. Ні, рідко хто поводиться так з рідним братом. Хай там що, а такі стосунки — дивина та й годі».

Зворушена скаргами Касіваґі, Сайсьо поспішила передати його слова Тамакадзурі. «Як ви кажете, я й справді боюся, що таке раптове визнання родинних стосунків може здатися людям підозрілим. Але якби ви знали, як мені гірко, гірше, ніж колись, що я досі не можу поділитися з вами всім, що назбиралося в душі за довгі роки життя далеко від столиці...»

Зніяковівши, Касіваґі довго роздумував, щоб нарешті сказати:

поскаржився він, хоча ніхто в цьому не був винен. На це Тамакадзура відповіла:

«Здається, моя пані досі не зрозуміла, що ви хотіли сказати їй своїми листами. Вона страшенно сором’язлива і надає дуже великого значення людським чуткам, тому й не зважується відповідати вам. Але я впевнена, що скоро все зміниться», — сказала Сайсьо. І вона не помилилася.

«О, я добре розумію, що ще не час вести тривалі розмови. Мені треба багато чого зробити для вашої пані, щоб показати їй свою щиру відданість», — погодився Касіваґі і встав, збираючись іти.

Місяць на прекрасному небі піднімався все вище і вище, і в його сяйві струнка постать Касіваґі, одягненого в носі, здавалася особливо витонченою. Звичайно, він не міг рівнятися з Юґірі з дому Великого міністра, але був по-своєму привабливим. «І чому це юнаки з цих двох родин такі красиві?» — захоплювалися жінки, вихваляючи молодиків понад усяку міру.

Касіваґі служив у Правій імператорській охороні другим за старшинством офіцером після Удайсьо[210], який часто викликав його до себе для обговорення делікатних справ й одночасно використовував його для сприяння через батька, міністра Двору, в одруженні з Тамакадзурою. Хіґекуро був порядною людиною, яку вважали майбутнім регентом, опікуном юного імператора. Словом, кращого зятя міністрові Двору знайти було б важко, але, побоюючись, що Ґендзі вже визначився з долею Тамакадзури, як Найсі-но камі, і не бажаючи протидіяти його задумам, він готовий був з цим примиритися. Хіґекуро був єдиноутробним братом матері принца-спадкоємця попереднього імператора Судзаку від його наложниці ньоґо Сьокьоден. Імператор ставився до нього з неменшою довірою, ніж до своїх двох міністрів — Лівого й Правого. Хіґекуро мав тоді років тридцять два-три. Його головна дружина, господиня Північних покоїв, старша дочка принца Сікібукьо, доводилася старшою сестрою пані Мурасакі. Вона була на кілька років старшою за чоловіка, і хоча не мала особливих вад, він чомусь називав її бабусею і тільки й думав, як би з нею розлучитися.

Мабуть, з цієї причини Ґендзі не був готовий віддати Тамакадзуру за Хіґекуро, бо вважав, що його вихованка заслуговує кращої долі. Хоча загалом Хіґекуро не вирізнявся надмірною легковажністю в любовних справах, але дівчина із Західного флігеля повністю опанувала його серцем. Оскільки від обізнаних людей Хіґекуро дізнався, що міністр Двору не проти того, щоб видати дочку за нього, а сама вона не має особливого бажання йти на придворну службу, то навіть усупереч опору Ґендзі спробував за посередництвом пані Бен діяти.

Настав дев’ятий місяць. Одного прекрасного ранку, коли на землю ліг перший іній, служниці, завжди готові догодити юній панні, крадькома принесли в її покої листи від її залицяльників. Сама вона їх не читала, а тільки слухала, як їх читають уголос. У листі Хіґекуро писав: «Я все ще думаю з надією про цей довгий місяць[211], та, дивлячись, як змінюється небо, щораз більше сумую...

Мабуть, Хіґекуро від Касіваґі дізнався, що, як тільки скінчиться довгий місяць, дівчина піде на службу в палац.

А от що написав принц Хьобукьо: «Я розумію, що немає ради і я не можу нічого змінити...

Мене втішатиме думка, що Ви знаєте про мої почуття...»

Лист принца був прив’язаний до тонкого стебла тростини, на його аркуші ще зберігся іній. Відповідним до цього стебла був і гонець.

Сахьое-но камі, син принца Сікібукьо, доводився братом пані Мурасакі. Часто буваючи в садибі Ґендзі, він одразу ді­знався про все, що там відбувається і, приголомшений новиною, поспішив висловити дівчині свої образи:

Різнокольорові аркуші паперу, безліч відтінків туші й ароматів — все це було по-своєму прекрасним. «О, як шкода, що дуже скоро ми вже не отримуватимемо таких листів!» — нарікали служниці.

А яку відповідь придумала Тамакадзура принцові Хьобукьо? Вона відповіла надзвичайно коротко:

Знаки, накреслені блідою тушшю, здалися принцу незвичайно промовистими. Всього кілька написаних слів, немов росинки, втішали принца надією, що дівчина не забула про нього. Чимало інших, зовсім невигадливих, листів, сповнених любовних нарікань, отримала тоді Тамакадзура й від інших залицяльників. Кажуть, що начебто обидва міністри визнали її поведінку зразком, якого мала б дотримуватися будь-яка жінка.