Повість про Ґендзі. Книга 2

Низка перлин

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 34—35 років

Юґао, «Вечірнє лице», покійна кохана Ґендзі

Укон, служниця Юґао, потім Ґендзі

Мурасакі, пані із Західного флігеля, 26—27 років, дружина Ґендзі

Тамакадзура, дівчина із Цукусі, панночка із Західного флігеля, 20—21 рік, дочка Юґао і То-но цюдзьо

Ханацірусато, пані зі Східної садиби, кохана Ґендзі

Юґірі, Цюдзьо, 13—14 років, син Ґендзі та Аої

Суецумухана, «Шафран», дочка принца Хітаці

Уцусемі, вдова намісника Хітаці

Хоча відтоді, як раптово, немов роси на пелюстках «вечірнього лиця», не стало Юґао, минуло багато місяців і років, Ґендзі нітрохи про неї не забував. Чимало жінок різної вроди і вдачі він зустрічав згодом, але щоразу його невідступно переслідувала сповнена жалю думка: «Якби-то вона була жива!»

Укон, її колишню служницю, яка особливими здібностями не вирізнялася, Ґендзі взяв під свою опіку, бо вона нагадувала йому про покійну Юґао. Як одна з найстаріших служниць, вона й досі прислуговувала в його домі. Вирушаючи в Сума на вигнання, він передав своїх людей Мурасакі, пані із Західного флігеля, тож відтоді Укон залишилася у неї. Мурасакі полюбила її за добрий, лагідний характер, але та й досі не переставала сумувати за покійною. «Якби моя пані була жива, — думала Укон, — то здобула б не менше прихильності, ніж, скажімо, особа з Акасі. Оскільки наш пан настільки великодушний, що не залишає напризволяще навіть тих жінок, до яких ніколи не мав глибоких почуттів, то моя пані, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».

Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.

Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» — думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі...» — перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі — погана прикмета.

Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива... Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину...» — і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині...»[34] — дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.

згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «...ніколи не забуду...»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.

А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.

Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася по­всюди, й місцеві залицяльники почали засипати її листами, але недовірлива і невдоволена годувальниця не хотіла про них чути й поширила серед людей таку відповідь: «На виду вона не гірша за інших, але має одну дуже велику ваду, тож я вирішила нікому її не показувати, а постригти в монахині й, поки живу, тримати при собі». І відразу тоді люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покійного Дадзай-но сьоні — каліка! Як жаль!» Від таких слів годувальниці бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю і повідомити про неї батькові? Коли вона була маленькою, він, напевне, бавив її, то, може, і тепер не залишить напризволяще?» — казала вона, вимолюючи у богів і будд допомогу.

А тим часом дочки і сини годувальниці, встигнувши ви­йти заміж та одружитися, осіли на цій землі, і хоча їхня мати мріяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою і недосяжнішою. Поступово пізнаючи навколишній світ і відчуваючи, яка в неї гірка доля, дівчина тричі на рік дотримувалася великого посту з надією на краще майбутнє. До двадцяти років її краса досягла такого розквіту, що було жаль, якби вона пропала в цій глушині.

Сім’я годувальниці жила тепер у провінції Хідзен. Місцеві юнаки з усіх хоч трохи відомих родин, почувши про красу внучки покійного Дадзай-но сьоні, безперестанку докучали годувальниці численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ґен, що належав до могутнього роду з провінції Хіґо і користувався в цій місцевості великим впливом. Попри свій неотесаний норов Тайфу-но ґен мав славу шанувальника прекрасного, який мріяв оточити себе жінками-красунями. Тому, почувши про дівчину, поспішив написати годувальниці: «Хоч би який в неї був ґандж, я готовий заплющити на все очі й узяти її за дружину». Така його настирливість годувальниці не сподобалась і вона відповіла: «Ні, ні, про це не може бути й мови! Внучка вирішила стати монахинею». Незадоволений відповіддю Тайфу-но ґен особисто приїхав у Хідзен. Покликавши до себе синів покійного Дадзай-но сьоні, він узявся вмовляти їх: «Якщо ви виконаєте моє прохання, то я так само обіцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двоє молодших синів. «Спочатку нам було шкода віддавати її за людину низького походження, але такого надійного покровителя, як пан Тайфу-но ґен, ми не знайдемо... А от якщо він розгнівається, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася... Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?... Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», — лякали молодші сини годувальницю і сестер.

Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару... А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде...»

Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, — можливо, виною тому була упередженість годувальниці, — справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].

Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, — сказав Тайфу-но ґен, — то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки — це надто велика честь для мене... Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю...» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить... Просто в мене серце розривається від жалю...» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» — хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни — несприятливий день для одруження.

На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:

Видно, цей вірш мені удався...» — додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.

Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:

«Стривайте! Що ви хочете сказати?» — запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів...» — пояснили вони. «О, справді... — кивнув Тайфу-но ґен. — Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», — сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.

Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», — сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, — з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, — яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.

Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:

відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.

Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? — раптом сказав хтось із веслярів. — Ззаду наче летить якесь маленьке човенце...». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», — думала годувальниця.

Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» — і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проник­ливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі...» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину...» «Що ж вони тепер роблять? — думав він. — Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей...»[41] — вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» — думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.

Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє — були вкриті туманом.

І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! — заспокоював її Буґо-но суке. — Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».

І Буґо-но суке таки вмовив панночку піти на прощу до святилища Хацімана. Дізнавшись у тамтешньої людини, що в святилищі досі служить монах, один з п’яти верховних його служителів, що добре знав його покійного батька Дадзай-но сьоні, він закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку під час прощі. Потім Буґо-но суке послав її помолитися до буддійського храму в Хацусе. «Навіть у Морокосі[43] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодійною силою, — сказав він, — тим паче вона не обійде своєю милістю нашу панну, яка прожила довгі роки в глухій провінції нашої країни». Було вирішено, що заради такої милості дівчина піде туди пішки, і вона, хоч і не звикла до таких випробувань, таки послухалась і подалася до храму. «За які злочини в попередньому житті я мушу поневірятися в цьому світі? Якщо моя мати покинула цей світ, то пожалій мене і відведи до неї! — благала вона богиню Каннон. — Якщо ж вона ще жива, то покажи її мені!» Хоча дівчина зовсім не пам’ятала матері і не уявляла собі її обличчя, проте щоразу, коли їй ставало особливо сумно, зітхала: «От якби матінка була зі мною!» Виснажена довгим шляхом, вона так ослабла, що, коли на четвертий день на варту Змії[44] прочани насилу дісталися до місцевості під назвою Цубаіці, вона, остаточно знесилівши, почувалася мало не мертвою.

Хоча прочани пройшли не дуже довгу відстань і раз у раз перепочивали, але панна так змучилася, що вже ледве переставляла ноги, а тому не було іншої ради, як зупинитися на нічліг у Цубаіці. Крім Буґо-но суке, їх супроводжували два охоронці з луками і троє чи четверо слуг. Жінок всього було троє, всі в дорожньому вбранні, обслуговували їх дві підстаркуваті служниці. Поки подорожні, не привертаючи до себе уваги, готували лампади для богині Каннон, зовсім смеркло. Але повернувся монах, господар заїзду, і невдоволено забурчав: «Я чекаю гостей. А сюди зайшли якісь чужі люди й хазяйнують, як їм хочеться...» І саме тоді справді з’явилися інші прочани. Судячи з усього, вони також подорожували пішки. Серед прибульців були дві начебто родовиті пані та чимало слуг і служниць. Четверо чи п’ятеро чоловіків, одягнених скромно, але зі смаком, вели на поводу коней. Монах, господар заїзду, заклопотаний тим, щоб обов’язково розмістити нових прочан, ходив нервово по кімнатах, чухаючи потилицю. Супутники Буґо-но суке почувалися незручно перед ним, але вже не мали сили перебиратися кудись інде, а тому чоловіки прилаштувалися в одному кутку задньої кімнати, жінки — в іншому, а панна відгородилася ширмою.

Нові прочани, судячи з їхнього вигляду, також не були людьми високого рангу. Поводилися вкрай тихо, намагаючись допомагати одне одному. І от виявилося, що серед них була Укон, яка не переставала оплакувати розлуку з Юґао, матір’ю панночки. Навіть тепер, після стількох років служби в садибі Ґендзі на Шостій лінії, вона, пригнічена невизначеністю свого становища, часто бувала в Хацусе. Хоч вона звикла до пішої ходи, але цього разу, навіть без зайвих речей при собі, таки втомилась і прилягла відпочити. І саме тоді до ширми, що стояла неподалік, підійшов Буґо-но суке з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи їжу для панни.

«Передайте це панні, — попросив він. — Шкода тільки, що у нас немає столика». Почувши такі слова, Укон здогадалася, що особа за ширмою вищого, ніж вона, рангу й крадькома зиркнула у щілину завіси коло себе. Обличчя чоловіка, якого вона побачила, здалося їй знайомим, але хто він насправді, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер він був товстий, із засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Відтоді минуло стільки років, то хіба вона могла його відразу впізнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» — гукнув чоловік, і Укон, побачивши жінку, до якої той звертався, зрозуміла, що знає також і її. Згадавши, що то була служниця покійної, яка довго жила з нею і навіть супроводжувала її до тієї таємної оселі, Укон подумала, наче все це їй сниться.

Вона дуже хотіла розгледіти, хто ховається за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, — вирішила нарешті Укон. — А той чоловік, напевне, Хьотода[45], як колись його називали. Може, з ними і дочка покійної?» Не в змозі більше терпіти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не відразу. Укон навіть розсердилася на неї, хоча й несправедливо. Та ось нарешті з’явилася Сандзьо. «Нічого не розумію! Хіба столична пані може знати мене, служницю, що років двадцять прожила на Цукусі? Напевне, ви плутаєте мене з кимось», — сказала вона й підійшла до Укон. На Сандзьо було провінційне темно-червоне спіднє вбрання, а поверх нього — тонка шовкова накидка. Вона сильно розповніла за минулі роки, і Укон мимоволі зніяковіла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивіться на мене, впізнаєте?» — спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неї, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звідки ви сюди прибули? А пані з вами?» — і вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дівчиною, і перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажіть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекі?» — питала вона, не згадуючи тільки про їхню колишню господиню[46]. «Всі, всі з нами. І панна також. Вона вже зовсім доросла. Треба розповісти про все годувальниці!» — сказала Сандзьо і пішла.

Усіх приголомшила така несподівана новина.

«Ой, мені здається, наче все це сон... Невже я нарешті побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» — проказала годувальниця, поспішаючи до Укон. Відсунувши ширму, яка їх розділяла, жінки спочатку не могли й слова вимовити, тільки мовчки плакали, радіючи, що колишньої відчуженості наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далі: «Що сталось з моєю господинею? Всі ці роки я молила богів і будд, щоб хоч уві сні мені відкрили, де вона тепер, але в той далекий край навіть вітер не доносив жодних звісток, тож відчай не полишав мене ні на мить. Шкода, що мені, старій, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважає перейти в інший світ і не дозволяє мені склепити очей». Хоча, вислухавши годувальницю, Укон подумала, що відкрити їй правду тепер ще важче, ніж колись давно, але все-таки сказала: «Ой, та чи варто зараз про це говорити? Пані давно вже немає на цьому світі...» І відразу всі троє розплакалися, ледве стримуючи ридання.

А коли смеркло, слуги, приготувавши світильники, нагадали прочанам, що пора вирушати до храму, і схвильованим жінкам довелось розлучатися. «Може, підемо разом?» — запитала Укон, але годувальниця відмовилася, подумавши, що її супутники не зрозуміють такої поведінки, тим паче що й Буґо-но суке нічого про це не знав. А тому обидва гурти прочан вийшли з дому без особливих церемоній кожен окремо. Крадькома поглядаючи на супутниць годувальниці, Укон помітила попереду інших одну чарівну особу, вельми скромно одягнену. Крізь її тонке вбрання, яке зазвичай носять четвертого місяця, просвічувало пишне волосся. І Укон відчула, як її серце защеміло від жалю.

Вона звикла багато ходити пішки, тож першою дісталася до храму. Решта прочан, підтримуючи втомлену панну, прийшли, коли нічна служба вже почалася. В храмі було шумно і багатолюдно. Укон зайняла місце праворуч від фігури Каннон. Для дівчини та її супутників, які, очевидно, не мали близьких знайомих серед священників храму, виділили найвіддаленіші місця в його західній частині. «Мабуть, вам все-таки краще перейти сюди», — запропонувала Укон, і годувальниця, залишивши чоловіків і стисло пояснивши Буґо-но суке, в чому річ, перевела панну до неї. «Хоча я низького роду, але маю щастя служити в домі Великого міністра[47], — сказала Укон, звертаючись до годувальниці, — а тому в дорозі я без жодного почту не боюся, що хтось мене скривдить. Та було би прикро, якби у такому місці знайшлися погані люди, готові познущатися з таких провінціалів, як панночка». Укон дуже кортіло поговорити з дівчиною, але раптом гучні голоси прочан, і вона також почала подумки волати до богині Каннон. Колись Укон завжди просила допомогти їй розшукати дочку господині, а тепер, коли її бажання сповнилося, вона благала, щоб Великий міністр прийняв дівчину та подбав про її майбутнє.

У храмі серед прочан різних провінцій була й головна дружина намісника тутешньої провінції Ямато. Її величний вигляд і пишний почет викликав заздрість у Сандзьо, і вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тільки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайні, то хоч намісника цієї провінції. Тоді й таким, як Сандзьо, всміхнеться щастя, а я постараюся віддячити тобі...» Так молилась вона, приклавши обидві долоні до чола.

Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсім провінціалкою? Невже не пам’ятаєш, яким впливом користувався в світі пан То-но цюдзьо? А тепер він міністр Двору, який управляє країною на свій розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провінційного намісника?» «Та постривайте! Дайте мені спокій з міністрами! Той почет, з яким виїжджала дружина Дадзай-но дайні до храму Сімідзу поклонитися Каннон, набагато пишніший, ніж в Імператора!» — і Сандзьо не переставала відбивати поклони, притуливши долоні до чола.

Прочани з Цукусі мали намір провести в Хацусе три дні. Укон не хотіла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дівчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кілька днів.

Знаючи, що цей монах добре вміє складати письмові молитви, Укон, як і колись раніше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусі: «Напишіть, як завжди, на ім’я пані Фудзівара-но Рурі[48]. Моліться ревно, прошу вас. Нарешті я розшукала цю особу, а тому хотіла б замовити молебень подяки». «Яка радість! Видно, недарма я так невтомно молився!» — втішився монах.

Всю ніч, не вгаваючи, у храмі правилися служби. А коли розвидніло, Укон зайшла в келію знайомого монаха, щоб спокійно поговорити з годувальницею про панну. Дівчина, соромлячись змученого вигляду і вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсім випадково я потрапила на службу в один із найпочесніших столичних домів, і хоча бачила багатьох вродливих жінок, але довгий час вважала, що ніхто з них не може зрівнятися з дружиною Великого міністра[49]. Та от недавно у неї з’явилася вихованка, яка справді перевершує її красою. І немає в цьому нічого дивного, якщо вона дочка такого батька, який ніжно дбає про її виховання. Однак наша панночка, навіть у цьому скромному вбранні, не гірша за неї, що мене дуже тішить. Пан міністр ще за життя свого батька мав змогу зустрічатися з жінками найвищих рангів, не кажучи вже про простих придворних дам. Так от він казав, що серед них справжніми красунями можна назвати лише двох — покійну Імператрицю-дружину[50] і його юну вихованку[51]. Щоправда, мені важко про це судити, бо Імператриці-дружини я ніколи не бачила, а якою буде юна дочка в майбутньому, зараз можна лише гадати. А тому в моїх очах дружину Великого міністра нема з ким порівнювати. Здається, що й сам він такої думки, просто не хоче говорити про це вголос. Я не раз чула, як він жартував: «Для мене надто велика честь, що ви — моя дружина». О, справді, як подивлюся на цю пару, то здається, наче сама молодшаю. «Такої краси ніде більше не зустріну», — завжди думала я, дивлячись на них, але тепер бачу, що помилялася, адже все в цьому світі має межі, і навіть у найвродливішої красуні немає сяйва над головою, а тому я впевнена, що наша панна перевершить багатьох», — сказала Укон, з усміхом дивлячись на дівчину, а стара годувальниця, зрадівши, відповіла: «І от таку красу ми могли поховати в провінційній глушині. Я так жаліла її, та водночас журилася, що кинула рідний дім, усе господарство, розлучилася з дітьми, які служили мені опорою, і поспішила сюди, в столицю, яка за ці роки стала мені зовсім чужою. Допоможіть їй якомога швидше вибитися в люди. Адже той, хто прислуговує в шляхетних родинах, може мати надійні зв’язки. Постарайтеся повідомити про неї її батька і домогтися, щоб він визнав її». Засоромившись, дівчина відвернулася.

«Хоча я низького стану, але родина Великого міністра користується моїми дрібними послугами... І от одного разу, коли я зітхала: «Що сталося з малою панною?» — господар сказав: «Я також хотів би її розшукати, отож якщо дійдуть до вас якісь чутки... » — згадала Укон. «Звичайно, Великий міністр — знатна людина, але вже має дружину високого роду. Мабуть, краще спочатку повідомити про панночку її батькові, міністрові Двору», — порадила годувальниця, і Укон розповіла їй про останні дні її пані[52].

«Великий міністр так і не міг забути про свою непоправну втрату. Не раз зізнавався мені, що дочка була б йому спогадом про покійну матір. Власних дітей у нього небагато, і він був готовий взяти її до себе, оголосивши людям, що це його рідна дочка, яку недавно розшукав, — вела далі Укон. — Однак у той час я була молода і недосвідчена, багато що мене стримувало[53], тож я так і не посміла навідатися до вас. А вашого чоловіка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дад­зай-но сьоні на Цукусі, він перед від’їздом приходив засвідчити свою повагу панові міністру, але поговорити з ним я так і не змогла. Я сподівалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятій лінії, де цвіли квіти «вечірнє лице»... Який жах! Виявляється, вона мало не стала звичайною провінціалкою!» Цілий день вони згадували про минуле, молилися і читали сутри.

З келії високо в горах було видно натовпи прочан, які прямували до храму. Внизу протікала річка Хацусе.

Видно, недарма я молилася...» — сказала Укон, а дівчина відповіла:

По її щоках текли сльози, які, однак, не зменшували її чарівності.

«Попри вроджену красу життя дівчини в провінції могло завдати їй шкоди так само, як подряпина на перлині. Тож можна лише уявити, скільки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дівчина стала такою бездоганною!» — подумки дивувалася Укон. Якщо покійна мати Юґао вражала майже дитячою сором’язливістю і лагідною вдачею, то в красі її дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навіть подумала, що Цукусі не така вже й дика місцевість, але не могла зрозуміти, чому всі інші знайомі, які будь-коли поверталися звідти, залишалися незмінними провінціалами.

Коли стемніло, жінки повернулися в храм і весь наступний день провели в молитвах. Відчуваючи всім тілом холод, який приносив осінній вітер з далекої долини, годувальниця, схвильована зустріччю з Укон, не переставала думати про майбутнє панночки. Досі вона сумнівалася, чи зможе знайти їй гідне місце у столиці, але, дізнавшись від Укон, що її батько, міністр Двору, однаково дбає про своїх дітей, незалежно від рангу їхніх матерів, впевнилася, що і цю билину він не обійде увагою. Дорогою з храму жінки розповіли одна одній, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостій лінії, тобто недалеко від того місця, де зупинилася годувальниця зі своїми супутниками, сподівалася, що зможе підтримувати з нею надійний зв’язок.

Укон відразу поспішила в садибу Великого міністра, сподіваючись при нагоді розповісти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’їхала в надзвичайно просторий двір, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, відчула свою незначущість на тлі величної садиби. Ніч вона провела в своєму покої, сповнена болісних сумнівів, а наступного ранку її покликала до себе пані Мурасакі. Для неї це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостій лінії повернулися з дому багато інших жінок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий міністр Ґендзі, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сім днів, як я виїхала звідси, але нічого особливого зі мною не трапилося. От тільки в горах зустріла одну дорогу мені людину...» — відповіла Укон.

«Кого?» — запитав Ґендзі, але Укон вагалася з відповіддю. Вона побоювалася, що Мурасакі докорятиме їй за те, що спочатку розповіла цю новину чоловікові, неначе якусь таємницю, коли та пізніше про все дізнається. «Гаразд, я вам зараз розповім...» — все-таки почала вона, але несподівано зайшли служниці, й розмова урвалася.

Коли запалили світильники, картина того, як Ґендзі й Мурасакі сидять поруч за тихою розмовою, справляла не­зрівнянне враження. Мурасакі сповнилося тоді років два­дцять сім чи двадцять вісім, а її краса досягла повного розквіту. Минуло лише кілька днів, як Укон її не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснішою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як і Мурасакі, але, напевне, то була гра уяви, бо ніхто не міг зрівнятися з дружиною Ґендзі. «Видно відразу різницю між вродливою жінкою, якій пощастило, і тією, якій не пощастило», — подумала Укон.

Сказавши, що лягає спати, Ґендзі покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жінкам не до вподоби такі обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумітися», — мовив він, і служниці тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивні жарти?» — «А втім, надмірна дружба між давніми знайомими може викликати підозру в нашої господині. Тож нам треба остерігатися», — усміхаючись, сказав Ґендзі, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнім часом. Тепер, коли Ґендзі не був надто обтяжений державними справами і мав досить багато часу для власних розваг, він жартував з жінками, навіть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивідати, що в них на душі.

«То кого ж ви там зустріли? Може, познайомилися із відомим монахом і привезли його до столиці?»

«О, як ви могли таке подумати? Ні, я знайшла дочку Юґао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечірнього лиця»...»

«О, це справді була дуже сумна історія! То де ж вона досі перебувала?» — запитав Ґендзі, а Укон, не наважуючись відкрити йому всю правду, відповіла: «Дуже далеко звідси, в гірському селищі... З нею були деякі колишні слуги. Ми довго згадували про минулі сумні часи...»

«Ну, добре, але про це розповісте потім, наодинці...» — спробував він зупинити Укон, але Мурасакі, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпні! Я все одно нічого не чую, бо хочу спати», — і затулила вуха рукавами.

«І яка вона на виду? Не гірша від матері?» — запитав Ґендзі, а Укон відповіла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодості, але вона таки виросла справжньою красунею».

«Цікаво... На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»

«Та що ви, звичайно, ні».

«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про її красу не хвилюватися», — промовив він з таким виглядом, ніби йшлося про його власну дочку.

Невдовзі після цієї розмови Ґендзі покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинці. «А чи не могли б ви привезти її до мене? Вже багато років я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, і дуже радий, що вона нарешті знайшлася. Тільки от прикро, що досі я з нею не зустрівся. А от сповіщати про неї її батькові[55] навряд чи варто. В його домі чимало своїх дітей, з якими він має багато клопоту, тож їй з її непевним становищем буде важко до них пристосуватися і вибитися в люди. Я ж маю мало дітей і можу сказати, що випадково знайшлася ще одна дочка. Я дам їй таке виховання, що через неї втратять спокій всі столичні гульвіси», — сказав Ґендзі на превелику радість Укон.

«Я зроблю все, як ви кажете. А міністрові Двору ніхто, крім вас, не зможе розповісти таємниці. І якщо на пам’ять про матір, що передчасно покинула цей світ, ви потурбуєтеся про майбутнє її дочки, то частково зменшите свою провину...» — сказала Укон.

«Невже ви мене в чомусь звинувачуєте? — насилу всміхнувся Ґендзі, й на його очах блиснули сльози. — Усі ці роки я постійно думав про те, як, на жаль, раптово обірвалася зустріч з нею. Серед жінок у садибі на Шостій лінії немає жодної, яка вабила б мене так само, як ваша пані. Всі вони мали досить багато часу, щоб переконатися в моїй вірності, крім неї, що, передчасно покинувши цей світ, тільки вас залишила мені на пам’ять. Про неї я не забуваю ні на мить, тож якщо приведете сюди її дочку, буду щасливий, що сповнилося моє заповітне бажання...» І Ґендзі написав дівчині листа. Згадавши, якою прикрою була для нього зустріч з Ханацірусато, він побоювався, що й цього разу його чекає жорстоке розчарування, бо роки, які вона провела в глушині, напевне, залишили слід на її вихованні та зовнішності. А тому насамперед він захотів побачити, яку відповідь вона дасть. Його лист був, як і годиться в таких випадках, зразково-поважним з такими словами наприкінці:

З цим листом вирушила сама Укон, яка переказала панночці все, що сказав Ґендзі. Крім листа, вона привезла подарунки — вбрання для дівчини та її служниць. Очевидно, він розповів про все Мурасакі, яка допомогла йому порадами, що і якого крою та забарвлення вибрати з Високого імператорського гардеробу, чим, звісно, вельми вразила годувальницю та її провінційних супутниць.

«Я була б набагато щасливіша, якби такий лист хоч би для годиться прийшов від рідного батька, а так навіть не уявляю собі, як переїду в дім зовсім чужої людини», — сказала засмучена дівчина, але Укон, разом з іншими жінками, переконала її погодитися на такий крок. Мовляв, якщо вона переїде в дім Ґендзі, то займе там гідне місце, і тоді її батько, напевне, дізнається про неї. Адже батьків з дітьми пов’язує нерозривний зв’язок. «Ось Укон, приміром, особа зовсім незначна, а хіба будди і боги не почули її молитов і не допомогли зустрітися з вами? А вже вам тим паче не треба хвилюватися. Неодмінно трапиться сприятлива нагода і тоді... — умовляли дівчину служниці й передусім наполягали, щоб та написала відповідь. І хоча вона соромилася видатися в очах Великого міністра своїм листом жалюгідною провінціалкою, але нарешті на поданому їй пропахченому китайському папері написала:

Її ще не усталений, юний почерк з тонкими знаками відзначався благородство, яке справляло приємне враження, а тому Ґендзі відразу заспокоївся.

Тепер він задумався над тим, куди поселити панну. У південній частині будинку, де жила Мурасакі, не залишилося жодного вільного флігеля. Там завжди панувало пожвавлення і юрмилися люди. Придатнішими здавалися покої Імператриці-дружини, де зазвичай було тихо і спокійно, але там дівчину могли сприйняти як одну із служниць. Врешті-решт Ґендзі вирішив, заздалегідь перенісши збірку книжок в інше місце, поселити її в західному флігелі північно-східної частини будинку, де жила добродушна і привітна Ханацірусато, з якою, на його думку, дівчина легко порозуміється.

Тоді ж Ґендзі вперше розповів дружині ту давню історію, а вона не забула дорікнути йому, що так довго не відкривав їй цієї таємниці. «Годі вам ображатися! Не думаю, щоб хтось інший з власної волі відкрився б, навіть якби йшлося про живу людину. А от те, що в цьому випадку я нічого не приховую, тільки свідчить про моє особливе ставлення до вас... — сказав він і тяжко зітхнув, певно, згадавши покійну Юґао. — Перед моїми очима пройшло чимало жіночих доль, та й на власному досвіді я переконався, що всі вони, навіть ті, хто не має особливо глибоких почуттів до чоловіка, схильні ревнувати. І хоча я намагався стримувати свій запальний норов, але все-таки зблизився з багатьма жінками, серед яких покійна займала в моєму серці особливе місце і, якби вона жила, я дбав би про неї так само, як про пані з Північних покоїв[58]. Кожна людина має свої переваги і свої вади. І хоча її не можна було вважати блискучою співрозмовницею, але ніжності й витонченості їй не бракувало...»

«І все-таки я не вірю, що ви ставилися б до неї так само, як до пані Акасі», — зауважила пані Мурасакі. В її серці зринула колишня неприязнь до господині Північних покоїв, але, глянувши на дочку господині, чарівну дівчину, що простодушно прислухалася до їхньої розмови, вона мимоволі пом’якшала. «Чи варто дивуватися тому, що він такий прихильний до її матері?» — подумала вона.

Усе, про що йшла мова, відбувалося протягом дев’ятого місяця. Переїзд панночки не був простою справою. Спочатку Ґендзі велів підшукати миловидих дівчат і молодих служниць. На Цукусі годувальниця зуміла, використовуючи давні зв’язки, створити для своєї панни цілком пристойну прислугу із занесених гіркою долею в ці землі столичних жінок. Однак від’їзд у столицю був настільки раптовим, що ті залишилися у провінції, а панна опинилася без служниць. На щастя, столиця велика, і вуличні перекупки досить швидко знайшли жінок, готових вступити на службу. Годувальниця нікому не відкривала таємниці своєї панни. Спочатку дівчину нишком перевезли в будинок Укон на П’ятій лінії, де остаточно підібрали для неї прислугу й підготували вбрання. І тільки десятого місяця вона переїхала на Шосту лінію, в садибу Ґендзі.

Міністр Ґендзі віддав її під опіку Ханацірусато, мешканки східної частини будинку. «Жінка, яку я колись любив, розчарована моєю ненадійністю, залишила столицю й оселилася в гірській глушині, — пояснив він їй. — І була у нас маленька дочка, яку я таємно розшукував всі ці роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсім дорослою, я випадково дізнався, де вона ховається, і вирішив забрати її до себе. Її матері давно вже немає в живих. Хоча під вашою опікою вже перебуває Цюдзьо[59], я сподіваюся, ви подбаєте й про неї. Досі вона виховувалася в глушині, і в її манерах, напевне, чимало провінційного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».

«А я про це нічого й не знала. Яка радість! Адже вас завжди засмучувало те, що маєте тільки одну дочку», — щиро втішилася Ханацірусато. «Її мати була надзвичайно лагідна і сердечна, от я і подумав, що можу довірити її вам...» «Я не маю багато клопоту з підопічним юнаком, тож вільний час для дівчини знайду. Буду вельми рада...» — відповіла жінка. А домашні, які не знали, що Ґендзі вважає панночку своєю дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан відшукав цього разу? Що за дивна схильність повертатися до давніх зв’язків?»

Переїздила дівчина трьома каретами. У зовнішньому вигляді її супроводу завдяки участі Укон не було нічого провінційного. Від Ґендзі принесли подарунки: візерунчастий шовк і багато чого іншого.

Того ж вечора Великий міністр відвідав новоприбулу панночку. Звичайно, всі жінки — такі, як Хьобу-но кімі — чули про блискучого Ґендзі, але, провівши стільки років далеко від столиці, навіть не уявляли собі його образу, і тепер, припавши до щілин у ширмах і завісах, страшенно вражені його красою, жадібно розглядали його постать, освітлену тьмяним вогнем світильника.

Коли Укон відчинила для нього бічні двері, Ґендзі, усміхаючись, сказав : «О, людина, яка входить через ці двері, мала б відчувати щось особливе», — і сів на приготоване для нього сидіння в передніх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освітлення може розбудити в серці легковажні думки. Я чув, начебто ви хотіли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» — звернувся він до дівчини, трохи відсунувши завісу.

Зовсім розгубившись, вона відвернулася, але Ґендзі, вмить переконавшись в її надзвичайній миловидності, сказав: «Запаліть світильники яскравіше. Бо в цій напівтемряві є щось багатозначне ...» Укон, підтягнувши ґніт, підсунула світильник до дівчини.

«Чого ви такі сором’язливі? — усміхнувся Ґендзі і в чарівному обличчі дівчини впізнав риси її матері. Він розмовляв з нею просто, без церемоній, немов її справжній батько. — Усі ці роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволі запитую себе: «Невже це сон?» — і думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навіть не можу сказати вам усього, що в мене на душі...» — і він витер сльози. Спогади справді були сумними. Підрахувавши, скільки дівчині років, він сказав: «Навряд чи який-небудь інший батько був так довго розлучений зі своєю дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гірка доля! Але ви вже не маленька дитина, і ніщо вам не заважає спокійно розповісти свою і вислухати мою історію про все, що сталося за ці роки». Та на цей докір, зовсім зніяковівши, дівчина не могла відповісти ані слова.

«Після того як мене, маленьку дитину, яка навіть не вміла ходити, відвезли у далеку провінцію, час промайнув швидко, немов короткий сон...» — тихо сказала вона нарешті своїм юним голосом, дуже схожим на колишній материн. «А її відповідь дуже розумна», — подумав Ґендзі і, всміхнувшись, відповів: «Мабуть, ніхто, крім мене, не зрозуміє, як тяжко довелося вам поневірятися...» А потім, віддавши Укон відповідні вказівки, він вийшов.

Дівчина справила на нього приємне враження, і, зраділий, він розповів про неї дружині. «Оскільки всі ці роки вона виростала в глухій провінції, то я побоювався, що вона матиме жалюгідний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гідністю, перед якою мені самому стає ніяково. Отож я не приховуватиму таємниці її перебування у нас і тим заохочу таких гульвіс, як принц Хьобукьо, навідуватися в нашу садибу. Адже раніше тут не було юних дівчат, які могли б їх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхність, коли ми про неї якнайкраще потурбуємося...»

«Ви — дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацікавити залицяльників», — дорікнула йому Мурасакі. «Якби я колись був таким досвідченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодів би вашим серцем лише після перемоги над суперниками», — сміючись, відповів Ґендзі, й Мурасакі зашарілася своїм юним і чарівним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, він нашвидкуруч вивів на аркуші паперу:

«От несподіванка!» — промовив він ніби сам до себе. «Схоже, дівчина — жива пам’ять про жінку, яку він, напевне, глибоко любив», — подумала Мурасакі.

Ґендзі розповів про свою нову дочку також Юґірі, порадивши йому заприязнитися з панночкою, і той відразу навідався до неї. «Хоча я не є дуже помітною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді...» — сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.

Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди — Ґендзі та Юґірі — були настільки приязними і прекрасними, що тепер і Сандзьо вважала Дадзай-но дайні нікчемою. А про войовничого Тайфу-но ґена вона згадувала з жахом. І сама дівчина, і Укон відчували, що в усьому зобов’язані рідкісній вірності Буґо-но суке. Розуміючи, що без сторонньої допомоги панні буде незручно жити, Ґендзі підібрав для неї службовців Домашньої управи і дав їм відповідні доручення. Буґо-но суке став одним з таких службовців. Довгих років, проведених у провінційній глушині, наче й не було. Він уважав для себе великою честю те, що міг у будь-який час дня і ночі заходити в садибу Ґендзі, давати розпорядження слугам й наглядати за їхнім виконанням. Про таке він не смів колись і мріяти. А ще не міг сподіватися, що Великий міністр настільки щиро турбуватиметься про них, прибульців з далекої провінції.

Наприкінці року Ґендзі подбав про оздоблення покоїв панночки та святкове вбрання для її служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча він не бачив вад в її зовнішності, але разом з тим побоювався, що провінційне виховання вплинуло на її смаки. А тому, щоб уникнути несподіванок, ретельно оглянув одяг різноманітних покроїв та відтінків, який пошили для неї найкращі майстри. «О, як багато вбрання! — сказав він дружині. — Треба розділити його справедливо, щоб ніхто не ображався». Мурасакі веліла принести одяг з Високого імператорського гардеробу, а також з власних покоїв, і все це розкласти перед Ґендзі. Він був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравістю і свіжістю барв та їхнім вишуканим поєднанням. Переглянувши шовки, доставлені з різних майстерень, і вибравши темно-бузкові та червоні, Ґендзі велів досвідченим немолодим служницям розкласти їх по скриньках і коробках.

«Далебі, всі ці вбрання такі чудові, що годі сказати, котре з них краще, — зауважила Мурасакі. — Треба лише подбати, щоб вони личили тим, хто їх одягатиме. Бо інакше людина матиме не найкращий вигляд».

«Мені здається, начебто ви хочете потай дізнатися про особливості краси всіх жінок, — сказав Ґендзі, всміхаючись. — А що, на вашу думку, личить вам самій?»

«А хіба дзеркало може дати правильну відповідь?» — відповіла Мурасакі зніяковіло.

Для дружини Ґендзі вибрав пурпуровий верхній одяг — коуцікі — з витканими на ньому візерунками сливового цвіту, а також чудовий нижній одяг модного червоного кольору, для маленької дочки пані Акасі верхній одяг — хосонаґа — вишневого кольору і нижній з вилощеного блідо-червоного шовку. Неяскравий світло-синій верхній одяг з витканими на ньому візерунками морських хвиль, водоростей і мушель, а також нижній одяг з вилощеного темно-червоного шовку дісталися Ханацірусато з Літніх покоїв, а панні Тамакадзура[61] із Західного флігеля Ґендзі вибрав яскраво-брунатний верхній одяг на синій підкладці й хосонаґа золотистого кольору. Вдаючи, ніби їй байдуже до того, як Ґендзі вибирав убрання, Мурасакі намагалася уявити зовнішність дівчини з Цукусі. Їй здавалося, що та мала б скидатися на свого батька, міністра Двору, безперечній красі якого все ж не вистачало блиску. Хоча вона трималася спокійно, та Ґендзі помітив, що вона схвильована.

«Може, хтось буде невдоволеним, дізнавшись, що про його зовнішність судять за вбранням. Та варто мати на увазі, що хоч би яким чудовим був одяг, але вплив його обмежений, бо навіть пересічна жінка, яка не блищить красою, іноді виявляє глибокі душевні чесноти», — сказав Ґендзі й крадькома посміхнувся, глянувши на чарівний одяг, вибраний для Суецумухана, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом.

Верхній одяг — уцікі — з білого китайського шовку із метеликами й пташками, що пурхали між сливовими гілками, і нижній з темно-бузкового блискучого шовку призначалися для пані Акасі. «Таке вбрання годиться тільки для благородної особи» — подумала Мурасакі, відчувши ревнощі.

Для монахині-мирянки Уцусемі Великий міністр вибрав один одяг із зеленкуватої тканини і на додачу два інших — жовтий і світло-рожевий. Усім жінкам Ґендзі вислав листи з проханням одягтися у подароване вбрання одного й того ж дня. Очевидно, хотів побачити, чи нове вбрання їм личить.

Жінки подякували за турботу Ґендзі, якомога витонченіше й щедро обдарували гінців. Суецумухана жила якнайдалі, в Східній садибі на Другій лінії, а тому її дари мали б бути найдорожчими, та оскільки вона завжди твердо дотримувалася звичаїв, то гонець отримав лише золотисте верхнє жіноче вбрання без нижнього, до того ж із засмальцьованими рукавами.

Її відповідь, написана на товстому і пожовклому від часу папері «міціноку», просоченому пахощами, була такою: «Отримала Ваш дар, і ще прикріше стало ...

Її почерк був занадто старомодним. Посміхаючись, Ґендзі так довго не міг відірвати очей від листа, що Мурасакі поглядала на нього здивовано — мовляв, що сталося? А тим часом гонець непомітно зник, побоюючись, що жалюгідні дари від дочки принца справлять на Ґендзі неприємне враження. Служниці пересміювались і перешіптувалися. А Ґендзі невдоволено зітхнув, що Суецумухана безнадійно старомодна, чим ставить себе у незручне становище.

«Прихильники старовинного стилю в поезії просто не можуть обійтися без згадки про «китайське вбрання», «обмочені рукава», — посміхаючись, сказав Ґендзі. — Я також до них належу, але вважаю, що не можна сліпо дотримуватися старих правил і зовсім нехтувати сучасними словами. Такі, як вона, думають, що в пісні, складеній з якого-небудь урочистого приводу для виголошення на поетичному зібранні в присутності Імператора, неодмінно мають бути слова «разом зійшовшись», а в любовному листі цілком достатньо подразнити адресата одним лише словом «непостійний», а решта слів сама знайдеться. Можна перечитати всі посібники, запам’ятати всі слова-зачини і навчитися вміло їх використовувати, але пісні, створені таким чином, будуть надзвичайно одноманітними. Одного разу дочка принца Хітаці прислала мені записки свого батька, в яких докладно викладено основи віршування, вказано, як уникати помилок у складанні японських пісень. Однак, прочитавши їх, я, не дуже обдарований поетичним талантом, відчув себе ще більш скутим, ніж колись. Пригнічений цим, я повернув записки його дочці. Відверто кажучи, як для особи, настільки глибоко обізнаної з таємницями поетичної майстерності, ця пісня занадто пересічна», — зауважив Ґендзі із співчуттям до дочки принца Хітаці.

«Чому ви повернули ці записки? — спитала Мурасакі. — Їх треба було переписати для нашої панночки. Я колись мала такий посібник, але, на жаль, його знищили комахи. Людині, яка не читала таких записок, важко опанувати таємниці поетичної майстерності».

«А я от вважаю, що для виховання нашої панночки такі записки не потрібні. Жінці не треба зосереджуватися на чомусь одному. Щоправда це не означає, що вона має бути неосвіченою. Мені до вподоби жінки, в яких за зовнішньою лагідністю ховається тверда вдача», — сказав Ґендзі, як видно, не збираючись відповідати на листа.

«Але ж у ньому сказано: «вбрання поверну». Краще все-таки дати відповідь», — порадила Мурасакі.

Як добра людина, Ґендзі з легким серцем написав, здається, таку відповідь:

О, як я добре розумію Ваше нарікання...».