Повість про ґендзі. Книга 2

Перша зелень 1

Головні персонажі:

Ґендзі, господар садиби на Шостій лінії, 39—41 рік, син імператора Кіріцубо і наложниці Кіріцубо

Імператор з палацу Судзаку, імператор Судзаку, син імператора Кіріцубо і наложниці Кокіден, старший брат Ґендзі

Принц Весняних покоїв, майбутній імператор Кіндзьо, син імператра Судзаку і наложниці Сьокьоден

Третя принцеса, Сан-но мія, 13(14)—15(16) років, дочка імператора Судзаку і наложниці Фудзіцубо

Юґірі, Цюнаґон, Удайсьо, 18—20 років, син Ґендзі й Аої

Мурасакі, пані Весняних покоїв, 31—33 роки, дружина Ґендзі

Касіваґі, Уемон-но камі, 23—25 (24—26) років, син Великого міністра

Великий міністр, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Обородзукійо, Найсі-но камі, наложниця імператора Судзаку, колишня кохана Ґендзі

Хотару, принц Хьобукьо, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Хіґекуро, Садайсьо, чоловік Тамакадзури

Тамакадзура, пані Північних покоїв у садибі Садайсьо, Найсі-но камі, 25—27 років, дочка Великого міністра і Юґао, названа дочка Ґендзі

Принц Сікібукьо, батько Мурасакі

Ньоґо Акасі, ньоґо принца-спадкоємця (майбутня імператриця Акасі), 11—13 років, дочка Ґендзі й пані Акасі

Пані Акасі, 30—32 роки, дочка Нюдо з Акасі, кохана Ґендзі

Імператор, імператор Рейдзей, син Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо) і Фудзіцубо

Акіконому, Імператриця-дружина, 30—32 роки, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Ханацірусато, пані Західних покоїв, кохана Ґендзі

Кумої-но карі, пані Північних покоїв у садибі на Третій лінії, дочка Великого міністра, дружина Юґірі

Стара монахиня, мати пані Акасі

Нюдо із Акасі, відлюдник з Акасі, батько пані Акасі

Відразу після недавніх високих відвідин садиби Ґендзі на Шостій лінії імператор Судзаку, що пішов на спочинок, раптово занедужав. Він і досі не вирізнявся міцним здоров’ям, але цього разу, опинившись у полоні сумних думок, зовсім підупав духом.

«Уже давно я прагнув віддатися служінню Будді, але, поки жила Імператриця-мати, з різних причин я досі зволікав. І тільки останнім часом, відчуваючи, що недовго лишилося жити, вирішив податися на його дорогу...» — сказав він і почав готуватися до постригу в монахи.

Він мав п’ятеро дітей: сина, принца-спадкоємця, і чотирьох дочок. Матір’ю однієї з них була ньоґо Фудзіцубо[291], дочка попереднього Імператора, що належала до роду Мінамото. Вона прийшла на службу в палац, коли Імператор Судзаку ще був принцом-спадкоємцем і могла досягти найвищого звання, але, на жаль, не мала надійного покровителя, а її мати, проста кої, була з невисокого роду, тому її життя в палаці складалося невдало. А коли імператриця Кокіден привела в палац свою сестру на посаду Найсі-но камі й та, завоювавши прихильність Імператора, затьмарила всіх інших жінок, ньоґо Фудзіцубо вже не мала на що сподіватися. У душі Імператор співчував їй, та оскільки вельми скоро йому довелося зректися престолу, нещасна померла, нарікаючи на марні сподівання, які покладала на службу в палаці.

Так от, з-поміж усіх дітей Імператор найбільше любив її дочку, Третю принцесу, і повсякчас про неї турбувався. Тоді їй уже сповнилося тринадцять або чотирнадцять років. «У кого вона шукатиме підтримки, коли я відвернуся від світу й поселюся в гірському храмі?» — бідкався він, переймаючись майбутнім своєї улюбленої дочки. Коли скінчилося будівництво храму в Західних горах[292] , то, готуючись до переїзду туди, Імператор квапив з приготуваннями до церемонії одягання мо, тобто визнання повноліття дівчини. Він збирався передати Третій принцесі все найкраще з палацу Судзаку — коштовності, начиння і навіть усякий дріб’язок, — а решту майна роздати іншим дітям.

Як тільки принц-спадкоємець почув про хворобу Імператора та його намір зректися світу, то захотів відвідати палац Судзаку. Разом з ним поїхала його мати, ньоґо Сьокьоден. Хоча вона ніколи не користувалася особливою прихильністю Імператора, та оскільки їй пощастило народити принца-спадкоємця, то Імператор довго розмовляв з нею про минулі літа. А от принцові він дав чимало докладних порад, як правити країною. Для свого віку принц здавався досить дорослим, а, крім того, мав підтримку від впливових людей, тож за його майбутнє Імператор почувався спокійним.

«Ніщо вже не затримує мене в цьому світі, — казав Імператор, утираючи сльози. — Лише турбота про майбутнє дочок не дасть мені спокою до кінця мого життя. Наскільки я знаю з почутого й побаченого досі серед людей, жінці, на превеликий жаль, часто доводиться зазнавати несподіваного й зневажливого ставлення світу до себе. Прошу вас, коли влада належатиме вам, за будь-яких обставин не залишайте сестер без своєї підтримки. Щоправда, дехто з них уже має надійного покровителя, якому, гадаю, можна довіритися. А от Третя принцеса ще зовсім мала і звикла покладатися лише на мене. Мені стає страшно від самої думки про її безпросвітне майбутнє після того, як я покину цей світ, а вона залишиться без жодної підтримки».

Імператор також попросив ньоґо Сьокьоден ставитися до принцеси лагідно. Та оскільки в ті часи, коли мати Третьої принцеси, ньоґо Фудзіцубо, користувалася більшою прихильністю Імператора, ніж будь-хто з жінок, викликаючи заздрість у суперниць, стосунки між двома ньоґо були далеко не найкращими, то не можна було сподіватися, що мати принца-спадкоємця, не позбувшись колишньої неприязні, яка начебто не поширювалася на принцесу, дбайливо нею опікуватиметься. І вдень, і вночі журився Імператор майбутнім своєї дочки. Наприкінці року йому стало настільки гірше, що він уже не виходив з-поза завіс. Хоча він і раніше час від часу страждав від злих духів, але тепер вони переслідували його так довго й безперервно, що він відчував, що цього разу кінець його життя вже зовсім близько. Хоча він і відрікся від престолу, багато людей, яких у свій час він опікав, прислужували йому і тепер, знаходячи відраду в його душевній доброті, й щиро йому співчували.

Часто приходили розпитати про його здоров’я і гінці з дому на Шостій лінії. Дізнавшись, що Ґендзі збирається відвідати його особисто, Імператор надзвичайно зрадів. А коли спочатку в палац Судзаку приїхав Юґірі, він велів провести гостя за завіси для дружньої розмови.

«Багато настанов я почув від покійного Імператора[293] на смертельній постелі, але особливо він просив мене подбати про вашого батька і про нинішнього Імператора. Оскільки, посівши високе становище в світі, я не міг діяти на власний розсуд, то, незмінно зберігаючи до вашого батька глибоку прихильність, я мусив за незначну провину покарати його настільки, що він, гадаю, мав підставу на мене образитися. Однак за всі ці роки він нічим не показав, що все ще сердиться на мене. Адже часто навіть мудрі люди втрачають самовладання, якщо під загрозою опиняється їхній добробут. Засліплені жагою помсти, вони раптом готові навіть учинити злочин. На жаль, історія знає чимало подібних прикладів. І стосовно вашого батька дехто підозрював, що його неприязнь до мене при будь-якій нагоді вирветься назовні, але, на щастя, він повністю вгамував це почуття, бо погодився поєднати свою дочку[294] з принцом-спадкоємцем. Я безмежно радий тому, що тепер їх пов’язують міцні узи, які дозволяють йому опікати принца по-родинному. На жаль, від народження я не можу похвалитися глибоким розумом, а тепер ще тривога за дітей засліплює очі. Тому я зняв із себе всі турботи про принца, щоб випадково не допустити якоїсь помилки. А щодо нинішнього Імператора я завжди дотримувався заповідей покійного батька[295], і щасливий бачити, як сповнилося нарешті моє давнє бажання і його правління осяяло кінець нашого століття так яскраво, що навіть удалося загладити дотеперішні промахи. Після високих відвідин садиби на Шостій лінії цієї осені я затужив за минулим і дуже хотів би зустрітися з вашим батьком, щоб багато що з ним обговорити. Неодмінно передайте йому, що я прошу його приїхати особисто...» — сказав, просльозившись, імператор Судзаку.

Юґірі відповів: «Звичайно, мені важко судити про те, що відбувалося в давні часи. Але відтоді, як я досяг зрілого віку і став служити в палаці, приглядаючись до того, що відбувається навколо, я мав розмови з батьком про великі й дрібні державні справи, але навіть у задушевних бесідах він жодним словом не натякав, що з ним колись учинили несправедливо. Навпаки, батько дорікає собі за те, що знехтував останньою волею покійного Імператора, бо перестав виконувати обов’язки Найвищого опікуна і на догоду власним бажанням пішов на спочинок, повністю відсторонившись від державних справ. «Коли Імператор з палацу Судзаку правив країною, — часто з жалем зізнавався він, — я був надто молодим і недосвідченим. Крім того, при дворі служило чимало мудрих людей, і, на жаль, мені жодного разу не випала нагода показати Імператорові свою готовність йому служити. Тепер, коли і я відійшов від справ, і Імператор живе тихим, спокійним життям, я був би радий відвідати його і поговорити з ним про все, що хвилює серце. Але, на жаль, через своє нове становище[296], як і раніше, я обмежений у своїх діях, тому за всі ці дні й місяці не міг з ним зустрітися»».

Хоча Юґірі мав трохи менше, ніж двадцять, років, але тримався з великою гідністю, а його краса була в самому розквіті. Коли Імператор на мить затримав свій погляд на вродливому гостеві, в його голові спалахнула потаємна думка: а, може, довірити долю улюбленої дочки Юґірі?

«Здається, ви оселилися в домі Великого міністра? — сказав він. — До мене доходили чутки про його тривале небажання віддати дочку за вас, і я дуже співчував вам. Тепер я радий, що ви одружилися, хоча, з іншого боку, відчуваю і певну досаду...»

«Що він має на увазі?» — здивувався Юґірі, але відразу здогадався, що мова йде про Третю принцесу. Звісно, він чув, що Імператор, збираючись віддалитися від світу, вельми стурбований майбутнім дочки і думає лише про те, як знайти для неї надійного опікуна. Але чи міг би він показати Імператорові, що дуже добре зрозумів його натяк? А тому перед тим, як піти, лише відповів: «Навряд чи така ненадійна людина, як я, може бути кому-небудь опорою в житті».

Служниці Третьої принцеси, розглядаючи його крізь щілини в ширмах, не могли стримати захоплення. «Ой, який він гарний! Яке обличчя, які манери! Ніхто з ним не зрівняється!» — вигукували вони, а одна, вже немолода, жінка зауважила: «І все-таки йому не досягти батька. Той в його віці був гарнішим». «О так, його краса просто засліплювала!..» — підхопили інші, й, усе це почувши, Імператор сказав: «Ви маєте рацію. Батько Цюнаґона[297] справді був незвичайно вродливим. Втім, він і тепер не має собі рівних, з роками його краса не тільки не потьмяніла, а, навпаки, стала ще яскравішою. З першого погляду видно, чому люди прозвали його Блискучим. Яка в нього велична хода, які впевнені рухи! Всякий, хто хоч раз бачив його в палаці, погодиться, що немає на світі прекраснішої людини. Але ще приємніше спостерігати його на дозвіллі вдома, коли він сипле дотепами й жартами. Яка неповторна чарівність проглядає тоді в його зовнішності. Так, я не знаю нікого, хто був би гідний стати з ним поруч. Уявляю собі, наскільки добре коріння було закладене в його попередніх народженнях. Він виростав у палаці, Імператор безмежно його любив, ні в чому йому не відмовляв, дорожив ним більше, ніж власним життям. Тож можна було сподіватися, що юнак загордиться, але цього не сталося — він поводився скромно й тільки в двадцятирічному віці став радником міністра. А ще через рік отримав звання державного радника та чин дайсьо — начальника Імператорської охорони. У тому, що син просувається швидше, ніж колись його батько, я вбачаю запоруку подальшого процвітання їхнього роду. У мене склалося враження, що Цюнаґон не поступається батькові ні обдарованістю, ні душевними якостями. Може, я помиляюся, але мені іноді здається, що з роками його вплив у світі тільки зростатиме».

Ось так імператор Судзаку хвалив Юґірі, а поглянувши на принцесу, зовсім юну, простодушну й чарівну, додав: «О, як би я хотів віддати дочку під опіку надійної людини, здатної ніжно дбати про неї і виховувати, поблажливо ставлячись до її вад!» Потім, покликавши досвідчену годувальницю, щоб обговорити проведення церемонії одягання мо, принагідно Імператор сказав: «Я був би щасливий, якби знайшов для принцеси чоловіка, який виховував би її так само, як міністр з дому на Шостій лінії виховував дочку принца Сікібукьо[298]. На жаль, серед простих придворних такого немає. Однак у нинішнього Імператора вже є дружина, а його наложниці в ранзі ньоґо у палаці належать до високих родів. Тож годі сподіватися, що життя принцеси при дворі складеться вдало без надійного покровителя. Я мав би натякнути Цюнагону про свій намір раніше, коли той ще був одинаком. Бо незважаючи на юний вік, він уже тепер своїми здібностями перевершує багатьох інших, і, безсумнівно, має перед собою блискуче майбутнє».

«Але Цюнаґон зроду був завжди дуже серйозним, — заперечила годувальниця. — Уже давно він закохався в дочку Великого міністра, і досі ніяка жінка не заволоділа його серцем. Тепер же, коли нарешті здійснилося його бажання, заманити його до себе взагалі не зможе ніяка жінка. А от його батько, навпаки, використовує будь-яку нагоду, щоб спокушати жінок, особливо, із благородних родин. Кажуть, як і раніше, він не забуває колишню жрицю Камо і листується з нею».

«О так, мене дуже непокоїть його незмінна легковажність у ставленні до жінок», — сказав Імператор, а сам, напевне, подумав: «Звичайно, в садибі на Шостій лінії принцеса, будучи лише однією з багатьох, може, й зазнає чимало прикрощів, але якщо Ґендзі погодиться замінити їй батька, то чому б не передати її під його опіку?..» — «Гадаю, що будь-хто, збираючись знайти для своєї дочки гідну пару, з охотою віддав би її в руки Ґендзі. А залишок своїх днів на цьому світі я хотів би прожити, як він, спокійно, у злагоді із самим собою. Ми кровно пов’язані батьком, але, якби я був жінкою, то неодмінно прагнув би зблизитися з ним. Я часто думав про це в молодості. Тож чи варто дивуватися, що жінки так легко піддаються його чарам?» — і Імператор зітхнув, мабуть, згадавши Найсі-но камі[299].

Серед покровителів Третьої принцеси був Сацюбен, брат головної годувальниці, який уже давно служив у садибі на Шостій лінії і користувався довірою Ґендзі. Так от цей Сацюбен, який вельми співчував Третій принцесі, прийшовши до палацу Судзаку, в розмові із сестрою дізнався від неї про бажання Імператора.

«Я сподіваюся, що ви зумієте принагідно натякнути про це господареві садиби на Шостій лінії, — сказала вона. — Хоча у становищі незаміжньою принцеси немає нічого незвичного, але її майбутнє здавалося б певнішим, якби поруч з нею була надійна людина, завжди готова прийти їй на допомогу. На жаль, крім Імператора, немає нікого, хто щиро переймався б її потребами. Я, звичайно, залишуся з нею, але чи зможу оточити її турботами, гідними її звання? Адже далеко не все залежить від моєї волі, може трапитися щось непередбачуване і зашкодити її доброму імені. Я була б спокійна, якби становище принцеси визначилося ще за життя Імператора. Навіть якщо жінка походить з високого роду, її доля зрадлива і завжди викликає занепокоєння. А ще виняткова прихильність Імператора до моєї пані, напевне, збуджує заздрість у її сестер. Тому хотілося б зробити так, щоб у світі про неї не казали нічого поганого».

«Справді, тут є над чим подумати, — відповів Сацюбен. — Господар садиби на Шостій лінії навдивовижу надійна й великодушна людина, бо зібрав у себе всіх жінок, якими коли-небудь цікавився: і тих, до кого відчував глибоку прихильність, і тих, яких ледве торкнулося його серце. Та оскільки його почуття не безмежні, то лише одна особа[300] володіє всіма його помислами, а її вплив у садибі настільки великий, що багато інших жінок почуваються самотніми. А втім, якщо принцесі й справді судилося поєднати свою долю з моїм паном, майже неможливо уявити собі, що пані Мурасакі, попри винятковість свого становища, зможе змагатися з нею. І все-таки, хтозна-що може статися, тож причин для хвилювань буде чимало... Я не раз чув, як пан відкрито зізнавався: «У час загального занепаду я живу безтурботно, не відчуваючи ні в чому нестачі, і лише через жінок зазнаю людського осуду та відчуваю невдоволення собою». І це справді так. Нікого з жінок низького походження і з родин простих підданих, що живуть під його заступництвом, не можна поставити на один з ним рівень. І якщо вже вирішено віддати принцесу в садибу на Шостій лінії, то важко уявити собі більш гідної подружньої пари».

При першій же зручній нагоді годувальниця розповіла про цю розмову Імператорові Судзаку. «Я натякнула про цю справу своєму братові Сацюбену, — повідомила вона, — і він сказав: «Господар із садиби на Шостій лінії неодмінно погодиться, бо таким чином сповниться його давнє бажання. І якщо Його Величність схвалить остаточне рішення, я готовий стати посередником». Що ви про це думаєте? Звичайно, Ґендзі добре дбає про всіх жінок у своїй садибі: кожна отримує те, що їй належить відповідно до звання і становища. Але навіть жінці низького походження неприємно бачити поруч суперниць, які мають рівне з нею право на його прихильність. Тож чи не розчарується принцеса? А тим паче що є чимало інших чоловіків, готових стати її покровителями. Як на мене, треба все гарненько обміркувати перед тим, як вирішувати. В наш час молоді жінки, навіть високого походження, самі впливають на вибір свого майбутнього і живуть, як їм подобається. А от принцеса настільки недосвідчена в життєвих справах, що її разюча безпорадність викликає тривогу, бо її помічниці не мають змоги їй допомогти. Зрештою, навіть розумна служниця діє впевненіше, коли підпорядковується волі господаря. Словом, без надійного покровителя становище принцеси буде дуже хитким».

«Ви маєте рацію, — відповів Імператор. — Я також багато над цим роздумував. Вийти заміж за простого підданого — незавидна доля для принцеси, тим паче що високе походження не рятує її від розчарувань і прикрощів подружнього життя. Але хіба краще залишитися незаміжньою, втративши рідних і захист, змушеною жити без жодної підтримки? У давнину людські серця були добрішими, а заборони мали над ними більшу владу, а от у наші дні раз по раз чути про безсоромні вчинки, пов’язані з любовними пригодами. Дів­чина, яка ще вчора жила в достатку під опікою свого дбайливого батька, сьогодні через спокусу якогось нікчемного вітрогона стає загальним посміховиськом. Жорстоко обдурена сама, вона руйнує репутацію покійного батька і вкриває його добре ім’я ганьбою навіть на тому світі. Таких випадків я знаю чимало, й, далебі, всі вони з плачевними наслідками. Кожній людині, незалежно від звання і рангу, з попереднього народження визначена власна доля, яку неможливо передбачити, ось тому я так турбуюся майбутнім дочки. Якщо жінка слухатиметься у житті порад, добрих чи поганих, своїх опікунів, то в разі невдачі — адже в кожного своя доля — на старість їй принаймні не доведеться брати вини лише на себе за допущені помилки. Якщо жінці пощастить вибрати собі чоловіка й прожити з ним у повній злагоді, то, здавалося б, кращого не треба й бажати. Але, якщо вона все це робила тільки на власний розсуд, таємно від батьків і всупереч їхнім порадам, то таке свавілля лягає на неї великою плямою. Навіть прості люди вважають таку поведінку легковажною і неприйнятною. Буває, однак, і таку, що всупереч власному бажанню жінка несподівано, завдяки посередництву служниці, виходить заміж за чоловіка, до якого не лежить душа. А винна в цьому найчастіше її власна легковажна необачність. Принцеса зовсім ще безпорадна в життєвих справах, а тому в жодному разі не можна покладатися на випадкове посередництво служниць. Буде дуже прикро, якщо про це дізнаються люди». Оскільки Імператор так перейнявся долею принцеси перед тим, як стати монахом, то її служниці також з острахом дивилися в майбутнє.

«Я вже давно думав, що доглядатиму її доти, доки вона хоч трохи збагне складнощі людського життя, — провадив далі Імператор Судзаку. — Але, на жаль, у такому разі я не зможу здійснити свого заповітного бажання. А тому зволікати не можна. Я не знаю людини надійнішої, ніж господар із садиби на Шостій лінії[301], який глибоко збагнув душу речей, а на численних жінок, що живуть у нього, не варто звертати уваги. Зрештою, багато що залежить від нього самого. Ґендзі живе спокійним, розміреним життям і справедливо вважається зразком доброчесності. Йому можна довіряти більше, ніж будь-кому іншому. Хіба я знайду кращого зятя? Звичайно, і принц Хьобукьо непогана людина. Він з імператорського роду, тож на нього не можна дивитися як на підлеглого. Принц має тонку, чутливу душу, але боюся, що йому не вистачає поважності, адже всім відомо про його легковажність у сердечних уподобаннях. Тож я не зможу довірити йому дочку. А ще є Дайнаґон, який прагне стати управителем дому принцеси. Можливо, що його наміри й справді похвальні, але чи можна їх схвалювати? Не думаю, що принцесі буде до пари такий пересічний чоловік. Навіть у давнину, вибираючи зятя, завжди віддавали перевагу тому, хто мав вищу репутацію у світі. На жаль, не досить було майбутньому зятеві тільки вірно любити дружину й не поглядати на інших жінок. Від Найсі-но камі[302] я чув, що Уемон-но камі[303] також має потаємні плани щодо принцеси. Якби тепер він мав вищий ранг, то ще можна було б говорити про нього як гідного претендента. Тим часом він ще надто молодий, а його становище невисоке. Живучи досі самотньо з мрією одружитися з жінкою високого походження, він справляє враження людини честолюбної, освіченої й обізнаної з китайською наукою. Тож я вірю, що коли-небудь він підніметься настільки, що стане опорою нашій країні. Але зараз його ранг перешкоджає йому бути зятем моєї дочки».

Заклопотаний долею Третьої принцеси, Імператор і не помітив, що до її сестер вже ніхто не залицяється. Та, як це не дивно, швидко розійшлося по світі все, про що таємно перемовлявся Імператор з годувальницею, і про принцесу стали мріяти щораз більше її шанувальників. А от що з цього приводу сказав Великий міністр: «Наш Уемон-но камі досі живе один з надією, що принцеса крові стане його дружиною. Тож тепер, коли Імператор вибирає для дочки зятя, варто було б і нам замовити слівце за сина. І якби Імператор поставився до нього прихильно, то такий почесний шлюб приніс би нам велику радість». І міністр через свою дружину попросив пані Найсі-но камі, яка доводилася їй молодшою сестрою, доповісти Імператорові про своє бажання. А та, використавши все своє красномовство, спробувала домогтися його згоди.

Принц Хьобукьо, зазнавши відкоша від Тамакадзури, що стала господинею Північних покоїв у домі Хіґекуро, як і раніше, жив самотньо, бо не хотів осоромитися перед Тамакадзурою, одружившись на звичайній жінці, але чомусь пустив усе на самоплив і не наважувався просити руки принцеси.

Дайнаґон, що протягом років самовіддано виконував в палаці Судзаку обов’язки головного управителя, зважаючи на те, що після переїзду Імператора в гірський храм Третя принцеса залишиться сама, без жодної підтримки, наполегливо завойовував його прихильність, щоб узяти дівчину під свою щиру опіку й при нагоді стати зятем.

Про наміри Імператора Судзаку дізнався і Юґірі, до того ж не з чуток, як інші, а безпосередньою від нього самого. Його серце завмирало від самої думки, що йому не відмовлять, якщо він при зручній нагоді натякне на своє бажання... Але як поставиться до цього Кумої-но карі, яка досі безмежно вірила йому? Навіть у найгірший для нього час, коли його позбавили зустрічі з Кумої-но карі, Юґірі не зачаровувався іншими жінками, то невже тепер він міг необачно згадати колишню образу й завдати коханій дружині страждань? Крім того, якщо він заведе стосунки з особою найвищого роду, то неминуче обмежить свою свободу і буде вимушений оглядатися на обох жінок. Отож, зроду розсудливий, Юґірі приглушив свої потаємні бажання і вирішив мовчати, однак думка про те, що принцеса дістанеться іншому, збуджувала в його серці розпач — як же це так? — і змушувала прислухатися до розмов про неї.

Коли про все це почув і принц-спадкоємець, то сказав: «Гадаю, що треба добре все обміркувати, бо мова йде не стільки про сьогодення, як про те, що ваш вчинок може стати поганим прикладом для нащадків. Людина низького походження, навіть маючи багато чеснот, обмежена в своїх прагненнях. Так чи інакше, оскільки зволікати з вирішенням питання не можна, краще віддати принцесу під опіку господаря дому на Шостій лінії, який дбатиме про неї, як про дочку».

Хоча принц-спадкоємець і не посилав з цього приводу офіційного листа Імператорові Судзаку, а свою думку передав через довірену особу, Імператор вирішив: «Справді, нехай так і буде. Слушна порада». Остаточно впевнившись у правильності цієї думки, він через того-таки Сацюбена повідомив про своє бажання передусім господаря дому на Шостій лінії.

А втім, Ґендзі набагато раніше чув про клопоти Імператора щодо майбутнього Третьої принцеси. «Я розумію, як йому тяжко, — сказав Ґендзі. — Хоч як мало залишилося Імператорові жити, я сам зовсім не впевнений, що переживу його набагато і зможу опікуватися Третьою принцесою. Але якщо природний плин життя не порушиться і я ще трохи затримаюся у цьому світі, то не залишу його дітей без належного догляду, особливо дочку, яка його найбільше турбує. Щоправда, в цьому мінливому світі ні в чому не можна бути впевненим... Але хіба її становище не буде ще хиткішим, якщо я, міцно з нею поєднавшись, услід за Імператором залишу цей світ і, покинувши її напризволяще, створю і собі перепону для спасіння власної душі? А чому б Імператорові не подумати про Цюнаґона? Хоча він ще молодий і не займає високого становища, у нього попереду велике майбутнє, а сам він наділений всіма чеснотами, потрібними для того, щоб стати опорою держави. У всякому разі, кращого зятя Імператорові не знайти. Щоправда, Цюнаґон завжди дотримувався суворих правил і вже визначився у виборі дружини... Може, саме це й бентежить Імператора...»

Знаючи, що вибір Імператора не випадковий, Сацюбен засмутився тим, що така висока пропозиція не обрадувала Ґендзі, а тому взявся довго й докладно пояснювати йому, що спонукало Імператора до такого рішення, аж поки той врешті-решт, усміхнувшись, не сказав: «Оскільки ця принцеса особливо дорога Імператорові, то не дивно, що його хвилює її майбутнє. Але чи не краще було б віддати її в палац? Я не бачу жодної перешкоди в тому, що вона буде там поряд з іншими жінками високого роду, які стали на службу раніше за неї. Адже це не обов’язково означає, що вона опиниться в гіршому становищі. За часів покійного імператора Кіріцубо першою з’явилася в палаці майбутня Велика імператриця[304] тоді, коли він був ще принцом-спадкоємцем, і мала великий вплив у світі. Однак і вона не змогла перемогти принцесу-монахиню Фудзіцубо, яку прийняли в палац набагато пізніше. Відомо, що мати Третьої принцеси доводиться Фудзіцубо єдиноутробною сестрою. Кажуть, вона така ж гарна, тож, мабуть, і її дочка неабиякої краси». Не важко здогадатися, що Ґендзі вельми зацікавився і цією особою.

Тим часом і цей рік добігав кінця. Оскільки Імператорові Судзаку так і не ставало краще, то він, збираючись якнай­швидше залагодити житейські справи, квапив своїх підлеглих готуватися до церемонії одягання мо, яка мала відбутися з розмахом, небаченим у минулому й неочікуваним у майбутньому. Західні покої Каедоно[305] в палаці Судзаку, обставлені ширмами й завісами винятково із заморського шовку та парчі, як палата китайської імператриці, мали величний і розкішний вигляд. Зав’язувати пояс Третій принцесі заздалегідь попросили Великого міністра. Може, той волів би відмовитися від такої ролі, посилаючись на велику зайнятість, але здавна звиклий виконувати розпорядження Імператора, не посмів заперечити і цього разу. На церемонію прибули Лівий і Правий міністри, а також високі вельможі, яким довелося заради цього знехтувати деякими своїми невідкладними справами. Того дня в палаці Судзаку, крім вісьмох принців крові й представників середньої знаті, були присутні всі прибічники Імператора й принца-спадкоємця. Величнішого видовища годі собі й уявити. Імператор, принц-спадкоємець та інші гості відчували, що господар палацу Судзаку навряд чи братиме ще коли-небудь участь у такого роду урочистостях. Тож, сумуючи, вони вирішили порадувати його прекрасними дарами, видобувши для цього з палацових сховищ та Імператорської канцелярії багато заморських скарбів. Чудові подарунки надійшли і з дому на Шостій лінії. Про винагороду учасникам церемонії та дари для почесного гостя, Великого міністра, подбав сам Ґендзі.

Увечері прислала дари також імператриця-дружина Акіконому: прекрасне вбрання, скарбничку для гребінців, майстерно виготовлену на замовлення. Знаряддя для укладання зачіски, які зберігалися у неї з того давнього дня, коли вона почала служити в палаці, вміло оновлене, воно не втратило колишньої привабливості. Приніс ці дари Гон-но суке зі служби Імператриці, який одночасно прислуговував у палаці Судзаку. Імператриця веліла передати їх особисто принцесі. Серед них була й така пісня:

Потрапивши на очі Імператора, ця пісня зворушила його до глибини душі. «Цілком гідний зразок для наслідування», — подумав він і, передаючи дочці пропам’ятну скриньку, написав відповідь з побажанням щастя без жодної згадки про минуле:

Імператор страждав, але, пересилюючи біль, довів до кінця всі належні обряди і тільки через три дні після церемонії про визнання повноліття Третьої принцеси постригся в монахи. Коли, стаючи монахом, змінює свою зовнішність навіть звичайна людина, важко її не пожаліти, а що вже казати, якщо йдеться про Імператора... Всі його наложниці були в розпачі.

Найсі-но камі[306] невідлучно перебувала при ньому, страшенно переживаючи за його здоров’я, а він, не знаючи, як її заспокоїти, сказав: «Любов до дітей має межі, а от розлука з вами через ваші глибокі страждання просто нестерпна».

Хоча на серці у нього було тяжко, він насилу присів, притулившись до лавочки-підлокітника, і за допомогою настоятеля храму Енрякудзі з гори Хіей і трьох монахів-адзарі, які приймали в нього обітницю, переодягнувся в чернече вбрання. Дуже сумне враження справляв цей обряд відречення від світу! Сьогодні не могли стримати сліз навіть просвітлені монахи, а тим паче дочки Імператора та його наложниці. Всі його слуги й служниці, високого й низького рангів, плакали, голосно ридаючи, а приголомшений Імператор нарікав на те, що тривога за дочку перешкоджає йому здійснити свій намір непомітно — заховатися у спокійному місці і залишок своїх днів присвятити служінню Будді. Ясна річ, звідусіль, передусім від нинішнього Імператора, надходили листи зі співчуттями.

Згодом, коли Ґендзі почув про те, що імператорові Судзаку стало трохи краще, то вирішив відвідати його. Хоча за становищем Ґендзі прирівняли до імператора, що зрікся престолу, він почестями і впливом у світі не хизувався, тому приїхав до палацу Судзаку скромною каретою, в супроводі лише кількох охоронців. Імператор узяв себе в руки, очікуючи зустрічі з дорогим гостем, і прийняв його без жодних церемоній у своєму покої, приготувавши для нього сидіння-подушку.

Побачивши, як Імператор змінився, гість не міг стримати гірких сліз, і на мить розгубився, наче опинившись між минулим і майбутнім. «Відколи нас залишив покійний імператор Кіріцубо, — почав Ґендзі, — я не міг не відчувати мінливості цього світу, а моє бажання відректися від нього ставало щораз глибшим. Але, на жаль, я слабкий духом і постійно вагаюся. Тепер, побачивши вас у новому стані, я ще більше соромлюся того, що ви мене випередили. Що ж до мене, то я багато разів переконував себе, що мені неважко постригтися в монахи, але, на жаль, щоразу щось мені ставало на заваді». Було видно, що ніщо не зможе його заспокоїти.

Змучений хворобою Імператор, ледве стримуючи сльози, також заговорив слабким голосом з Ґендзі про минуле й теперішнє. «Я постійно мав відчуття, що, як не сьогодні, то завтра, мене не стане, — сказав він, — а прожив досі. І от нарешті я зважився піти від світу, бо не можу більше зволікати і не здійснити свого заповітного бажання. Хоча й тепер у мене надто мало часу, щоб встигнути все зробити. І все-таки сподіваюся хоча б ненадовго віддатися молитвам. Будучи людиною вкрай слабкою, я так довго затримався в світі лише тому, що досі не спромігся виконати свого наміру. Я давно зрозумів це, і думка про моє непростиме недбальство не дає мені спокою». Докладно розповівши Ґендзі про те, що спонукало його постригтися в монахи, Імператор додав: «Мене турбує майбутнє моїх дочок, особливо тієї, що залишається без жодного покровителя». Ґендзі пошкодував, що той прямо не заговорив про одруження з його дочкою.

Оскільки в душі вона його цікавила, то він не зміг пропустити слова Імператора повз вуха. «На жаль, це правда, — відповів він, — що принцеса набагато більше потребує надійного покровителя, ніж дівчина з простої родини. Але ж принцеса має справді чудового брата, принца-спадкоємця, в якому світ вбачає благословенний подарунок нинішнього століття, надійну опору нашої країни. Гадаю, що принц не відмовиться на ваше прохання взяти її під опіку, щоб ви не турбувалися про її майбутнє. Звичайно, все на світі має свої межі, й може трапитися, що, ставши імператором й отримавши владу над світом, він не зможе належно дбати про неї. Одним словом, за долю жінки можна бути спокійним, якщо вона має надійного захисника, готового взяти на себе всі турботи про неї і пов’язаного з нею подружньою обітницею. Якщо вас так тривожить майбутнє дочки, то знайдіть для неї гідного чоловіка і без особливого розголосу віддайте її під його опіку».

«Згоден, я так само думав про це, — відповів імператор Судзаку, — але з цим не все так просто. Адже навіть у давнину часто, ще за життя імператора, вибрати принцесі достойного чоловіка було важко. Тим паче не варто нехтувати такою нагодою для принцеси тепер, коли я, її батько, порвав зв’язок з цим світом. Хоча я й постригся в монахи, але від думок про нього душа не знає спокою, а тим часом мені стає все гірше і гірше. Безповоротно йдуть у минуле дні й місяці, але в серці тривога не зникає. Хоча я не хотів би обтяжувати вас клопотами, але чи не могли б ви взяти цю юну принцесу крові під своє заступництво, щоб потім віддати її заміж за гідного чоловіка? Я мав би подумати про це раніше, коли Цюнагон[307] ще не був одружений. Шкода, що Великий міністр випередив мене».

«Цюнагон — людина надійна, здатна зробити для принцеси все, що зможе, але його становище у світі невисоке, та й життєвого досвіду йому бракує... Пробачте за мою зухвалість, але, якщо ви довірити мені опікуватися нею з повною відповідальністю, то принцеса й не відчує, що в її житті щось змінилося після того, коли вона жила під вашим милостивим заступництвом. От тільки я побоююся, що житиму не дуже довго і не зможу дбати про неї до самого кінця, як їй це буде потрібно», — сказав Ґендзі, давши зрозуміти, що бере принцесу під свою опіку.

Пізніше, коли стемніло, слуги принесли для челяді Імператора і вельможного супроводу гостя частування, пісне й скоромне, але вишукано подане. Перед Імператором на столик із сандалу поставили особливе начиння, зовсім не схоже на те, яким він звично користувався, що люди аж заплакали. Хоча багато зворушливих віршів було продекламовано того вечора, але все це, на жаль переказати дуже важко.

Пізно вночі Ґендзі поїхав додому. Люди з його супроводу отримали чудові подарунки. Його самого проводжав Дайнаґон. Оскільки того дня падав сніг, то Імператор застудився і його настрій погіршився. Та водночас він відчував на душі певне полегшення, бо віддав дочку під надійну опіку Ґендзі.

А тим часом, погодившись узяти принцесу до себе, Ґендзі мучився сумнівами, чи правильно вчинив. Хоча поголос про цю історію дійшов і до Мурасакі, вона йому не повірила. «Адже й раніше казали, начебто він палко закохався у колишню жрицю Камо[308], але насправді свого задуму не здійснив», — думала вона й, ні про що не розпитуючи, здавалася спокійною, а Ґендзі страждав з жалю до неї. «Що вона подумає про цей мій вчинок? — тривожився він. — Моє ставлення до неї ніколи не зміниться. Навіть якщо справді відбудеться щось подібне, моя любов до неї стане лише глибшою. Та поки вона в цьому сама не переконається, які тільки сумніви не краятимуть її душу!» Тепер, коли після багатьох років ніщо у подружньому житті їх не розділяло, сама думка про те, що він щось приховає від неї навіть на короткий час, так його пригнічувала, що того вечора, він, усамітнившись у спочивальні, ліг, але до світанку не міг заснути.

Наступного дня, коли падав сніг, а сіре небо навівало сумні думки, Ґендзі довго розмовляв з дружиною про минуле і прийдешнє. «Учора ввечері я відвідав імператора Судзаку в його палаці й пересвідчився, що, на жаль, стан його здоров’я безнадійний, — розповідав він. — Імператор найбільше стурбований долею Третьої принцеси і наполегливо вмовляв мене взяти на себе турботу про неї. Я пожалів його, і не посмів відмовитися, хоча знав, що це породить у світі пересуди. Оскільки я відчував, що в моєму віці соромно піддаватися такій спокусі, то завжди під різними приводами ухилявся від остаточної відповіді, коли Імператор звертався до мене з цим проханням через посередників, та, опинившись з ним віч-на-віч, не встояв перед його щирими батьківськими доводами. Отож, як тільки він переїде в гірський монастир, мені доведеться перевезти принцесу сюди. Знаю, що це вам не сподобається. Але, хоч би що з нами сталося, пам’ятайте, що моя любов до вас анітрохи не зміниться, а тому не ображайтеся на мене. Просто жаль принцеси. Постараймося, щоб вона не почувалася приниженою. От було б добре, якби всі могли жити в мирі та злагоді!»

Знаючи, як Мурасакі ревниво сприймала його найменші легковажні витівки, Ґендзі очікував від неї обурення, але ні, вона спокійнісінько сказала: «Яке зворушливе прохання! Тож хіба я можу ображатися? Я не маю нічого проти принцеси, якщо вона погодиться жити зі мною в одному домі. Зрештою, ми близькі родичі, бо її мати, ньоґо імператора Судзаку, належала до одного зі мною роду. Можливо, принцеса не цуратиметься мене». Як видно, Мурасакі применшувала свою роль у домі Ґендзі.

«Мене чомусь навіть тривожить така ваша поступливість, — зауважив він. — А проте я був би радий, якби саме завдяки вашій великодушності ви змогли зрозуміти становище принцеси й жити з нею в повній злагоді. Не вірте безпідставним чуткам, — повчав далі Ґендзі. — Люди мають схильність передавати їх одні одним, не звертаючи уваги на те, хто перший їх поширив, і не задумуючись над їхніми згубними наслідками для чужого подружнього життя. Краще прислухатися до голосу власного серця і підкорятися природному ходу подій. Не треба зайвий раз хвилюватися і даремно ображатися».

Зрештою, і сама Мурасакі думала: «Все це наче з неба впало на нього, тож чи можна тепер дорікати йому за те, що не відмовив імператорові Судзаку? Чому він має почуватися винним переді мною і вислуховувати мої застереження? Адже не йдеться про одруження з любові. Оскільки тепер змінити нічого не можна, то нерозумно виставляти напоказ свої образи. Головна дружина мого батька, принца Сікібукьо, постійно проклинає мене за мою начебто причетність до одруження Садайсьо[309] з Тамакадзурою. Почувши про майбутню подію, вона, напевне, радітиме — мовляв, так їй і треба!» Хоча Мурасакі мала лагідну вдачу, але інколи і в її душі прокидалися похмурі думки. Досі вона займала високе становище в домі Ґендзі й почувалася в повній безпеці, а от тепер, з появою Третьої принцеси, її не полишав острах перед людськими пересудами, хоч зовні вона здавалася спокійною.

А тим часом на зміну старому прийшов новий рік. У палаці Судзаку готувалися до переїзду Третьої принцеси в садибу на Шостій лінії, і велике розчарування спіткало залицяльників, які досі тішили себе надіями домогтися її руки. Навіть нинішній Імператор[310] збирався запросити її в палац, але, дізнавшись, що її доля визначена, змирився.

Оскільки того року Ґендзі виповнювалося сорок, то в Імператорському палаці не могли пропустити повз увагу такої події. Тому в столиці набуло широкого розголосу повідомлення про підготовку до святкування ювілею Ґендзі, але сам він, який ніколи не любив пишних урочистостей, супроводжуваних багатьма клопотами, відмовлявся від усіх почестей.

Двадцять третього дня першого місяця, в день Щура, Тамакадзура, головна дружина Хіґекуро, піднесла Ґендзі першу зелень[311]. Вона готувалася до цього таємно, нікому не відкриваючи свого давнього наміру, тож її несподівана поява застала Ґендзі зненацька й не дозволила йому відмовитися від святкування сорокових роковин свого народження. Хоча дружина Хіґекуро уникала розголосу, але через її високе становище у світі звістка про її відвідини садиби на Шостій лінії відразу розійшлася по столиці.

Для вшанування дня народження Ґендзі приготували покої в західній частині головного будинку. Почепили нові завіси, поставили нові ширми, а старі прибрали. Відмовилися від високих стільців, які надавали б церемонії зайвої урочистості, й обмежилися сорока тростиновими матами, розклавши на них сидіння-подушки і розставивши лавочки-підлокітники. Святкове начиння вибрали з тонким смаком. На двох інкрустованих перламутром шафках поставили чотири скриньки, наповнені літнім та зимовим вбранням, поруч розмістили горщики з пахощами, коробки з цілющим зіллям, тушницю, коробку із засобами для миття голови і для зачіски, які попри свій скромний вигляд вражали дивовижною витонченістю. Столик для прикрас голови, зроблений з аквілярії та сандалу, прикрашало тонке різьблення. Самі ж декоративні шпильки — як зазвичай, золоті або срібні — вражали майстерним виконанням і вишуканими відтінками. В особливій новизні всієї обстановки відчувався вплив тонкого смаку Тамакадзури. Водночас вона зуміла уникнути надмірної пишності.

Поки гості збиралися, Ґендзі передусім зустрівся з Тамакадзурою. Напевне, вони обоє мали про що згадати. Ґендзі мав такий моложавий і гарний вигляд, що у Тамакадзури закрався сумнів: «Мабуть, він помилково святкує сорокаліття». Хіба вона могла повірити, що перед нею поважний голова родини? Зустрівшись з ним після стількох років розлуки, Тамакадзура спочатку зніяковіла, але незабаром подолала сором’язливість й сміливо повела з ним розмову. Її миловидні сини народилися один за одним, і, трохи соромлячись цього, Тамакадзура не хотіла брати їх із собою, але Хіґекуро переконав її, що кращого випадку показати їх Ґендзі не буде. Хлопчики були одягнені в носі. Вільно розпущене волосся з проділом посередині надавало їм по-дитячому простодушного вигляду.

«Хоча роки минають, — сказав Ґендзі, — я цим не переймаюся, бо почуваюся таким же молодим, як і колись. Мені здається, ніби я зовсім не змінився. От лише поява все нових і нових онуків нагадує про те, що прожив уже немало. Вже й Цюнаґон обзавівся дітьми, але чомусь нехтує мною і досі нікого з них не показав. Хоча я радий, що ви перша, порахувавши мої роки, привітала мене, водночас сьогодні, в цей день Щура, мені трохи сумно. Повірте, мені так хочеться хоча б на короткий час забути про свій вік».

За час від їхньої останньої зустрічі Тамакадзура стала такою гарною і навіть величавою, що Ґендзі не міг не замилуватися нею.

вимовила вона статечно, а Ґендзі, взявши з однієї з чотирьох таць чашу, урочисто скуштував напою з першої зелені. Потім, піднявши чашу, відповів:

Поки вони з Тамакадзурою обмінювалися ось такими піснями, в південних передніх покоях зібралися численні вельможі.

Хоча принц Сікібукьо не хотів брати участі у вшануванні уродин Ґендзі, але, отримавши від нього запрошення, з огляду на родинні зв’язки не посмів відмовитися і виставити напоказ свої образи. Сонце стояло досить високо, коли він приїхав у садибу на Шостій лінії. Було помітно, що принца Сікібукьо дратувало, як Хіґекуро із самовпевненим виразом обличчя розпоряджався ходом церемонії, підкреслюючи свою близькість до господаря, хоча водночас поруч з ним клопоталися онуки[312] принца, з різних сторін пов’язані з цим домом. Ґендзі піднесли сорок кошичків з плодами і сорок китайських коробок. Усі знатні гості, починаючи з Юґірі, один за одним підходили до нього зі своїми подарунками. Потім гості пригощалися вином і напоєм з першої зелені. Перед господарем на чотирьох столиках з аквілярії лежали чаші й тарілки чудової сучасної роботи.

Стан імператора Судзаку залишався, як і раніше, важким, тому музикантів не запрошували. Флейти та інші інструменти приготував Великий міністр. «Навряд чи може бути щось величніше від сьогоднішнього відзначення роковини», — проголосив міністр, вибираючи наймилозвучніші інструменти. Серед інструментів, які звучали того вечора, передусім виділялося улюблене японське кото Великого міністра. Він грав так вправно і натхненно, що решта гостей зніяковіла. Тож Ґендзі довелося довго вмовляти Касіваґі, перш ніж той погодився нарешті заграти. А грав він справді прекрасно, анітрохи не поступаючись батькові. «Хоча в будь-якому виді мистецтва сини часто успадковують таланти батьків, — захоплено думали слухачі, — але такого ще не було на світі». Справді, не важко засвоїти найпоширеніші мелодії, що вимагають від виконавця знання певних прийомів, або вивчити кілька відомих китайських п’єс, навіть складних. А от японське кото — це зовсім щось інше. Тут майстерність виконавця передусім виявляється в умінні змусити струни відгукуватися на потаємні порухи власної душі і водночас звучати воєдино з іншими інструментами, створюючи дивовижну гармонію звуків.

Великий міністр грав на кото, налаштованому в досить низькій тональності, з дивовижною проникливістю. Кото Касіваґі звучало яскраво й дзвінко, з такою чарівною м’якістю, що принци були просто приголомшені. Принц Хьобукьо грав на китайському кото, що зберігалося в палаці Ґійоден і, передаване від одного імператора до іншого, поступово набуло слави першого кото країни. Покійний імператор Кіріцубо наприкінці свого життя подарував його Першій принцесі, пристрасній аматорці музики. А Великий міністр, прагнучи надати якнайбільшого блиску нинішньому святкуванню, попросив його у принцеси. Згадавши про це, Ґендзі розчулився, поринувши думками в минуле. Захмелілий принц Хьобукьо від хвилювання аж просльозився. Вгадавши настрій Ґендзі, він поклав перед ним китайське кото, і той зворушливо заграв, але, на жаль, обмежився лише однією мелодією, яка викликала загальне захоплення. Святкування сорокаріччя Ґендзі не вирізнялося особливою пишністю, але в цьому вечірньому музикуванні було щось надзвичайно прекрасне. Співаки, зібрані на головних сходах, співали дзвінко своїми чудовими голосами, переходячи з однієї тональності до іншої. Що темніше ставало навкруги, то тихіше й спокійніше звучала музика, а коли заспівали пісню «Зелена верба»[313], враження від неї було таким незвичайним, що навіть соловей мав би прокинутися у гнізді. Оскільки відзначення дня народження мало приватний характер, то Ґендзі велів обдарувати гостей набагато щедріше, ніж того вимагали офіційні правила.

На світанку Тамакадзура поїхала додому, наділена численними дарами. «Живучи самотньо, немов відрікшись уже від цього світу, — сказав Ґендзі їй на прощання, — я навіть не помічав, як минають дні й місяці. Та коли, нагадавши про мій вік, ви так урочисто привітали мене, я засмутився... Прошу вас, відвідуйте мене іноді, щоб побачити, як я поступово старію. Жаль, що ми зустрічаємося набагато рідше, ніж хотілося б, у мої роки і в моєму становищі...» Так, справді вони мали про що згадати, бо чимало сумного і радісного пов’язувало їх у минулому, але надто короткою виявилася їхня зустріч, і Ґендзі не приховував розчарування від її від’їзду. А що ж стосується Тамакадзури, то, як і належало дочці, вона поважала рідного батька, але її переповнювало відчуття гарячої вдячності до Ґендзі, бо з роками, особливо після того, як визначилося її становище у світі, вона зрозуміла, що багато чим йому зобов’язана.

А тим часом після десятого дня другого місяця Третю принцесу з палацу Судзаку перевезли в садибу на Шостій лінії. Ґендзі постарався зробити все, щоб гідно зустріти її. У західних покоях, де йому підносили першу зелень, він велів встановити ліжко для принцеси із запонами навколо, а в галереї між першим і другим флігелем приготувати кімнати для прислуги, не забувши подбати про їхнє оздоблення. Імператор Судзаку прислав різноманітне начиння, як це заведено робити під час переїзду у палац. Тож чи варто розповідати про те, якою величною була церемонія переїзду принцеси? Принцесу супроводжували найзначніші вельможі. Серед них був і той Дайнаґон, який даремно мріяв стати управителем її дому. Коли карети підкотили до будинку, Ґендзі сам вийшов назустріч принцесі і допоміг їй зійти, хоча це і не передбачалося ніякими правилами. Оскільки попри своє високе становище Ґендзі залишався простим підданим, то його можливості були певною мірою обмежені, тож прибуття принцеси мало чим скидалося на церемонію представлення в палац під час одруження принца і їхні подружні стосунки були вельми незвичними.

Упродовж трьох днів у садибі на Шостій лінії тривали величні святкові церемонії за сприяння як Ґендзі, так і імператора Судзаку. Настав неспокійний час і в сімейному житті Мурасакі. Хоча вона й не боялася, що Ґендзі зосередить усю увагу на принцесі, а нею почне нехтувати, але, не маючи досі суперниць, з урочистою появою юної й гарної принцеси з впливового високого роду відчувала на душі неспокій. Однак вона приглушувала похмурі думки і нічим не видавала своєї тривоги, а, допомагаючи чоловікові готуватися до прийому принцеси, так дбайливо вникала в усі дрібниці, що він щиро захоплювався її винятково рідкісною вдачею.

Принцеса, маленька й тендітна, вражала фізичною і душевною незрілістю, ба навіть здавалася малою дитиною. І тоді Ґендзі згадав, як колись привів у свій дім юну Мурасакі, вже тоді кмітливу і прекрасну співрозмовницю. А от принцеса не мала інших чеснот, окрім дитячої простодушності. «Зрештою, і це непогано, — заспокоював себе Ґендзі. — Принаймні вона не поводитиметься зарозуміло». І водночас подумав, зітхаючи, що їй бракує жвавості.

Три ночі поспіль провів Ґендзі в покоях Третьої принцеси, і Мурасакі, яка здавна не звикла, щоб він залишав її саму, терпіла й не показувала, що страждає. Коли служниця за її наказом ретельно напахувала його одяг, сумне обличчя дружини було таким зворушливо чарівним, що Ґендзі дорікав собі зі сльозами на очах: «Як міг я поставити когось поряд з нею? Хоч би там що, цього не можна було робити. Винна у всьому моя власна малодушність і легковажність. Адже навіть молодого Цюнаґона[314] Імператор не зумів умовити...»

«Дозвольте мені відлучитися від вас ще на одну ніч, як вимагає обряд, — сказав Ґендзі дружині. — А якщо й надалі мені доведеться залишати вас саму, то, повірте, я зненавиджу себе. Однак, хай там що, не хотілося б, щоб Імператор дізнався, що я цураюся принцеси». Було видно, що глибоко в душі він страждає.

«Якщо ви самі не вирішили, що робити, — злегка посміхнувшись, відповіла Мурасакі, — то що я можу вам порадити?» Від такої холодної відповіді Ґендзі зніяковів і, задумавшись, довго сидів, підперши рукою щоку. А Мурасакі, присунувши до себе туш і пензлик, написала:

Поруч вона накреслила ще кілька старовинних пісень, і, взявши аркуш паперу, Ґендзі довго розглядав їх. Вважаючи, що в них не було нічого особливого, а лише чиста правда, він відповів:

Ґендзі зволікав, явно не готовий розлучатися з Мурасакі. «А що тоді подумають люди?» — дорікнула вона йому, і він нарешті пішов у чарівному просоченому пахощами вбранні. Проводжаючи його поглядом, Мурасакі ледве приховувала неспокій на душі.

Упродовж років Мурасакі передчувала, що може статися такий випадок, і тільки останнім часом заспокоїлася, помітивши, що Ґендзі нарешті позбувся колишньої легковажності. Та от саме тепер, після всіх цих років, її надійне становище й добре ім’я опинилися під загрозою. Її нинішній стан здавався непевним, а майбутнє сповнене тривоги. І хоча зовні вона зберігала спокій, її служниці нарікали: «Як несподівано змінився світ! У цьому домі завжди було багато жінок, але всі вони поступалися господині першістю, а тому досі жили в мирі і злагоді... Може статися, що принцеса домагатиметься визнання свого виняткового становища, а господиня з цим не змириться... Отож найменша дрібниця може спричинити велику біду». Вони перешіптувалися між собою і зітхали, але Мурасакі, вдаючи, ніби нічого не помічає, старалася зайняти їх розмовою і до пізньої ночі не лягала спати.

Невдоволена надмірною увагою прислуги до недавньої події, Мурасакі при нагоді сказала: «Хоча в нашому домі багато жінок, але жодна не зуміла підкорити серце пана ні вишуканістю манер, ні родовитістю. Тому дуже добре, що сюди переїхала Третя принцеса, коли вони йому набридли. Мабуть, тому що в душі я залишилася малою дитиною, я хотіла б з нею подружитися. На жаль, дехто поширює чутки, що нібито між нами є ворожнеча. Гадаю, що таке почуття могло б виникнути стосовно рівних собі або нижчих за становищем. А Третя принцеса настільки вища від нас усіх і водночас варта співчуття, що про це не може бути й мови».

«Наша господиня занадто добросерда», — сказала Накацукаса, перезирнувшись з Цюдзьо. Колись ці жінки виконували особливі доручення Ґендзі, але вже давно перейшли на службу до Мурасакі й щиро полюбили її. Багато інших жінок у садибі на Шостій лінії також співчували їй: «О, Вам, напевне, тепер тяжко... — писали вони їй. — Нам набагато легше, бо ми давно змирилися...» Від їхнього співчуття Мурасакі стало ще важче. «Зрештою, в цьому світі нема нічого постійного, тож не варто даремно мучити душу», — подумала вона.

Побоюючись, що її незвично пізня розмова з жінками може видатися їм підозрілою, Мурасакі нарешті пішла у спочивальню. А коли вони допомогли їй лягти, вона болісно відчула, як насправді сумно лежати ночами самотньою, без чоловіка, й згадала той день, коли Ґендзі від’їжджав у Сума: «Хіба тоді, коли він поїхав у глибокому смутку, я не думала, що все витерплю, навіть забуду про себе, якщо знатиму, що він, як і досі, живе в одному зі мною світі? І чого був би вартий наш шлюб, якби ми не витримали такого випробування?» Була холодна вітряна ніч, і Мурасакі ніяк не могла заснути, але, щоб не хвилювати служниць, не ворушилася, і це завдавало їй ще більшого страждання. Крик півня, що пролунав серед ночі, сумом відгукнувся в її серці.

Хоча Мурасакі не відчувала ні гніву, ні образи, але, мабуть, через її душевні страждання з’явилася Ґендзі уві сні, і він, украй стривожений, прокинувся та, ледве дочекавшись крику півня, пішов, удаючи, ніби не знає, що до світанку ще далеко. Принцеса все ще була такою юною, що годувальниці не відлучалися від неї. Вони бачили, як, відчинивши бічні двері, Ґендзі вийшов з дому. Під все ще неясним досвітнім небом, у блідих відблисках снігу нарешті зник його силует, залишивши за собою пахощі його одягу, й одна з годувальниць прошепотіла: «Весняна ніч...»[315] .

В саду подекуди лежав сніг, майже непомітний на білому піску. «Лише під стіною у тіні ще залишився сніг ...»[316] — тихенько промовив сам до себе Ґендзі й, підійшовши до покоїв Мурасакі, постукав по ґратчастому вікні. Оскільки вже давно йому не доводилося повертатися в таку ранню годину, жінки, вдаючи, що сплять, відчинили двері не відразу.

«Я так довго чекав, що навіть змерз, — поскаржився Ґендзі, підійшовши до Мурасакі. — А хіба не видно, що я боюся вас, якщо так швидко прийшов, хоча й немає за мною ніякої провини?»

Ґендзі відкинув з Мурасакі укривало, і вона поспішно сховала мокрі рукави. Хоча Мурасакі була привітна й наче неображена, але її неготовність до примирення його бентежила й водночас захоплювала. «І серед найродовитіших жінок навряд чи знайдеться така», — подумав Ґендзі, мимоволі порівнюючи її з принцесою.

Весь день, до самого вечора, він провів з Мурасакі, згадуючи минулі роки й нарікаючи на її настороженість. Принцесі ж послав такого листа: «Через сьогоднішній ранковий сніг я став зле почуватися, а тому хотів би трохи відпочити».

«Я передала листа», — тільки й відповіла годувальниця принцеси, навіть не написавши листа у відповідь. «О, яка зухвалість! — подумав Ґендзі. — А що, як про це дізнається Імператор? Принаймні якийсь час я мав би регулярно відвідувати принцесу...» Але він так і не зміг цього дотриматися й лише повторював: «От біда, адже я знав, що так вийде!» Його необачність турбувала й Мурасакі.

Вранці, прокинувшись, Ґендзі, як годиться, послав Третій принцесі листа. Хоча він не мав потреби особливо запобігати перед принцесою, але, вибравши пензлик, старанно написав на білому папері:

Листа Ґендзі прив’язав до гілки квітучої сливи і велів слузі передати його принцесі через західну галерею, а сам залишився сидіти біля порога. У білому вбранні, з гілкою сливи в руці, він милувався небом, що сипало на землю все нові і нові сніжинки до тих, що вже лежали в саду. Неподалік, на вершечку рожевої сливи, дзвінко заспівав соловей, і Ґендзі, проказавши: «Рукави пропахнуть наскрізь ніжним ароматом...»[317] — сховав цвіт і, піднявши завіси, визирнув назовні. Зовсім не вірилося, що така по-юному приваблива людина посідає високе становище в світі і має дорослих дітей.

Здогадуючись, що відповіді доведеться трохи почекати, Ґендзі увійшов у покої показати дружині гілку зі сливовим цвітом. «О, як хотілося б, щоб усі квіти поширювали навколо себе такий аромат! — сказав він. — Якби вишневий цвіт так пахнув, то я ніколи б і не думав поглядати на інші квіти. Мабуть, сливи ваблять нас лише тому, що розквітають першими. А як було б чудово, коли б вони цвіли одночасно з вишнями...»

І саме тоді принесли відповідь принцеси. Написаний на тонкому червоному папері лист був вправно згорнутий, і збентежений Ґендзі подумав: «Почерк у неї зовсім ще дитячий, а тому, мабуть, краще наразі не показувати його дружині. Звичайно, приховувати не годиться, але боюся, що зміст його може не відповідати високому званню принцеси».

Оскільки дружина, напевне, образилася б, якби він заховав листа, тому Ґендзі все-таки розгорнув його так, що Мурасакі, опираючись на лавочку-підлокітник, краєм ока могла прочитати:

Почерк у принцеси і справді був досить незрілий, геть-чисто дитячий. «У такому віці вона мала б бути більш розвинутою», — подумала Мурасакі, крадькома розглядаючи листа й удаючи, ніби він зовсім її не цікавить. Якби йшлося про когось іншого, Ґендзі тихенько сказав би: «Як невміло написано!» Але, жаліючи принцесу, він тільки зауважив: «Тепер, як бачите, вам немає чого боятися».

Серед білого дня Ґендзі вирушив до принцеси. Він так старанно причепурився, що її служниці, напевне, раділи, вперше побачивши таку красу. А от таким літнім жінкам, як годувальниця, водночас не давали спокою сумніви: «Він, безперечно, дуже гарний. Але чи не доведеться нашій пані зазнати прикрощів саме через його красу?..»

Принцеса була юна і надзвичайно чарівна. У розкішно обставлених покоях вона, тендітна й безпорадна, наче губилася у власних пишних шатах. Разом з тим вона трималася спокійно і привітно, без надмірної сором’язливості, як невинне дитя, що не боїться незнайомих людей. «Хоч імператор Судзаку не мав слави глибокого знавця наук, як личить чоловікові, — згадував Ґендзі, — але ніхто не міг би зрівнятися з ним у вишуканих манерах і тонкому смаку. Тому й дивно, чому він виховав її, свою улюбленицю, такою наївною і простодушною?» Та попри це принцеса мала багато приваб­ливих рис. Вона шанобливо вислуховувала поради Ґендзі й, довго не задумуючись, по-дитячому відповідала. Тож чи міг він ставитися до неї байдуже? «Якби я був таким молодим, як колись, — думав він, — то, розчарувавшись, зневажливо відвернувся б від неї. Але тепер з власного досвіду я знаю, що немає жінок, бездоганних у всьому. У кожної з них є свої слабкості й чесноти. Сторонній людині й принцеса здалася б самою досконалістю». При цій нагоді Ґендзі згадав про не­зрівнянну ні з ким Мурасакі, яка впродовж років жила з ним, і пишався тим, що дав їй добре виховання. Розлучаючись з нею навіть на одну ніч, він з плином років щораз більше знемагав від туги і зловісного передчуття: «Мабуть, усе це не на добре».

А тим часом того-таки місяця імператор Судзаку переселився в гірський монастир на захід від столиці й звідти часто присилав Ґендзі зворушливі листи. Звичайно, він турбувався про дочку, але просив Ґендзі, опікуючись нею, в жодному разі не брати до уваги його власні почуття. Проте дитяча безпорадність принцеси викликала в нього тривогу за її майбутнє. І пані Мурасакі Імператор написав окремого листа: «Будь ласка, поставтеся великодушно до простодушної і недосвідченої дочки, яку я посмів віддати під Вашу опіку, й допоможіть їй по змозі в її потребах. Адже ви не чужі одна одній[318].

Боюся, що мій лист здасться Вам безглуздим, нездатним розвіяти пітьму в батьківському серці». Побачивши цього листа, Ґендзі сказав: «Який зворушливий лист! Вам треба відповісти йому шанобливо!» — і через одну із служниць передав гінцеві чашу з вином.

«Як мені відповісти?» — задумалася Мурасакі, та оскільки в цьому випадку нічого надто витонченого складати не мала потреби, то написала те, що спало їй на думку:

Здається, начебто саме так вона відповіла. А гонець отримав повне жіноче вбрання і чудове хосонаґа. Милуючись витонченим почерком Мурасакі, імператор Судзаку мимоволі пожалкував, що його простодушна дочка опинилася в середовищі такої вишуканої особи.

Тим часом жінки з оточення Імператора одна за одною залишали палац Судзаку, і кожен новий день ставав сумнішим. Найсі-но камі[319] оселилася в палаці на Другій лінії, де колись жила покійна імператриця Кокіден. Саме з нею, крім Третьої принцеси, Імператорові було найважче розлучатися. Хоча вона також хотіла постригтися в монахині, Імператор відрадив її від такого задуму, бо така поспішність, на його думку, була недоречна, оскільки означала б, начебто вона показово наслідує його приклад. Тож Найсі-но камі обмежилася тим, що почала поступово готуватися до цього кроку.

Ґендзі, колишній Великий міністр з Шостої лінії, не забував її всі ці роки після того, коли, на жаль, мусив з нею розлучитися. Він подумки шукав нагоди, щоб зустрітися з нею та ще раз згадати минуле. Але, розуміючи, що їхнє високе становище змушує остерігатися людського поголосу, і пам’ятаючи, до яких наслідків привела колись їхня необережність, він утримувався від спроби відновити з нею стосунки. Та останнім часом Обородзукійо зажила тихим самотнім життям, і він, зовсім утративши спокій, ще більше захотів побачити її. Отож, навіть розуміючи, що така поведінка йому не личить, Ґендзі взявся писати до неї ніжні листи за кожної нагоди, щоб виявляти їй своє співчуття. Оскільки їхні стосунки не були такими, як колись, у молодості, то іноді Обородзукійо відповідала йому. Її відповіді показували, що з роками вона стала ще освіченішою, а її почерк ще досконалішим, а тому, згадавши минуле, Ґендзі не стримався і заходився докучати в листах своїми палкими почуттями Цюнагон, її служниці. А покликавши до себе брата цієї особи, колишнього намісника Ідзумі, він, як колись бувало, попросив його допомогти зустрітися з Обородзукійо.

«Я маю повідомити тій особі щось дуже важливе особисто, а не через посередників, — сказав він йому. — Якщо ви зумієте вмовити її вислухати мене, я хотів би прийти до неї так, щоб ніхто про це не дізнався, бо моє офіційне становище вимагає крайньої обережності. Зрештою, я впевнений, що ви нікому про це не обмовитеся жодним словом і ми обидва будемо задоволені...»

Однак, почувши про таку пропозицію, Обородзукійо подумала: «О ні! Що глибше я пізнаю людські стосунки, то ясніше розумію, як жорстоко повелася зі мною ця людина. Тому невже після всіх цих років я можу говорити з ним про минуле, забувши про сумну долю імператора Судзаку? Навіть якби, припустімо, ніхто й не дізнався про нашу таємну зустріч, то хіба я могла б позбутися докорів власного сумління?» — і, зітхаючи, відмовилася від побачення з Ґендзі.

«А хіба колись навіть у найважчі часи ми не знаходили шляхів для наших зустрічей, щоб не переривати любовного зв’язку? І хоча я почуваюся винним перед імператором Судзаку, який відрікся від світу, але не можу заперечити, що нас з Обородзукійо поєднували глибокі почуття. Навіть якби тепер ми спробували очистити наше минуле, колишньої неслави нам усе одно не позбутися», — вирішив Ґендзі й, набравшись відваги, з провідником — намісником Ідзумі попрямував на Другу лінію.

А перед тим, як піти, він сказав Мурасакі: «Дочка принца Хітаці[320], що живе в Східній садибі, давно нездужає, а я, на жаль, через домашні клопоти досі не спромігся її провідати. Оскільки їхати серед білого дня незручно, то я вирішив податися туди ввечері. Бажано, щоб ніхто про це не знав». Його надмірна схвильованість і несподіване бажання провідати особу, яка досі не була розпещена його увагою, здалися Мурасакі підозрілими. І хоча вона здогадалася про його справжні наміри, але нічим не видала себе, бо після появи в садибі на Шостій лінії Третьої принцеси вже не була такою відвертою з чоловіком, як колись.

Того дня Ґендзі не заходив в головні покої, де жила Третя принцеса, а лише обмінявся з нею листами. Удень він ретельно напахчував свій одяг ароматами, а ввечері виїхав з дому у супроводі чотирьох найвідданіших прибічників. Їдучи в кареті з плетеним верхом, він намагався бути непомітним, як колись у давні часи. А з листом до Обородзкійо послав попереду намісника Ідзумі.

Звісно, Обородзукійо розгубилася, коли їй прошепотіли на вухо, що приїхав Ґендзі. «Щось неймовірне! — розгнівалася вона. — То що ж йому такого наговорив намісник Ідзумі?»

«Відмовитися від зустрічі тепер було б великою нечемністю», — сказав намісник Ідзумі і спритно, не чекаючи дозволу, провів Ґендзі в покої. А той, люб’язно розпитавши у служниць про самопочуття господині, попросив, щоб вона вийшла до нього. «Невже ви не поговорите зі мною принаймні через ширму? — благав він. — Адже я вже далеко не такий зухвалий, яким був колись». І врешті-решт Обородзукійо, зітхнувши, таки наблизилася до завіси. «Як я і сподівався, вона, як і раніше, поступлива», — мимоволі подумки зауважив він. Оскільки вони гостро відчували будь-який порух одне одного, то їхня зустріч була вкрай зворушливою. Обородзукійо прийняла гостя в Східному флігелі. Її жінки посадили його в південно-східному передпокої за міцною перегородкою. «Ви ставитеся до мене, як до зовсім молодого юнака, правда ж? — скаржився Ґендзі. — Мені дуже прикро, що ви начебто забули про роки нашої розлуки, які я безпомильно можу перелічити на пальцях. О, які ж ви жорстокі!»

Поступово все оповила нічна темрява. Навколо ставало безлюдно і тихо, тільки із саду долинали зворушливо-сумні голоси качечок-мандаринок, що гралися серед водоростей у ставку. «О, яке все непевне, яке нетривале в цьому світі!» — думав Ґендзі, дивлячись навколо. І хоча він не хотів брати приклад з Хейцю[321], на очі йому навернулися сльози. Спочатку він говорив спокійним, розсудливим тоном, зовсім не так, як бувало раніше, а потім спробував відсунути перегородку.

сказав він, а Обородзукійо відповіла:

Хоча вона збиралась тримати його на відстані, але, згадавши минуле, подумала: «А хіба не через мене йому довелось опинитися на засланні в Сума?» — і вирішила: «Зрештою, чому б востаннє не зустрітися?»

Обородзукійо ніколи не вирізнялася твердістю духу, але з роками, набувши життєвого досвіду, навчилася розпізнавати людей, а, згадуючи минуле й жалкуючи про свої численні невдачі у службових та особистих справах, зміцнювала свою самоповагу. Однак сьогоднішня зустріч так яскраво нагадала їй про минуле, що встояти було неможливо. Її колишня, як у молодості, приваблива зовнішність ще не зів’яла. Страх перед поганою славою серед людей змагався в її серці з ніжністю до Ґендзі, і млосні зітхання розпирали груди. Ще ніколи, навіть у дні їхніх перших зустрічей, вона не здавалася йому такою прекрасною. І він, дивлячись з жалем, як світліє небо, не мав сили розлучитися з нею. У прекрасному світанковому небі голосно заспівало незліченне птаство. Вишневий цвіт уже обсипався, і вершини зеленуватих дерев, оповитих серпанком, нагадали Ґендзі про те, що серед багатьох минулих подій саме в таку пору року відбувалося колись Свято гліциній. Коли служниця Цюнаґон, проводячи гостя, відчинила бічні двері, він, повернувшись, сказав: «Подивіться, які гарні гліцинії! Звідки взялися такі кольори? Щось неймовірне! Хіба можна вирватися з-під їхніх чарів?» Було видно, що Ґендзі зволікає, не маючи бажання йти. Піднявшись над краєм гір, сонце яскраво освітило усю постать Ґендзі, і Цюнаґон, засліплена його красою, яку облагородила зрілість відтоді, як вона його востаннє бачила, ще більше впевнилася, що немає у світі нікого, йому рівного. «Чому моя господиня не може з ним зустрічатися? — думала Цюнаґон. — Хоча служба в Імператорському палаці накладала певні обмеження, але посада, яку вона займала, цього не забороняла. У всьому винна покійна Імператриця[322], бо через її втручання по світу пішов поголос, який змусив їх розлучитися». Хоча Ґендзі все ще хотів багато чого сказати, але з огляду на своє високе становище не міг поводитися, як серце бажало, та через побоювання потрапити людям на очі, непокоївся, бачачи, що сонце піднімалося все вище і вище, а прибічники, підтягнувши карету до галереї й тихенько покашлюючи, нагадували, що пора вирушати. Покликавши одного з них, Ґендзі велів йому зірвати для себе гілку розквітлої гліцинії.

Побачивши, як він страждає, Цюнаґон глибоко співчувала йому.

Обородзукійо сиділа збентежена його словами й розгуб­лено думала: «Що тепер про мене говоритимуть?» Але квіти були такі прекрасні, і вона відповіла:

Добре розуміючи, що юнацька палкість недопустима в його віці й становищі, Ґендзі пішов лише тоді, коли домігся її згоди на нову зустріч, заохочений відсутністю суворого «охоронця застави». Колись він був закоханий у цю жінку більше, ніж в інших, тож хіба не сумно, що вони так швидко розлучилися?

Побачивши, як Ґендзі в прим’ятому одязі нишком прослизнув у спальню, Мурасакі, ясна річ, здогадалася, що її підозра мала підставу, але вдала, начебто нічого не помітила. І він, більше стривожений її байдужістю, ніж можливими ревнивими докорами, взявся палко запевняти її у щирості своїх почуттів і незмінній відданості. Хоча він міг би й не згадувати про Обородзукійо, але ж Мурасакі знала про неї, а тому він сказав ніби між іншим: «Я їздив провідати пані Найсі-но камі[323] з палацу Судзаку і трохи поговорив з нею через ширму. Однак така розмова мене не задовольнила, і я хотів би ще раз з нею зустрітися таємно, щоб уникнути пересудів».

«Ви ніби помолодшали! — силувано усміхаючись, відповіла Мурасакі. — Видно, ви знову взялися за старе. А що мені, нещасній робити?» Оскільки сльози, що блиснули в її очах, викликали в нього співчуття, то він сказав: «Мені прикро бачити, що у вас поганий настрій. Я волів би, щоб ви мене сварили й казали правду в очі. Я завжди прагнув, щоб між нами не було таємниць, і зовсім не очікував, що у вас такий несподівано складний характер...» Ось так піддобрюючись до Мурасакі, він урешті-решт зізнався їй у всьому. Цілісінький день Ґендзі провів з Мурасакі, намагаючись її розвеселити, і навіть не пішов до принцеси. Та, звісно, і не думала сердитися, але занепокоїлися її служниці. Може, він турбувався б про принцесу більше, якби вона була вередлива, а так він бачив у ній тільки милу, чарівну іграшку.

Ньоґо Акасі з покоїв Кіріцубо після переїзду в палац давно не була в батьківському домі, бо принц-спадкоємець не відпускав її від себе. Їй, зовсім ще юній, звиклій до безтурботного життя в садибі на Шостій лінії, придворні обов’язки здавалися нестерпно обтяжливими. А коли влітку вона стала почуватися зле, то, вимушена залишатися в палаці, надзвичайно засмутилася через підозрілу нудоту. Всі навколо неї занепокоїлися, здогадавшись, що, мабуть, у такому юному віці вона завагітніла. З огляду на це врешті-решт їй таки дозволили переїхати додому. Там для неї приготували східні покої головного будинку, в якому жила й Третя принцеса. Пані Акасі, невідлучно перебуваючи біля дочки, почувалася, як ніколи, щасливою.

Одного разу, збираючись відвідати свою вихованку, Мурасакі попросила відчинити серединні двері, щоб одночасно привітати й принцесу, з якою давно хотіла познайомитися, але не мала такої нагоди. Мовляв, що раніше вони звикнуть одна до одної, то в більшій злагоді житимуть. «Саме про таке знайомство я і мріяв, — всміхнувся Ґендзі. — Принцеса ще ніби мала дитина, тому я був би вам дуже вдячний, якби ви стали її наставницею».

Щоправда, Мурасакі набагато менше хвилювала зустріч з принцесою, ніж з пані Акасі. Вона заздалегідь вимила волосся, причепурилась і стала такою гарною, як ніхто на світі. А тим часом Ґендзі зайшов до принцеси й сказав: «Увечері сюди прийде пані Весняних покоїв[324], щоб зустрітися з ньоґо з покоїв Кіріцубо, й при цій нагоді хоче познайомитися з вами. Вона дуже доброї вдачі й досить молода, щоб бути цікавою співрозмовницею».

«Боюсь, що мені буде незручно. А про що я маю з нею говорити?» — простодушно відповіла принцеса. «Відповідайте залежно від того, що вона скаже. Тримайтеся вільно, не соромтеся», — повчав її Ґендзі. Він завжди хотів, щоб обидві жінки подружилися, і боявся, що принцеса може здатися надто наївною й нецікавою. Та оскільки Мурасакі сама захотіла з нею зустрітися, то противитися їй не годилося.

Тим часом, напередодні майбутньої зустрічі, Мурасакі безупинно мучилася думками: «Хіба в цьому домі є жінка, яка займає вище від мене становище? І тільки в тому мені можна дорікнути, що в дитинстві мене забрали з бідної сім’ї...» Останнім часом, приділяючи багато уваги каліграфії, вона мимоволі виписувала на папері лише стародавні сумні пісні й відчувала, що, напевне, сама в душі страждає.

Невдовзі прийшов Ґендзі. Він щойно бачився з принцесою та ньоґо Акасі, своєю дочкою. Вони були такі чарівні, що в порівнянні з ними Мурасакі, з якою разом прожито стільки довгих років, могла б здаватися непоказною, але, глянувши на неї, він подумав: «Немає нікого кращого за неї в світі!» І це правда, що у світі рідко зустрічається така краса. Її високе благородство, що викликало повагу, поєднане з чарівністю та елегантністю, надавало її зрілості ще більшої привабливості. Нинішнього року вона була прекрасніша, ніж минулого, сьогодні здавалася звабливішою, ніж учора. І Ґендзі не переставав дивуватися, як могла народитися така краса.

Аркуші з вільно написаними на них віршами під час вправ з каліграфії Мурасакі заховала під коробку з тушшю, але Ґендзі помітив їх і витягнув. Її почерк не здавався особливо досконалим, але відчувалася в ньому справжня вправність.

Звернувши особливу увагу на цей вірш, Ґендзі поруч написав:

Смуток, що останнім часом огортав серце Мурасакі, іноді виривався назовні, і Ґендзі зворушувало і захоплювало її намагання його приховати.

Оскільки того вечора він уже не мав що робити з нею і Третьою принцесою, то, не довго думаючи, вирушив потайки до Обородзукійо. Хоча він відчував, що не мав би так чинити і мучився докорами сумління, але не міг протистояти своєму бажанню.

Ньоґо Акасі покладалася на пані Мурасакі навіть з більшою довірливістю, ніж на свою рідну матір. Та й сама Мурасакі ставилася до неї з любов’ю, як до рідної дочки, спостерігаючи, як на її очах вона перетворювалася у справжню красуню. Після приязної розмови з нею Мурасакі відчинила серединні двері й зустрілася з принцесою. Оскільки та справді виявилася милою дитиною, то Мурасакі говорила з нею по-материнськи лагідно й розважливо, не забувши нагадати про їхні родинні зв’язки. Покликавши до себе Цюнаґон, годувальницю принцеси, Мурасакі сказала: «Хоча мені не хотілося б підкреслювати, що в нас спільні предки, але, на жаль, досі я не мала нагоди з нею познайомитися. Сподіваюся, надалі ми не цуратимемося одна одної. Без зайвої скромності приходьте до мене й не соромтеся зробити мені зауваження, якщо помітите мою недостатню турботу про вашу господиню».

«Принцеса рано залишилася сама, без надійної опори в житті, — відповіла годувальниця, — тож ніщо не буде для неї приємнішим, ніж ваші великодушні слова. Адже й імператор Судзаку, її батько, зрікаючись світу, сподівався тільки на вашу доброту й поблажливість до її недосвідченості. Та й вона сама в розмові зізнається, що всю надію покладає лише на вас».

«Після того як Імператор ощасливив мене таким милостивим листом, — сказала Мурасакі, — я постійно думаю над тим, як стати корисною принцесі. Але хіба при своїй незначущості я можу щось зробити?..» А коли Мурасакі із ласкавою поблажливістю заговорила з принцесою і, щоб їй сподобатися, згадала про улюблені картинки у стародавніх повістях і насолоду від гри з ляльками, то із дитячою простотою принцеса задоволено подумала: «Вона і справді зовсім ще молода і дуже добра».

Відтоді вони часто обмінювалися листами і, зустрічаючись під час святкових урочистостей у садибі на Шостій лінії, щиро розмовляли одна з одною. А люди, що завжди охочі потеревенити про тих, хто займає помітне становище у світі, спочатку запитували: «Цікаво, як ставиться до принцеси пані Весняних покоїв[327]?.. Мабуть, і колишня прихильність чоловіка до неї змінилася, а її вплив у домі ослаб...» — та навіть коли з’ясувалося, що прихильність Ґендзі до Мурасакі за останній час не тільки не зменшилася, а, навпаки, збільшилася, все одно не замовкали, аж поки не дізналися, що жінки дружньо спілкуються.

Десятого місяця з нагоди сорокаліття чоловіка Мурасакі послала дари будді Якусі[328] в один із храмів на рівнині Саґа. Оскільки Ґендзі завжди застерігав від пишних церемоній, то вона обмежилася найскромнішими пожертвами. І все-таки прекрасні зображення будд, скриньки для сутр й обгортки для сувоїв створювали у людей враження, ніби вони опинилися в країні Вічного блаженства. Відбувалося урочисте читання сутр Сайсьоокьо, Конгоханнякьо, Дзюмьокьо[329]. З цієї нагоди зібралося чимало знатних вельмож. Оздоб­лення храму вирізнялося надзвичайною вишуканістю, а навколишній краєвид з багряним осіннім листям радував очі. Мабуть, саме це заохотило стількох людей брати участь у цьому святі. Над прибитими памороззю полями безперервно линув гуркіт возів і цокіт кінських копит. Монахи, читці сутр, отримали щедру винагороду — жодна з жінок садиби на Шостій лінії в цій справі не хотіла поступатися одна одній.

Двадцять третього дня закінчувався піст. А оскільки в садибі на Шостій лінії через велику кількість жінок вже не було вільного місця, то Мурасакі влаштувала святковий бенкет із скороминою в будинку на Другій лінії, який завжди вважала своїм. Вона сама готувала вбрання для Ґендзі та робила власноруч багато чого необхідного, а жінки з інших покоїв залюбки допомагали їй. Кімнати у флігелях, де зазвичай розміщувалася прислуга, вона передала в розпорядження придворних, наближених високих осіб і численної челяді із садиби на Шостій лінії.

У передніх покоях головного будинку, належно оздоб­лених, встановили інкрустоване перламутром крісло. У західних покоях поставили дванадцять столиків, за звичаєм розклавши на них літній та зимовий одяг, спальні речі, приховані, однак, від цікавих поглядів фіолетовими покривалами з візерунчастого шовку. Перед кріслом стояли ще два столики, покриті китайською тканиною з кольором, що густішав з наближенням до низу. Шпильки для волосся були розкладені на столику з аквілярії, а срібну гілку із золотою пташкою на ній тонкої роботи на замовлення пані Акасі надіслала її дочка, ньоґо з покоїв Кіріцубо. Чотиристулкова ширма за кріслом, подарунок принца Сікібукьо, із усім відомими картинами чотирьох пір року — гір, річок та водоспадів — привертала увагу своєю незнаною красою. Під північною стіною стояли дві пари шафок із звичайним начинням на них. У південному передпокої зібралися найзнатніші вельможі, Лівий і Правий міністри, принц Сікібукьо і багато, багато інших. У саду, ліворуч і праворуч від помосту для танців, встановили навіси для музикантів; у західній та східній частинах саду поставили вісімдесят коробок з рисовими колобками, а також сорок китайських скриньок на ніжках з дарами для гостей.

На варту Вівці[330] прибули музиканти. Були виконані танці «Десять тисяч років» і «Прекрасний олень», а коли день наблизився до кінця, голосно заспівали флейти, загриміли барабани і один з танцюристів почав корейський танець «На зігнутих ногах». Як тільки музика змовкла, Юґірі й Касіваґі, захоплені незвичайним видовищем, спустилися в сад і по­вторили кілька прощальних па, після чого, на превеликий жаль для глядачів, зникли під покровом багряного листя. Люди, які запам’ятали той давній вечір, коли під час високих відвідин покійного імператора Кіріцубо палацу Судзаку був виконаний танець «Хвилі на озері Цінхай», мимоволі подумали, що Юґірі й Касіваґі багато чого успадкували від своїх батьків: були вродливі й виховані, з не меншим впливом у світі та успіхом у просуванні по службі. А дехто, підрахувавши, скільки років батькам і їхнім синам, захоплено подумав, що, видно, між обома родинами існує тісний зв’язок ще з попередніх народжень. Та й сам господар, розчулений мало не до сліз, поринув думами у минуле.

Але спустилася ніч, і музиканти зібралися йти. На прощання вони отримали щедрі дари, які слуги витягли з китайських скриньок. Коли, накинувши на плечі білий одяг, музиканти простували повз штучний пагорб, по греблі на ставку, то здавалися схожими на журавлиний ключ, що віщує людям тисячу літ життя. Потім музика залунала у внутрішніх покоях, також вельми цікава. Струнні інструменти велів підготувати сам принц-спадкоємець. І принесені з палацу Судзаку біва та китайське кото, й надіслане від Імператора кото «со» були добре знайомі Ґендзі, тож звуки їхніх струн мимоволі розбудили в його серці щемливі спогади про давно минулі часи. «Якби була жива імператриця-монахиня Фудзіцубо, — нарікав він, — я обов’язково влаштував би на її честь таке ж величне свято. Як шкода, що я так і не зумів засвідчити їй свою глибоку сердечну відданість».

Імператор Рейдзей також досі оплакував покійну матір, і світ здавався йому похмурим. А ще його мучило те, що, незважаючи на спроби, він ніяк не міг вповні виявити своєї синівської шанобливості до Ґендзі. Цього року з нагоди його сорокаліття він хотів провести церемонію високих відвідин садиби на Шостій лінії, але Ґендзі знову відмовився. «Не варто робити того, що може завдати людям зайвого клопоту», — сказав він, й Імператор врешті-решт змирився.

Після двадцятого дня дванадцятої місяця садибу на Шостій лінії відвідала імператриця-дружина Акіконому. Для відзначення святковими молебнями кінця року вона замовила читання сутр у семи великих храмах Нари, віддячивши за це сорока тисячами данів[331] різних тканин, і, крім того, за урочисті служби послала чотириста бікі[332] шовку в сорок храмів столиці. Добре усвідомлюючи, наскільки вона зобов’язана Ґендзі вихованням, і уявляючи собі, якою великою була б її вдячність покійним батькам, Імператриця-дружина тільки й думала про те, як краще віддячити йому. Але, на її превеликий жаль, вона не змогла цього зробити, бо Ґендзі навіть в Імператора зажадав, щоб у палаці не влаштовували ніяких урочистостей на його честь. «Як показують приклади з минулого, мало хто довго проживав після відзначення сорокової річниці, а тому цього разу я волів би обійтися без розголосу і відкласти всі святкування до того часу, коли досягну досить значного віку», — заявив Ґендзі, але, з огляду на високе становище Імператриці-дружини, святкування все-таки набрало широкого офіційного характеру.

У головних покоях тієї частини будинку, де жила Імператриця-дружина, після деякого впорядкування, влаштували святковий бенкет, загалом не дуже відмінний від попередніх. От лише високі вельможі отримали дари не менш щедрі, ніж під час Великого бенкету[333], а принцам Імператриця подарувала ще й жіноче вбрання. Радники четвертого рангу, чиновники п’ятого рангу й прості придворні отримали білі хосонаґа і згортки шовку. Самому Ґендзі Імператриця подарувала вбрання незвичайної краси і — що його найбільше зворушило — прославлені пояс та меч, успадковані від батька, принца Дзембо. Таким чином з нагоди сорокових роковин Ґендзі у будинку на Шостій лінії були зібрані найвідоміші в світі рідкісні скарби. У старовинних повістях дуже часто, як щось надзвичайно важливе, перелічуються дари, піднесені з тієї чи іншої нагоди, але я не буду втомлювати читача перерахуванням знаків уваги, які знатні особи надавали один одному.

Не відмовившись від раніше задуманого, Імператор звернув свою увагу на Юґірі й, скориставшись тим, що придворний у званні удайсьо[334], захворівши, подав у відставку, спішно передав його звання синові Ґендзі, розраховуючи, що бенкет на честь цього призначення стане радісним продовженням святкувань у садибі на Шостій лінії. Подякувавши за це Імператорові, Ґендзі скромно мовив: «Але ж він для такого підвищення ще надто молодий...»

Для святкової церемонії приготували північно-східну частину садиби, і, хоча хотіли обійтися без широкого розголосу, вона виявилася особливо пишною. У різних покоях виставили щедре частування, прислане з палацових сховищ. За дорученням Імператора То-но цюдзьо з Імператорської канцелярії мав подбати про такі самі рисові колобки, які готують у палаці. У церемонії брали участь п’ять принців крові, Лівий і Правий міністри, два старших радники міністра, три других радники, п’ять державних радників, а також майже всі придворні з почту Імператора, принца-спадкоємця та з палацу Судзаку. Про святкове начиння за докладними вказівками Імператора потурбувався Великий міністр, який також мав особисто брати участь у церемонії. Вельми схвильований такою високою честю, Ґендзі зайняв своє місце в головній частині будинку навпроти Великого міністра, чия мужня, велична краса досягла до того часу повного розквіту, а от Ґендзі здавався напрочуд молодим, як і колись.

Чотиристулкова ширма з поетичними написами самого Імператора на жовто-зеленому китайському шовку настільки вражала, що перед нею навіть тьмяніли звичні картини весняних та осінніх краєвидів. А може, глядачів просто заворожувало те, що слова на ширмі були виведені рукою Імператора. Шафки для різьблених фігурок і музичні інструменти, як струнні, так і духові, були доставлені з Імператорської канцелярії. Вплив у світі нового удайсьо додавав значущості й сьогоднішній події. Поки чиновники з Лівої і Правої стаєнь, з Шести загонів охорони вишиковували перед будинком сорок коней, передаючи їх один одному від нижчого рангу до вищого, день схилився до вечора.

Звичні для таких випадків танці «Десять тисяч років» і «Подякуймо Імператорові за милості» виконувалися вельми коротко, тільки для годиться, після того почалося музикування, коли виконавці, натхнені присутністю Великого міністра, старалися показати себе з усіх сил. На біва, як завжди, грав принц Хьобукьо, що не мав собі рівних. Господар садиби грав на китайському кото, а Великий міністр — на японському. Мабуть, тому що вони давно вже не грали разом, Ґендзі мало не плакав, розчулений і захоплений грою міністра. А сам він, не приховуючи таємних прийомів, добував із китайського кото невимовно солодкі звуки. А коли розмова зайшла про минуле й теперішні добрі стосунки, Великий міністр щиро побажав, щоб їхня дружба у всіх напрямах зміцнювалася й надалі. Багато разів вони передавали один одному чашу з вином і в цій радісній і зворушливій атмосфері не могли стримати хмільних сліз.

Дари — чудове японське кото, корейська флейта, одна з улюблених флейт Ґендзі, пара сандалових скриньок з китайськими і японськими книгами — були передані Великому міністру, як тільки він сів у карету. Юнаки з Правої стайні голосно заграли корейську мелодію на знак подяки за подарованих коней. Винагороду чиновникам з Шести загонів охорони підніс Юґірі — новий удайсьо. Хоча господар садиби на Шостій лінії, несхильний до надмірної розкоші, й цього разу закликав до поміркованості, але завдяки участі близьких високих осіб — Імператора, принца-спадкоємця, імператора Судзаку й Імператриці-дружини — церемонія перетворилася на свято, яке ні пером не описати, ні словом сказати.

Хоча Ґендзі нарікав на те, що мав лише одного сина, але той перевершував багатьох чеснотами й користувався повагою у світі. І все ж, згадуючи про ворожнечу між матір’ю Юґірі та пані Рокудзьо, Ґендзі бачив, як по-різному склалася доля їхніх дітей[335]. Вбрання для Юґірі на цей день підготувала Ханацірусато, пані Західних покоїв, про дари для учасників церемонії подбала Кумої-но карі, господиня Північних покоїв з дому на Третій лінії. Раніше Ханацірусато знала тільки з чуток, якими прекрасними бувають свята в садибі на Шостій лінії, і навіть не мріяла про те, щоб брати в них участь. А от тепер завдяки Юґірі вона відчула до них свою причетність.

Старий рік змінився новим. Підійшов термін пологів ньоґо Акасі з покоїв Фудзіцубо, і з перших днів першого місяця в садибі на Шостий лінії безперестанку виголошувалися молитви і заклинання, а в багатьох храмах і святилищах справлялися відповідні служби. Ґендзі, на власному досвіді обізнаний з моторошними наслідками пологів його покійної дружини Аої, дуже хвилювався. Звичайно, його завжди засмучувало те, що Мурасакі не народила дітей, і водночас він відчував полегшення, бо дуже боявся її втратити. А тепер переймався тим, що може статися, через надто юний вік ньоґо. Уже другого місяця її зовнішній вигляд і стан здоров’я погіршилися настільки, що її страждання непокоїли всіх навколо.

Ворожбити порадили змінити місце перебування і виявляти в усьому обережність, тому ньоґо перевели в серединний флігель тієї частини будинку, де жила пані Акасі, бо перевозити її в інше, більш віддалене місце, видно, вважали нерозумним. Північно-західна частина будинку складалася з двох великих флігелів, оточених галереями, вздовж яких встановили глиняні вівтарі, де зібралися наймудріші заклинателі і безперестанку читали молитви. Пані Акасі, мати ньоґо, хвилювалася більше за всіх, бо наближався час, коли мало з’ясуватися, яка доля і їй судилася. Стара монахиня, її мати, видно, геть-чисто постаріла, але, дивлячись на внучку й думаючи, ніби все це їй сниться, не відходила від неї ні на крок і з нетерпінням очікувала, коли ж вона розродиться.

Пані Акасі вже давно перебувала постійно при дочці, але майже ніколи відкрито не говорила з нею про своє минуле, а от стара монахиня, не стримуючи радості, приходила до внучки і, заливаючись сльозами, тремтячим голосом розповідала їй про давні часи. Спочатку внучка дивилася на неї з подивом і навіть трохи неприязно, але, зрозумівши, ким доводиться їй ця стара, почала ставитися до неї лагідно. Схли­пуючи, стара монахиня розповідала онучці історію її народження, як приїхав до них у затоку Акасі її батько, як усі сумували, коли йому довелось повертатися у столицю, як журилися, що таким нетривалим виявився цей шлюб, і як раділи, що завдяки її народженню їм усміхнулася щаслива доля.

«Яка зворушлива історія про минуле! Якби мені про неї не розповіли, то я так нічого й не знала б, — подумала ньоґо зі сльозами на очах. — Виходить, я не маю права пишатися своїм походженням і навіть не заслуговую честі займати таке високе становище при дворі. Коли б не турботи пані Весняних покоїв[336], яка стільки сил віддала моєму вихованню, я навряд чи зуміла б здобути собі добре ім’я серед людей. О, як я могла ставитися зверхньо до жінок, що живуть поруч зі мною? Мабуть, позаочі вони мене осуджують за це!» Звичайно, ньоґо з покоїв Кіріцубо і раніше знала, що її мати невисокого роду, але не здогадувалася, що сама вона народилася в такій глушині, далеко від столиці. Мабуть, тому що вона жила занадто безтурботно й така історія здавалася їй неймовірною. А коли дізналася, що Нюдо, її дід, остаточно відмовившись від світу, жив відлюдником в далеких горах, то відчула, як від жалю болісно защеміло серце.

Денні обряди вже почалися, і поряд з ньоґо нікого не було. Цим і скористалася стара монахиня, щоб наблизитися до внучки. Нього сиділа в глибокій задумі, коли в покої ввійшла пані Акасі і взялася докоряти матері. «О, хіба так можна? Ви хоч би поставили невисоку ширму. Бо так від найменшого пориву настільки сильного вітру вас можуть побачити крізь щілину. Ви поводитеся так, наче ви лікар[337]. В такому поважному віці мали б це все розуміти».

Хоча сама монахиня вважала, що поводиться з належною гідністю, але, на жаль, була надто стара й туга на вухо, а тому лише згідливо кивала : «Так, так...» А втім, їй виповнилося не так і багато років, всього шістдесят п’ять чи шістдесят шість. В охайному вбранні монахині вона мала вельми шляхетний вигляд. Побачивши, як блищать у неї опухлі від сліз очі, пані Акасі здогадалася, що розмова між нею і внучкою йшла про минуле, і її серце болісно стрепенулося.

«Мабуть, монахиня наговорила вам небилиць про давні часи, — посміхаючись, сказала пані Акасі. — Вона часто розповідає дивні історії, пов’язані зі спогадами про події, яких ніколи не було. Часом здається, ніби вона згадує свої сни».

Юна ньоґо була надзвичайно чарівною, але сьогодні здавалася мовчазнішою і задумливішою, ніж звичайно. Пані Акасі не могла повірити, що доля подарувала їй таку дочку, але відразу занепокоїлася, подумавши, що монахиня, напевне, схвилювала її своїми розповідями про минуле. Звичайно, вона й сама збиралася відкрити доньці всю правду, але пізніше, коли її становище буде певнішим, ніж зараз. І хоча навряд чи розповідь монахині могла позбавити дочку душевної рівноваги, вона явно була засмучена. Коли скінчилися обряди і монахи розійшлися, пані Акасі принесла дочці плоди. «З’їжте принаймні це», — сказала вона стурбовано.

Стара монахиня милувалася внучкою зі сльозами на очах. А коли всміхалася, то широко роззявляла рота й морщила заплакане обличчя. Пані Акасі дала знак очима — мовляв, так не можна поводитися, — але стара, не звернувши на неї уваги, сказала:

Навіть у давні часи старим людям вину прощали», а юна ньоґо, взявши аркуш паперу, написала:

Тепер уже й пані Акасі, не стримавшись, заплакала.

відповіла вона, ховаючи сльози.

«О, як жаль, що навіть уві сні я не можу пригадати того ранку, коли ми розлучалися з дідусем!» — думала юна ньоґо.

Приблизно десятого дня третього місяця ньоґо Акасі щасливо розродилася. Коли тривоги залишилися позаду, а сама вона почувалася чудово після народження хлопчика, в садибі на Шостій лінії запанувала радість, і нарешті Ґендзі зітхнув з полегшенням.

Покої, куди тимчасово помістили ньоґо, розташовувалися за основною частиною будинку, мимо якої снували гінці з дарами, шумно відзначаючи відповідні дні[339], і хоча старій монахині здавалося, що вона нарешті потрапила на «омріяний берег», для святкових церемоній це приміщення не годилося, тому ньоґо перевели в колишні покої.

І відразу до породіллі завітала Мурасакі. В білій одежі, вона, по-материнському ніжно притискаючи до себе немовля, була чарівна, як ніколи. Оскільки сама не мала подібного досвіду і навіть жодного разу не була присутня при такій важливій події, то не могла приховати свого подиву й захоплення новонародженим принцом. У ці перші, найважчі дні вона брала на руки немовля, а справжня бабуся, повністю довіряючи їй, разом з Найсі-но суке, довіреній особі принца-спадкоємця, готували купіль. Сама Найсі-но суке була приємно здивована тим, як пані Акасі справляється зі своєю роллю, й оскільки дещо чула про таємничі обставини її життя, то мимоволі думала: «Юну ньоґо можна було б пожаліти, якби її мати мала хоч найменшу ваду, але насправді вона вражає особливим благородством, наче подарованим її щасливою долею». Все це правда, але чи варто втомлювати докладними розповідями про всі церемонії та обряди, пов’язані з народженням дитини?

Шостого дня після пологів ньоґо повернулася у свої звичні покої. Сьомого дня з’явився гонець з подарунками від самого Імператора. Оскільки імператор Судзаку в той час остаточно відійшов від світу, то щедрі дари від його імені приніс То-но бен з Імператорської канцелярії. Імператриця Акіконому прислала шовку для учасників церемонії, набагато прекраснішого, ніж зазвичай під час палацових свят. Усі — принци крові й міністри — тільки й думали про те, як би перевершити один одного розкішністю дарів. І сам господар садиби на Шостій лінії цього разу, забувши про колишню помірність, влаштував таке святкування, що набуло широкого розголосу в світі, але залишило поза увагою подробиці, які все ж варті того, щоб про них розповідати. «Я завжди ображався на Удайсьо за те, що він досі не показував мені своїх численних дітей, — казав Ґендзі, ніжно притискаючи немовля до грудей. — І от нарешті тепер мені подаровано цього чарівного хлопчика...» Немовля і справді було напрочуд гарним.

Юний принц ріс не щоднини, а щогодини, як з води. Не довіряючи його виховання випадковим, нечуйним особам, вибрали годувальниць та служниць з тих жінок, які служили в садибі та своїм походженням і доброю душею відповідали високому призначенню. Пані Акасі заслужила загальну похвалу за сердечну доброту, уміння поводитися гідно, великодушно й водночас скромно, без найменшої зверхності. Час від часу пані Мурасакі зустрічалася з нею без попередньої домовленості. Колись вона відчувала до неї неприязнь, але завдяки спільним клопотам про маленького принца натомість прийшла повага. Пані Мурасакі, яка завжди любила дітей, сама робила ляльки-берегині[340] і за таким рукоділлям наче молодшала. Цілі дні, з ранку до вечора, минали для неї в турботах навколо немовляти. А стара монахиня відчувала незадоволення, що, на жаль, не може досхочу надивитися на маленького принца. Вона глянула на нього мигцем лише один раз і дуже боялася, що ніколи більше не побачить його.

А тим часом, коли звістка про щасливу подію дійшла до узбережжя Акасі, старий відлюдник Нюдо з надзвичайною радістю сказав своїм учням-послушникам: «Тепер уже я можу з легкою душею покинути межі цього світу», — заздалегідь перетворивши свою оселю разом з навколишніми угіддями на монастир, він мав намір оселитися на давно придбаній ділянці землі в горах, куди не ступала людська нога, в найглибшому закутку провінції, щоб після того ніхто нічого про нього не чув і не знав. Однак зробити цього він довго не міг, бо дещо у світі все-таки непокоїло його й затримувало на узбережжі. Та от, отримавши радісну звістку про те, що його заповітне бажання здійснилося — народився маленький принц, він полегшено зітхнув і, віддавшись на волю богів та будд, перебрався в гори.

Останнім часом він не мав особливої потреби посилати когось до столиці, а коли хтось приходив до нього звідти з якоюсь вісткою, то передавав короткого листа, на кілька рядків, для дружини, старої монахині. А от тепер, збираючись остаточно зректися цього світу, відлюдник Нюдо написав такого листа для пані Акасі: «Хоча всі ці роки я жив в одному світі з Вами, але зайвий раз не листувався з Вами, бо відчував, ніби відроджуюся для нового, іншого життя, а читання листів, написаних знаками «кана[341]», — марна трата часу, що відволікало мене від служіння Будді. Однак з глибокою радістю сприйняв я звістку про те, що наша юна панночка стала прислужувати в покоях принца-спадкоємця і народила від нього хлопчика. Звичайно, з цього приводу жалюгідному гірському відлюднику не годиться думати про мирську славу, але я каюся, що довгі роки навіть під час усіх шести служб я молився передусім про Ваше щасливе майбутнє, а не про власне відродження в землі Вічного блаженства. Якось уночі другого місяця того року, коли Ви народилися, я побачив дивний сон. Мені приснилося, ніби правою рукою я тримаю священну гору Сюмісан[342], а сонце й місяць ліворуч і праворуч від неї яскраво осявають увесь світ. І тільки я, заслонений горою, залишаюся в тіні. Опустивши гору в широке море, я сів у вутлий човник і поплив на захід... Прокинувшись уранці, я відчув, що в мене, нікчемного, з’явилася надія на майбутнє. І саме тоді, коли я роздумував над тим, звідки очікувати такого великого щастя, моя дружина завагітніла. Читаючи мирські і священні книги, я отримав чимало доказів того, що снам можна вірити, і, звернувши на Вас усі свої турботи, вирішив, незважаючи на своє мізерне становище, дати Вам гідне виховання, але не маючи достатніх для того засобів, оселився в провінції. Пізніше, зазнавши тут багатьох невдач й остаточно примирившись з тим, що на старість не повернуся до столиці, я залишився жити біля цієї затоки і, сподіваючись тільки на Вас, чимало таємних обітниць давав богам і буддам. Тепер здійснилося моє найзаповітніше бажання, і настав час виконувати обітниці. Коли наша юна панночка, безперечно, стане Матір’ю нашої країни, треба відслужити подячні молебні у всіх храмах, і передусім у святилищі Сумійосі. І от коли найближчим часом сповниться оця моя найзаповітніша мрія, я зможу здійснити й ще одне бажання — вирушити в країну на Заході[343], відділену від нас міріадами земель, і зайняти там одне з дев’яти високих місць. А поки не відкриється для мене чудова квітка Лотоса, оселюся в горах, де чисті води й трави, віддаючись молитвам.

Вказавши точно місяць і день, він додав: «Не пробуйте дізнаватися, якого дня й місяця скінчилося моє життя. І не треба Вам, як велося колись, в жалобне вбрання одягатися. Краще відчувайте себе втіленням Будди і моліться за старого монаха. Насолоджуючись радощами цього світу, не забувайте і про прийдешнє. Якщо тільки мені вдасться досягти землі Вічного блаженства, я неодмінно зможу з Вами зустрітися. Пам’ятайте, що ми знову побачимося на другому березі моря страждань».

Зібравши численні благальні молитви, колись складені для святилища Сумійосі, старий уклав їх у велику скриньку з аквілярії і послав дочці. А от старій він написав всього кілька рядків: «Чотирнадцятого дня цього місяця я покину свою убогу хатину і піду глибоко в гори. І тоді моє жалюгідне тіло стане милостинею для ведмедів та вовків. А Вам я бажаю дочекатися часу, коли сповниться наша давня мрія. Гадаю, що на блаженній чистій землі ми знов таки зустрінемося з Вами».

Прочитавши листа, монахиня покликала до себе гінця, поважного монаха, і ось що почула від нього: «На третій день після того, як лист було написано, високоповажний старець вирушив у дорогу до гірських вершин, де губляться всі людські сліди. Ваш покірний слуга провів його до підніжжя. Там він зупинився і відіслав усіх назад, залишивши при собі лише одного монаха і двох молодих послушників. Пам’ятаю, що колись давно, коли він прийняв постриг, я думав, що більшого смутку я не зазнаю, а виявилося, що все ще було попереду. Напередодні від’їзду він дістав китайське кото і біва, на яких любив грати під час відпочинку між молитвами, і, востаннє торкнувшись пальцями струн та схилившись перед Буддою, заповів їх монастиреві. Там же він залишив і багато інших своїх речей, а решту, заздалегідь відокремивши те, що передбачав послати до столиці, роздав найвідданішим учням, яких у нього було більше, ніж шістдесят. Невдовзі, попрощавшись з нами, він зник, загубившись серед хмар і туманів, що огортають далекі вершини, і багато хто досі сумує, залишившись без нього». Цей монах, якого колись ще дитиною Нюдо забрав зі столиці, до кінця своїх днів залишався жити в далекому Акасі, де і постарів, всіма покинутий. Якщо найпросвітленіші учні Будди, які твердо вірили, що його душа навічно залишилася на Орлиній горі[344], впали в розпач тієї ж ночі, то що вже казати про стару монахиню? Її горе було безмежним.

Коли пані Акасі, що була в Південних покоях з дочкою, ньоґо принца-спадкоємця, повідомили про те, що прийшов гонець, вона, нікому нічого не кажучи, поспішила до старої монахині. Настільки високим було тепер її становище в світі, що навіть до матері вона не могла заходити без особливої на те потреби, але, дізнавшись про отриману звістку, вона так занепокоїлася, що, не витримавши, крадькома пробралася в її покої, де застала матір у вкрай пригніченому стані. Коли, підсунувши до себе світильник, пані Акасі читала листа, з її очей нестримними потоками текли сльози. Слова, на які стороння людина не звернула б уваги, викликали в неї один за одним дорогі спогади з дитинства, а коли зрозуміла, що ніколи більше не побачить батька, відчула невимовне безсилля. Не стримуючи сліз, вона прочитала про чудесний сон, і її серце сповнилося надією. Нарешті вона зрозуміла, наскільки несправедливою була до батька, дорікаючи йому за те, що через власну зарозумілість він самовільно прирік її на тривожну долю, хоча, як з’ясувалося, повіривши в цей неймовірний сон, він довгі роки жив лише високою мрією про її майбутнє.

«Завдяки вам я зазнала чимало радощів та й незаслужених почестей, — сказала монахиня після довгої мовчанки, стримавши сльози. — Але ж і випало мені в житті чимало горя. Я почала нарікати на долю вже тоді, коли мусила покинути столицю, де займала невисоке становище, й оселитися в глушині, але все-таки після переїзду не вважала, що моя доля склалася гірше, ніж в інших людей. Та, на жаль, я тоді не могла уявити собі, що моє подружнє життя виявиться таким сумним і вже в цьому світі нам доведеться жити в розлуці. Довгі роки я жила з надією на майбутнє відродження в єдиному лотосі, та раптом сталося непередбачене і я знову повернулася в світ, від якого давно відмовилася. Хоча я радію з вашої надзвичайної удачі, але мене не полишає тривога про чоловіка, що залишився в Акасі. Я не йму віри, що, на жаль, до кінця свого життя більше з ним не побачуся. Ваш батько, ще не постригшись у монахи, відрізнявся своєю химерною, відлюдькуватою вдачею, але ми з ним з молодих років звикли бачити опору одне в одному і завжди зберігали вірність даній колись клятві. То чому, залишаючись близькими людьми, ми мусимо жити в розлуці?» І обличчя старої монахині спотворилося від нестримних сліз.

«О, мене зовсім не тішить думка про майбутнє, яке може і буде кращим, ніж в інших людей, — відповіла пані Акасі, також ридаючи. — Та я все ще не уявляю собі, що людина з таким низьким становищем, як я, раптом досягне великих почестей, а передусім сумую з того приводу, що не зможу спілкуватися з батьком і навіть не знатиму, коли його життя на відлюдді, у глибині гір, в цьому непевному світі скінчиться». Отак усю ніч вони звіряли одна одній свою печаль, а коли настав світанок, пані Акасі сказала, кваплячись назад до дочки: «Вчора пан Ґендзі бачив мене в Південних покоях, а я поспішила сюди потайки, тобто мабуть, на його думку, вчинила легковажно. Собою я не переймаюся, але боюся, як би це не зашкодило дочці. Тепер я вже не маю права поводитися так, як мені заманеться».

«А як маленький принц? Чи зможу я побачити його? — запитала стара монахиня крізь сльози. «Звичайно, зможете, й дуже скоро, — відповіла пані Акасі. — Пані ньоґо згадує про вас з любов’ю. Та й сам пан якось сказав: «Може, не варто говорити про це заздалегідь, але, якщо мій задум здійсниться, я хотів би, щоб пані монахиня дожила до тих часів». От тільки не знаю, що він мав на увазі?»

«Он що... Якщо так, то виходить, що мені випала рідкісна доля, багата й на радощі, й на смуток», — усміхнулася монахиня, передала дочці скриньку із паперами Нюдо та пішла.

Принц-спадкоємець раз у раз присилав гінців, вимагаючи повернення ньоґо Акасі в палац. «Його бажання цілком природне, — сказала пані Мурасакі, — бо після такої знаменної події він жде не діждеться її вдома». І вона почала готуватися, щоб таємно перевезти маленького принца в палац. Міясудокоро[345] з покоїв Кіріцубо, знаючи з власного досвіду, як нелегко отримати дозвіл на відпочинок, хотіла при цій нагоді побути якнайдовше в батьківському домі. Зазнавши такого важкого для свого юного віку випробування, вона трохи змарніла на обличчі, а тому здавалася ще привабливішою. «А чи не краще їй спочатку як слід відпочити і по­здоровішати? — турбувалася пані Акасі, але Ґендзі мав іншу думку: «Навпаки, якщо принц побачить її бліде личко саме тепер, вона сподобається йому ще більше».

Увечері, коли пані Мурасакі пішла і в покоях стало тихо, пані Акасі розповіла дочці про скриньку з паперами: «Хоча, можливо, я не мала б показувати вам цієї скриньки з молитвами, поки вони не сповняться, але, зважаючи на те, що світ такий непевний, все може статися. Скажімо, мене раптом не стане ще перед тим, як ви зможете жити, покладаючись цілком на свій розум, і мені не вдасться навіть попрощатися з вами, а тому я вирішила розповісти вам про всі дрібниці вже тепер, поки я цілком здорова. Мені незручно змушувати вас читати папери, написані кострубатим, нерозбірливим почерком, але все-таки погляньте на них. Не треба робити це тепер, краще сховайте їх у шафку і прочитайте потім, у сприятливіший час. Ви маєте виконати всі обіцянки, зазначені в цих молитвах. Не говоріть про це нікому сторонньому. Оскільки тепер, коли ваше майбутнє не викликає побоювань, я хотіла б також відректися від світу і не можу зволікати. Ніколи не цурайтеся пані Весняних покоїв[346]. Вона має навдивовижу добре серце, і я щиро сподіваюся, що вона довго житиме. Я завжди вважала, що не заслужила бути поряд з вами, тому й віддала вас під її опіку. Зізнаюсь, що я довго ставилася до неї упереджено, але тепер розумію, що не мала підстав для побоювання, і впевнена, що їх не буде в майбутньому».

Міясудокоро слухала матір зі сльозами на очах. Пані Акасі, яка могла б поводитися перед дочкою зовсім вільно, була скромна й шаноблива. П’ять чи шість аркушів пожовклого з роками паперу «міціноку», густо просоченого пахощами, були списані неприємно різким, грубим почерком. Міясудокоро була зворушена, а її профіль, обрамлений намоклими від сліз пасмами волосся, мав надзвичайно благородні обриси.

Саме тоді, відсунувши внутрішню перегородку, в покої увійшов Ґендзі, який перед тим був у Третьої принцеси. Він з’явився так раптово, що жінки не встигли навіть сховати скриньку. Квапливо підсунувши до себе ширму, вони спробували сховатися за нею.

«Маленький принц уже прокинувся? — запитав Ґендзі. — Я не можу з ним розлучитися ні на хвилину...» Помітивши, що міясудокоро мовчить, відповіла пані Акасі: «Його забрала до себе пані Весняних покоїв».

«Ну, куди це годиться? — обурився Ґендзі. — Вона ж повністю ним заволоділа і з рук не випускає ні на мить, а через це її одяг увесь час мокрий і його доводиться часто міняти. Чому ви їй так легко потураєте у цьому? Нехай приходить сюди, якщо хоче його побалувати».

«О, як ви можете таке казати? — заперечила пані Акасі. — Які ж ви нерозважливі! Навіть дівчинку я з радістю довірила б доглядати пані, а тим паче хлопчика такого високого походження. А тому навіть жартома не варто викликати між нами непорозуміння».

«Виходить, було б добре, якби я довірив виховання принца спільно вам двом, а сам залишався осторонь! — засміявшись, відповів Ґендзі. — Тепер уже дійшло навіть до того, що ви чисто по-дитячому звинувачуєте мене у втручанні й породженні непорозуміння. А як тоді я маю оцінювати вашу поведінку, коли ви ось так, сховавшись за ширмою, різко мене осуджуєте?»

І коли він відсунув ширму, то побачив пані Акасі, жінку чистої і неперевершеної краси, що сиділа, притулившись до стовпа. Поруч з нею була скринька, яку вона так і не посміла заховати. «Що це за скринька? Видно, в ній щось важливе. Може, там заховані довгі пісні від коханця?» — спитав Ґендзі, а вона відповіла: «О, ви мене дивуєте! Останнім часом, ніби повернувшись у молодість, ви любите жартувати, але, зізнаюся, часом зовсім недоречно».

Хоча пані Акасі через силу всміхнулася, але вираз її обличчя видавав, що вона чимось засмучена. А коли Ґендзі, нахиливши голову, глянув на неї допитливо, то вона, зніяковівши, додала: «У скриньці містяться сувої з молитвами і список ще невиконаних обітниць, які зберігалися в хатині на березі затоки Акасі. Батько прислав їх сюди з надією, що я при нагоді покажу їх вам. Але зараз такий час ще не настав. Тож навіщо відкривати цю скриньку?»

«Справді, багато років ваш батько віддав служінню Будді, — сказав Ґендзі, глибоко зворушений. — Я впевнений, що йому простяться всі гріхи завдяки тому, що своє довге життя він присвятив молитвам. У світі було чимало благородних і мудрих осіб, які після постригу досягали досить високого рівня просвітленості, але вони поступаються в цьому вашому батькові, бо у свій час надміру переймалися дрібними житейськими інтересами. Хоча, як монах, він ніколи не виставляв напоказ своєї відчуженості від людей, але в його душі було щось таке, що свідчило про його належність до іншого, поки що нам недоступного світу. Тепер, позбувшись нарешті всіх земних пут, він звільнився від людських страждань і відкрив собі дорогу до країни Вічного блаженства. Якби я був вільний, то неодмінно відвідав би його.

«Мені повідомили, що, покинувши колишню оселю, батько пішов глибоко у гори, де навіть не чути пташиного щебету», — сказала пані Акасі. «Значить, це його прощальні слова? То ви з ним листувалися? Мабуть, дуже важко зараз вашій матері. Бо подружні стосунки часом бувають міцнішими, ніж ті, що пов’язують батьків з дітьми», — сказав Ґендзі, насилу стримуючи сльози. «З плином років, коли я став краще розуміти цей світ, — додав він, — як це не дивно, я все частіше згадую цю людину з такими високими чеснотами. А як, напевне, страждає його дружина, пов’язана з ним глибокою подружньою клятвою!»

Здогадавшись при цій нагоді, що розповідь про батьків сон може зацікавити й Ґендзі, пані Акасі сказала: «Я маю лист від батька, написаний незграбно, наче санскритськими буквами, але, гадаю, в ньому є щось, гідне вашої уваги. Прощаючись із ним, я думала, що колишнє життя назавжди залишилося позаду, але, на жаль, воно й далі нагадує про себе». І вона заплакала сльозами, які, однак, не зменшували її привабливості.

«Прекрасний почерк, — сказав Ґендзі, взявши листа. — Важко повірити, що листа писала стара людина. А його дивовижну обдарованість видно у всьому, навіть у почерку. Вашому батькові не вистачало лише одного — спритності залагоджувати свої життєві справи. Я чув, що один з його предків, міністр, людина вельми розумна, вірно служив в Імператорському дворі, але припустився якоїсь помилки, яка начебто згубно відбилася на долі його нащадків. І все-таки не можна сказати, що колишня велич роду безповоротно канула в минуле, бо її вдасться повернути, принаймні по жіночій лінії, завдяки багатолітнім молитвам вашого батька...»

Витираючи непрошені сльози, Ґендзі раптом звернув увагу на те місце в листі, де йшлося про чудесний сон. І тоді він подумав: «Люди завжди вважали Нюдо диваком і надмірним честолюбцем. Та й я сам, гадаю, поводився легковажно й нерозважно... Тільки після народження дочки я нарешті збагнув, що шлюб з пані Акасі був далеко не випадковий, а продиктований попереднім життям. Втім, і тоді недоступне зору далеке прийдешнє здавалося мені вельми туманним і, як раніше, викликало тривогу. Тепер я зрозумів, чому Нюдо так наполегливо прагнув зробити мене своїм зятем. Зрештою, хіба я потрапив у немилість і на вигнання не для того, щоб з’явилася на світ моя дочка?»

Бажаючи дізнатися, чого Нюдо просив у богів та які давав обітниці, Ґендзі, шанобливо витягнувши зі скриньки сувої, сказав дочці, ньоґо Акасі: «Я також хотів би дещо розповісти й найближчим часом про все поговорити», — і при цій нагоді додав: «Тепер ви знаєте ваше минуле, але, гадаю, це не зіпсує ваших стосунків з пані Весняних покоїв. Іноді випадкова ласка або співчутливе слово чужої людини важать більше, ніж природна любов того, з ким ви кревно пов’язані. Тим паче що і тепер, коли біля вас невідступно перебуває ваша мати, вона нітрохи не змінила свого доброго ставлення до вас. Посилаючись на приклади зі стародавніх повістей, люди готові підтримати пасербицю, яка на турботи своєї мачухи зауважує: «Та це вона тільки на вигляд така добра». А я гадаю, що було б краще, якби пасербиця помилялася у ставленні мачухи й, попри її неприязнь, простодушно горнулася до неї. Адже тоді вони полюбили б одна одну і мачуха гірко каялася б у своїй колишній недоброзичливості. Між людьми часто виникають непорозуміння, які можна легко залагодити, якщо вони один перед одним нічим не провинилися і не є жертвами ворожнечі, закоріненої в попередніх народженнях. А от з тим, хто в іншій людині постійно шукає вади, ставиться до неї неприязно й відштовхує від себе, не хочеться мати справи. Хоча мій життєвий досвід і не найбагатший, але зі спостережень за різними особливостями людської душі я дійшов висновку, що у всіх є свої чесноти. Кожна людина у чомусь перевершує іншу, і важко знайти абсолютно нікчемну. Однак так само важко відшукати і таку, якій можна було б беззастережно довіритися і зробити своєю опорою в житті. А от якщо говорити про жінок, то у всьому бездоганною є тільки пані Весняних покоїв, спокійна й надійна. Адже часом навіть найвищі особи, на жаль, виявляються надто недосконалими й не заслуговують довіри». А кого саме Ґендзі мав на увазі, можна було тільки здогадуватися.

«Гадаю, що ви багато чого вже збагнули, — звернувся він до пані Акасі, — і в повній злагоді та дружбі з пані Весняних покоїв дбатимете про нашу ньоґо».

«О, ви могли б і не говорити мені цього, — відповіла вона. — Бо я і сама не перестаю вихваляти її рідкісну доброту з ранку до вечора. Інша на її місці зневажала б мене і навіть не хотіла б зі мною знатися. А вона ставиться до мене добре, навіть занадто, краще, ніж я заслуговую. Мені соромно за себе, бо я розумію, що для всіх було б краще, коли б такої незначної особи не стало. І тільки пані оберігає мене від людських пересудів».

«Я не думаю, що вона ставиться до вас по-особливому, — заперечив Ґендзі. — Просто вона не могла сама постійно бути з ньоґо, а тому нагляд за нею передала вам. Ви ж поводитеся скромно і не вимагаєте особливих прав, завдяки чому, мені на радість, між вами не виникає жодних непорозумінь. Нікому не сподобається людина, позбавлена здорового глузду, яка звикла піддаватися своїм примхам навіть у дрібницях. А от ви досягли згоди, і я за вас спокійний». І пані Акасі подумала: «Як добре, що я завжди трималася в тіні».

Ґендзі повернувся до пані Мурасакі. «Його прихильність до пані Весняних покоїв зростає щодня, — думала пані Акасі, залишившись на самоті. — І це не дивно, бо з такими високими чеснотами вона не має собі рівних. Що стосується Третьої принцеси, то зовні він оточив її великою увагою, але, на жаль, нечасто її відвідує. Принцеса і пані Весняних покоїв належать до того самого роду, тільки у принцеси вищий ранг. А тому вона викликає більше співчуття...» І пані Акасі подякувала долі, що підняла її так високо. Оскільки в цьому світі, де навіть найзначніші особи залишалися невдоволені своєю долею, вона досягла становища, про яке не мріяла, то тепер не мала права на будь-що нарікати. І тільки думка про батька, який, зрікшись світу, жив відлюдником у глибоких горах, навіювала сум і тривогу. А стара монахиня, покладаючи надію на насіння, посіяне в саду землі Вічного блаженства, віддавалася роздумам про прийдешній світ.

Юґірі, схвильований появою в садибі на Шостій лінії Третьої принцеси, про яку сам колись мріяв, використовував будь-яку нагоду, щоб заглянути в її покої, і з побаченого й почутого зрозумів, що вона може похвалитися тільки юністю та простодушністю. Хоча Ґендзі, оточивши її небаченою розкішшю, що могла послужити прикладом для наслідування нащадкам, ставився до неї з надзвичайною шанобливістю, але, здавалось, не був зачарований її пересічністю. Серед її служниць не вистачало дорослих жінок з життєвим досвідом, зате юних красунь, яскравих і самовпевнених, було предосить, і тому в її покоях завжди панувало пожвавлення. Може, біля принцеси і траплялися жінки тихі, лагідні, схильні ховати свої почуття на дні душі, але, перебуваючи серед веселих і безтурботних товаришок, вони підладжувалися до них і брали жваву участь у спільних розвагах. Ґендзі косо дивився на юних служниць принцеси, які з ранку до вечора з дитячим запалом віддавалися веселим іграм і забавам, але, як людина великодушна, нічого їм не забороняв — мовляв, грайтеся скільки заманеться, — і ніколи не сварив їх. А от саму принцесу Ґендзі навчав, як поводитися, і досяг у цьому дечого їй на користь.

«Так, це правда, що у світі важко знайти жінку, досконалу в усьому. Як на мене, такою може бути лише пані Весняних покоїв. Її обачлива поведінка така досконала, що впродовж років вона не дала підстав для найменшої поганої чутки про себе. Вона ставиться до всіх спокійно, нікого не принижує, сама тримається з високою гідністю та витонченістю», — думав Юґірі, згадавши постать Мурасакі, мигцем побачену ввечері під час буревію п’ять років тому.

Юґірі все ще міцно любив свою дружину Кумої-но карі, хоча вона не мала особливих здібностей, які б його приваб­лювали. Одружившись, він поступово звик до неї настільки, що вона перестала хвилювати його серце. А от жінки в садибі на Шостій лінії були, кожна по-своєму, такими прекрасними, що його думки раз у раз поверталися до них. І серед них передусім до Третьої принцеси, вищої за інших походженням, до якої, здавалося, Ґендзі не виявляв особливої прихильності, а вважав лише дорогою окрасою свого дому. Хоча сам Юґірі не відчував до неї нестримного потягу, але прагнув, як випаде нагода, добре її розгледіти.

Зі свого боку, Касіваґі, який часто прислужував у палаці Судзаку і, як наближена людина, добре знав, як Імператор любив і дбайливо виховував Третю принцесу, а тому, коли зайшла мова про вибір для неї надійного чоловіка, він поспішив напроситися в зяті, але, не отримавши різкої відмови, раптом дізнався, що Третю принцесу віддано за іншого. Після того, боляче ображений, Касіваґі ні на мить не міг забути про принцесу. Дещо про принцесу він дізнавався з уст однієї служниці, з якою запізнався раніше, але не знаходив у цьому заспокоєння. А коли почув від людей, що, мовляв, Третю принцесу затьмарила пані Весняних покоїв, то дорікнув Кодзідзю, молочній сестрі принцеси: «Може, це звучить зухвало, але в моєму домі вашій пані жилося б краще. Хоча, звісно, моє становище не відповідає високому походженню принцеси, але все-таки...» І він не втрачав надії: «Світ такий мінливий. А що, коли господар садиби на Шостій лінії нарешті здійснить свій давній намір і пострижеться-таки в монахи?..»

Одного ясного дня третього місяця в садибу на Шостій лінії приїхали принц Хьобукьо, Касіваґі та інші, й коли з’явився господар, між ними зав’язалася розмова. «Останнім часом в цій тихій оселі панує страшенна нудьга, — нарікав Ґендзі, — яку не можна нічим розвіяти. Зараз я не маю ніяких справ ні в палаці, ні вдома. То що нам робити сьогодні? Вранці заходив Удайсьо[347], але куди він пішов? Як завжди, в такому випадку варто було б подивитися на стрільбу з лука. Я бачив з ним юнаків, які вельми люблять такі вправи. Тільки от шкода, що всі вони кудись зникли». «Пан Удайсьо запросив до себе друзів для гри в м’яч», — доповіли Ґендзі, й він сказав:«Вельми жвава гра, яка вимагає кмітливості й спритності. Що ж, покличте їх сюди». Ґендзі послав до сина гінця, і юнаки відразу прибули. Багато хто з них були дітьми знатних придворних.

«М’ячі принесли? — спитав Ґендзі. — А хто буде грати?» І Юґірі називає імена учасників. «Ідіть сюди!» — покликав юнаків Ґендзі до східної частини головного будинку, спустілого після того, як ньоґо Акасі разом з принцом повернулася в палац. Помітивши гарний відкритий майданчик, де струмки зливаються в один, гості пішли туди. Всі вони були гарні собою, та особливою миловидністю вражали сини Великого міністра То-но бен, Хьое-но суке, Тафу та ще декілька — і зовсім дорослі, й підлітки.

Сонце поволі хилилося до обрію, і навіть То-но бен, збадьорений зручним для гри тихим і безвітряним вечором, не витримав і приєднався до гравців. «Ось бачите, навіть урядовець Державної ради не зміг встояти перед спокусою, — зауважив Ґендзі. — То чому б і вам, благородним офіцерам Імператорської охорони, досхочу не розважитися? У вашому віці я завжди жалкував, що мусив дивитися на гру тільки збоку. Хоча, як на мене, вона трохи галаслива».

А тим часом, коли Юґірі й Касіваґі, спустившись у сад, прогулювалися під кронами квітучих дерев, їхні стрункі постаті здавалися ще привабливішими в променях вечірнього сонця. Гра в м’яч вишуканою не була, ба навіть навпаки, досить грубою, але враження від неї залежало передусім від місця її проведення та гравців. Прекрасний сад тонув у вечірньому серпанку, на гілках дерев розкривався цвіт найніжніших відтінків, подекуди пробивалося молоде листя, а юнаки змагалися між собою, щоб показати, хто з них переможець, хоча сама гра навряд чи заслуговувала на таку увагу. Та ніхто з гравців не міг зрівнятися з Касіваґі, який задля компанії приєднався до решти. Він, дуже гарний собою і привабливий, і під час гри тримався гідно, відповідно до свого звання, але, захопившись, так розпашівся, що його обличчя стало ще чарівнішим.

Коли гравці наблизилися до вишень біля сходів, Ґендзі та принц Хьобукьо спостерігали з галереї, як ті пристрасно віддавалися грі, що навіть не помічали вишневого цвіту. З кожним повторенням гри юнаки показували щораз більшу майстерність, і поступово навіть знатні гравці забували про належну стриманість і не звертали увагу на головні убори, що сповзали на чоло. Юґірі також був захоплений грою більше, ніж личить людині його рангу, але на вигляд здавався молодшим і гарнішим за інших. На ньому було м’яке носі вишневого кольору, а кінці шароварів, злегка підгорнуті догори, зовсім не применшували його значущості. А коли на Юґірі, немов сніжинки, посипалися пелюстки, він подивився вгору і, недбалим рухом зірвавши з дерева надламану гілку, сів на сходи. Незабаром до нього приєднався Касіваґі. «Цвіт, здається, спадає безперестанку... “Весняний вітре, обмини на мить вишневий цвіт!”[348]» — проказав Касіваґі, крадькома поглядаючи в напрямі покоїв Третьої принцеси.

Там панувало звичне пожвавлення. З-під бамбукових штор видніли різнобарвні кінці одягу, а крізь щілини в них — обриси жіночих постатей, немов дари весняним богам у подорожніх мішечках[349]. Та ось раптом недбало відсунута переносна завіса повністю відкрила жіночі постаті, і з-під неї вибігла чарівна китайська кішечка, а вслід за нею ще одна, трохи більша. Зчинилася справжня буча — злякані служниці заметушилися, залементували, зашелестіли шовковим вбранням. Кішечка, мабуть, ще не приручена, на довгому шнурку, тікаючи, за щось зачепилася і підняла край завіси. Тепер було видно все, що відбувалося всередині, зокрема, й те, що ніхто з жінок не поспішав виправити становище. Навіть ті, що сиділи коло центрального стовпа, розгубившись, завмерли на місці. В глибині покоїв, за завісою, стояла жінка в уцікі — домашньому вбранні. Зі сходів, на відстані всього двох прольотів, її було видно, мов на долоні. З-під верхнього одягу (здається, кольору червоної сливи) визирало багато інших — темних і світлих, з прекрасним поєднанням кольорів, як на обрізі книжки. Зверху на ній була хосонаґа з візерунчастої тканини вишневого кольору . Волосся, на сім-вісім сунів[350] довше від одягу, схоже на скручені шовкові нитки, було з красиво підстриженими розпушеними кінцями. Довгий поділ волочився по підлозі, а от сама жінка була навдивовижу малою і тендітною. Все в ній — і струнка постать, і ніжний профіль, обрамлений прямовисним волоссям, — вражало невимовною витонченістю і чарівністю. На жаль, надходив вечір, і в покоях стояла напівтемрява. Служниці, захоплено стежачи за юними гравцями, які в запалі гри не помічали, як спадає вишневий цвіт на землю, відразу не помітили, що їх видно ззовні. Але, почувши жалібне нявкання кішки, жінка обернулася. Її рухи були неквапливі, юне обличчя чарівне. Вражений цією картиною, Юґірі, щоб не здатися легковажним, не смів підійти й поправити завісу, а лише тихенько покашляв, привертаючи увагу жінок. Тільки тоді принцеса повільно сховалася у внутрішніх покоях. Правду кажучи, в глибині душі він і сам не був цьому радий і мимоволі зітхнув, коли шнурок відпустили і завіса нарешті впала. Ще більше засмутився Касіваґі, давно небайдужий до принцеси. «Безсумнівно, це вона, — думав він. — Ніхто інший не міг бути в такому вбранні!»[351] Він удав, ніби нічого не помітив, але Юґірі невдоволено подумав, що це не так. Шукаючи хоч якоїсь розради, Касіваґі підкликав до себе кішку і взяв її на руки. Вона так приємно пахла й так ніжно нявкала, що він, гладячи її, віддався п’янким мріям, як молодий коханець.

«Таким високим, як ви, достойникам, по-моєму, не годиться сидіти в усіх на виду, — зауважив Ґендзі. — Ходімо сюди». І він пішов у південні покої флігеля, решта юнаків за ним. А коли невдовзі до них приєднався принц Хьобукьо, між ними зав’язалася дружня розмова. Придворні нижчих рангів влаштувалися на галереї, на круглих подушках-сидіннях. Невимушено жартуючи, юнаки пригощалися розкладеними на кришках від коробок коржиками «цуба-мотіі»[352] , грушами, мандаринами. Потім їм подали вино, а до нього — сушену рибу та інші невигадливі наїдки.

Касіваґі, впавши у задуму, раз у раз сумно поглядав на розквітлі вишні. «Напевне, згадує сьогоднішню пригоду», — здогадався Юґірі й подумки дорікнув принцесі: «Та хіба можна було стояти біля самого порога? Пані Весняних покоїв так легковажно не повелася б. Недарма батько не виявляє до неї глибокого почуття, як мав би це робити до особи такого високого звання. Звісно, вона молода й гарна, але через необачність до себе й інших людей викликає побоювання в ненадійності». А от Касіваґі, зовсім не шукаючи в принцесі будь-яких вад, повертався подумки до тієї миті, коли так несподівано вона з’явилася перед його очима, і, вбачаючи в цьому винагороду за довгі роки любовної туги, нестямно радів своїй щасливій, як йому здавалося, долі.

А тим часом Ґендзі, згадуючи про минуле, звернувся до Касіваґі з такими словами: «Колись ми з вашим батьком змагалися за першість у багатьох справах, але, зізнаюсь, у грі з м’ячем я не зміг взяти над ним гору. Може, не варто говорити про спадковість у такій незначній сфері, однак ваша належність до блискучого роду неминуче позначилася і тут. Ваша спритна гра приголомшила сьогодні всіх гостей».

«Сумніваюсь, що наш рід, який у важливіших справах не досяг великих успіхів, завдяки успадкованій майстерності в грі з м’ячем заслужить добру пам’ять у нащадків», — силувано всміхаючись, відповів Касіваґі.

«Не згоден з вами, — заперечив Ґендзі. — Гадаю, що в літопис роду треба вписувати будь-які чудові досягнення, а тому ваші успіхи у грі з м’ячем варті того, щоб про них дізналися нащадки». Він був таким прекрасним, що, дивлячись на нього, Касіваґі мимоволі подумав: «Та хіба посміє думати про когось іншого жінка, яка звикла бачити коло себе такого чудового чоловіка? Навряд чи я зможу прихилити її до себе. Навіть якщо вона мені співчуватиме». Поступово впевнившись у тому, що йому до принцеси не доступитися, Касіваґі вкрай зажурився і з болем у серці покинув садибу на Шостій лінії.

«Коли останнім часом я нуджуся на дозвіллі, то, приїхавши сюди, можу трохи розвіятися», — сказав Касіваґі. «Батько просив, щоб ми одного підходящого дня, коли ще не опаде вишневий цвіт, знову відвідали його. Може, якось заїдете попрощатися з весною? І захопіть із собою лук...» — попросив Юґірі, і юнаки домовилися про зустріч найближчими днями.

Поки в дорозі вони їхали разом, розмовляючи про те, про се, Касіваґі все-таки захотів поговорити про принцесу. «Здається, що ваш батько, як і раніше, проводить більшу частину часу в Весняних покоях. Видно, тамтешній пані він віддає перевагу, — сказав Касіваґі. — А як ставиться до цього принцеса? Мабуть, страждає тепер, бо звикла до дбайливої опіки імператора Судзаку, свого батька. А тому мені щиро шкода, що вона журиться, позбавлена його уваги.

«О ні, ви помиляєтеся! — відповів Юґірі. — Це не зовсім так. До пані Весняних покоїв батько ставиться інакше, ніж до інших, бо сам виховав її. Але й принцесу він не залишає без уваги.

«Не треба так казати. Я все знаю. Упевнений, що вона часто почувається нещасною. Адже імператор Судзаку так любив її. А тепер що вона бачить?..» — співчуваючи принцесі, заперечив Касіваґі.

Чомусь весняний птах на вишню не сідає... Як дивно!..» — проказав він наче сам до себе.

«Чи не занадто багато уваги приділяє він принцесі? — подумав Юґірі. — Виходить, я не помилявся...»

Хіба можна вимагати, щоб перевага віддавалася одному-єдиному дереву?» — відповів він, і цю неприємну розмову спробував перевести на щось інше. Невдовзі юнаки розійшлися.

Касіваґі, як і раніше, жив одинаком у Східному флігелі будинку Великого міністра. Плекаючи честолюбні задуми, він жив так уже давно і часто почувався засмученим і самотнім, хоча й не міг нікого в цьому звинувачувати. Щоправда, іноді він самовпевнено думав: «Хіба з моїми здібностями й чеснотами я не маю права сподіватися на здійснення своїх мрій?» Однак після того пам’ятного вечора Касіваґі остаточно занепав духом і думав лише про те, як знову хоч мигцем побачити принцесу. «Якби я був невідомою людиною, то зміг би влаштувати нам зустріч, — міркував він, — або переїжджаючи з одного місця на інше через настання посту, або ніби уникаючи небажаного напряму. Але, на жаль, принцесу так пильно охороняють, що мені навіть не вдасться зізнатися їй у своїх почуттях». А тому, як звичайно, він написав листа служниці Кодзідзю: «Нещодавно весняний вітер заніс мене у величну садибу на Шостій лінії, але через це Ваша пані, напевне, стала ще більше мене зневажати. З того вечора невимовна туга заволоділа душею. От і «ввижатиметься увесь день моя любов невтішному мені»[354].

Кодзідзю, не знаючи, про який вечір іде мова, подумала, що це звичайні любовні скарги. Та, коли біля принцеси нікого не було, передала їй цього листа.

«Мене дратує завзятість, з якою цей чоловік докучає вам своїми листами, в яких повторює, що не може вас забути, — усміхаючись, сказала вона. — Але коли бачу його сумне обличчя, то мимоволі починаю співчувати йому».

«Що ви таке кажете? — простодушно здивувалася принцеса і почала читати вже розгорнутий лист. Та коли дійшла до слів «неначе бачив і неначе ні», то почервоніла, бо, згадавши про ненароком підняту штору, здогадалася, що Касіваґі має на увазі. Недарма Ґендзі так часто застерігав її від необачності. «Не показуйтесь Удайсьо[355], — казав він, — ви надто наївні й необережні. І досить найменшої неуважності, щоб він вас побачив». «А що, як Удайсьо бачив мене і сказав про це панові? — жахалася принцеса. — Той, напевне, сваритиме мене». Вона не думала про те, що її бачила чужа людина, а боялася, що накличе на себе гнів Ґендзі. От наївна дитина!

Помітивши, що цього разу принцеса вагається з відповіддю ще більше, ніж зазвичай, і відчуваючи, що змусити її відповісти не вдасться, Кодзідзю, як уже не раз бувало раніше, нашвидкуруч написала відповідь сама: «Того вечора я не помітила на Вашому обличчі ніякого смутку. Мене образило, що Ви зайшли без дозволу, і я не пустила Вас до себе. Але поясніть, що Ви мали на увазі, коли сказали «неначе бачив і неначе ні»? Що це за зухвалий натяк?..