Повість про Ґендзі. Книга 2

Імператорський виїзд

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36—37 років

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, 22—23 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Мурасакі, пані Весняних (Південних) покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Імператор, Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо)

Міністр Двору, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Хотару, принц Хьобукьо, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо

Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури

Стара пані, пані Оомія, мати Аої й То-но цюдзьо, дружина Лівого міністра

Юґірі, Цюдзьо, 15—16 років, син Ґендзі й Аої

Касіваґі, Уцюдзьо, 21—22 роки, син міністра Двору

Кобай, Бен-но сьосьо, син міністра Двору

Ньоґо Кокіден, дочка міністра Двору, наложниця імператора Рейдзея

Омі, дівчина з Північного флігеля, побічна дочка міністра Двору

Хоча останнім часом Ґендзі зосереджено роздумував над тим, яким чином забезпечити Тамакадзурі гідне майбутнє, але в глибині душі, немов безшумний водоспад, вирувала його потаємна пристрасть до дівчини, змішана з жалем до неї і водночас зі страхом, що справдяться підозри дружини й по світу піде про нього поголос. Ґендзі добре знав, що міністр Двору має гарячу вдачу й не терпить найменшої невизначеності, а тому, дізнавшись усю правду, не вагаючись, почне поводитися з ним, як із зятем, чим виставить на посміх усьому світові.

Оскільки на дванадцятий місяць був призначений Імператорський виїзд в Охарано[179] і сила-силенна придворних спішила помилуватися рідкісним видовищем, то із садиби на Шостій лінії також виїхало чимало карет із жінками. На варту Зайця[180] найвища процесія вирушила з палацу, проїхала через ворота Судзаку й, досягнувши П’ятої лінії, звернула на захід. До самої річки Кацура не залишалося жодного місця, вільного від карет. Зазвичай церемонія Імператорського виїзду не була нічим примітною, але саме цього разу принци й високі вельможі приділили особливу увагу вибору як коней, так і збруї. Їхні охоронці й конюхи, відповідного зросту і зовнішності, дивували розкішним вбранням. Імператора супроводжували Лівий, Правий міністри та міністр Двору, всі радники й навіть особи низького звання. На придворних, включно з особами п’ятого і шостого рангів, був зелений верхній і світло-фіолетовий нижній одяг. У повітрі кружляв легкий сніжок, тож і погода видалася на диво прекрасною. Принци й вельможі, майбутні учасники соколиного полювання, приготували рідкісної краси мисливське вбрання. Але ще сильніше вражали сокольничі з шести служб охорони у своєму дивовижному одягу з химерними візерунками. Люди наввипередки змагалися за найкращі місця, щоб спостерігати за таким рідкісним видовищем. От тільки зламані колеса старих карет у деяких незаможних жінок псували загальне приємне враження. Пишно оздоблені карети знатних осіб юрмилися біля плавучого мосту[181].

Подивитися на високу процесію приїхала і Тамакадзура, панна із Західного флігеля. Розглядаючи придворних, що намагалися перевершити один одного розкішністю свого вбрання, вона переконувалася, що ніхто з них не може зрівнятися з Імператором, одягненим у червоні шати, недосяжно прекрасним у своїй величній незворушності. Крадькома кидала вона погляд і на свого батька, міністра Двору. Хоча його яскрава, мужня краса була в повному розквіті й помітно вирізняла його поміж решти оточення, що супроводжувало Імператора, але в її очах він залишався лише підданим. А тим паче її увагу не привертали до себе Уцюдзьо[182], Бен-но сьосьо та інші придворні, яких решта молодих жінок просто обожнювали за виняткову миловидність. Хоча Імператор мав неймовірну схожість з Ґендзі, дівчині здавалося, що начебто він перевершує його величністю постави. Так, справді рівного йому нікого не було на світі! Звикла бачити таких вродливих осіб, як Ґендзі та Юґірі, дівчина із Західного флігеля вважала, що люди високого рангу мали б виділятися особливою красою, а тому була страшенно збентежена, виявивши, що у порівнянні з Ґендзі вони бувають просто потворні, ніби прийшли з іншого світу.

Був серед них і принц Хьобукьо. Удайсьо[183], завжди дуже поважний, сьогодні з’явився в розкішному вбранні з сагайдаком за спиною, але справив на дівчину неприємне враження своїм засмаглим обличчям і густою бородою. Та, зрештою, хіба можна вимагати, щоб обличчя чоловіка було схожим на набілене й нарум’янене жіноче? Бажати цього вкрай нерозумно, а проте дівчина була розчарована. Але якщо раніше вона відмовлялася від пропозиції Ґендзі піти на службу в Імператорський палац — мовляв, це їй не до душі та й тягар завеликий, — то тепер була готова прислужувати Імператорові.

Коли процесія прибула в Охарано, Імператор велів зупинитися, і вельможі розташувалися під розкинутими шатрами, щоб, трохи підкріпившись, переодягтися в носі й каріґіну — мисливське вбрання. Незабаром з’явилися посланці з дому на Шостій лінії з різноманітними винами і солодощами. Хоча Імператор неодноразово пропонував Ґендзі супроводжувати його, той відмовився, посилаючись на обмеження, що накладає піст. Тоді Імператор послав до нього Саемон-но дзьо з прив’язаним до гілки фазаном. Було б складно дослівно переповісти зміст листа Його Високості, тож обмежуся лише його піснею:

Не пригадаю тільки, кому з великих міністрів у давнину доводилося супроводжувати імператора під час такого виїзду на полювання. Ґендзі прийняв гінця шанобливо.

Здається, він відповів саме так, але, може, я помиляюся, бо в моїй пам’яті збереглися лише уривчасті спогади про давно колись почуте.

Наступного дня Ґендзі послав Тамакадзурі, панні із Західного флігеля, такого листа: «Чи бачили Ви вчора Імператора? Чи схильні Ви прийняти мою давню пропозицію?» Лист був написаний досить недбало на невеликому аркуші білого паперу, але здався дівчині дуже витонченим, тим паче що не містив звичайних багатозначних натяків. «Про що йде мова?» — засміялася вона, прочитавши листа, але водночас подумала: «Дивовижна проникливість!» І от що вона відповіла:

Лист прочитала і Мурасакі, пані Весняних покоїв. «Я не раз пропонував панні із Західного флігеля піти на придворну службу, — сказав Ґендзі. — Щоправда, обставини складаються не дуже сприятливо, бо Імператриця-дружина також має нашу підтримку. Звичайно, я міг би повідомити про неї міністрові Двору, але боюся, він знову образиться, пригадавши мені той давній випадок. Я впевнений, що будь-якій жінці, якщо ніщо не стане на заваді, досить хоча б мигцем побачити Імператора, щоб забажати вступити на службу до нього».

«Ой, та ну що ви таке кажете! Хоч би яким прекрасним був Імператор, але жінці самій ніяк не годиться проситися на службу до палацу...» — засміялася Мурасакі.

«А я думаю, що й ви були б готові піддатися його чарам», — пожартував Ґендзі й написав Тамакадзурі таку відповідь:

Нарешті зважтеся...»

Розуміючи, що в будь-якому випадку передусім треба справити обряд одягання мо[185] для Тамакадзури, Ґендзі заходився готувати геть-усі потрібні для цього речі. Зазвичай, його участь у будь-якій церемонії, попри його власне бажання, незмінно надавала їй блиску. А цього разу він особисто стежив за приготуваннями, заздалегідь дбаючи про підбір найкращого начиння, щоб надати майбутній церемонії небаченого розмаху. Також і тому, що сподівався при такій нагоді відкрити таємницю своєї вихованки міністрові Двору.

Провести церемонію Ґендзі намітив на другий місяць нового року. На його думку, доросла дівчина з доброю репутацією, яка не хоче відмовлятися від свого імені, може і не відвідувати відкрито храму богів свого роду, допоки перебуває у лоні сім’ї. Саме тому Ґендзі й зумів досі зберігати в таємниці справжнє походження своєї вихованки. Однак, якщо його задумам все ж судилося здійснитися, то боги святилища Касуґа[186] можуть розгніватися через те, що Тамакадзура їх довго не вшановувала. Та й люди зрештою колись про все дізнаються і звинуватять його у зловмисних діях. «Хоч у наш час простим людям легко змінити ім’я, — роздумував Ґендзі, — та все ж зв’язок між батьками і дітьми є винятково сильним. Тож буде краще, якщо я відкриюся йому сам». І от він послав міністрові Двору листа з проханням взяти на себе обов’язок зав’язати пояс Тамакадзури під час церемонії, але той відмовився, пославшись на тяжкий стан матері, пані Оомія, яка, занедужавши взимку, так досі й не оговталася. Юґірі також невідлучно перебував у будинку на Третій лінії, поглинутий турботами про хвору бабусю. Схоже, що обставини складалися вкрай несприятливо.

Ґендзі почувався розгубленим. «Світ такий мінливий... А що, як пані Оомія помре? Дівчині доведеться тоді одягти жалобне вбрання, бо якщо вона цього не зробить, буде в майбутньому покарана за неповагу до рідної бабусі. Треба відкрити всю правду, поки жива стара пані», — вирішив він і подався до садиби на Третій лінії нібито для того, щоб провідати хвору. Хоча Ґендзі й намагався не привертати до себе уваги, але сьогодні його виїзд був настільки пишним, що нічим не поступався імператорському. Сам він був напрочуд гарним, як ніхто на світі. Радісна звістка про прибуття дорогого гостя змусила хвору на час забути про свої недуги і піднятися з ложа. Перемагаючи слабкість, вона сиділа, спираючись на лавочку-підлокітник, але голос її звучав досить виразно.

«Я радий, що вам не так уже й погано, — сказав Ґендзі. — А то Цюдзьо[187], страшно занепокоєний станом вашого здоров’я, посіяв тривогу і в моїй душі настільки, що я аж розгубився. Останнім часом я буваю в палаці лише у виняткових випадках, а здебільшого, як людина, не обтяжена державною службою, перебуваю у своєму домі, нудячись від незвичного безділля. Загально відомо, що часом люди, старші за мене, зігнувшись у три погибелі, беруть ревну участь у державних справах. Такі приклади є і в минулому, і в сьогоденні. Але, на жаль, я не можу похвалитися особливими талантами, а тепер ще й лінощі мене здолали ...»

«Я вже давно занедужала, але вважала, що в цьому винна старість. А от цього року стало ясно, що мені залишилося недовго жити, а тому від самої думки про те, що ніколи більше вас не побачу, я впадала в розпач. Але сьогодні ви прийшли й наче на якийсь час продовжили мені життя. Тепер ніщо вже не утримує мене на цьому світі. Я завжди співчувала тим, кого смерть близьких прирекла на самотню старість, і справді готова розпрощатися зі світом. Але, побачивши, який невтомний і зворушливий Цюдзьо в своїх турботах, я відчуваю, що багато чого ще прив’язує мене до життя. Може, тому я і дожила до цього дня», — відповіла вона крізь сльози тремтячим голосом. І хоча все це справляло неприємне враження, але справедливість її слів викликала щире співчуття.

Під час розмови з пані Оомія про минуле й теперішнє Ґендзі між іншим сказав: «Сподіваюся, що пан міністр Двору провідує вас щодня. Тож я був би надзвичайно радий побачити його сьогодні. Маю до нього одну справу, і дуже шкодую, що не зможу з ним зустрітися».

«На жаль, чи то через велику зайнятість державними справами, чи то через неглибокі синівські почуття міністр провідує мене нечасто. А про що ви хотіли з ним поговорити? Оскільки Цюдзьо має підстави почуватися скривдженим, то я міністрові сказала: «Не знаю, з чого все це почалося, але, коли ви так несправедливо з ним обійшлися, то передусім виставили себе на посміховисько, бо неприємний поголос не вдасться розвіяти». Однак міністр завжди був упертим, і мені не вдалося його переконати», — підсумувала стара пані, ніби здогадуючись про намір Ґендзі.

Гірко посміхнувшись, той відповів: «Може, вже пізно про це згадувати, та коли я дізнався, що пан міністр Двору змирився і готовий відступити назад, то навіть наважився натякнути йому про свою підтримку, однак усе скінчилося тим, що він суворо насварив Цюдзьо й тим самим змусив мене пошкодувати про своє втручання. Оскільки будь-що можна очистити від бруду, то не виключено, що панові міністру і справді вдасться повернути дочці незаплямоване ім’я. Але, на жаль, дуже нелегко очистити забруднену воду в нашому світі, в якому все нове гірше від старого... Та менше з тим! — провадив далі Ґендзі. — Річ у тому, що я взяв до себе випадково знайдену особу, про яку мав би дбати міністр Двору. Спочатку ніхто не сказав мені, що це лише непорозуміння, а сам я не дуже прагнув дізнатися правду. Та оскільки дітей у мене мало, то я вирішив закрити очі на деякі обставини й опікати її, але не вважати своєю дочкою. Минали дні за днями, і от одного разу, хтозна-звідки дізнавшись про цю дівчину, Імператор висловив бажання взяти її на службу до себе. «Через відсутність Найсі-но камі[188] палацова прислуга розгублена, бо немає нікого, хто міг би керувати ними, — скаржився Імператор. — Звичайно, зайняти це місце бажало чимало осіб. Серед них були й дві немолоді персони у званні Найсі-но суке і ще кілька жінок, які за своїм становищем не могли претендувати на таке підвищення. Однак жодна не підійшла для цього. За давнім звичаєм посаду Найсі-но камі може посісти особа благородного походження, з незаплямованою репутацією й не обтяжена турботами про власну родину. Особливо обдаровані особи не обов’язково мають задовольняти всім цим вимогам, якщо вони довго служили в палаці й відомі своїми заслугами. Та оскільки на цей час таких також немає, тому було вирішено вибрати особу, що встигла здобути прихильність світу». Після таких довірливих слів Імператора я відразу подумав, що, мабуть, міністр Двору не заперечуватиме проти того, щоб його дочка зайняла місце Найсі-но камі. Як на мене, служба в оточенні Імператора для жінки, незалежно від її походження, сповнена надії на його милостиву прихильність — вельми велика удача. Щоправда, вважається, що діяльність на виконання державних доручень, пов’язаних з такою посадою, менш почесна і досить обтяжлива. Але чи завжди це так? Врешті-решт усе залежить від самої жінки. Одним словом, я був готовий прийняти пропозицію Імператора і з цією метою став розпитувати дівчину про її вік. І от тоді з’ясувалося, що саме її розшукував міністр Двору. Звісно, я відразу вирішив відкритися йому, сподіваючись, що він порадить мені, як знайти вихід із цього становища, але з якихось причин я не мав змоги навіть зустрітися з ним. Нарешті, коли я знайшов відповідний привід, він від мого письмового запрошення відмовився, пославшись на вашу недугу. Причина була переконлива, і я вирішив відкласти церемонію, але тепер бачу, що вам стало краще, тож чи варто зволікати? Будь ласка, повідомте про це пана міністра».

«О, як же це могло статися? Адже міністр залюбки приймає до себе всіх своїх дітей. Що привело її до вас, а не до нього? Невже дівчині хтось сказав, що вона ваша дочка?» — здивувалася стара пані.

«На це були свої причини. Подробиці я розповім мініст­рові, й він усе зрозуміє. Я чув, що такі непорозуміння досить часто трапляються з простими людьми. Мені не хотілося давати приводу для людського лихослів’я, а тому зберігав цю справу в таємниці. Навіть Цюдзьо нічого не знає. Не кажіть і ви про це нікому», — пояснив Ґендзі.

Тим часом до міністра Двору дійшла чутка, що до його матері, пані Оомія, в садибу на Третій лінії приїхав Ґендзі. «У матері майже не залишилося служниць, тож чи зможе вона його гідно зустріти? — захвилювався він. — Боюся, що не зуміє розмістити навіть його передового ескорту. Тим паче що з ним прибуде й Цюдзьо». І міністр Двору послав до садиби на Третій лінії своїх синів і найближчих придворних. «Віднесіть туди плодів, вина — усього, як годиться, — сказав він їм. — І я мав би поїхати, але, по-моєму, зайвий галас ні до чого».

Та саме тоді принесли листа від пані Оомія: «Міністр з Шостої лінії зволив провідати мене, але вдома безлюдно й сумно, що, мабуть, справить на нього прикре враження. Тож чи не могли б Ви, начебто чисто випадково, прибути сюди? Тим паче що міністр, здається, хотів з Вами особисто поговорити».

«Про що він хоче говорити? Може, Цюдзьо знову скаржився на мене? — подумав міністр Двору. — Моя мати, пані Оомія, відчуваючи, що її життя добігає кінця, безперестанку просить за нього. Якщо Великий міністр замовить слівце за сина, щоб домогтися моєї згоди, то мені навряд чи вдасться відмовити йому. Прикро тільки, що сам Цюдзьо не виявляє особливого зацікавлення. Якщо вже така нагода трапиться, то я вдаватиму, що піддався їхнім умовлянням, і погоджуся на одруження Цюдзьо з дочкою[189]» Уявивши собі, як одностайно стара пані та Великий міністр умовлятимуть його, міністр Двору подумки визнав, що далі опиратися нерозумно, але, як людина недобра й уперта, не міг змиритися з поразкою: «Чому це я мушу поступатися?» Та оскільки пані Оомія розраховувала на нього, а Великий міністр хотів з ним зустрітися, то міністр Двору, щоб не образити їх, вирішив поїхати й під час зустрічі все з’ясувати.

Подався він на Третю лінію, добре причепурившись, у супроводі синів і численних прибічників. Сам міністр Двору, ставний і високий на зріст, своєю величною постаттю і гордовитою ходою якнайкраще відповідав високому званню. У червонувато-брунатних шароварах і нижньому вбранні вишневого кольору з довгим шлейфом він виступав не­квапливо й поважно, в повному блиску своєї мужньої краси. Великий міністр із Шостої лінії мав на собі носі з тонкої китайської парчі вишневого кольору поверх кількох нижніх убрань модного забарвлення. Він був такий прекрасний, що ніхто не зміг би його затьмарити чи навіть зрівнятися з ним. Він промінився таким чудовим сяйвом, що і пишно виряджений міністр Двору поруч з ним здавався непоказним. Міністра Двору супроводжували численні сини, один від одного миловидніші. Приїхали з ним і брати, що досягли на той час високих звань. Один з них був дайнаґоном, другий виконував обов’язки дайбу — начальника служби в Весняних покоях палацу. Без спеціального запрошення в садибу на Третій лінії приїхав і десяток інших впливових та знатних придворних. Серед них — Куродо-но то, Куродо п’ятого рангу, Цюдзьо, Сьосьо та інші гідні мужі. Словом, почет у міністра Двору вийшов вельми значним, тим паче що було в ньому й чимало придворних з нижчими званнями. Поки чаша з вином не раз проходила по колу, гості захмеліли. Розмова точилася про те, як щасливо склалося життя пані Оомія.

Тривалий час міністри не бачилися один з одним, і на цій зустрічі мимоволі згадали про минуле. Коли вони перебували далеко один від одного, будь-яка дрібниця будила в них дух суперництва, та от як зустрілися віч-на-віч, розчулилися і, віддавшись спогадам, як і колись, нічого не приховуючи, до самого смерку розмовляли про минуле й сьогодення. Вони збадьорилися, пригощаючи один одного вином, аж поки міністр Двору не зізнався: «Я справді жалкую, що не приїхав провідати пані Оомія відразу. Не наважився прибути без запрошення. А от тепер ви не пробачили б мені, якби я не скористався нагодою зустрітися з вами».

«О, швидше це я винен перед вами. Хоча, зізнаюсь, і я маю чимало підстав для докорів», — багатозначно відповів Ґендзі. «Виходить, я правильно здогадався», — подумав міністр Двору і, зніяковівши, шанобливо схилив голову перед гостем.

«Здавна ми не мали таємниць один від одного ні в державних, ні в особистих справах, ні у великому, ні в малому, — провадив далі Ґендзі. — Ми постійно прагнули підтримати порадами владу Імператора, немов два крила одного птаха. Та з плином часу виявилося, що не все складається так, як ми колись мріяли. Щоправда, це стосується лише приватного життя. Коли непомітно збігають роки й наближається старість, душу мимоволі проймає туга за минулим. На жаль, з кожним роком ми зустрічаємося щораз рідше. О, я розумію, що в світі все має свої межі, але я думаю, що заради давньої дружби ви могли б зустрічатися зі мною, знехтувавши церемоніями».

«Так, справді, я колись тримався з вами вельми невимушено, ба навіть зловживав вашою дружбою. Я не приховував від вас нічого і довіряв вам у всьому. Коли ж ми стали служити Імператору, то саме завдяки вашому щедрому сприянню я, нікчемний, досяг такого високого становища, хоча, звичайно, і не мріяв стати тим другим крилом, про яке ви щойно згадали. Тож хіба можу я не відчувати вдячності до вас? Але, на жаль, з роками я частіше нехтую своїми обов’язками перед вами, як ви щойно справедливо зауважили», — виправдовувався міністр Двору.

І тоді, скориставшись такою слушною нагодою, Ґендзі натяками розповів про Тамакадзуру, дівчину із Західного флігеля.

«О, яка це несподівана, зворушлива історія!.. — крізь сльози проказав міністр Двору. — Ви, мабуть, пам’ятаєте, як під час тієї нічної розмови я розповідав вам про те, як сумував за нею і як пробував дізнатися, що з нею сталося. І от коли я досягнув трохи вищого становища, то зібрав у своєму домі усіх дітей від незаможних жінок, бо соромився залишати їх напризволяще, і тепер, дивлячись на них, неодмінно думаю і про ту, яку, як я вважав, втратив назавжди».

І тоді міністри мимоволі пригадали ту дощову ніч, коли теревенили про те, якими бувають жінки. Остаточно розчулившись, обидва плакали й одночасно сміялися.

А як стемніло, їм довелось прощатися. «О, тепер, коли ми нарешті зустрілися, в моїй пам’яті відразу спливли історії з тих давніх днів, але, на жаль, минулого не можна повернути й доводиться розлучатися», — сказав Ґендзі й, несподівано розслабившись, заплакав. Втім, може, винним у цьому був хміль, що вдарив у голову? А що вже казати про пані Оомія: дивлячись на Ґендзі, що став останнім часом ще прекраснішим і величнішим, вона згадала свою покійну дочку й, тяжко зітхаючи, дала волю сльозам. Вигляд заплаканої монахині викликав справді глибоке співчуття.

Хоча нагода була сприятлива, але Ґендзі не заговорив про Юґірі, бо вважав, що міністр Двору не готовий до такої розмови. А той також не наважився заговорити першим. Тож непорозуміння між обома не вдалося загладити.

«Я мав би провести вас додому, але боюся потурбувати вашу сім’ю раптовою появою, — сказав міністр Двору. — Якось іншим разом я приїду до вас, щоб віддячити за шану, яку ви виявили до нас сьогоднішніми відвідинами».

Наприкінці Ґендзі взяв з нього обіцянку: «Я радий, що стан хворої виявився кращим, ніж здавалося, тож обов’язково приїжджайте у призначений день». Нарешті обидва міністри вирушили зі своїм блискучим почтом. Супровід синів міністра Двору губився у здогадах: «Про що вони домовлялися? Давно не бачилися і, здається, лишилися цілком задоволені один одним... Може, йшлося знову про передачу якихось державних справ?»

Раптова новина зацікавила й водночас стривожила міністра Двору. «Чи доречно відразу перевезти дівчину до себе й відкрито визнати своєю дочкою? Навряд чи Великий міністр від самого початку взявся опікати її без жодних таємних намірів. Швидше за все він відпустив її, бо, потрапивши у скрутне становище, боявся стати об’єктом пересудів і накликати на себе гнів інших своїх жінок, якби ввів до їхнього кола нову коханку, — міркував міністр Двору. — Хоча все це справді прикро, але навряд чи такі обставини кидають тінь на честь дівчини. Та й хто посмів би зневажати мою дочку через те, що вона якийсь час жила у будинку Великого міністра? От тільки що скаже ньоґо Кокіден[190], якщо він забажає відправити свою вихованку на службу в палац? Та хіба можна піти проти його волі?»

Розмова ця відбулася першого дня другого місяця. Шістнадцятий день, на який припадало свято Хіґан[191], був найсприятливішим днем для проведення церемонії одягання мо. Віщуни стверджували, що найближчим часом кращого дня не буде, а стан старої пані не погіршувався, тому в садибі на Шостій лінії поспішно взялися до приготувань. Зайшовши, як звичайно, в Західний флігель, Ґендзі докладно розповів дівчині про розмову з її батьком і порадив, як краще поводитися під час церемонії. «Навіть рідний батько не міг би турбуватися дбайливіше», — подумала вона, але звістка про майбутню зустріч з міністром Двору втішила її надзвичайно.

Потім Ґендзі потай відкрив усю правду і Юґірі. «Неймовірно! — подумав той. — Ну, тепер багато чого стало зрозумілим». Він згадав чарівний образ дівчини із Західного флігеля, а не тієї жорстокої[192]. «Ой, чому ж я не здогадався про все це раніше?..» — нарікав він на свою некмітливість, але відразу, сповнений почуття вірності, схаменувся: «Ні, все одно не можна було про це навіть і думати!»

Нарешті настав призначений день, і з дому на Третій лінії з’явився таємний гонець. Скринька для гребенів, як і її вміст, вражала вишуканістю. Разом з нею був і лист такого змісту: «Хоча я мріяла особисто Вас привітати, але залишилася дома, бо подумала, що слова монахині навряд чи принесуть Вам удачу. А проте дозвольте мені сподіватися, що я могла б послужити для Вас принаймні прикладом довголіття... Я щиро зворушена всім, що дізналася про Вас. Думаю, що не образила Вас, відкривши свої почуття. Бажаю, щоб усе склалося так, як Ви хотіли...

Усе це було написано невпевненим старечим почерком. Ґендзі, зайшовши в Західний флігель, щоб віддати останні розпорядження, побачив листа.

«Які зворушливі слова, дарма що написані старовинним стилем! Так, це її рука... Колись пані Оомія вправно орудувала пензлем, але з роками її почерк ніби постарів, а рука почала тремтіти», — сказав Ґендзі, ще раз прочитавши листа. «Зміст цієї пісні так чи інакше пов’язаний зі скринькою для гребінців. Немає майже жодного зайвого знака, чого досягти не так-то просто», — додав він, усміхаючись.

Щедрі дари надійшли від Імператриці-дружини: біле мо, китайський одяг, повне парадне убрання, прикраси для зачіски й вишукані китайські пахощі в особливих горщиках. Жінки із садиби на Шостій лінії, кожна на свій смак, приготували для юної панни різноманітне вбрання, а для її служниць — гребінці та віяла. Усі дари виявилися настільки гарними, що не можна було віддати чомусь одному перевагу. Кожна постаралася перевершити суперниць, і їхні зусилля не були марними. Чутка про поспішне приготування до церемонії дійшла й до Східної садиби, але тамтешні жінки не зважали, бо за своїм становищем не мали права приходити з привітаннями. І тільки Суецумухана, дочка принца Хітаці, особа на рідкість педантична і старомодна, вважаючи для себе обов’язковою участь в церемоніях такого рівня, подумала: «Хіба я можу знехтувати настільки важливою подією?» — і приготувала відповідні дари. Ну хіба не вартий похвали такий її намір? Вона надіслала Тамакадзурі зеленувато-сіре хосонаґа, шаровари кольору «опалих каштанів», такого улюбленого в стародавні часи, і коуцікі з візерунком виноградин, колись бузкове, але вже геть вицвіле, вклавши все це в чудові скриньки, ретельно обв’язані тканиною. А ще вона щиро написала: «Я не маю честі бути знайомою з Вами, а тому почуваюся вкрай ніяково, але такого дня я не можу оминути увагою. Якщо мої подарунки здадуться Вам нікчемними, то роздайте їх своїм служницям...»

«Навдивовижу старомодна особа! — сказав Ґендзі. — Такій самітниці краще вже зовсім не брати участі в житейських справах. Просто сором бере за неї. І все-таки напишіть їй відповідь, інакше вона образиться. Коли згадаю, як покійний принц балував її, охоплює сум, що тепер усі її зневажають».

До рукава коуцікі була прикріплена записка з піснею звичного змісту:

Її почерк, і раніше невправний, з часом змінився на гірше, ставши ще твердішим, розгонистішим і незграбнішим. Хоча Ґендзі був роздратований, але не пропустив нагоди поглузувати: «Видно, довго трудилася вона над цією піснею! Тепер уже немає нікого, хто міг би їй допомогти. Нелегко ж їй ведеться... Сам напишу їй відповідь, хоча у мене й обмаль часу».

«Ви виявляєте дбайливість, на яку мало хто здатний. Хоча було б краще, якби Ви цього не робили, — вкрай невдоволено написав він.

«Добре знаючи нахили цієї особи, я постарався догодити їй», — пояснив він, показавши пісню Тамакадзурі. А вона відповіла, чарівно усміхаючись: «Бідолаха! По-моєму, ви просто з неї глузуєте».

Але годі про це, бо я і так занадто багато дрібниць наговорила!

Міністр Двору, раніше байдужий до церемонії, після несподіваної новини про те, що йдеться про його дочку, з нетерпінням чекав призначеного дня і, коли той нарешті настав, приїхав у садибу на Шостій лінії одним з перших. За розпорядженням Ґендзі церемонія повноліття Тамакадзури була підготовлена з набагато більшою старанністю, ніж цього вимагав звичай. Такою великодушною турботою Ґендзі про його дочку міністр Двору був не тільки зворушений, але й здивований. На варту Свині міністра Двору провели за завіси. Подушки-сидіння для почесних гостей вражали вишуканістю, а все потрібне за звичаєм начиння було надзвичайно тонкої роботи. За щедрим частуванням при яскравих, як ніколи, світильниках з гостем обходилися з особливою люб’язністю. Міністр Двору дуже хотів зблизька розгледіти обличчя дочки, але цього вечора все відбувалося так раптово, що, зав’язуючи шнурки на її мо, він намагався опанувати себе, щоб приховати хвилювання.

А тим часом Ґендзі сказав: «Сьогодні нам не варто згадувати про минуле, а ви, будь ласка, поводьтеся так, ніби нічого не знаєте. При людях, яким не відома наша таємниця, ми не маємо права відступати від звичного порядку».

«О, справді, ви маєте рацію. Нічого додати», — відповів міністр Двору і, піднявши чашу з вином, провадив далі: «Я не знаходжу слів, щоб подякувати вам за безприкладну великодушність, але як не дорікнути вам за те, що ви досі приховували від мене дочку?»

сказав міністр Двору і заплакав, не в змозі більше стримуватися. Дівчина, опинившись серед таких поважних осіб, розгубилася і не могла вимовити жодного слова. Замість неї відповів Ґендзі:

Тож хіба доречно дорікати мені тепер?..»

«О, я згоден з вами в усьому», — сказав міністр Двору і вийшов.

Того дня в садибі на Шостій лінії зібралося чимало столичної знаті на чолі з принцами крові. Багато хто з них був закоханий в дівчину, і ревниво стежив за тим, що міністр Двору зайшов за завіси і довго звідти не виходив. «Що це мало б означати?» — дивувалися вони. Серед синів міністра Двору тільки Уцюдзьо[195] і Бен-но сьосьо знали правду, та й то лише в загальних рисах. Їм було гірко відмовлятися від потаємних мрій, але хіба могли вони не радіти, дізнавшись, що вона їхня сестра? «От добре, що я не встиг відкрити їй своїх почуттів», — прошепотів Бен-но сьосьо. «Важко збагнути, що має на думці Великий міністр! — казали інші. — Може, він хоче з нею вчинити так само, як і з нинішньою Імпе­рат­рицею-дружиною?»

Почувши такі розмови, Ґендзі сказав міністрові Двору: «Я радив би вам деякий час виявляти обережність, щоб уникнути неприємних пересудів. Тільки легковажні люди можуть не зважати на пристойність і поводитися так, як їм заманеться. А от нам з вами доводиться постійно звертати увагу на те, що говорять у світі. Тож буде краще, якщо люди поступово до всього звикатимуть» .

«Я зроблю все так, як ви радите, — відповів той. — А ваші зусилля, яких ви доклали, щоб опікуватися моєю дочкою і забезпечити їй добре виховання, ще раз свідчать, що наші долі пов’язані ще в далекому минулому».

Як міністр Двору, так і інші гості отримали, відповідно до своїх звань, дари й винагороди за заведеними раніше правилами, але цього разу Ґендзі навіть перевершив їх. Оскільки спочатку міністр Двору відмовлявся від участі в церемонії під приводом хвороби пані Оомія, вирішено було обмежитися найскромнішою музикою.

Принц Хьобукьо особисто звернувся до Ґендзі з проханням: «Оскільки тепер немає жодних перешкод ...» — «Імператор неодноразово натякав, що готовий взяти її до себе, але я був проти. А тому я зможу дати вам остаточну відповідь лише тоді, коли отримаю від нього згоду», — відповів Ґендзі.

А тим часом міністр Двору, який бачив дочку мигцем під час церемонії, тільки й думав про те, як би розгледіти її трохи краще. Звичайно, якби вона не була вродливою, то Великий міністр навряд чи так дбайливо турбувався б про неї. І от тепер нарешті став зрозумілим той давній сон. Про все це міністр Двору докладно розповів тільки своїй старшій дочці, ньоґо Кокіден.

Хоча міністр Двору твердо намагався приховати те, що сталося, принаймні на якийсь час, але дарма старався, бо люди мають схильність до лихослів’я. Тож, природно, чутка про це поступово дійшла й до тієї невихованої особи, яка також була дочкою міністра Двору. Прийшовши до ньоґо Кокіден, коли в неї гостювали Уцюдзьо і Бен-но сьосьо, вона безцеремонно заявила: «Кажуть, міністр Двору обзавівся ще однією дочкою. От їй пощастило! Адже рідко ким піклуються аж дві такі поважні особи. Тим паче що її мати начебто була низького походження».

Розгубившись, ньоґо не знала, що сказати. «Мабуть, вона варта уваги, — відповів Уцюдзьо. — А, власне, від кого ви про це дізналися? Та й навіщо поширювати чиїсь плітки? Адже їх можуть почути язикаті жінки...»

«Та припиніть, я все знаю! Її готують на місце Найсі-но камі. А хіба я стала б прислужувати у вас, якби не сподівалася завдяки вам на щось подібне? Адже я виконую обов’язки, яких не доручають навіть простим служницям! Які ви до мене несправедливі...» — дорікнула дівчина.

Всі засміялися. «О, я також думала про місце Найсі-но камі, коли дізналася, що воно вільне», — сказала одна жінка. «Та чи варто плекати такі безглузді мрії?» — сказала друга.

«То що, таким нікчемним, як я, особам, немає місця серед вас — щасливчиків долі? — розгнівалася дівчина. — А від пана Уцюдзьо я не чекала такої жорстокості. Сам привів мене сюди, а тепер глузує. Не кожна людина погодиться жити в цьому домі! Просто жах, жах!» Вона не відчувала особливої ненависті до своїх братів, але не спускала з них свого злого погляду. «На жаль, я справді помилився», — подумав Уцюдзьо, відразу засмутившись.

А Бен-но сьосьо зауважив, усміхаючись: «Невже ви думаєте, що пані Кокіден не цінить вашої старанності? Але передусім заспокойтеся. Якщо вже ви маєте намір перетворити незламні скелі в сніговий пил[196], то вам треба набратися терпіння. Втім, я впевнений, що ви свого досягнете».

«А, по-моєму, вам краще було б зачинитися за кам’яними дверима в небесній печері[197]», — додав Уцюдзьо, піднімаючись з місця.

Дівчина розплакалася: «Ви просто безсердечні! І тільки пані ньоґо добре ставиться до мене, тому я завжди готова їй служити». А тоді вона забігала по покоях, хапаючись за роботу, якої уникали б навіть найнижчі служниці, й метушилася біля ньоґо, виказуючи незвичайну старанність. «О, прошу вас, попросіть, щоб мене призначили Найсі-но камі!» — наполегливо повторювала вона, а розгублена ньоґо, не знаючи, що їй відповісти, тільки дивувалася: «Та що це вона задумала?»

Почувши про таке бажання панни Омі, дівчини з Північного флігеля, міністр Двору гучно засміявся і, зайшовши якось в покої ньоґо, запитав: «Де панна Омі? Покличте її сюди». — «Я тут!» — радо відгукнулася дівчина і вийшла до нього.

«З вашою старанністю вам і справді можна служити в палаці. Чому ж ви раніше не сказали мені, що хочете стати Найсі-но камі?» — із серйозним виразом обличчя запитав міністр, а дівчина, не тямлячись від радості, випалила: «О, я вже збиралася просити вас, але сподівалася, що ви дізнаєтеся про моє бажання від самої пані ньоґо. Та коли раптом я почула, що це місце займе інша особа, мені здалося, ніби уві сні я стала багатою, а прокинувшись, залишилася з нічим...»

Ледве стримуючи сміх, міністр сказав: «От бачите, до чого веде зайва скромність. Якби ви відверто поділилися зі мною своїми думками, я доповів би про вас раніше, ніж хтось інший. Хоч би якою бездоганною була дочка Великого міністра, але Імператор, гадаю, прислухався б до мого прохання, якби я виявив достатню наполегливість. Зрештою, і тепер ще не пізно, можете скласти прохання на його ім’я[198], тільки напишіть якнайкраще. Імператор не зможе знехтувати вами, побачивши, наскільки вправно ви складаєте довгі пісні. Адже його знають як великого шанувальника поезії». Ось таким недостойним як для батька способом він примудрився глузувати з дочки.

«З піснею я якось дам собі раду. А от прохання... Може, ви мені скажете, що треба в таких випадках писати, а я, так би мовити, додам слів з вашого благословення», — і дівчина склала молитовно руки.

Жінок за завісою так душив сміх, що дехто з них, не витримавши, вислизав надвір, щоб заспокоїтися. Ньоґо, сильно почервонівши, подумала: «Е ні, вона таки невиправна».

«Коли щось гнітить мене, мені досить поглянути на панну Омі, щоб настрій відразу покращився...» — казав міністр, постійно насміхаючись з неї, але люди подейкували: «Напевно, він знущається з неї, бо соромиться дочки...»