Повість про ґендзі. Книга 2

Флейта

Головні персонажі:

Ґендзі, колишній Великий міністр, господар з Шостої лінії, 49 років

Касіваґі, Ґон-дайнаґон, Уемон-но камі — старший син Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Каору, немовля, хлопчик, 2 роки, — син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Міністр у відставці, То-но цюдзьо — брат Аої, першої дружини Ґендзі, батько покійного Касіваґі

Оціба, принцеса з Першої лінії, Друга принцеса — дочка імператора Судзаку, дружина покійного Касіваґі

Юґірі, Удайсьо, 28 років, — син Ґендзі й Аої

Імператор-монах, імператор Судзаку — син імператора Кіріцубо, старший брат Ґендзі

Третя принцеса-монахиня, Сан-но мія — дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Кумої-но карі, дружина Юґірі (Удайсьо), 30 років, — дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Ньоґо з покоїв Кіріцубо, імператриця Акасі, 21 рік, — дочка Ґендзі й пані Акасі

Третій принц, принц Ніоу — син ньоґо Акасі та імператора Кіндзьо, внук Ґендзі

Другий принц, син імператора Кіндзьо і ньоґо Акасі, внук Ґендзі

Передчасна смерть Касіваґі багатьох засмутила до такої міри, що вони так ніколи і не змогли змиритися з цією непоправною втратою. Господар із садиби на Шостій лінії[1], відомий своєю схильністю нарікати на те, що з цього світу один за одним відходять найдостойніші, також вельми зажурився, бо покійний хоч і залишив по собі неприємний спогад, проте завжди належав до друзів його родини і часто бував у нього вдома. На сорок дев’ятий день по смерті Касіваґі Ґендзі замовив читання священних сутр і щедро обдарував монахів, які брали участь у церемонії. Потім з жалю до невинного немовляти він пожертвував їм іще сто золотих монет, не пояснивши їм, заради чого це робить. Звісно, Великий міністр у відставці був йому дуже вдячний, хоча ні про що не здогадувався. Юґірі також зробив багаті пожертви і сам узяв участь у проведенні поминальної служби. Тоді ж, сповнений глибокої поваги до принцеси з Першої лінії[2], він відвідав її, щоб висловити своє співчуття. Навіть рідні брати Касіваґі не могли зробити більшого. Батько і мати покійного, не сподіваючись такого, не знаходили слів, щоб йому віддячити. А всі ці посмертні почесті, що показували, якою високого повагою користується їхній син навіть після смерті, змушували їх іще гостріше відчути непоправність власної втрати.

Водночас імператор-монах у гірському монастирі журився, думаючи про те, що доля Другої принцеси склалася невдало, а Третя, постригшись у монахині, втратила можливість жити звичайним жіночим життям. Однак, попри всі ці розчарування, він вирішив терпіти й не втручатися у мирські справи. Під час звичних обрядів він подумки звертався до улюбленої дочки: «Може, й вона зараз молиться...» Відтоді як Третя принцеса стала монахинею, він часто, з найменшого приводу, писав їй. Одного разу він послав їй скромні дари — пагони бамбука, зібрані в гаю біля храму й викопані там корені ямсу — разом з листом, в якому були такі слова: «Хоча весняні гори оповив туман і не видно стежок, я попросив слуг роздобути для вас цей скромний дар.

Саме тоді, коли принцеса зі сльозами на очах читала батькового листа, в покої зайшов Ґендзі. Спочатку його здивували коробки біля неї, а потім він помітив лист. Його зміст зворушив Ґендзі до сліз. Імператор-монах нарікав на те, що як не сьогодні, то завтра його життя обірветься, і він, на жаль, більше не зможе бачити улюбленої дочки. І хоча рядок вірша «шляхом Будди, як я, ідіть несхибно» видався Ґендзі досить пересічним як для монаха-відлюдника, однак усе ж збудив у його серці співчуття.

Насилу написавши відповідь, принцеса передала гінцеві листа разом з подарунком — одягом із зеленувато-сірого візерунчастого шовку. Помітивши біля ширми списаний аркуш паперу, Ґендзі підняв його і прочитав такі слова, написані непевною рукою:

«Хоча ваш батько і так стурбований вашим майбутнім, проте ви нерозважливо пишете, що хотіли б «податися далеко... у тишу монастирську», — дорікнув Ґендзі принцесі. — Які ж ви жорстокі!»

Принцеса відвернулася. Зі своїм вродливим обличчям і чолом, обрамленим недовгим волоссям, вона здавалася молодою дівчиною, і, дивлячись на неї, Ґендзі дорікав собі за те, що дозволив їй стати монахинею. Хоч від гріховності його думок принцесу й захищала ширма, проте він не міг примусити себе поводитися відсторонено, немов чужа людина. Хлопчик, який досі спав поряд з годувальницею, прокинувшись, підповз до Ґендзі й, смикнувши його за рукав, потягнувся до нього на коліна. Дитя було таке чарівне! На ньому був верхній одяг з білої напівпрозорої тканини і нижній із червоного візерунчастого китайського шовку з довгим подолом, який волочився по підлозі. Заплутавшись у ньому, хлопчик майже стягнув із себе одяг, який тепер прикривав лише його спину. Таке з дітьми часто буває, але цей хлопчик був напрочуд гарний білошкірий і стрункий, наче вирізьблена з верби лялька! Його голівка, здавалось, була пофарбована соком «росяної трави»[3], а чарівний ротик і спокійний погляд широких очей викликав у пам’яті того, хто, однак, не вирізнявся такою незвичною красою, як цей хлопчик. На принцесу він не був схожий, але в його рисах відчувалося щось особливе й благородне, тож Ґендзі мимоволі спало на думку, наче він бачить своє відображення в дзеркалі.

Цими днями хлопчик саме вперше почав самостійно спиратися на ніжки. Навмання підійшовши до коробки, він пус­тотливо розкидав по підлозі паростки бамбука, брав їх до рота і відразу викидав. «Ох, який же ж ти пустун! — засміявся Ґендзі. — Хіба можна так поводитися? Збери-но все назад. А то жінки-насмішниці обзиватимуть тебе ненажерою». Він узяв хлопчика на руки. «У нього є щось особливе в погляді, — подумав Ґендзі. — Хоча в мене і не такий великий досвід виховання дітей, але мені вже зараз здається, що він не схожий на інших, а тому я мимоволі за нього турбуюся. Тож і не знаю, чи варто його залишати в будинку, де росте маленька принцеса[4]. Всяке може трапитися... Але чи пощастить мені дожити до того часу, коли вони стануть дорослими? Хоча й “цвітуть щороку вишні навесні...”»[5].

«Ой, не кажіть таких моторошних слів...» — нарікали жінки.

У хлопчика, видно, прорізувалися зубки, бо він, міцно затиснувши в кулачку паросток бамбука, гриз його так, що аж слина текла з рота. «У нього поки що незвичне уподобання...» — зауважив Ґендзі.

вимовив Ґендзі, відтягуючи хлопчика від коробки з паростками бамбука, але той, нічого не розуміючи, лише сміявся, вириваючись з його рук.

З кожним днем і місяцем хлопчик ставав усе гарнішим, що викликало у людей страх за його майбутнє, а Ґендзі здавалося, що сам уже наче й забув про «гіркоту того, що сталося». «Мабуть, народження цієї дитини зумовлене несподіваним збігом обставин, якого неможливо було уникнути», — переконував себе Ґендзі, але все ще не міг не нарікати на свою долю. Адже серед багатьох жінок, які жили в його садибі, саме Третя принцеса мала би залишатися бездоганною у всьому, але хіба він міг сподіватися, що вона так несподівано стане монахинею? Та й, щиро кажучи, він і тепер не позбувся почуття образи за її колишню провину.

Згадуючи прощальні слова покійного Касіваґі, Юґірі невпинно роздумував над тим, що вони означають, і навіть хотів поговорити про це з батьком або принаймні почати розмову і подивитися, яке враження вона на нього справить, але, про дещо здогадуючись, вагався і терпляче чекав, що коли-небудь дізнається подробиці й зможе розповісти йому про те, що непокоїло Касіваґі перед смертю.

Одного сумного осіннього вечора Юґірі, згадавши про принцесу з Першої лінії[6] , вирушив провідати її. Саме у цей час, щоб розвіятися, вона тихо грала на кото. Несподіваного гостя запросили у південну вітальню, яку служниці навіть не встигли прибрати. До його слуху долинув шелест жіночих суконь, який зникав десь у глибині покоїв, а повітря було напоєне приємним солодким ароматом. Як завжди, Юґірі прийняла матір принцеси, і вони довго розмовляли про минуле. Звикнувши до своєї багатолюдної оселі, в якій з ранку до вечора галасували малі діти, Юґірі був вражений сумовитою тишею в покоях принцеси. Хоча її будинок поступово занепадав, але у способі життя його мешканок зберігалися сліди благородних звичок і смаків. У променях надвечірнього сонця видніли квіти на березі ставка і, наче в полі, невгамовно дзижчали комахи[7].

Юґірі присунув до себе японське кото, налаштоване в мінорній тональності «ріці» й просякнуте звабливим жіночим запахом. Було видно, що на ньому часто грають. «Якби сюди завітав зухвалий гульвіса, нездатний стримати примх власного серця, то повівся б негідно й завдав би шкоди доброму імені принцеси», — мимоволі подумав Юґірі, пробігаючи пальцями по струнах. Саме на цьому кото зазвичай грав покійний Касіваґі.

Зігравши частину вельми глибокої п’єси, Юґірі сказав: «О, як чудово звучало це кото в руках Ґон-дайнаґона[8]! Мабуть, і досі в ньому зберігаються колишні звуки. Я був би щасливий, якби ваша дочка власноруч відтворила їх».

«Відтоді як її чоловіка не стало, — відповіла мати принцеси, — вона геть-чисто забула про свої колишні дитячі розваги. А в ті давні дні, коли разом з іншими принцесами вона грала перед батьком, він вельми високо оцінював її майстерність. Але, на жаль, останнім часом вона змінилася до невпізнання. Цілими днями лежить, зітхаючи, засмучена, немов сама не своя. Боюся, що звуки кото мимоволі викликають у неї гіркі спогади».

«О, я розумію її горе. Якби ж то туга в цьому світі мала межі...» — сказав Юґірі, зітхнувши, й відсунув кото.

«Все-таки зіграйте ви самі що-небудь, щоб я відчула, чи пам’ятають струни, як вони звучали під пальцями покійного. Порадуйте принаймні мій слух тепер, коли моя душа поринула у безпросвітний розпач», — наполягала мати принцеси.

«Але, повірте, лише ваша дочка могла б відтворити те, що ви хочете почути», — сказав Юґірі, просуваючи кото до завіси, але принцеса вдала, що нічого не помітила, а він не наполягав.

Коли зійшов місяць і по безхмарному небу неперервним ключем пролетіли дикі гуси, принцеса, мабуть, відчула заздрість, слухаючи їхнє курликання. Дув холодний вітер, мимоволі навіваючи смуток, і вона непомітно почала тихенько перебирати струни кото «со», які відгукувалися так ніжно й солодко, що Юґірі, не стримавшись, присунув до себе біва і, легко торкаючись струн, почав награвати «Пісню про любов до чоловіка»[9] .

«Вибачте, що посмів відгадувати ваш настрій, але я сподівався почути від вас тепер, окрім музики, хоча б словечко...» — наполягав він, але принцеса, ще більше зніяковівши, лише поринула в задуму.

сказав Юґірі, а принцеса, дограючи мелодію до кінця, відповіла:

Хоча в цю зворушливу мить інструмент щиро відтворював почуття того, хто навчив принцесу грати так, щоб звичайна, здавалося б, мелодія проникала в саму душу, але, на жаль, після кількох тактів, саме тоді, коли йому так хотілося її слухати, вона обірвала гру.

«Боюся, що своєю грою на різних інструментах я видав мінливість своїх почуттів. Та й покійний друг може осудити мене за те, що я провів з вами весь цей довгий осінній вечір, а тому мені пора йти. Але я незабаром знову вас відвідаю, тож ви своє кото по-новому не настроюйте. На жаль, в цьому світі все таке мінливе...» — сказав Юґірі, натякаючи на свої приховані наміри.

«Гадаю, що покійний не осудив би нас за сьогоднішній вечір. Жаль тільки, що, обмежившись короткою згадкою про минуле, ви не залишилися в нас довше, щоб своєю грою подовжити мені життя, — сказала мати принцеси, вручивши Юґірі флейту. — Я чула, що ця флейта має дуже давнє походження. Тож чи можна залишати її в оселі, що обросла полином? Я була б щаслива почути, як її переможний голос супроводжує вигуки вашого передового ескорту».

«О, я не заслуговую такого супроводу», — відповів Юґірі, розглядаючи подарунок. З цією флейтою Касіваґі справді ніколи не розлучався і, як згадав Юґірі, раз у раз скаржився, що не зумів добути з неї всі звуки, на які вона здатна, тож прагнув передати її комусь здібнішому.

Зворушений цим спогадом, Юґірі підніс флейту до губ і заграв мелодію в тональності «бансікі», але посередині урвав її. «Сподіваюсь, ви пробачите мені невмілу гру на японському кото, бо це я грав на згадку про покійного. Але я не зможу грати на його флейті», — сказав він, збираючись уже йти.

сказала йому мати принцеси.

відповів Юґірі, все ще вагаючись іти чи ні, а тим часом зо­всім стемніло.

Коли Юґірі повернувся додому, ґратчасті вікна були опущені і вся челядь спала. Багато хто вже встиг натякнути його дружині[10], що її чоловік недарма їздить на Першу лінію, а тому вона, невдоволена його пізнім поверненням, почувши, що він увійшов, поспішно вдала, що спить.

Ніби самому собі наспівуючи: «З тобою, кохана, я на горі Іруса...»[11], Юґірі дорікнув: «І чого це ви заховалися у темряві? Невже не хочете помічати місячного сяйва?» Звелівши підняти ґратчасті вікна, він власноруч підкотив догори завісу і ліг неподалік галереї. «Хіба можна спокійно спати в таку місячну ніч? Вийдіть на хвильку. Куди це годиться!..» — покликав він дружину, але вона, перебуваючи в поганому настрої, вдала, ніби нічого не почула. Поглядаючи на переповнену людьми спальню — дітьми, що спросоння щось белькотіли, і служницями посеред них, — Юґірі мимоволі порівнював її з разюче відмінним від неї домом, з якого щойно повернувся. Він лежав, тихенько награючи на флейті, й згадував принцесу: «Чи засмутилася вона, коли я пішов? Цікаво, чи перенастроюватиме вона кото? Кажуть, її мати також вправно на ньому грає... Як могло статися, що покійний, зовні ставлячись до дружини так, як того вимагало її високе походження, ніколи її не любив? Дивно... Може, й я розчаруюся, коли нарешті побачу принцесу[12]. Адже так буває завжди, коли повіриш у надмірну хвалу чиєїсь краси і душевного благородства...» Протягом багатьох місяців і років подружнього життя Юґірі не давав дружині приводу сумніватися в його вірності, й, напевне, тому вона, цілком закономірно, стала поводитися так владно й норовливо.

З такими думками Юґірі задрімав і раптом уві сні побачив перед собою Касіваґі, одягненого так само, як у день їхньої останньої зустрічі, та з флейтою в руках. «Мабуть, він прийшов почути її звуки, щоб заспокоїти свою душу», — все ще уві сні подумав Юґірі й раптом почув слова Касіваґі:

І ні в кого іншого...»

«Кого це іншого?» — подумав Юґірі, але раптово прокинувся від голосу дитини, що спросоння заплакала. Дитина голосно кричала, відригнувши молоко, і годувальниця, піднявшись, заметушилася біля неї. Дружина також встала, веліла принести світильник і, заклавши волосся за вуха, стурбовано схилилася над дитиною. Взяла її на руки й приклала до своїх прекрасних повних грудей. Молока вона вже не мала, але все одно тулила до себе її гарненьку білошкіру голівку, щоб заспокоїти. «Що сталося?» — спитав Юґірі й, поки серед загального переполоху слуги розкидали рис, щоб захиститися від злих духів, мимоволі геть-чисто забув про загадковий сон.

«Хіба не бачите, що дитина хвора? А все тому, що ви, немов дженджуристий молодик, поночі кудись вештаєтеся, а повернувшись додому, піднімаєте ґратчасті вікна, щоб, мовляв, помилуватися місяцем, і впускаєте злих духів», — дорікнула дружина з розпашілим від гніву юним чарівним обличчям.

«Дивно, то як же це я привів злих духів? Виходить, що вони не потрапили б у будинок, якби я не підняв ґратчастих вікон? Що ж, чим більше у жінки дітей, тим стає вона розумнішою», — насмішкувато обурився Юґірі. Поглянувши на його гарне обличчя, дружина збентежилася і лише зажадала: «Вийдіть, прошу, звідси! Не дивіться на мене!» — хоча вона могла б і не соромитися свого вигляду. Дитина мучилася і плакала до самого ранку.

А Юґірі, згадуючи недавній сон, усе думав: «А що, як ця флейта накличе на мене біду? Адже покійний, мабуть, збирався передати свій улюблений інструмент комусь іншому, а не мені, тим паче, всупереч звичаю, через жінку. Тож як на це подивиться його душа? Бо часом буває, що звичайна за життя річ у смертну годину може так розбурхати людину, що прирікає її на нескінченні блукання у темряві. Ось чому в цьому світі ні до чого не варто виявляти надмірної прихильності...»

Після таких роздумів Юґірі замовив поминальне читання сутр у храмі на горі Отаґо і відповідні молебні в монастирях, які особливо шанував покійний. «А що робити з флейтою, яку подарувала мені мати принцеси як дорогоцінну річ? — думав він. — Може, я вчинив би спасенну справу, якби віддав її в якийсь монастир, але чи варто з цим поспішати?» І Юґірі подався у садибу на Шостій лінії.

Як виявилося, в той час Ґендзі перебував у покоях дочки, ньоґо Акасі. Її трирічним сином Ніоу, Третім принцом, наймиловиднішим серед усіх дітей, найбільше опікувалася Мурасакі. Саме він вибіг назустріч Юґірі й самовпевнено попросив: «Пане Удайсьо[13], принц хоче, щоб ти взяв його із собою». — «Що ж, ходімо... — засміявся Юґірі, беручи хлопчика на руки. — Але чи можу я проходити повз завісу господині дому[14]? Це не зовсім пристойно...» — «Ніхто не побачить. Я затулю тобі обличчя. Ходи...» — сказав принц, рукавом прикриваючи обличчя Юґірі.

Розчулений його поведінкою, Юґірі попрямував до покоїв матері хлопця.

Там він побачив, як Ґендзі грається з Другим принцом, сином дочки, та Каору, сином Третьої принцеси. Другий принц, помітивши, що Юґірі опустив Третього принца на підлогу в кутку кімнати, підбіг до нього. «Удайсьо, підніми і мене», — попросив він. «Ні, Удайсьо мій!» — заперечив Третій принц, вчепившись в його рукав.

«О, як погано ви обидва поводитеся! — дорікнув Ґендзі. — Пан Удайсьо — особистий охоронець Імператора, а ви сперечаєтеся, кому він належить. Але найбільше мені не подобається поведінка Третього принца. Він завжди забуває, що старшим треба поступатися».

«А от Другий принц поводиться розсудливо — так, як належить старшому, — засміявся Юґірі. — Як на свій вік, він справді напрочуд розумний».

Ґендзі всміхнувся, задоволений обома онуками. «Але ходімо звідси, — сказав він синові, — бо тут не годиться перебувати таким високим особам, як ви».

Помітивши, що вони збираються йти, діти невідступно чіплялися за його рукави. Хоча в душі Ґендзі був проти того, щоб ставитися до сина Третьої принцеси від простого підданого так само, як до принців, але, побоюючись, що принцеса через докори сумління може хибно його зрозуміти і не бажаючи заподіювати її чутливій натурі болю, піклувався про нього не менше, ніж про онуків.

Юґірі, який досі не мав нагоди добре розгледіти сина Третьої принцеси, скористався випадком, коли той вигулькнув з-поза завіси, й поманив його до себе помахом сухої вишневої гілки, що лежала на землі. Одягнений лише у темно-синє носі, повнотілий і білолиций, хлопчик перевершував красою навіть синів ньоґо Акасі. Може, через те, що Юґірі приглядався до нього уважно, йому здалося, ніби погляд у хлопчика жвавіший, ніж у покійного Касіваґі, а от розріз у кутиках очей був дуже схожий. А коли хлопчик усміхнуся своїми виразно окресленими губами, Юґірі подумав: «Невже це мені тільки здається? Адже батько мав би помітити схожість хлопчика з покійним» — і ще більше захотів дошукатися правди. Діти ньоґо Акасі справляли приємне враження своїм звичайним дитячим виглядом уже тому, що були синами Імператора, а от син Третьої принцеси вирізнявся не тільки благородним виглядом, але й рідкісною красою. «Якщо, на біду, мої підозри небезпідставні, — міркував Юґірі, порівнюючи хлопчиків між собою, — то хіба не злочин приховувати правду від нещасного батька[15], який досі у великому горі оплакує втрату сина, жалкуючи за тим, що той не залишив йому на згадку про себе онука?» Охоплений такими сумнівами, Юґірі щораз прихильніше ставився до цього доброго, лагідного хлопчика і завжди знаходив час, щоб з ним погратися.

Перейшовши у Східний флігель, Юґірі та Ґендзі довго розмовляли, аж поки не звечоріло. Коли Юґірі розповідав про свої вчорашні відвідини Другої принцеси на Першій лінії, Ґендзі слухав його з усмішкою на устах. А як мова зайшла про події, пов’язані з Касіваґі, він зауважив: «Готовність принцеси заграти «Пісню про любов до чоловіка» справді могла б бути зразковим прикладом із старовинної повісті, гідним наслідування, але мій власний досвід підказує мені, що жінка не повинна так нерозважливо виявляти свої почуття, які можуть спокусити чоловіка. А якщо ви, зберігаючи добру пам’ять про покійного, збираєтеся про неї дбати, то не дозволяйте собі легковажних вчинків, які зашкодили б вам обом». «Це правда, — подумав Юґірі, — але такі поради легко давати іншим, а не собі...»

«Про які легковажні чинки може йти мова? — заперечив він. — Я почав відвідувати її просто із звичайного людського співчуття. А от якщо тепер перестану про неї піклуватися, то, навпаки, тільки накличу підозру, хіба ні? Щодо «Пісні про любов до чоловіка» їй можна було дорікнути, якби вона заграла її за власним бажанням. А насправді я спочатку почув уривок її гри на кото «со» і, зворушений цим, підтримав її грою на біва. Зрештою, все залежить від обставин і від настрою. Принцеса вже не дуже молода, а я не запальний юнак, схильний до жартів і нерозсудливості. Мабуть, тому вона і почувається зі мною досить вільно, поводиться дружньо і просто».

Відчувши, що зараз настала найкраща нагода поговорити, Юґірі присунувся ближче до батька й розповів йому про свій сон. Мовчки вислухавши його, Ґендзі довго не відповідав. Напевне, здогадався, що розмова про сон не є безпідставною.

«Річ у тому, що ця флейта насправді мала на законних підставах перейти до мене. Вона належала колись імператорові Йодзею[16]. Потім перейшла до покійного принца Сікібукьо, який дуже нею дорожив. Оскільки Уемон-но камі[17] з дитинства досягав видатних успіхів у музиці, то одного разу, на Свято хаґі, принц Сікібукьо, захоплений його грою, подарував йому цю флейту. А мати Другої принцеси, мабуть не знаючи цієї історії, подарувала її вам». «А сам покійний, напевне, хотів би, щоб у майбутньому флейта перейшла в руки його нащадків, а не випадкових людей, — думав Ґендзі. — Мабуть, і син про щось здогадується своїм проникливим розумом...»

Помітивши, що Ґендзі змінився на обличчі, Юґірі ще більше зніяковів і довго мовчав, але, вирішивши з’ясувати все до кінця, з напускною недбалістю, немов випадково згадавши, спитав: «Я відвідав Уемон-но камі незадовго до його смерті й, вислуховуючи його заповіт, почув, як він кілька разів повторював, що почувається глибоко винним перед вами. Але за що? Досі не можу цього збагнути».

«Мабуть, він усе знає», — подумав Ґендзі, але, уникаючи розмови про минуле, вдав, ніби розмірковує над почутим, а потім сказав: «Щоправда, я і сам не пригадаю, коли міг би його чимось образити... У всякому разі я подумаю над вашим сном, і ми повернемося до цього іншим разом. Бо, як кажуть жінки, вночі не годиться вести розмови про сни...»

І тоді, не дочекавшись ясної відповіді, Юґірі відчув, що осоромився перед батьком цією невдалою розмовою.