Повість про ґендзі. Книга 2

Осінній буревій

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Імператриця-дружина, Акіконому, 27 років, дочка Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Мурасакі, пані Південних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Панночка, 8 років, дочка Ґендзі й Акасі

Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі й Аої

Стара пані, пані Оомія, мати Аої та міністра Двору

Акасі, пані Північних покоїв, 27 років, кохана Ґендзі

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Ханацірусато, пані Східних покоїв, колишня кохана Ґендзі

Осінні квіти, посаджені в саду перед покоями імператриці Акіконому, зацвівши того року, як ніколи, пишно, вабили людські очі незчисленною різноманітністю барв. Їхні кущі вздовж гарної низької огорожі із стовпчиками, подекуди вкритими корою, подекуди — ні, і вранці, і ввечері незвично виблискували росою, немов коштовним камінням. Потрапивши сюди, людина ніби переносилася в рукотворні осінні луки і забувала про весняні гірські схили перед покоями Мурасакі, а її душа наче підносилася вгору, зачарована вишуканою красою краєвиду. Раніше, коли в садибі на Шостій лінії йшли суперечки про те, яка пора року чарівніша, багато хто віддавав перевагу осені, а от тепер до них приєдналися навіть найзатятіші прихильники весняного саду перед покоями Мурасакі — звичайна, втім, для нашого світу сердечна мінливість.

Імператриця-дружина, зачарована красою свого саду, не покидала рідного дому на Шостій лінії, і, звичайно, мріяла насолодитися прекрасною музикою, однак не могла цього зробити, бо на восьмий місяць припадали дні жалоби по її батькові, покійному принцу Дзембо. Сумно зітхаючи, Імператриця цілими днями милувалася квітами, які ставали дедалі прекраснішими. Але ось одного разу небо захмарилося і подув пронизливий, як ніколи раніше, осінній вітер. Навіть байдужі до квітів люди, спостерігаючи, як блякне під вітром увесь сад, переживали. А Імператриця, дивлячись на те, як з квітів злітали краплі роси, розпачливо думала: «Хотіла б я мати широкі рукава, щоб небо прикрити...»[170] Що ближче було до вечора, то вітер дужчав і метав усе навколо так, що аж ставало моторошно. Довелося опустити ґратчасті вікна, за якими тепер Імператриця гірко зітхала, стурбована долею квітів.

Саме тоді, коли сад перед Південними покоями вже був розчищений, туди налетів цей вітер, якого навряд чи очікувало «листя хаґі»[171]. Наблизившись до краю галереї, пані Мурасакі дивилася, як згиналися гілки кущів і як несамовитий вітер зривав з них росу, що навіть не встигла на них осісти.

Ґендзі перебував у покоях дочки, панночки Акасі, коли несподівано прийшов Юґірі. Підійшовши до низької перегородки у східній галереї, він мимохіть зазирнув у прочинені бічні двері і, побачивши чимало жінок, заходився мовчки їх розглядати. Оскільки дув сильний вітер, то ширми були складені й стояли під стіною в кутку, а тому ніщо не завадило його очам проникнути в передні покої й зупинитися на жінці, яка там сиділа. Безперечно, це була пані Мурасакі. Вродлива, благородної зовнішності, немов випромінюючи чудесне сяйво, вона здалася юнакові прекрасною розквітлою вишнею, що раптом виринула перед його очима з досвітнього туману. Неспроможний відірвати очей від її незрівнянної краси, що заповнювала собою навколишній світ, він відчував, ніби її відблиск падає і на його обличчя. Служниці, намагаючись втримати завіси, які смикав вітер, видно, чомусь її розсмішили, бо вона всміхнулась і стала ще прекраснішою. Стурбована долею квітів, пані Мурасакі не могла відірвати від них очей і не поспішала йти у глибину покоїв. І хоча її служниці також були вельми миловидні, юнак прикипів поглядом тільки до неї. Тепер він збагнув, чому батько не дозволяв йому наближатися до неї. Бо кожний, хто її побачив, опинявся в полоні її краси, а тому батько, як завбачлива людина, побоювався, щоб такого не сталося з його сином. Залишатися тут довше було небезпечно, і Юґірі зібрався іти, та саме тоді розсунулася перегородка, що відокремлювала західні покої, і з’явився сам Ґендзі.

«Ой, яка ж страшна буря! Негайно опустіть вікна! Сюди може будь-хто прийти і з саду побачити все, що відбувається у покоях», — дорікнув він служницям.

Юґірі ще раз зиркнув усередину і побачив, як Ґендзі, з усміхом на устах, розмовляє з дружиною. Юнак просто не йняв віри, що цей зовсім ще молодий, красивий чоловік — його батько. Жінка також була в самому розквіті зрілої краси і разом з батьком вони справляли на Юґірі враження досконалої пари. Та раптово сильний порив вітру зірвав ґратчасті вікна, і злякавшись, що його помітять, юнак пішов. А потім піднявся на галерею і покашляв, вдаючи, буцімто щойно прийшов.

«А що я казав? Ось бачите, ви всі на видноті. І бічні двері відчинені», — докірливо зауважив Ґендзі. «Хоча досі я не міг навіть мріяти про таку можливість, але допоміг вітер, що, як кажуть, здатний зрушити з місця навіть неприступну скелю, — думав Юґірі. — Одного його пориву було досить, щоб збити з пантелику таких завбачливих людей, а мені дати рідкісну й радісну нагоду, щоб її[172] побачити».

А тим часом прибігли слуги. «Здається, вітер тільки сильнішатиме... Тут, у саду, досить тихо, бо вітер дме з північно-східного боку... Загроза нависла над майданчиком верхової їзди та південним риболовним павільйоном...» — оповідали вони заклопотано.

«Звідки ви прийшли?» — запитав Ґендзі, звертаючись до сина. «Я був у садибі на Третій лінії, — відповів Юґірі, — та коли почув від людей, що буде сильна гроза, занепокоївся і прибіг сюди. Та, мабуть, зараз там ще гірше, ніж тут. Пані Оомія стала зовсім безпорадною і, як мала дитина, тремтить від страху перед поривами вітру. Мені жаль її, а тому дозвольте повернутися туди». «Справді, швидше вертайтеся. Старі люди завжди немов малі діти, та й, на жаль, з плином років не молодіють», — поспівчував старій пані Ґендзі й передав їй через онука: «Я радий, що в таку страшну негоду поруч з Вами наш Цюдзьо. Я покладаю на нього турботу про Вас».

Хоча по дорозі від садиби на Шостій лінії до садиби на Третій лінії шаленів вітер, Юґірі виконав батькове доручення. Узагалі він щодня бував або на Третій, або на Шостій лінії. Звичайно, у дні постування юнак залишався в Імператорському палаці, але навіть тоді, коли участь у державних справах або підготовка до палацових свят майже не залишали йому вільного часу, він все одно насамперед заїжджав до Великого міністра, після чого до пані Оомія і тільки потім вирушав до палацу. Тим паче сьогодні, під час такої негоди, Юґірі виявляв особливо зворушливу родинну відданість, коли, наче наввипередки з вітром, поспішав з одного дому до другого.

Пані Оомія радісно зустріла онука, як єдину свою надію. «Зроду не бачила такого буревію, — сказала вона, тремтячи від страху. Було чути, як, ламаючись, гучно тріщало гілля величезних дерев. — Як я рада, що ви прийшли! Мені здається, що скоро на даху не залишиться жодної черепиці». Живучи у садибі на Третій лінії, вона вже давно втратила колишній могутній вплив на своє оточення і тепер у цьому мінливому світі могла покладатися лише на свого онука Юґірі. Щоправда, люди і тепер поважали її, от тільки її син, міністр Двору, ставився до неї холодно.

Всю ніч Юґірі, прислухаючись до завивання вітру, відчував, що його охопила безпричинна туга. Подумки він безперестанку повертався до образу жінки, побаченої в передніх покоях, забувши про Кумої-но карі, яка досі цілковито володіла його серцем. «Що за мана? Страшно піддаватися такій недозволенній пристрасті! — переконував він себе, намагаючись думати про інше, але образ Мурасакі знов і знов виринав перед його очима. — Рівних їй ніколи не було й не буде в майбутньому. То хіба можна, маючи таку дружину, звертати увагу на пані[173] Східних покоїв? Хіба можна ставити їх на один рівень? Адже друга не викликає нічого, крім жалю...» Лише тепер він збагнув глибину батькової великодушності.

Хоча Юґірі, як доброчесний юнак, навіть не наважувався мріяти про любовні стосунки з Мурасакі, але його не полишала думка: «Якщо вже одружуватися, то лише з такою, як вона, щоб мати змогу насолоджуватися її красою і вдень, і вночі! Бо тоді життя, напевне, буде довшим, хоча ніхто з нас і не вічний...»

Удосвіта вітер трохи вщух і почався рясний дощ. Люди казали, що в садибі на Шостій лінії завалилися деякі будівлі. «Мабуть, під час буревію всі слуги з просторої садиби зібралися біля Великого міністра, а решта покоїв спорожніла. Уявляю собі, якою самотньою почувається пані Ханацірусато в Східних покоях», — подумав стривожений Юґірі, вирішивши повернутися туди, не чекаючи ранку.

У дорозі косі струмені холодного дощу пробивалися в карету. Над головою нависало похмуре небо, а Юґірі подумки блукав хтозна-де, охоплений невиразною тугою. «Що зі мною? — дивувався він. — Невже маю ще одну причину для душевного неспокою? Ні, це нікуди не годиться! Це ж просто безумство». У полоні таких думок він пройшов у Східні покої і, побачивши перелякану пані Ханацірусато, заходився втішати її, як тільки міг. Покликавши слуг і розпорядившись, щоб вони дали всьому лад, Юґірі подався до Південних покоїв, в яких ґратчасті вікна все ще були опущені.

Спираючись на поруччя перед батьковими покоями, він обвів поглядом сад: дерева на пагорбі були вирвані з коренем, на землі лежали зламані гілки. Про квіти годі було й говорити — всюди валялися шматки кори, уламки черепиці, частини переносних ширм і зламаних низьких огорож для квітів. Коли перші несміливі сонячні промені освітили засмучений сад і в ньому заблищала роса, Юґірі, глянувши на небо, затягнуте густим туманом, відчув, що по його щоках потекли безпричинні сльози, і, крадькома змахнувши їх, кашлянув, щоб сповістити про свій прихід.

«Напевне, Цюдзьо подав знак. Але ж ще рано, бо зовсім темно...» — долинув батьків голос. Було чути, що його дружина щось відповіла, але Юґірі нічого не зрозумів, а тільки почув крізь батьків сміх: «Ніколи, навіть у ранній юності, ви не зазнали, що таке розставання на світанку. Але сьогодні, на жаль, вам доведеться його пережити». Юґірі зацікавлено прислухався до їхньої розмови. І хоча відповідей Мурасакі він не чув, але жартівливий тон батька свідчив, наскільки міцний їхній зв’язок — просто нерозлийвода.

Незабаром Ґендзі власноруч підняв ґратчасте вікно, і юнак, уникаючи незручної близькості до Мурасакі, відійшов убік.

«То як було вчора ввечері? Пані Оомія зраділа вашому приходу?» — спитав Ґендзі. «О так, звичайно! Останнім часом, на жаль, вона плаче з будь-якого найменшого приводу», — відповів Юґірі. «Мабуть, вона вже недовго проживе, — усміхаючись, сказав Ґендзі. — Було б добре, якби ви подбали про неї. Останнім часом її пригнічує те, що її син, міністр Двору, відвернувся від неї. Міністр — людина рішучої і твердої вдачі, але я давно помітив, що свій синівський обов’язок він зводить до показу зовнішньої шанобливості без справжніх глибоких почуттів. Водночас він розсудливий, з глибоким розумом і вченістю, невластивими для кінця нашого століття. Але, звичайно, не можна сказати, що як людина він не має жодних вад... О, яка страшна буря! Сподіваюся, що Імператрицю є кому доглянути», — і він передав синові для неї такого листа: «Як Ви пережили нічний буревій? Під час цієї бурі я так занедужав, що й досі не оговтався. Тому-то й не зміг Вас відвідати».

Виконуючи батькове доручення, Юґірі попрямував через двері на серединній галереї до покоїв Імператриці. У слабкому ранковому світлі його струнка постать здавалася особливо прекрасною. Зупинившись коло південної стіни Східного флігеля, він обвів очима покої. Двоє ґратчастих вікон було вже піднято, і в тьмяному світі, при підгорнутих догори завісах, він побачив жіночі фігури. Кілька молодих служниць стояли на галереї, спираючись на поруччя. У сутінковому світлі, в різнобарвному одягу, вони справляли вельми приємне враження, хоча невідомо, якими вони здалися б Юґірі зблизька. Імператриця послала дівчаток-служниць у сад напоїти росою цикад, зібраних у кошички. На дівчатках поверх блідо-фіолетових, червоних, темно- і світло-пурпурових акоме[174] були жовто-зелені накидки-кадзамі, як і годилося для осінньої пори. Невеликими зграйками вони бігали по саду з різнокольоровими кошичками в руках, підбирали зламані вітром гвоздики і підносили їх Імператриці. Годі було відірвати очей від їхніх чарівних фігурок, що миготіли в ранковому тумані.

Вітер доносив з покоїв настільки приємний аромат, що Юґірі з трепетом у серці подумав: «Невже тутешні айстри запахли так тому, що Імператриця торкнулася їх рукавом?» Щоб сповістити про свою присутність перед тим, як рушити до будинку, він тихенько кашлянув, і служниці, зовсім не здивувавшись, зникли в покоях. Вони звикли до нього, бо коли їхню господиню віддали в палац, він, зовсім ще дитина, часто навідувався в її покої. Передавши Імператриці батькового листа, Юґірі затримався, щоб поговорити з жінками, такими давніми знайомими, як пані Сайсьо й пані Найсі. Побувавши в покоях Імператриці, де кожна дрібниця мала на собі відбиток її тонкого смаку, він мимоволі згадав багато чого, пережитого в минулому.

А тим часом у Південних покоях вже було піднято ґратчасті вікна, й Ґендзі з дружиною дивилися на квіти, які так непокоїли їх минулої ночі, а тепер, побляклі й зім’яті, валялися на землі. Зупинившись перед сходами, Юґірі передав батькові відповідь Імператриці: «Я почувалася такою безпорадною минулої ночі, як мала дитина, і так чекала, що Ви прийдете й захистите мене від буйного вітру. І лише тепер я заспокоїлася».

«Це правда, Імператриця завжди була дуже боязливою. І те, що вона, жінка, в таку страхітливу ніч залишилася наодинці зі служницями, її образило», — сказав Ґендзі й вирішив податися до неї негайно. Коли він, піднявши завісу, щоб пройти у внутрішні покої і переодягнутися в носі, присунув ближче до себе невисоку ширму, Юґірі, мигцем помітивши за ширмою кінці рукавів, здогадався, що там стоїть Мурасакі. Від самої думки про неї його серце закалатало так голосно, що він зніяковів і відвів очі вбік.

Вдивляючись у дзеркало, Ґендзі тихо сказав: «Який гарний наш Цюдзьо в цей ранковий час! Ще зовсім юний, а тримається навдивовижу гідно. Чи, може, я помиляюся? Адже «людям усім блукати судилося у тривозі про долю дітей»[175]. І, поглядаючи на власне обличчя в дзеркалі, він із задоволенням відзначив для себе, що воно зовсім не постаріло. А потім додав: «Під час зустрічі з Імператрицею я завжди ніяковію. З першого погляду вона начебто не вирізняється особливою вишуканістю і благородством, та коли намагаєшся пізнати її, відчуваєш всю глибину її натури. Її надзвичайна лагідність і жіночність поєднуються в ній з рідкісною твердістю духу».

Вже зовсім перед самим відходом Ґендзі раптом звернув увагу на сина, який сидів такий задуманий, що навіть не помітив його. Кмітливий батько, наче про щось здогадавшись, повернувся і спитав дружину: «Часом Цюдзьо вас не побачив під час вчорашньої метушні? Адже бокові двері були відчинені...»

Зашарівшись, Мурасакі відповіла: «Мабуть, ні. Принаймні не було чути, щоб хтось проходив по галереї...»

«А все-таки дивно...» — промимрив Ґендзі й пішов.

Коли Ґендзі зник за завісами в покоях Імператриці, Юґірі, помітивши біля входу на галерею жінок, завів з ними жартівливу розмову, але його думки ставали все сумнішими, а він сам — як ніколи, задумливішим.

Попрощавшись з Імператрицею, Ґендзі попрямував до пані Акасі в Північні покої і по дорозі замість службовців домашньої управи побачив лише звичайних служниць. Дівчата, одягнені в чарівні акоме, без накидок-кадзамі, піднімали розвалені вітром низькі огорожі, уздовж яких росли кущі тирличу і «вранішнього лиця» — улюблених квітів пані Акасі. Сама вона сиділа біля виходу на галерею, сумно перебираючи струни кото «со». Почувши голоси передового ескорту, вона поспішно зняла з вішалки верхній одяг і накинула його на своє м’яке домашнє вбрання, щоб показати, як шанобливо ставиться до гостя. Присівши поруч, він розпитав її про те, як вона пережила бурю, і, довго не затримуючись, пішов. Мабуть, його холодне ставлення до неї вельми засмутило її, бо вона промовила сама до себе:

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, дочекавшись кінця страшної ночі, нарешті встала й чепурилася перед дзеркалом. Звелівши своєму передовому ескорту мовчати, Ґендзі нечутно прослизнув за завіси. В покоях ширми були складені й відсунуті у кутик, і серед того ранкового безладу, осяяного яскравим сонцем, краса дівчини здавалася просто сліпучою. Підсівши до неї, Ґендзі взявся розпитувати її про те, як вона провела цю жахливу ніч, звично пересипаючи мову двозначними натяками.

Дівчина обурилася: «Слухаючи, як ви розмовляєте зі мною, думаю, що краще було б, якби вчора вночі вітер забрав мене із собою». Добродушно усміхнувшись, Ґендзі відповів: «А чи не здається вам таке бажання легковажним? Втім, може, ви вже знаєте, куди хотіли б полетіти? Чомусь надто часто ви про це думаєте. Хоча, зрештою, нічого дивного в цьому немає...»

Здогадавшись, що раптом сама видала йому свої потаємні думки, дівчина також усміхнулася, завдяки чому її обличчя стало ще привабливішим. Крізь спущене волосся було видно щоки — округлі і рум’яні, немов плоди міхурника. Усміхнені очі сяяли надто яскраво і цим зменшували благородство її рис, але в усьому іншому вона не мала вад.

Поки Ґендзі розмовляв з дівчиною, Юґірі, палко бажаючи побачити її обличчя, тихенько підняв вхідну завісу і заглянув усередину, за край ненароком зсунутої вбік внутрішньої ширми. Ніщо вже не перешкоджало бачити покої наскрізь. Батькове загравання з дівчиною вкрай приголомшило Юґірі. Навіть якщо вона його дочка, все одно вона не маленька дитина, щоб так притискати її до грудей. Подив Юґірі був настільки великим, що він не міг відірвати очей від побаченої сцени, хоч і побоювався бути поміченим. Дівчина сиділа за стовпом боком до Ґендзі, і, коли він притягнув її до себе, її волосся розсипалося по обличчю. І хоча така його поведінка їй явно не подобалася, вона не чинила опору. Скидалося на те, що такі стосунки для них були цілком звичними. «Неймовірно! — подумав Юґірі. — Що все це означає? Невже батько, добре обізнаний з жінками, закохався у власну дочку тому, що з раннього дитинства вона виростала без нього? Мабуть, лише так можна пояснити його поведінку. Та все одно неприємно!»

І раптом йому спало на думку, що він сам міг би в неї закохатися, бо дівчина вважалася його сестрою від іншої матері й виростала в інших, ніж він, умовах. Хоча красою вона поступалася Мурасакі, яка вразила його вчора, але він з приємністю подумки поставив їх обох поряд. Краса дівчини із Західного флігеля раптом викликала в пам’яті вечірні сутінки, коли роса виблискує на пишних суцвіттях кущів «ямабукі». Так, саме таке порівняння спало на думку Юґірі, дарма що воно не відповідало порі року. А втім, не варто порівнювати дівчину з квітами, бо їхня краса дуже відносна — у них, наприклад, бувають волохаті тичинки.

Жінок поблизу дівчини не було. Юґірі бачив, як батько, щось ніжно їй нашіптуючи, раптом піднявся і набрав суворого вигляду. А дівчина сказала:

Вона говорила тихо, але Юґірі чув, як батько повторив її слова. Охоплений обуренням і цікавістю, він хотів залишитися і простежити за всім до кінця, але, побоявшись, що його помітять, поспішив відійти.

На це Ґендзі відповів:

Погляньте хоча б на гнучкі паростки бамбука...»

Звичайно, Юґірі міг і недочути, але все одно така відповідь Ґендзі навряд чи була доречною.

Після того Ґендзі перейшов у Східний флігель до пані Ханацірусато. Там він побачив, що служниці літнього віку, мабуть, налякані раптовим ранковим холодом, сиділи навколо неї, зайняті шиттям. Молоді служниці, розклавши шовкову вату на вузьких скриньках, старанно розправляли її руками. Поряд лежали різноманітні тканини: прекрасний серпанок кольору опалого листя, вилощений шовк модного кольору тощо.

«Невже ви шиєте новий одяг для Цюдзьо? — запитав Ґендзі. — Шкода тільки, що бенкет у Західному саду, очевидно, не відбудеться. Та й що можна вдіяти після того, як буревій розметав усе навколо? Видно, осінь цього року буде вельми невеселою».

Різнобарвні тканини із загадковим призначенням були напрочуд гарними, і Ґендзі мимоволі подумав, що в цьому ремеслі пані Ханацірусато не поступиться самій пані Мурасакі. Для носі самого Ґендзі був приготований шовк з квітковим візерунком, майстерно нанесеним з використанням соку недавно зірваних квітів.

«Такий одяг більше личить Цюдзьо. Бо годиться тільки для молодих», — сказав Ґендзі й вийшов.

Юґірі набридло супроводжувати батька в його відвідуванні стількох нецікавих осіб. Занепокоєний тим, що не встиг написати задуманого листа, коли сонце стояло вже високо на небі, він подався до панночки Акасі.

«Панночка ще не повернулася з Південних покоїв. Вона так перелякалася буревію, що вранці ніяк не могла встати», — повідомила йому годувальниця.

«Справді було страшно. Я думав перебути ніч з вами, але не міг залишити бабусю[177]. А що з нашим ляльковим палацом? Уцілів?» — запитав Юґірі, й жінки засміялися.

«Панночка не дозволяє і віялом коло нього змахнути, а сьогодні вночі знявся такий вітер, що, здавалося, розтрощить його ущент. Ми просто не знали, що з ним робити», — розповідали вони.

«А чи не маєте аркуша простого паперу? І туші з пензликом...» — попросив Юґірі, й жінки, вийнявши з шафки панночки кілька аркушів паперу, піднесли йому на кришці від коробки для туші.

«О, я не можу дозволити собі користуватися її папером...» — сказав він, але, згадавши про невисоке звання пані Акасі з Північних покоїв, вирішив, що не варто цим перейматися, і взявся писати листа. Папір був тонкий, бузкового кольору. Юґірі старанно розтер туш, оглянув кінчик пензля і почав зосереджено виводити слова. Однак пісня виявилася шаблонною і тому досить нудною:

Помітивши, що він прив’язав листа до зламаної вітром тростини, жінки зауважили: «А от Катано-но сьосьо[178] завжди в такому випадку брав до уваги колір паперу».

«О, на таких тонкощах я не розуміюся! Де, в яких луках я маю шукати відповідні квіти?»

Обмежившись кількома словами, Юґірі відповів цим жінкам вкрай сухо, справляючи враження людини суворої, ба навіть зарозумілої. Написавши ще одного листа, він передав обидва Мума-но суке, який, в свою чергу, вручив один чарівному хлопчикові-слузі, а другий — досвідченому охоронцю, пошепки давши кожному відповідні вказівки. Молоді служниці мало не вмирали із заздрості й цікавості, гублячись у здогадах. Коли стало відомо, що панночка Акасі повертається, жінки заклопоталися, пересуваючи штори. Юнакові дуже кортіло порівняти дівчинку з раніше побаченими вродливими жінками, а тому він, усупереч своїй звичці, навмисне затримався і, сховавшись за завісою бічних дверей, заглянув у щілину переносної штори. Нарешті з’явилася панночка, але, як на зло, навколо неї метушилися служниці, і він як слід її не розгледів. На ній було світло-бузкове вбрання, ще не дуже довге волосся віялом розсипалося по плечах. Вона була тендітна й зворушливо-чарівна. «Торік я мав нагоду мигцем побачити її, але за цей час вона значно подорослішала. Тож можна легко собі уявити, якою вона буде, коли її краса розквітне, — подумав Юґірі. — Якщо пані Мурасакі можна порівняти з квітучою вишнею, а дівчину із Західного флігеля — з «ямабукі», то панночку — з гліцинією. Справді, лише китиці гліциній, що, спадаючи з високого дерева, гойдаються на вітрі, можуть змагатися з нею своєю красою... О, якби я міг і вдень і вночі милуватися вродливими жінками. Шкода тільки, що батько поставив між нами, близькими й рідними людьми, непереборну перепону...» І від таких думок його серце, ще недавно далеке від легковажних помислів, опанував неспокій.

Коли Юґірі прибув у садибу на Третій лінії, там пані Оомія, усамітнившись, молилася до Будди. Серед її прислужниць було чимало миловидих юних осіб, але ні за манерами, ні за вишуканістю одягу вони не витримували порівняння з жінками в будинку на Шостій лінії. А втім, по-своєму витон­чені монахині в скромному сірому одязі були цілком доречними в цій сумній оселі й надавали їй особливої чарівності.

Того дня відвідати стару матір приїхав і міністр Двору, тому в покоях запалили світильники, й пані Оомія сама вийшла до сина.

«О, яка це жорстокість, що ви не даєте мені так довго бачитися з онукою!» — скаржилася вона крізь сльози.

«Я незабаром привезу її до вас. Останнім часом вона чомусь засмутилася і дуже змарніла. О, я взагалі не хотів би мати дочок. Від них лише клопіт», — сказав міністр.

Зрозумівши, що син не забув тієї колишньої історії, пані Оомія, співчуваючи йому, більше не наполягала на зустрічі з Кумої-но карі.

«У мене знайшлася ще одна дочка, якась невдаха. Я навіть не знаю, що з нею робити», — поскаржився міністр і засміявся.

«От дивно! Важко повірити, щоб у вас виросла дочка-невдаха!»

«На жаль, вона таки невдаха. Коли-небудь я вам її покажу», — пообіцяв міністр старій матері.