Повість про Ґендзі. Книга 2

Вічне літо

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі й Аої

То-но цюдзьо, міністр Двору, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Бен-но сьосьо, Кобай, син міністра Двору

Касіваґі, Уцюдзьо, 20—21 рік, син міністра Двору

То-но дзідзю, син міністра Двору

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Мурасакі, пані Весняних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Хотару, принц Хьобукьо, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо

Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури

Кумої-но карі, дочка міністра Двору, 17 років, кохана Юґірі

Пані Оомія, мати Аої й То-но цюдзьо, дружина Лівого міністра

Омі, дівчина з Північного флігеля, побічна дочка міністра Двору

Ньоґо Кокіден, дочка міністра Двору, наложниця імператора Рейдзея

Одного спекотного літнього дня Ґендзі подався до східного риболовного павільйону, щоб трохи насолодитися прохолодою. Разом з ним був Юґірі та чимало найближчих придворних. На їхніх очах тут готували рибу — форель, надіслану із Західної річки[129] й виловлений у найближчій річці[130] бабець-головач. Невдовзі, як завжди, прибули гості — сини міністра Двору.

«От добре, що ви прийшли, бо, знемагаючи від нудьги, я мало не задрімав...» — зрадів Ґендзі та заходився жваво пригощати гостей вином, водою з льодом і рисом. Попри сильний вітер, з безхмарного неба безжально пекло яскраве сонце. А коли воно нарешті схилилося на захід, в повітрі нав’язливо затріскотіли цикади.

«Сьогодні так спекотно, що й над прохолодною водою не стає легше... Тож вибачайте», — сказав Ґендзі, влаштовуючись напівлежачи.

«У таку спеку навіть до музики нема охоти, а дні тривають до болю нескінченно. Мабуть, і молоді, що прислуговує в Імператорському палаці, доводиться нелегко. Адже там і пояса не розпустиш. Тож хоч тут трохи розслабтеся та розкажіть щось цікаве, що відбувається у світі, щоб розігнати мою дрімоту. Останнім часом я почуваюся старим і не маю уявлення, що діється навколо», — провадив далі він, але юнаки, не пригадавши нічого особливо цікавого, зніяковіло сиділи спиною до поруччя, ближче до прохолоди.

«Здається, я десь чув... Хтось мені казав, начебто міністр Двору недавно розшукав свою побічну дочка[131] і тепер зайнятий її вихованням. Це правда?» — запитав Ґендзі у Бен-но сьосьо.

«Я не думаю, що така новина варта особливої уваги. Просто навесні з’явилася одна особа, яка, дізнавшись від когось про батьків сон, захотіла, щоб батько вислухав її, бо, мовляв, вона має що повідомити йому з цього приводу. Почувши про це, Уцюдзьо[132] почав з’ясовувати, чи справді вона щось знає. Утім, більше про це мені нічого невідомо. Але в світі тепер начебто ходять розмови, які можуть осоромити як самого батька, так і всю нашу родину», — розповів Бен-но сьосьо.

«Значить, це правда... — подумав Ґендзі. — Мабуть, у міністра Двору прокинулася батьківська жадібність, якщо він за будь-яку ціну хоче відшукати свою дочку, що відбилася від численної зграї його дітей, як дика гуска в польоті від свого ключа. Я і сам, небагатий на нащадків, був би тільки радий віднайти споріднену зі мною людину, але, на жаль, до мене ніхто не зголошується». «Втім, гадаю, що ця особа може мати якийсь стосунок до вашого батька. У молоді роки міністр дозволяв собі нічні походеньки, тож хіба можна вважати чистим місяць, що відбитий у каламутній воді?» — зазначив він, посміхнувшись. Юґірі, обізнаний з цією історією, також не міг зберегти серйозного виразу обличчя, а Бен-но сьосьо і То-дзідзю ледве приховували образу.

«Що ж, може, варто вам підняти хоча б цей опалий лист? — жартома звернувся Ґендзі до сина. — Чи не краще взяти дівчину з того ж таки роду й заспокоїтися, ніж віддавати ім’я на посміховище нащадкам[133]?»

У таких випадках було помітно, що за зовнішньою дружелюбністю між міністрами вже давно приховувалося суперництво. Ображений зневажливим ставленням міністра Двору до Юґірі, Ґендзі не пропускав нагоди, щоб поглузувати з нього, будучи впевненим, що про це йому обов’язково передадуть.

Слухаючи Бен-но сьосьо, Ґендзі подумав: «Міністр Двору, напевне, добре поставиться й до панни із Західного флігеля, як тільки її побачить. Будучи людиною педантичною і владною, він чітко розмежовує добро й зло, а також надзвичайно різко висловлює як похвалу, так і осуд, а тому легко собі уявити, як він розлютиться, дізнавшись, що я тримаю її у себе. Разом з тим немає сумніву, що він високо оцінить чесноти несподівано знайденої дочки й постарається якнайкраще дбати про неї».

З наближенням вечора вітер став прохолоднішим, і ніхто з юнаків не хотів повертатися додому. «Будь ласка, почувайтеся як удома і відпочивайте. А от я досяг такого віку, коли в молодому товаристві почуваєшся зайвим, — сказав Ґендзі й у супроводі юнаків попрямував до Західного флігеля. У вечірніх сутінках годі було розрізнити їх в однакових носі, тож Ґендзі лише сказав дівчині: «Підійдіть ближче до краю галереї», а потім пошепки додав: «Я привів сюди Бен-но сьосьо і То-дзідзю. Вони вже давно в думках летять до вас, але наш суворий Цюдзьо[134], на жаль, так і не здогадався познайомити їх з вами. Всі вони, мабуть, потаємно мріють про вас. Навіть пересічна дівчина, що живе під пильною батьківською опікою, неминуче привертає до себе увагу чоловіків. А що вже казати про надмірну славу нашого дому з вашою загадковою появою. Звісно, крім вас, у цій садибі живуть також інші особи, але вони не годяться для того, щоб хтось у них закохувався. А от тепер, коли ви тут оселилися, я знічев’я надумав перевірити здатність юнаків на глибокі почуття. І, як видно, не помилився у своїх очікуваннях».

Сад перед Західним флігелем не вирізнявся різноманіттям рослин. Зате там росла рядами гвоздика, тутешня і заморська, з майстерно дібраними кольорами, що чарівно виблискували в промінні надвечірнього сонця. Юнаки стояли перед квітами, стримуючи бажання підійти ближче й зірвати їх.

«Усі вони освічені й виховані люди, з добрим серцем, — сказав Ґендзі. — Особливо гарний Уцюдзьо[135]. Він тримається з такою спокійною гідністю, що я можу лише позаздрити. То що, він вам пише? Не ставтеся до нього надто суворо, щоб не справити неприємного враження».

Однак Юґірі перевершував усіх цих вродливих юнаків і красою, і вишуканими манерами. «І чого це міністр Двору так неприязно ставиться до нашого Цюдзьо? — дивувався Ґендзі. — Невже заради процвітання і чистоти свого роду він не вважає гідним поріднитися з нащадком імператорської родини?[136]»

«А хіба в народній пісні не співається: «Тож прийди, благородний юначе[137]»? — зауважила Тамакадзура.

«О ні, я не бажаю, як співається у цій пісні, влаштовувати весільного частування. Просто мене засмучує спроба міністра розлучити цих невинних дітей, що не можуть виконати своєї обітниці, яку дали одне одному змалку. Звичайно, мій син ще не досяг високого становища, але навіть якщо міністр побоюється, що такий вибір понизить його в очах світу, то чому б йому не вдати, що він нічого не знає, і, щоб не мати причин для занепокоєння, відповідальність за все перекласти на мене?» — зітхаючи, сказав Ґендзі. «Виходить, немає між ними міцної дружби», — почувши ці слова, подумала дівчина, глибоко засмучена тим, що невідомо коли нарешті її рідний батько дізнається про неї.

Оскільки ночі були безмісячні, то запалили ліхтар під дахом. «О, від нього духота стала ще нестерпнішою, краще запаліть смолоскип у саду», — звелів Ґендзі слугам. Присунувши ближче до себе чудове японське кото, Ґендзі почав перебирати струни, щоб добре налаштувати його на лад «ріці»[138], а потім, трохи погравши, сказав: «Зізнаюсь, я спочатку вас недооцінював, вважаючи, що така музика вам не до душі. Японське кото звучить особливо проникливо і яскраво в осінні вечори, залиті холодним місячним сяйвом, коли граєш не в покоях, а на вільному повітрі, сплітаючи звуки струн з голосами комах. Хоча японське кото звучить занадто скромно для урочистостей, проте водночас воно здатне відтворювати звучання і ритми багатьох інших інструментів. І в цьому його перевага. Змайстроване в нашій країні, в Ямато, з першого погляду воно здається начебто грубуватим, та насправді його зроблено з відмінним смаком. Воно ніби зумисне призначене для жінок, що не надто знайомі з музикою заморських земель. Гадаю і вам треба опанувати його разом з іншими інструментами. Хоча ніяких таємниць гри на японському кото немає, але не дуже-то легко досягти в ній справжньої майстерності. У наш час ніхто не може зрівнятися в цьому з міністром Двору. Користуючись найпростішими способами гри, він уміє відтворювати звуки з такою повнотою і розмаїттям відтінків, які не мають собі рівних».

Оскільки Тамакадзура в той час уже трохи навчилася грати на японському кото й мріяла досягти в цьому досконалості, то уважно прислухалася до слів Ґендзі. «А чи не могла б я почути такої гри в нас під час якого-небудь свята? — спитала вона. — Я вважала, що навчитися грати на японському кото дуже легко, бо на ньому грають навіть неосвічені люди в глухій провінції. Але, мабуть, гра справжнього майстра — це щось зовсім інше».

Помітивши, що дівчина гаряче бажає почути гру міністра Двору, Ґендзі пояснював далі: «Так, це правда. Тепер японське кото називають ще й східним, ніби підкреслюючи його провінційність. Однак саме його Імператор воліє слухати під час музичних урочистостей у палаці. Не знаю, як де, але в Ямато кото вважається прабатьком всіх музичних інструментів. Міністр Двору так добре ним володіє, що кращого вчителя вам не знайти. Звичайно, у відповідну пору він нас відвідає. Але не сподівайтеся, що зумієте легко засвоїти таємниці його гри. Узагалі жоден майстер не готовий просто так відкривати їх будь-кому. Так чи інакше, гадаю, що найближчим часом ви матимете змогу самі почути його».

За розмовою з дівчиною, перебираючи струни кото, Ґендзі грав яскраво й вишукано. «Невже хтось може грати краще?» — думала панна, мріючи про той час, коли вона слухатиме задушевну батькову гру.

«Під голову поклавши руки, ніченьки не спала...»[139] — ніжним голосом заспівав Ґендзі. А коли дійшов до слів: «Коли мене батько з чоловіком розлучив...», то, злегка всміхаючись, м’яко пробіг пальцями по струнах. Навдивовижу прекрасно звучало тоді кото в його руках.

«А тепер зіграйте ви! — порадив він. — Музикантові ні до чого зайва сором’язливість. Адже я не прошу вас грати «Пісню про любов до чоловіка»[140] , яку багато хто з жінок воліє таїти глибоко в душі. Але решту мелодій можна грати, не соромлячись, з будь-ким». Проте дівчина навіть не торкнулася кото, побоюючись схибити, бо музики вчилася в провінційній глушині, у старої жінки, начебто спадкоємиці імператорської родини зі столиці. Нагостривши слух і наблизившись до кото, вона подумки благала: «Тільки б міністр ще трохи пограв! І тоді, може, я запам’ятаю цю мелодію».

«Який вітер допомагає вашим струнам видавати такі чарівні звуки?» — спитала Тамакадзура, нахиливши голову, невимовно прекрасна в світлі смолоскипа.

«Вітер торкає струни душі лише того, хто, як ви, має гострий слух», — усміхнувшись, відповів Ґендзі, передаючи дів­чині кото. Вона зніяковіла.

Присутність служниць завадила Ґендзі звичним чином і далі жартувати. А тому він лише сказав: «Здається, юнаки розійшлися, так і не встигнувши сповна оцінити красу гвоздики[141]. Мабуть, я маю показати цей сад і міністрові Двору. Як швидко минає життя! Пригадую, як одного разу, начебто зовсім недавно, він розповідав мені про вас, — сказав Ґендзі, вкрай розчулений.

Саме через це, на жаль, я змусив вас сидіти тут під замком, неначе в коконі».

Заплакавши, дівчина відповіла:

Вона, з її тихим, невпевненим голосом, здавалася зовсім юною.

«О, краще б я сюди не приходив...» — тихо проказав Ґендзі слова з якоїсь пісні, ледве вгамовуючи майже болісні переживання.

Побоюючись, що надто часті відвідування Тамакадзури здаватимуться служницям підозрілими, Ґендзі став рідше заходити в Західний флігель, але знаходив нагоду писати дівчині листи. Тільки про це він думав і вдень, і вночі. «Навіщо я піддався такій недоречній пристрасті й утратив душевний спокій?» — запитував він себе. Звичайно, він міг і не опиратися спокусі, але тоді його осудили б за легковажність, згубну як для нього, так і для неї. Навіть якби його почуття до дівчини були справді глибокими, він відчував, що не зможе поставити її нарівні з Мурасакі. А будь-яке інше становище було б для неї занизьким. Безперечно, він — найвпливовіша людина в світі, але хіба то велика честь вважатися однією з останніх жінок під його опікою? Вже краще стати головною дружиною простого радника. Усе це добре розуміючи, Ґендзі глибоко співчував їй. «Мабуть, слід було б віддати її за принца Хьобукьо або Удайсьо[143]. Якщо її хтось забере до себе, то вона буде далеко, і я перестану страждати. Іншої ради немає, так і зроблю...» — іноді думав він. І все-таки він навідувався в Західний флігель і бачився з нею частіше, ніж колись, під тим приводом, щоб навчати її гри на кото. А дівчина, яка спочатку його остерігалася, поступово звикла до нього, помітивши, що він не дозволяє собі нічого зайвого, приязно відповідала на його запитання і з кожним днем здавалася Ґендзі ще привабливішою. Тож він передумав розлучатися з нею, переконавши себе в тому, що не зможе видати її за когось заміж.

«А чи не краще буде, вибравши їй чоловіка, залишити її тут? — думав він іноді. — Я міг би дбайливо піклуватися про неї і принагідно потай зустрічатися, щоб заспокоїти свою душу? На жаль, її нинішня необізнаність у життєвих справах не дозволяє мені донести до неї своїх почуттів. Але як тільки вона збагне суть стосунків між жінкою та чоловіком, то мене не зупинить навіть найсуворіша сторожа[144]. Якщо мені вдасться її вмовити, то ніщо більше мені не завадить...» — зухвало думав Ґендзі. Водночас він відчував, що йому ніяк не уникнути любовних страждань, навіть якщо вдасться здійснити задумане. Здавалося, ніхто у світі ніколи не був у такій рідкісній скруті, як він зараз.

А тим часом міністр Двору дізнався, що не тільки домашні не визнають його нової дочки[145] й зневажають, але і в світі з неї насміхаються і кепкують, тож почувши одного разу від свого сина Бен-но сьосьо, що сам Великий міністр розпитував про неї, він зауважив: «Я справді взяв до себе дівчину з провінції, про яку досі ніхто не чув, і почав її виховувати. От тільки дивно, що Великий міністр, зовсім не схильний до лихослів’я, раптом так зацікавився нашою родиною і, прислухаючись до пліток, шукає будь-якого приводу, щоб нас принизити. Та, зрештою, і це для нас велика честь».

«Кажуть, що дівчина, яку Великий міністр поселив у Західному флігелі садиби на Шостій лінії, бездоганної краси. І начебто принц Хьобукьо дуже закохався в неї, але страждає, бо вона не відповідає йому взаємністю. Люди вважають, що вона надзвичайно гарна собою», — повідомив Бен-но сьосьо.

«А хіба люди можуть говорити по-іншому про дочку Великого міністра? На жаль, так у людей заведено. Гадаю, що в ній немає нічого особливого. Бо якби вона мала такі чесноти, то ми вже давно б про неї чули. Великий міністр у всьому бездоганний і посідає високе становище у світі, але, на жаль, не має численних нащадків. От якби його головна дружина народила йому дочку, він дбайливо плекав би її, щоб виростити самою досконалістю. А так на душі в нього неспокійно. Щоправда, дочці, яку народила наложниця пані Акасі, гадаю, судилася в майбутньому дивовижна доля. А ця нова дочка, може, і зовсім не його власна. Адже Великий міністр трохи дивакуватий, тож невідомо, що він задумав», — сказав міністр Двору осудливим тоном.

«До речі, хотілося б знати, за кого він її видасть? Думаю, що його вибір впаде на принца Хьобукьо. Вони завжди дружили, а сам принц має всі чесноти, потрібні для того, щоб стати прекрасним зятем», — зауважив міністр і з жалем згадав про власну дочку[146]. Адже він і сам мріяв із загадковим виразом обличчя випробовувати залицяльників, які очікували б на його згоду. Попри те, що не міг цього досягти, він все ж не збирався віддавати дочку за Юґірі, поки той не досягне відповідного рангу. Звичайно, якби Великий міністр виявив свою зацікавленість і замовив добре слово за сина, то міністр Двору хоч-не-хоч погодився б, але, на превеликий жаль, ні сам юнак, ні його батько нічого для цього не робили.

Стривожений такими думками про дочку, міністр відразу, без жодного попередження, вирушив до її покоїв у супроводі Бен-но сьосьо. Коли вони увійшли, дівчина відпочивала. У легкому хітое[147], ніби й не відчуваючи спеки, вона лежала, тендітна й чарівна, підклавши під голову лікоть й тримаючи пальцями віяло. Крізь тонку тканину просвічувало її ніжне тіло. Відкинуте назад волосся, не дуже довге й не надто густе, справляло приємне враження. Служниці, які також спали за ширмами та завісами, прокинулися не відразу. А коли міністр постукав віялом, дівчина мимоволі підняла голову і, залита рум’янцем, подивилася на батька своїми прекрасними очима.

«Хіба я не попереджав вас, що не слід удень спати? А ви лежите в такому безтурботному вигляді. Чому коло вас нікого немає? Жінці завжди треба бути насторожі. Ніщо так не підриває її гідності, як необачність і легковажність. Щоправда, нікому не сподобається розумна й сувора жінка, яка повсякчас шепоче благання до Фудо[148], супроводжуючи його священними жестами рук. Або, скажімо, жінка, яка завжди, навіть з найближчими людьми, поводиться церемонно і зарозуміло. На перший погляд вона начебто здається благородною, але насправді їй не вистачає сердечної доброти. А от Великий міністр, кажуть, досить ґрунтовно взявся до виховання своєї дочки[149], яку готує на майбутню Імператрицю: дає їй потрібні знання, але не обмежує чимось одним, і водночас дбає про те, щоб ці знання в жодному разі не були поверховими. І хоча в цьому він має рацію, та оскільки кожна людина у своїх думках та діях схиляється до власних вподобань, то доведеться почекати на те, якою ж стане його дочка, коли подорослішає. Я дуже хотів би подивитися, якою вона буде, коли з’явиться в Імператорському палаці... І хоча мені не вдалося визначити ваше майбутнє так, як я задумав, але я хочу вберегти вас від людського глуму. Щоразу, коли я чую, як склалася доля тієї чи іншої особи, я непокоюся про вас. Не покладайтеся на палкі, але не завжди щирі слова залицяльників, а довіряйте лише мені, бо в мене є свої плани щодо вашого майбутнього», — переконував міністр Двору, з любов’ю дивлячись на свою чарівну дочку. «Як нерозумно я повелася тоді, коли так спокійно сиділа перед батьком, не відчуваючи жодної провини», — згадала вона історію дружби з Юґірі, не знаючи, куди тепер сховатися від сорому.

Останнім часом пані Оомія постійно скаржилася на те, що не може побачитися з онукою, але дівчина не сміла піти проти батькових застережень.

Міністр Двору також не знав, що робити з особою, яку поселив у Північному флігелі свого будинку. «Я нерозважно взяв її до себе, — думав він. — Але якби тепер відмовився від неї через те, що з неї всі насміхаються, то вчинив би вкрай легковажно і непослідовно. Але так само нерозумно залишати її в себе, бо тоді люди подумають, що я і справді збираюся її перевиховувати. Мабуть, найкраще прилаштувати її до ньоґо Кокіден[150], щоб розважала тамтешнє жіноцтво. Люди не вважають її гарною, але ж вони можуть і помилятися», — подумав міністр і вирушив у покої ньоґо. «Я надумав віддати під вашу опіку дівчину з Північного флігеля, — усміхаючись, сказав він. — Якщо її поведінка здаватиметься вам неприйнятною, то попросіть кого-небудь з літніх жінок наставляти її на розум і ні в чому не давати спуску. А молодим жінкам не дозволяйте насміхатися з неї. І майте на увазі, що вона дуже норовлива».

«О ні, вона зовсім не така, як ви кажете, — скромно заперечила ньоґо. — Просто такі люди, як Уцюдзьо[151], розпустили чутку про якусь її особливу красу й розчарувалися, коли їхні очікування не справдилися. Тож нема чого зчиняти такий галас, бо це може лише її занепокоїти і честь родини врешті-решт постраждає». Хоча ньоґо Кокіден не вирізнялася особливою красою, але її благородна величавість у поєднанні з щирою приязністю робили її схожою на прекрасну квітку сливи, яка розкрила удосвіта свої пелюстки. Міністра надзвичайно розчулювала її манера з усміхом уривати розмову на півслові — властивість, вельми рідкісна серед жінок. «Що там казати, в усьому винен Уцюдзьо через свою молодість і недосвідченість в оцінюванні людей», — з жалем сказав міністр.

На зворотній дорозі від ньоґо Кокіден він, користуючись нагодою, підійшов до Північного флігеля і заглянув усереди­ну. Сидячи за відсунутою завісою, його нова дочка[152] грала в суґороку[153] з молодою, модно одягненою служницею Ґосеці. Молитовно склавши руки, вона несамовитою скоромовкою благала: «Менше число, менше...» Невдоволено скривившись, міністр порухом руки зупинив супутників, готових сповістити про його прибуття, прослизнув у прочинені бічні двері і крізь щілину в перегородці зазирнув у покої. Пані Ґосеці, видно, також не любила програвати. «Ще раз, ще...» — по­вторювала вона, трясучи бочечкою, але не викидаючи кубиків. Може, їхні серця були переповнені глибокими почуттями, але назовні вони цього не показували. Дівчина Омі мала жваве, приязне обличчя, прекрасне волосся, і зовсім не здавалася людиною, що приречена на невдачу попереднім життям, якби не її надто вузьке чоло і різкий голос, які псували загальне приємне враження. Так чи інакше, красунею вона не була, але, подивившись спочатку на неї, а потім на себе в дзеркало, міністр зрозумів, що не може заперечувати спорідненості між ними, і несамохіть поскаржився на долю.

«Напевно, за цей час ви ще не звикли до нашого дому. На жаль, я настільки зайнятий, що не можу вас часто відвідувати», — сказав міністр Двору, а дівчина своєю звичною скоромовкою відповіла: «А що може мене турбувати, коли я живу тут? Прикро тільки, що я так рідко бачу обличчя батька, зустрітися з яким я мріяла протягом довгих років. Так, ніби в суґороку мені не випадає на кубику потрібне число...»

«Це правда. Я вже раніше думав, чи ви не могли б виконувати при мені обов’язків близької прислуги, але зрозумів, що цього, на жаль, мені не вдасться зробити. Звичайні служниці, змішавшись з іншими, не привертають до себе сторонніх вух й очей. А от як тільки стане відомо, що одна з них — дочка того чи іншого вельможі, то прискіпливі погляди до неї виявлять що-небудь, що ганьбить її батька чи братів. А тим паче в моєму випадку...» — і, не договоривши, міністр замовк. Але дівчина, нітрохи не збентежившись, відповіла: «А що тут такого? Я мала б ніяковіти, якби виставляла себе на службі великою пані. А так я готова горщики за вами виносити».

Не втримавшись від сміху, міністр сказав: « Та що ви, таке заняття вам не підходить! Але якщо ви хочете довести свою відданість батькові, якого рідко бачите, то постарайтеся говорити трохи тихіше й повільніше. Тоді і я довше житиму». І міністр, завжди готовий пожартувати, знову засміявся.

«Ой, та я з такою скоромовкою вродилася! Коли я була зовсім маленька, покійна мати завжди через це страждала і вчила мене говорити повільно. Вона дорікала, що я перейняла цю звичку від настоятеля монастиря Мьоходзі в провінції Омі, присутнього при моєму народженні. Обіцяю вам будь-що позбутися її». Така її рішучість виконати свій дочірній обов’язок вельми зворушила міністра.

«Такий монах не мав права бути присутнім при пологах. Видно, цією звичкою його покарано за гріхи в попередньому житті. Бо вважається, що німі та заїки були колись винні в паплюженні сутри Лотоса», — сказав міністр, соромлячись свого рішення віддати дівчину під опіку ньоґо Кокіден, особи з таким високим становищем, перед якою навіть він, її батько, ніяковів. «Як це я зважився взяти її до себе, навіть не дізнавшись, яка вона дивна? А тепер що більше людей її побачить, то більше буде пліток».

«Коли ньоґо перебуває в батьківському домі, ви можете заходити в її покої і, спостерігаючи за манерами жінок, навчатися належної поведінки. Навіть людина, що не має особливих навичок, потрапивши в те чи інше середовище, мимоволі починає йому відповідати. Пам’ятаючи про таку можливість, частіше зустрічайтеся із сестрою[154]».

«Ой, яка це радість! Адже й уві сні, і наяву я тільки й мрію про те, щоб здобути визнання цих благородних осіб! Інших бажань я вже давно не маю. Якщо ви пошлете мене на службу в Імператорський палац, то я і воду носитиму для сестриці[155]», — ще швидше, ніж досі, торохтіла дівчина, а міністр, розуміючи, що зупинити її не вдасться, сказав: «У всякому разі, при ній вам не доведеться збирати хмиз. Тільки тримайтеся подалі від монахів, схожих на того, від якого перейняли скоромовку».

Проте дівчина не розуміла, що з нею жартує один з найблискучіших у країні урядовців, якому навколишні придворні навіть не сміли в очі глянути.

«То коли мені йти до неї?» — запитала дівчина. «Кажуть, що треба вибирати сприятливий день. Але навіщо вам такі церемонії? Якщо хочете, можете піти зараз...» — відповів міністр і вийшов.

Проводжаючи очима міністра у величному супроводі шляхетних юнаків четвертого і п’ятого рангів, які ловлять кожне його слово, дівчина захоплено вигукнула: «Яке то щастя мати такого видатного батька! І як несправедливо, що я, його дочка, виросла в жалюгідній хатині!»

«О так, видатного, аж занадто», — погодилася Ґосеці, але несподівано додала: «Хоча, гадаю, було б краще, якби ви знайшли собі такого батька, який дбав би про вас».

«О, що ви за людина! Завжди зводите мої слова нанівець. Не смійте говорити зі мною тепер по-панібратськи! Бо, здається, мене очікує неабияке майбутнє». Щире обурення на її обличчі надавало дівчині своєрідної привабливості, яка навіть згладжувала її зухвалу манеру говорити. Зрештою, хіба вона могла навчитися говорити правильно, живучи в провінції, серед неосвіченого люду? Найпростіші слова, мовлені неквапливо, тихим голосом, зазвичай справляють на слухача приємне враження. А тим паче вірші, які треба вимовляти якомога проникливіше, багатозначно не договорюючи початкових і кінцевих слів, бо тоді слухач, напевне, уважно слухатиме, навіть якщо не збагне глибини їхнього змісту. Однак найтонші, найглибші думки, вимовлені скоромовкою, можуть здаватися позбавленими будь-якого сенсу. Дівчина з Північного флігеля не дуже задумувалася над тим, що говорить надто різким голосом і часто спотворює слова. До того ж, вихована годувальницею, яка потурала усім її примхам, вона звикла поводитися свавільно. А втім, зовсім нікчемною її також не можна було назвати. Бо вона навіть могла скласти пісню на тридцять один склад і вимовити її своєю звичайною скоромовкою. Хоча, щоправда, початок пісні не завжди узгоджувався з її кінцем...

«До речі, пан міністр велів мені відвідати пані ньоґо, — сказала вона Ґосеці. — Він засмутиться, якщо я зволікатиму. Піду до неї сьогодні увечері. І хоча він дорожить мною, як ніким на світі, але якщо сестри поставляться до мене холодно, то невідомо, як я тут житиму». Тож тепер зрозуміло, що її репутація в домі міністра Двору була не надто високою.

Передусім дівчина написала ньоґо Кокіден листа. «Хоча «близькі ми, як огорожі очеретини»[156], але досі я не мала честі «ступити на Вашу тінь»[157]. То невже це Ви веліли поставити переді мною заставу «Не-ходи-сюди»? Я розумію, що надто зухвало з мого боку згадувати про долину Мусасі[158]... Ой, вибачте, вибачте ... » — й, обірвавши на півслові, вона дописала на звороті: «До речі, я вирішила навідатися до вас сьогодні, бо, як кажуть, «що холоднішою стаєш, то сильнішає любов моя... »[159]. Ой, я так незграбно пишу, то пробачте». Закінчувався лист таким віршем:

Хвилі вздовж ріки у горах Йосіно[162]...» Усе це вона написала скорописними знаками на аркуші зеленуватого паперу незграбним почерком, без відчуття власного стилю. Знаки безладно налізали один на одного, претендуючи на витончений смак. Їхні стовпчики нахилялися вбік, немов готові впасти. З усміхом на устах дівчина довго милувалася листом, а потім, згорнувши його в тонкий сувійчик, прив’язала до квітки гвоздики.

Листа віднесла дівчина-прибиральниця, вельми тямуща і миловида, що недавно прийшла на службу. Увійшовши до кімнати служниць ньоґо Кокіден, дівчинка сказала: «Будь ласка, передайте вашій пані». «О, це дівчинка з Північного флігеля», — впізнали її служниці й узяли лис­та. А служниця на ім’я Тайфу віднесла його до покоїв пані й, розгорнувши, показала їй. Посміхнувшись, ньоґо відклала листа, а служниця на ім’я Цюнаґон, сидячи поруч, зазирнула в нього. «Лист начебто вельми сучасний», — зауважила вона, рада б дізнатися, що в ньому написано. «Здається, я не зовсім добре прочитала скоропис, — відповіла ньоґо Кокіден, простягаючи їй листа. — У всякому разі, бачу, що початок пісні не в’яжеться з її кінцем. Вона образиться, якщо я не відповім так само вишукано. Напишіть їй швидше, прошу вас».

Молоді жінки нишком посміхалися, не висловлюючи свого здивування. Оскільки дівчинка чекала, то Цюнаґон взялася писати відповідь. «Не знаю, чи зумію я дотриматися поетичного стилю отриманого листа, — сказала вона. — Крім того, отримавши листа, написаного рукою посередниці, пані з Північного флігеля образиться». І вона написала так, ніби відповідь виходила від самої ньоґо. «Хоча Ви живете так близько, та, на жаль, ми ніколи не бачимося...

написала Цюнаґон і прочитала ньоґо.

«О, це просто жахливо! А якщо хтось подумає, що це справді написала я?» — розгублено спитала ньоґо. «Хто почує, той відразу все зрозуміє», — запевнила її Цюнаґон і, згорнувши листа, вручила його дівчинці.

Прочитавши листа, дівчина з Північного флігеля зраділа: «О, яка гарна відповідь! Значить, ньоґо хоче сказати, що чекає на мене». І вона добряче обкурила своє вбрання пахощами, наклала на губи яскраво-червону помаду, ретельно причесалась і причепурилася, завдяки чому стала по-своєму привабливою. Але в розмові під час зустрічі, напевне, втратила почуття міри.