Повість про Ґендзі. Книга 2

Дуб

Головні персонажі:

Ґендзі, 48 років

Касіваґі, Уемон-но камі, 32(33) роки, старший син Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Третя принцеса, Сан-но мія, 22(23) роки, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Великий міністр у відставці, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Акіконому, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо)

Нинішній Імператор, Кіндзьо, син імператора Судзаку і наложниці Сьокьоден

Імператор-монах, імператор Судзаку, старший брат Ґендзі, батько нинішнього Імператора і Третьої принцеси

Кобай, Садайбен, молодший брат Касіваґі

Оціба, Друга принцеса, принцеса з дому на Першій лінії, дочка імператора Судзаку, дружина Касіваґі

Юґірі, Удайсьо, 27 років, син Ґендзі та Аої

Кумої-но карі, дружина Юґірі, дочка Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Поки Касіваґі отак безперервно страждав, а хвороба ніяк не відступала, старий рік змінився новим. Він бачив, як побиваються над ним батько-мати, і розумів, що його бажання вкоротити собі віку до добра не приведе, бо, покинувши їх раніше, ніж дозволяє природній порядок, вчинив би великий гріх. Але, з другого боку, що могло б затримати його на цьому світі? «Честолюбний з дитинства, — думав Касіваґі, — я завжди прагнув хоч у чомусь, чи то у службових чи в особистих справах, перевищити інших, але, на жаль, мої наміри щоразу виявлялися нездійсненними і я, зневірившись у собі, став нарікати на цей осоружний світ. І от тоді в мене зародилося бажання готуватися до прийдешнього життя, але з часом я зрозумів, що не знайду спокою «в горах і полях»[408], уявивши собі, якого горя можу завдати батькам. Отож я залишився сяк-так жити, як досі жив, аж поки нарешті не накликав на себе такої біди, що соромно показуватися людям на очі. Але я розумію, що сам винен у всьому і не маю права когось осуджувати. Видно, така моя доля, визначена попередніми народженнями, тож не варто скаржитися богам і буддам. «З сосною віковічною роками нікому не зрівнятися...»[409] , тож якщо раніше чи пізніше всім доведеться покинути цей світ, чому б мені не піти з нього тепер, поки за мною ще хтось сумуватиме? О, якби я міг сподіватися, що почую хоч одне слово співчуття від неї, то вважав би його свідченням кохання, якого я зазнав, «мов та комаха влітку, що без тями летить на полум’я, згораючи дотла»[410]. Якщо ж я і далі житиму, то від неслави серед людей і мені, і їй доведеться зазнати тяжких душевних мук. А якщо я покину цей світ, то, може, мені пробачить той, хто, напевне, осуджує мій негідний вчинок. Все зникне, коли я дійду до останньої межі свого життя. Інших злочинів я не скоював, а тому хіба не можу сподіватися на співчуття того, хто впродовж років виявляв до мене глибоку прихильність?» За такими невтішними роздумами Касіваґі з кожним днем все глибше впадав у безнадію. «Чому я опинився у такому принизливому становищі?» — думав він у нестямі, мимоволі заливаючись сльозами, які, здавалося, могли потоком віднести його узголів’я. Та як тільки йому стало трохи краще і його залишили нарешті самого, він написав такого листа Третій принцесі: «Може, Ви чули про те, що моє життя добігає кінця? І хоча я здогадуюся, що Ви маєте право не перейматися мною, та все ж мені прикро...» Його рука так сильно тремтіла, що, не зумівши висловити всього, що хотів, Касіваґі тільки дописав:

Скажіть хоч слово співчуття, щоб моє серце заспокоїти й розвіяти пітьму, в якій я прирік себе блукати».

Видно, власний гіркий досвід нічого не навчив його, бо він ще одного листа написав, щоб поділитися своїми гіркими думами із Кодзідзю: «Я хотів би востаннє зустрітися з Вами особисто». Ще змалку Кодзідзю бувала в домі відставного Великого міністра, де служила її тітка, і добре знала Касіваґі. А тому не могла не пожаліти його, прочитавши слово «востаннє», й хоча не схвалювала його зухвалої поведінки, слізно попросила Третю принцесу: «Все-таки дайте йому відповідь, бо для нього це справді буде останній лист».

«Я також відчуваю, що й мені як не сьогодні, то завтра... — відповіла принцеса. — І хоча я розумію, як йому тепер тяжко, але, навчена гірким досвідом, знаючи, які можуть бути наслідки, утримаюся від відповіді».

Хоч розсудливістю й обачністю Третя принцеса ніколи не вирізнялася, але дуже боялася глянути в очі Ґендзі, який останнім часом став іноді натякати на її таємний зв’язок з Касіваґі. Однак Кодзідзю, наполягаючи на своєму, приготувала пензель з тушшю, і принцеса хоч-не-хоч все-таки написала листа, який одразу ще під покровом ночі було таємно доставлено Касіваґі.

А тим часом Великий міністр у відставці викликав славетного монаха із храму на горі Кадзуракі, щоб відправити обряд заклинання. І тоді в будинку залунав його гучний голос, що урочисто виголошував заклинання і читав священні тексти. За порадою людей, міністр послав молодших синів на пошуки також інших заклиначів-самітників, що жили далеко в горах і мало кому були відомі. Невдовзі в його будинку зібралося чимало монахів-відлюдників, вельми непривабливих на вигляд. Хоча стан Касіваґі й не вказував на певну хворобу, але цілими днями, занурений у відчай, він стогнав та іноді плакав. Чимало ворожбитів вбачало в його нещасті втручання жіночого злого духа, з чим погоджувався і сам міністр. Та оскільки злий дух не виявляв себе, то занепокоєний міністр послав синів на пошуки рятівника навіть у найвіддаленіших гірських закутках.

Коли монах з гори Кадзуракі, високий чоловік із гострим поглядом і різким голосом, взявся гучно читати заклинання біля хворого, Касіваґі не витримав: «Ой, нестерпно! Невже я настільки грішний? Мені так страшно від цього голосу, що здається, ніби моє життя от-от урветься». Нишком вислизнувши з ліжка, він поспішив до Кодзідзю. Міністр нічого про це не знав, бо Касіваґі велів слугам казати всім, що він спить. Уважаючи, що все так і є, міністр пошепки перемовлявся з монахом. Він, попри свій літній вік, завжди був веселої, жартівливої вдачі, але тепер, сидячи навпроти монаха, розповідав про те, як його син спочатку заслаб і як потім, незважаючи на тимчасове поліпшення, тяжко захворів. «Прошу вас, моліться, щоб той злий жіночий дух нарешті відкрився!» — благав він допомоги так ревно, що сумно було на нього дивитися.

«Ви тільки послухайте! — казав тим часом Касіваґі Кодзідзю. — Ніхто не знає, за які гріхи я занедужав, а ворожбити кажуть, що в усьому винний жіночий дух. О, якби це була правда! Коли б її мстивий дух проник у моє тіло, то я ним дорожив би, а життя вже не здавалося б таким осоружним. Відомо, що і в давні часи жили люди, які, прагнучи незаслуженої винагороди, піддавалися злочинній пристрасті, зне­славлювали своїх коханих і зрештою починали відчувати огиду до власного життя. Та хіба мені від цього легше? Мені страшно від самої думки, що я житиму, але не зможу дивитися прямо в очі Ґендзі, який знає про мою провину, мабуть, з огляду на його надто високий авторитет. Хоча мій гріх не такий вже й великий, але того вечора під час репетиції, коли я з ним зустрівся, я так розгубився, що здавалося, ніби моя душа вилетіла з мого тіла й не може повернутися назад. Якщо вона витає там, у садибі на Шостій лінії, то, прошу вас, туго поділ одягу зав’яжіть[411]».

Ось так він розповідав, то плачучи, то усміхаючись, ослаблий за останні дні настільки, що здавалося, ніби від нього лишилася сама тінь. А Кодзідзю розказала йому, що принцеса постійно сидить у задумі й не сміє нікому в очі глянути. Касіваґі так чітко уявив собі її засмучене, змарніле обличчя, що аж злякався: «Невже моя душа і справді витає біля неї?»

«Більше нічого про неї від мене ви не почуєте. Жаль бере від самої думки про те, що моя ганебна поведінка може стати перешкодою для її найвищого просвітління. Перш ніж покинути цей світ, я хотів би почути про її щасливі пологи. Бо той сон, який я бачив колись, не дає мені спокою. А, на жаль, порадитися нема з ким», — скаржився Касіваґі, охоплений глибоко пристрастю, яка злякала й обурила Кодзідзю. Однак наступної миті нестерпний жаль пронизав її серце, і вона заплакала.

Присунувши до себе світильник, Касіваґі прочитав відповідь принцеси. Знаки, нанесені блідою тушшю, вражали дивовижною витонченістю. «Мені Вас жаль, але чи смію... Я можу лише гадати... Ви пишете: «І тоді не згасне...», але...

Невже Ви думаєте, що я затримаюся тут надовго?» От і все, що вона написала, але зворушеному Касіваґі було досить і цього.

«Невже у мене не залишиться іншої згадки про світ, крім цього диму в небі? Яка марнота!» — і він заридав. Касіваґі писав відповідь лежачи, раз по раз відриваючи пензлик від паперу, щоб перепочити. Речення в листі закінчувалися невиразно, почерк був настільки дивним, що скидався на пташині сліди.

Уважно дивіться в небо ввечері, де зникне мій дим, — писав він з важким серцем. — І не зважайте на того, хто може Вам дорікнути. Та й мене, нещасного, згадуйте принаймні зі співчуттям».

«Ну, гаразд, — сказав він нарешті, відклавши пензлик. — Повертайтеся до вашої господині, поки не стемніло, і передайте їй, що моє життя наблизилося до кінця. Я не хотів би, щоб людські підозри обтяжували мою душу навіть на тому світі. О, яким же злочином у попередньому народженні накликав я на себе таке нещастя?» Обливаючись сльозами, Касіваґі повернувся у спочивальню, хоча раніше ніколи не відпускав Кодзідзю відразу, а завжди був готовий порозмовляти з нею про всяку всячину. Засмучена незвичним ставленням до себе, Кодзідзю довго не могла піти. Годувальниця також переймалася станом хворого зі сльозами на очах. А що вже казати, в якому розпачі був міністр?

«І вчора, і сьогодні з ранку вам було краще, — казав він стривожено. — Чого ж тоді ви раптом так ослабли?»

«А що я можу вам сказати? На жаль, жити мені лишилося зовсім недовго...» — відповів Касіваґі, й сльози потекли з його очей.

Того дня надвечір принцеса раптом відчула біль, і служниці, впізнавши в ньому ознаки переймів, заметушилися і сповістили про це Ґендзі, який відразу поспішив прийти. «О, як би я радів, коли б не мав ні найменшого сумніву, що дитина моя!» — думав він і, щоб не збуджувати в оточення зайвих здогадів, велів запросити монахів-заклиначів, серед них і наймудріших, справляти голосні молебні та інші рятувальні обряди в покоях принцеси. Всю ніч принцеса мучилася, а на світанку розродилася. Коли Ґендзі дізнався, що народився хлопчик, то подумав: «От прикрість! Якщо він виявиться схожим на батька, то, на жаль, таємниця розкриється. А от якби це була дівчинка, то схожість можна було б якось приховати, скажімо, нікому її не показувати. Зрештою, може, з хлопчиком і не буде занадто багато турбот, навіть якщо в когось з’являться якісь сумніви. І все-таки дивно! Напевне, це відплата за провину, яка все життя мене лякає. Якщо відплата так переслідує мене вже в цьому житті, то хіба я можу сподіватися на зменшення гріха в майбутньому народженні?»

Жінки-помічниці, які нітрохи не здогадувалися про таємницю народження дитини, ревно клопоталися навколо неї з думкою про те, що вона, народжена від принцеси імператорської крові, займе в душі немолодого Ґендзі особливе місце. Всі належні обряди справлялися з небаченою пишністю. Із садиби на Шостій лінії надійшли розкішні подарунки і навіть звичайні таці, підставки і столики, використовувані в таких випадках, наче змагалися між собою надзвичайно тонкою роботою. Уночі п’ятого дня від Імператриці-дружини[412] породіллі піднесли святкове частування, а її служниць згідно з їхніми званнями обдарували не менш щедро, ніж під час величних церемоній у палаці. У всіх покоях садиби на Шостій лінії всю нижчу прислугу і службовців домашньої управи урочисто пригощали ритуальною рисовою кашею та рисовими колобками. Того дня там зібралися не лише чиновники зі служби Імператриці на чолі з її управителем, але й з палацу імператора Рейдзея, що пішов на спочинок. Уночі сьомого дня Імператор також офіційно відзначив народження Третьою принцесою дитини. Відставний Великий міністр мав бути серед почесних гостей святкової церемонії, але, стурбований хворобою сина, обмежився лише письмовим привітанням. На свято прибули всі принци крові й високі вельможі. Справивши належні обряди з великим розмахом і тим самим засвідчивши виняткову увагу до новонародженого, Ґендзі, охоплений сумнівами, ніяких радісних музичних вечорів не влаштував.

Оговтавшись від болю і страху, якого їй раніше не доводилося зазнати, принцеса, крихка і тендітна, відмовлялася від цілющого напою і все нарікала на свою злощасну долю: «І чому я тоді не вмерла?» Хоча Ґендзі вміло приховував свої суперечливі почуття, але не виявляв особливого зацікавлення до зовсім ще безпорадного немовляти, то літні жінки, які няньчили новонародженого, подумки дорікали йому: «Як можна бути таким черствим? А дитина ж така чарівна, що аж лячно за неї...» Почувши краєм вуха їхні пересуди, принцеса занепала духом: «Тепер він зовсім віддалиться від мене». Їй стало так гірко, так тяжко, що вона подумала: «А чи не стати мені монахинею?» Що ж до Ґендзі, то він тим часом перестав залишатися на ніч у її покоях і лише ненадовго показувався вдень.

«Як тільки бачу, що все у світі таке мінливе, — якось сказав він, заглядаючи за її ширму, — то відчуваю, що довго не проживу, і постійно молюся, а тому, уникаючи тутешнього галасу, рідко вас відвідую. А як ви почуваєтеся? Все обі­йшлося щасливо? Я дуже за вас переживав».

«І я, здається, не затримаюся на цьому світі, — відповіла принцеса, підвівши голову. — Бо, кажуть, таке стається з тим, на кому лежить тяжкий злочин. Тож чи не постригтися мені в монахині? Може, це збереже мені життя, а якщо я все одно помру, то принаймні зменшить тягар на душі». Ще ніколи вона не говорила з ним так розважливо, немов доросла.

«О, як ви можете таке казати? Звідки у вас такі моторошні думки? Я розумію, що ви зазнали тяжкого випробування, але ж від пологів не завжди вмирають...» — заперечив Ґендзі, а сам подумав: «Ну що ж, якщо вона так вирішила, то, може, це й на краще, але, з другого боку, якщо все залишиться так, як раніше, то моя мимовільна байдужість ображатиме її, а люди мене осудять. А коли врешті-решт чутка про це дійде до її батька, то вся вина впаде на мене. Тож чи не краще дозволити їй стати черницею через хворобу?.. » Вже схиляючись до цієї думки, Ґендзі наступної ж миті пожалів принцесу, уявивши собі, як у неї, такої молодої, обріжуть прекрасне довге волосся.

«Вам треба зібратися з духом! — сказав він, подаючи їй цілющий напій. — Ваша хвороба не загрозлива. Навіть людина у безнадійному стані, як показує недалекий приклад[413], може раптово одужати. Завжди сподівайтеся на краще». Бліда і змарніла, вона мала такий безпорадний і водночас чарівний вигляд, що мимоволі Ґендзі подумав: «Досить подивитися на неї, щоб пробачити їй навіть великий злочин».

Почувши про щасливі пологи Третьої принцеси, зворушений імператор-монах Судзаку ще з більшим нетерпінням чекав зустрічі з нею, але повідомлення про її постійну хворобу так його занепокоїло, що він не міг зосередитися на молитвах.

Виснажена тривалою недугою, принцеса відмовлялася від їжі й з кожним днем щораз слабшала. «Ще ніколи я не тужила так за батьком, як тепер, — плачучи, зізнавалася вона. — Хтозна, може, нам судилося ніколи більше не побачитися?»

Коли через довірену особу слова принцеси дійшли до її батька, то він, навіть розуміючи, що чинить нерозсудливо, не витримав тривоги й одного разу під покровом ночі покинув свій гірський монастир. Нікого заздалегідь не сповістивши, він раптово з’явився у садибі на Шостій лінії і її вкрай здивований господар вийшов йому назустріч.

«Хоча я й не мав охоти повертатися в цей суєтний світ, — сказав імператор-монах, — але морок тривоги, що панує в моєму серці, про долю дочки все не розсіюється, тож я не знаходжу спокою і мимоволі занедбую молитви. І хоча все у світі зникає раніше чи пізніше, але, якщо природний порядок буде порушено і моя дочка покине світ раніше за мене, я ніколи не пробачу собі того, що так і не побачився з нею. Ця гіркота вічно житиме в моєму серці. Тому-то я і зважився прийти всупереч звичаю...»

Незвична зовнішність імператора-монаха була водночас привабливою і благородною, бо, щоб не привертати до себе людські погляди, він відмовився від пишного офіційного вбрання і надів скромне темне, яке так яскраво відтінювало красу його обличчя, що Ґендзі, захоплено дивлячись на нього, не міг втриматися від сліз.

«Принцеса не має жодної певної недуги, але останніми місяцями слабшає з кожним днем, напевне, тому що майже нічого не бере в рот», — відповів Ґендзі й, попросивши вибачення за незручність, підвів гостя до подушки-сидіння перед завісою навколо ліжка його дочки.

Поспішно поправляючи одяг на принцесі, жінки допомогли їй піднятися. А імператор-монах, трохи відсунувши завісу, сказав: «Хоча я схожий на монаха, що прийшов уночі молитися, але ще не можу принести вам полегшення. Та ви хотіли мене побачити і тому я прийшов...» — і витер сльози з очей. Заплакала також знесилена принцеса.

«Я не впевнена, що довго житиму, — сказала вона. — Прошу вас, при цій нагоді прийміть від мене обітницю монахині».

«Ваше бажання справді похвальне, — відповів імператор-монах. — Але у вашому віці, коли кінець життя невідомий, а попереду довге майбутнє, не варто ставати монахинею, бо можна зробити непоправну помилку і зазнати людського осуду. Поки що я не радив би вам поспішати... — і, звертаючись до Ґендзі, зауважив: — Як видно, дочка має твердий намір і назад не відступить. Але якщо її життя справді під загрозою, то чому б їй не дозволити стати монахинею, щоб принаймні на короткий час її душа знайшла полегшення?»

«Хоча вона вже давно просить такого дозволу, — відповів Ґендзі, — але я не сприймаю цього серйозно, бо мені здається, що до цього її спонукає злий дух».

«Навіть якби сталося щось погане через те, що вона піддалася намові злого духа, ми не пробачимо собі того, що відмовилися виконати прохання слабої людини, яка передчуває кінець свого життя», — заперечив імператор-монах. І він подумки згадав, що зі спокійною душею віддав колись дочку під опіку Ґендзі, але той, як виявилося протягом років, не відчував тих глибоких почуттів до неї, яких від нього очікували. І хоча свого невдоволення імператор-монах не показував, але жалкував, що про нещасливе життя дочки ходять по світу чутки, які зачіпають його самолюбство. А тому він подумав, чи не варто доччиним постригом у монахині скористатися для спокійного розлучення з чоловіком, щоб ніхто не глузував, що вона це зробила через його байдужість? Звісно, її становище уже не буде таким високим, зате добре ім’я залишиться незаплямованим. Що ж до загальної турботи про неї, то в цьому він збирався покладатися на Ґендзі. А щоб у людей не склалося враження, ніби подружжя розлучилося через ворожнечу, імператор-монах вирішив поселити принцесу в просторому, гарному будинку, що дістався йому у спадок від батька[414], але вимагав незначного переобладнання. «Буде краще, якщо становище принцеси визначиться, поки я живий. Та й Ґендзі, гадаю, не відмовиться від неї остаточно. Зрештою, побачимо, як він до неї ставиться... — подумав він і вирішив: — Що ж, мабуть, і справді варто при такій нагоді прийняти в неї обітницю й до кінця життя пов’язати її з Буддою».

Заскочений зненацька словами імператора-монаха, Ґендзі вмить забув свої колишні докори принцесі й, не вірячи, як таке може статися, в розпачі попрямував до неї.

«О, навіщо ви вирішили покинути мене старого, коли мені вже лишилося недовго жити? Прошу вас, заспокойтеся, випийте цілющого напою і з’їжте що-небудь. Хоча ваш намір похвальний, але ви настільки слабі, що не матимете сили справити обряд. Чи не краще спочатку поправити здоров’я?» — запитав він, але вона лише заперечливо хитнула головою, давши зрозуміти, що їй тяжко про таке навіть говорити. Зовні вона здавалася спокійною, але Ґендзі дивився на неї із співчуттям, розуміючи, що вона почувається глибоко ображеною.

А тим часом, поки він умовляв принцесу відмовитися від свого наміру або принаймні відкласти його на потім, надворі почало світліти. «Я маю виїхати затемна», — сказав імператор Судзаку і, вибравши найповажніших монахів з тих, що молилися в покоях принцеси, велів їм починати обряд. Ґендзі ридма ридав, дивлячись на той обряд, який справляли над жінкою в розквіті літ, обрізуючи її прекрасне волосся. А імператор-монах, який колись тішив себе надією, що забезпечить своїй улюблениці, Третій принцесі, прекрасне майбутнє, тепер бачив, що принаймні в цьому світі його надіям не судилося збутися, й також обливався гіркими сльозами.

«Ну що ж, тепер, коли ви стали монахинею, вам треба зберігати спокій, одужати й ревно молитися», — сказав він нарешті й удосвіта поїхав. Принцеса, немічна й наче ледве жива, навіть не змогла провести батька поглядом і не сказала йому ні слова на прощання.

«О, я почуваюся таким розгубленим, наче уві сні, що навіть не можу вам належно віддячити за те, що ощасливили мене своїм приїздом, який розбудив спогади про минуле. Однак постараюся незабаром вас провідати, щоб загладити свою невихованість...» — сказав Ґендзі й велів своїм людям провести гостя.

«Щоразу, коли я відчував, що сьогодні або завтра обірветься моє життя, то передусім жалкував, що залишу її, бідолашну, в цьому світі без жодної опори, а тому вирішив віддати її під вашу опіку, хоча знав, що це вам не до душі, — сказав імператор-монах на прощання. — Досі я був за неї спокійний. А от тепер, коли вона житиме в зовсім новому становищі, її не годилося б залишати в багатолюдному домі, але і життя у гірській оселі буде для неї безрадісним. Тож чи можу я сподіватися, що ви й надалі не перестанете опікуватися нею відповідно до її нового стану?»

«Ви мене просто ображаєте своїми словами, — відповів Ґендзі. — Я такий розгублений, що не можу зібратися з думками». Він справді був у розпачі.

Після замовлянь наприкінці ночі злий дух, що вселився в тіло принцеси, нарешті глузливо відкрився: «От бачите, що я можу! Як же ви раділи, що хитрощами повернули до життя ненависну особу[415]! Тільки про неї ви й думали й цим розпалили в моїй душі ревнощі! От я і добралася сюди. Але досить, тепер я піду...»

«Значить, цей дух все ще переслідує мене!» — подумав Ґендзі, охоплений співчуттям і жахом. Так чи інакше, принцеса потроху оживала, хоча, як і раніше, була слабка і невпевнена в одужанні. Жінки, що їй прислужували, також почувалися пригніченими, але молилися, щоб принаймні таким чином допомогти принцесі поправити своє здоров’я. Ґендзі особисто простежив за тим, щоб у її покоях постійно лунали заклинання і відправлялися обряди.

Як тільки Касіваґі почув про те, що Третя принцеса стала монахинею, то так знесилів, що, здавалось, опинився на межі життя і смерті без надії на одужання. Він почувався винуватим перед дружиною, Другою принцесою, але запросити її до себе не міг, бо такий приїзд був би порушенням звичаю, тим паче що батьки не залишали його самого ні на мить. А тому він збирався їхати до неї в садибу на Першій лінії, однак вони його не відпустили. Тож Касіваґі нічого не залишалося, як тільки віддати дружину під опіку її близьких. Її мати від самого початку не вельми схвально ставилася до одруження дочки з простим підданим. Лише після того, як батько Касіваґі, Великий міністр, зумів її вмовити й домігся згоди імператора Судзаку, справу вдалося залагодити. Тож пізніше, турбуючись долею Третьої принцеси, імператор якось навіть сказав, що Другій принцесі більше пощастило, бо вона має надійного чоловіка і її майбутнє не викликає занепокоєння. Згадуючи ці слова тепер, Касіваґі почувався винним за те, що, на жаль, не виправдав довіри імператора Судзаку.

«Великий жаль бере мене, як подумаю, що доведеться її залишити саму, — казав Касіваґі, — та оскільки життя не підкоряється людській волі, то їй лишиться тільки нарікати на нещасне заміжжя. О, як же їй буде тяжко! Прошу вас, подбайте про неї».

«О, не накликайте біди! — ридаючи, відповіла мати. — А ви подумали, чи довго я затримаюся на цьому світі, як ви покинете його? Навіщо ж тоді говорити про майбутнє?» І що можна було їй відповісти? Тому Касіваґі звернувся до Садайбена[416] з докладними поясненнями щодо виконання свого наміру. Касіваґі був таким великодушним і розважливим, що його молодші брати, особливо малолітні, поважали його немов свого батька, а тому вкрай зажурилися, дізнавшись про його незвичний намір. Великий смуток запанував у батьковому домі. Так само жалів Касіваґі й Імператор, бо, почувши, що його життя наближається до кінця, поспішно велів підвищити його до звання ґон-дайнаґона. Імператор сподівався, що, зрадівши підвищенню, Касіваґі ще раз прийде у палац для того, щоб висловити свою вдячність, але, на жаль, хворому ставало щораз гірше і він мусив передати свою подяку через інших. Щодо Великого міністра, то така найвища прихильність зворушила його і довела до ще більшого відчаю.

Юґірі, глибоко засмучений хворобою Касіваґі, часто його відвідував. Тож і тепер приїхав якнайшвидше, щоб привітати його з підвищенням. Двір від воріт і до флігеля, де перебував хворий, був заповнений кіньми, каретами й схвильованими людьми. Відколи старий рік змінився новим, Касіваґі майже не вставав з постелі й нікого не приймав, соромлячись свого непривабливого вигляду, однак сьогодні, відчуваючи, що дуже ослаб, а остання розлука вже недалеко, захотів побачитися з Юґірі. «Підійдіть ближче і вибачте, що приймаю вас серед такого безладу», — попросив він і звелів монахам, що молилися біля його узголів’я, на якийсь час вийти.

Юґірі й Касіваґі дружили від самого дитинства і ніколи ніщо їх не розділяло. Тож думка про майбутню розлуку засмучувала Юґірі не менше, ніж батьків і братів Касіваґі. Він сподівався, що недавня радісна звістка про нове підвищення підбадьорить друга, але, на жаль, помилився.

«Чому ви так ослабли? — запитав Юґірі, піднімаючи край завіси. — А я сьогодні сподівався, що радісна звістка хоч трохи поставить вас на ноги...»

«О, мені й самому прикро. Але, на жаль, я давно вже не той, яким був колись...» Надівши шапку «ебосі», Касіваґі спробував було підвестися, але не зміг.

Він лежав, накритий укривалом поверх кількох шарів м’якого білого одягу, накинутих один на одного. Навколо його постелі було чисто й охайно, в повітрі плив легкий вишуканий аромат. Здавалося, що навіть під час хвороби він не змінив своїх уподобань. Зазвичай у тяжкохворої людини дуже швидко куйовдиться волосся на голові й заростає борода. А от Касіваґі, попри його виснаженість, мав світле й благородне обличчя. Підвівшись злегка на узголів’ї, він розмовляв з Юґірі слабим, переривчастим голосом, який брав за душу.

«Схоже, що тривала хвороба не дуже відбилася на вашому обличчі, — сказав Юґірі, потай утираючи сльози. — Ви навіть стали ще гарнішим. Хіба ми не присяглися один одному ніколи не розлучатися і навіть разом померти? А тепер я не розумію, в чому причина вашого тяжкого стану. Могли б принаймні мені, своєму близькому другові, всю правду сказати...»

«Та я й сам не розумію... — відповів Касіваґі. — Хоча певної недуги й не маю, але зовсім непомітно так ослаб, що, здається, став сам не свій. Хоча я не дорожу своїм життям, але намагання затримати мене на цьому світі численними молитвами та обітницями завдають мені стільки страждань, що я сам готовий будь-якої миті з ним розпрощатися. А проте багато чого перешкоджає це зробити. Мене засмучує, що я не тільки не виконав своїх обов’язків перед батьками, але і розбив їхні серця своїм горем, а Імператорові не довів своєї відданості, передчасно залишивши службу. Озираючись тепер на своє життя, я бачу, як мало доброго зробив. А ще мені не дає спокою одна думка, яку не можу відкрити навіть тепер, коли мої дні вже полічені. Але з ким ще я можу поділитися? Звісно, я маю численних братів, але з багатьох причин не можу навіть натякнути на цю таємницю комусь із них. Річ у тому, що одного разу між мною і господарем садиби на Шостій лінії сталося невелике непорозуміння, і відтоді мене не полишає жорстоке каяття. Тривале почуття провини підірвало мої сили й дало початок хворобі, а того дня, коли в садибі на Шостій лінії відбувалася репетиція свята на честь імператора Судзаку, ваш батько[417] дав мені зрозуміти, що не пробачив мене, і я відчув, що не зможу більше залишатися на цьому світі. От тоді я остаточно втратив спокій, а життя стало тягарем. Хоча для вашого батька я мало що значу, але для мене від самого малку він був надійною опорою, тож мені буде дуже гірко від того, що хтось обмовлятиме мене перед ним. Боюся, що ця думка буде переслідувати мене і після відходу зі світу, ставши перешкодою на моєму прийдешньому шляху. Прошу вас, принагідно розкажіть йому про це і спробуйте пом’якшити його серце. О, я був би вам вдячний, якби він простив мені цю провину хоча б після того, як мене не стане».

Його обличчя мало такий стражденний вигляд, що в голові Юґірі майнув невиразний здогад, в якому він, однак, ніяк не міг бути впевненим.

«Які докори сумління вас мучать? — запитав Юґірі. — Мені здається, що батько не змінив до вас свого ставлення, ба навіть надзвичайно стривожився, коли дізнався про вашу хворобу, і співчуває вам. Але чому ви раніше не відкрили мені своєї душі? Я допоміг би вам порозумітися. А тепер, на жаль, уже немає ради...»

«О, якби можна було повернути назад минуле!» — подумав він.

«Правду кажете, — відповів Касіваґі. — Я мав би відкритися вам, як тільки мені полегшало. Але, на жаль, я знову повівся легковажно, немов забувши про те, що як не сьогодні, то завтра... Ніхто, крім вас, не має знати... Я відкрив таємницю вам, сподіваючись, що при нагоді скажете добре слово про мене вашому батькові. Прошу вас, іноді відвідуйте принцесу з Першої лінії[418]. Нехай чутки про її тяжке становище не тривожать імператора-монаха». Ще багато чого хотів сказати Касіваґі другові, але сил йому не стало, і він рукою дав знати, щоб той залишив його.

Cпочивальню хворого знову заповнили монахи, його постіль обступили батько й мати, навколо заметушилися жінки, і Юґірі зі сльозами на очах покинув дім міністра. Та чи треба казати, як горювали його молодші сестри — ньоґо Кокіден та дружина Юґірі[419]? А найбільше тужила за ним, як за людиною щедрої душі й справжнім старшим братом, Тамакадзура, дружина Правого міністра Хіґекуро. У багатьох храмах замовляла вона тепер молебні, але, на жаль, ніщо його не врятувало, бо від такої хвороби немає ліків. Навіть востаннє не зустрівшись з дружиною, Другою принцесою, Касіваґі покинув цей світ так, як тане піна на воді...

Ніколи не маючи до дружини гарячих почуттів, Касіваґі, однак, ставився до неї шанобливо й турботливо, тож вона ні в чому не могла йому дорікнути. Її лише дивувало, чому за недовге життя він пройнявся такою огидою до світу... З жалем дивлячись на засмучену дочку, її мати не переставала нарікати на долю і боятися, що людські пересуди пошкодять доброму імені принцеси. А що вже казати про нещасних батьків? «О, навіщо він покинув нас першим?.. Як жорстоко влаштований цей світ!» — бідкалися вони намарно.

Хоча принцеса-монахиня, якій Касіваґі постійно докучав своїми зухвалими домаганнями, й не бажала йому довгого життя, але звістка про його смерть засмутила і її. «Напевне, він здогадувався, що дитина від нього. Така прикрість сталася, мабуть, не випадково, а визначилася нашим попереднім життям» — міркувала вона і безнадійно плакала.

Настав третій місяць з його безхмарним і яскравим небом. Маляті сповнилося п’ятдесят днів. Воно мало надзвичайно біле й миловиде обличчя і навдивовижу рано почало щось лепетати.

Якось до принцеси зайшов Ґендзі. «Здається, вам стало краще, чи не так? — сказав він. — Але як жаль, що ви змінили свій вигляд! Мені було б набагато приємніше бачити вас такою, якою були колись. О, як жорстоко ви вчинили зі мною!» — дорікнув він зі сльозами на очах. Він відвідував її майже щодня, приділяючи їй пильну увагу й щиру турботу.

На п’ятдесятий день, коли годилося піднести немовляті особливі коржики-мотії, жінки розгубилися, не знаючи, чи можна це робити в покоях монахині. Саме тоді туди нагодився Ґендзі. «Ніщо не стоїть цьому на заваді, — сказав він. — А от якби йшлося про дівчинку, то присутність матері-монахині справді вважалося б поганою ознакою...» Після того в Південних покоях відгородили невелике приміщення для проведення належного обряду. Годувальниці в яскравій святковій одежі розставляли всюди — всередині й зовні — майстерно сплетені кошички й кипарисові коробки з наїдками, а Ґендзі, дивлячись, як вони з невинним задоволенням снували по дому, цілком поглинуті підготовкою до свята, відчував болісне збентеження і роздратування.

Принцеса, піднявшись, пригладжувала кінці волосся, що надокучливо розсипалося на чолі, а коли Ґендзі, відсунувши ширму біля себе, заглянув усередину, вона зніяковіло відвернула обличчя. Вона схудла і наче поменшала зростом. З жалю до принцеси під час постригу волосся обрізали менше, ніж годиться, а тому ззаду зміна не була помітною. Вона сиділа боком до Ґендзі в жовтувато-червоному вбранні поверх кількох нижніх зеленувато-сірих, а її профіль усупереч її теперішньому стану, здавалося, належав миловидій і ніжній дівчині.

«О, яке горе! — зітхнув Ґендзі. — А цей сірий колір такий похмурий, що від нього в очах тьмариться. Звичайно, мене тішить те, що, як і раніше, я зможу вас бачити, але з жалю на моїх очах не висихають сльози... І хоча я не маю права нарікати, бо сам винен у тому, що ви відступили від мене, але все одно серце болить... О, якби можна було повернути назад наші роки!.. Якщо ви остаточно розірвете зі мною зв’язок, то я знатиму, що, на превеликий жаль, ви постриглися в монахині з неприязні до мене. Все-таки пошкодуйте мене трохи!»

«Кажуть, що монахи не знають, що таке людські почуття, — сказала принцеса. — Крім того, що я можу вам сказати, якщо й раніше не знала відповіді?»

«Та невже? А я от думаю, що добре знали...» — і, не договоривши до кінця, Ґендзі перевів погляд на немовля. Покликавши численних годувальниць, бездоганних і за походженням, і за зовнішністю, Ґендзі довго наставляв їх, як треба доглядати за дитиною. «На жаль, їй доведеться виростати, коли мені вже недовго залишилося жити...» — сказав він, взявши дитину на руки. Вона, пухкенька й білошкіра, невинно всміхалася йому.

Наскільки Ґендзі пам’ятав, у дитинстві Юґірі нічим не був на нього схожим. А от діти його дочки, ньоґо Акасі, успадкувавши від свого батька, Імператора, риси благородства, властивого найвищому роду, особливою красою не вирізнялися. Що ж до сина Третьої принцеси, то він привертав до себе увагу не тільки рисами благородства, але й миловидністю. Від його яскравих очей та завжди усміхнених уст годі було відірвати погляду. Може, Ґендзі лише так здавалося, але хлопчик був дуже схожим на Касіваґі. Уже тепер в його очах проглядала спокійна врівноваженість, а обличчя вабило рідкісною, ніби пахучою красою. Сама принцеса начебто й не помічала схожості сина з Касіваґі, а жінки взагалі нічого не підозрювали. І тільки Ґендзі думав: «Як сумно, що йому випала така нещасна доля...» А потім, згадавши про зрадливу мінливість людського життя, відчув, як з очей потекли сльози. Знаючи, які вони недоречні в такий святковий день, він притьмом витер їх і тихо вимовив: «Спокійно роздумую і, крім радості, сум відчуваю»[420]. Хоча й мав Ґендзі всього сорок вісім, тобто на десять років менше, ніж той поет, але відчував, що його життя наближається до кінця, а тому глибоко сумував. І, можливо, хотів застерегти немовля: «Не будь схожим на батька дурного...[421]» Може, хтось із прислуги про все знав, але, на жаль, Ґендзі не здогадувався, хто саме. «Напевне, нишком глузують», — непокоївся він, але врешті-решт вирішив мовчки терпіти наслідки свого промаху, бо вважав, що становище принцеси набагато гірше, ніж його власне.

Дивлячись, як дитя, невинно всміхаючись, щось лепетало, Ґендзі навіть не сумнівався в його подібності до Касіваґі, хоча й не знав, що про це думають сторонні люди. Хоча батьки покійного, напевне, сумують через те, що син не залишив їм онуків, але, як це не прикро, Ґендзі не міг показати їм таємної пам’яті, що залишилася від їхнього нещасного сина, такого обдарованого й честолюбного, який сам зруйнував своє життя. Може, зі співчуття до них Ґендзі відчув, що в його серці не залишилося й сліду від колишньої неприязні, і з очей мимоволі потекли сльози.

Коли жінки розійшлися, він наблизився до принцеси і запитав: «Що ви думаєте про це чарівне дитя? Хіба можна залишити його заради того, щоб стати монахинею?.. Як жаль...» Від несподіваного запитання принцеса почервоніла.

Хіба не сумна її доля?» — тихо промовив Ґендзі, але принцеса лежала, сховавши обличчя, і не відповідала. Зрештою, іншого він і не сподівався, а тому не наполягав.

«Цікаво, що у неї на душі? І хоча вона не схильна до глибоких роздумів, але як може зберігати спокій у таку хвилину?» — мучився Ґендзі здогадами.

Згадуючи останні невиразні слова Касіваґі, Юґірі ніяк не міг збагнути, що той мав на увазі. «Якби Касіваґі заговорив зі мною раніше, при ясному розумі, — думав він, — то, напевне, я все зрозумів би. Але чого можна було чекати від нього в ту трагічну хвилину?..» Не забуваючи свого друга, Юґірі сумував за ним навіть більше, ніж його рідні брати. А ще його дивувало, чому Третя принцеса постриглася в монахині, коли хвороба не загрожувала її життю? І чому так легко погодився на це його батько? Адже він не дозволяв цього робити головній дружині[423], яка так слізно про це благала, перебуваючи на смертельній постелі. «Може, Касіваґі просто не зміг стримати почуттів, що полонили його вже давно? — міркував Юґірі. — Зовні він здавався спокійнішим і розсудливішим за будь-кого настільки, що дехто дивувався, як це йому вдається залишатися таким холоднокровним. Але, мабуть, йому не вистачило твердості духу, щоб опиратися своїм бажанням. Та хіба можна заради кохання жертвувати своїм спокоєм і навіть життям? А посилання на те, що так визначено в попередньому народженні, — негідна легковажність...» Нікому, навіть дружині[424], Юґірі не відкривав своїх потаємних думок. Поговорити з батьком також не мав нагоди, хоча і хотів побачити, як той сприйме його розповідь.

Батько і мати Касіваґі, поринувши в глибокий смуток, сповнений гірких сліз, навіть не помічали, як минали дні за днями. А тому вбрання для монахів і дари для учасників похоронного обряду приготували брати й сестри покійного. Садайбен[425] подбав про сутри і священні образи Будди. Через кожні сім днів міністрові та його дружині підказували, що надійшов час чергових поминальних обрядів, але міністр незмінно відповідав: «Не нагадуйте нам про це. Бо збільшення нашого горя може тільки стати перешкодою на шляху до спасіння покійного», — й сам, здавалося, вже не належав цьому світу.

До горя Другої принцеси домішувалася ще й образа через те, що Касіваґі перед смертю не попрощався з нею. Просторий будинок на Першій лінії збезлюднів, і тільки найближчі до покійного люди іноді навідувалися сюди. Улюблені сокольники і конюхи Касіваґі, втративши його підтримку, зовсім занепали духом і безцільно снували по дому, а принцеса, дивлячись на них, ще глибше сумувала. Речі, якими колись користувався її чоловік, стали непридатними, а на біва і японському кото, на яких він любив грати, порвалися струни, і вони назавжди замовкли. Словом, все це тільки підсилювало загальний смуток.

Одного разу, коли Друга принцеса сиділа, поринувши у задуму, й дивилася на дерева з першими бруньками та квітами, які не забули, що настала пора їм розквітати, а служниці в непоказному зеленувато-сірому вбранні нудилися, не знаючи, куди подітися, до будинку під’їхав якийсь чоловік в супроводі розкішного передового ескорту, що гучними криками розчищав перед ним дорогу.

«Ой, я наче раптом забула про все й подумала, що Емон-но камі[426] завітав!» — сказала одна жінка, заплакавши. Та це був Юґірі. Він вислав уперед одного зі своїх помічників доповісти про своє прибуття. Мати принцеси спочатку подумала, що приїхав один із братів Касіваґі — Бен або Сайсьо, і була вражена, побачивши, що в покої входить якийсь вельможа приємної зовнішності. Для гостя приготували сидіння-подушку в передніх покоях головного будинку. До нього вийшла сама мати принцеси, вважаючи, що посилати замість себе когось із жінок було б нечемно.

«Можете не сумніватися, що я сумую за покійним навіть більше, ніж найближчі до нього люди, — сказав Юґірі, — але, на жаль, як стороння людина, я не міг висловити вам співчуття раніше. Я розмовляв з покійним наприкінці його життя і не смію знехтувати його останньою волею. Звичайно, ніхто з нас не знає, як довго житиме, тож, поки живий, я хотів би засвідчити своє щире ставлення до вашої дочки. Останніми днями відбувалося чимало богослужінь у палаці, і я не міг залишатися наодинці з моїм горем, але заїжджати до вас лише для того, щоб стоячи виказати своє співчуття, вважав неприйнятним. Знаючи, як тяжко переживає міністр з дружиною, я не дивуюся, згадуючи про природну батьківську любов, але проймаюся глибоким співчуттям до вашої дочки, коли уявляю собі її розпач після втрати чоловіка». По цих словах Юґірі схлипнув, утираючи сльози. На вигляд гордий і неприступний, він показав, яка у нього чуйна душа.

«У цьому непевному світі люди приречені сумувати за покійним, — відповіла мати принцеси, також зі сльозами на очах. — Такі, як я, старі люди за будь-яких сумних обставин втішають себе думкою, що не тільки їм випало таке нещастя, але стан згорьованої дочки викликає побоювання, що вона ненадовго переживе свого чоловіка. О, невже мені, злощасній, судилося дожити до цього дня тільки для того, щоб побачити, як одне за одним згасають їхні життя? Ви з покійним дружили й, напевне, знаєте, що спочатку я була проти одруження дочки з ним. Але його батько, колишній Великий міністр, так наполегливо цього добивався, а імператор-монах так щиро його підтримував, що я передумала й прийняла юнака у свій дім. Та коли, немов страшний сон, на нас звалилася ця біда, я нарешті зрозуміла, що передчуття мене не обманювало, і пошкодувала, що не наполягла тоді на своєму, хоча, звичайно, такого жахливого кінця й не очікувала. Як старомодна людина, я вважаю, що дівчатам з імператорської сім’ї не годиться виходити заміж за простих підданих, якщо для цього немає якихось особливих причин. Адже на яке майбутнє може сподіватися тепер моя дочка, після смерті чоловіка опинившись у вкрай невизначеному становищі? Часом навіть здається, що вона зберегла б своє добре ім’я, якби піднеслася в небо разом з димом свого чоловіка, хоча мені, звісно, було б важко з цим змиритися. Я не знаходжу слів, щоб подякувати вам за неодноразові вияви співчуття, які нас дуже заспокоюють. Покійний не був уважний до дружини так, як би нам того хотілося, але його останні слова про допомогу, сказані вам, послужать просвітком у нашому горі». І по цих словах мати принцеси заплакала.

Юґірі також не міг одразу стримати сліз. «Можливо, покійного спіткала така доля тому, що для свого віку він був надто зрілим, — відповів Юґірі. — Останніми роками щось його пригнічувало, бо він часто мав похмурий і задумливий вигляд. Напевне, він зневажав мене, коли я набридав йому застереженнями про те, що людина, збагнувши суть цього світу, розумнішає, але перестає приваблювати людей. Повірте, я глибоко переймаюся горем вашої дочки!» Після таких щирих слів Юґірі відчув, що затримався трохи довше, ніж мав би, й зібрався йти.

Хоча Касіваґі був старший від Юґірі на п’ять чи шість років, але здавався молодшим завдяки витонченим манерам і приязній вдачі. Юґірі ж поводився настільки стримано й поважно, що тільки обличчя свідчило про його юну красу. Молоді жінки, забувши на мить про своє горе, проводжали його захопленими поглядами.

Побачивши, що перед покоями матері принцеси цвіте прекрасна вишня, Юґірі мимоволі згадав: «Якби квітучі вишні...»[427] — але, подумавши, що ці слова зараз недоречні, вимовив: «Усе життя тривожусь — побачу я цвітіння їх чи ні?..»[428] — а потім додав:

Помітивши, що він іде, мати принцеси поспішила відповісти:

Хоча вона не відрізнялася тонким смаком, але мала по-сучасному гострий розум, а тому, як здалося Юґірі, заслуговувала на повагу.

З Першої лінії Юґірі поїхав до садиби колишнього Великого міністра, де зібралися численні брати Касіваґі. Його запросили зайти в головні покої, де у вітальні незабаром його прийняв сам господар. Вродливе обличчя міністра, що завжди здавався непідвладним старості, останнім часом помітно схудло й заросло густою бородою. Навіть втративши батька і матір, він не мав би такого виснаженого вигляду. Дивлячись з болем на нього, Юґірі відчув, що на очі йому навертаються сльози, і, засоромившись такої слабкодухості, спробував опанувати себе. Заплакав і міністр, згадавши, що Юґірі був найближчим другом його сина. Нескінченно довгою була їхня розмова, сповнена сумних зізнань.

А коли Юґірі розповів про свої відвідини дому на Першій лінії, рукави міністра намокли так, ніби потрапили під весняний дощ, що спадав зі стріхи. Побачивши аркуш паперу з піснею матері принцеси про «перлини сліз», міністр поскаржився, що не бачить, але, втираючи сльози, почав читати, раз у раз схлипуючи. Від його колишньої впевненої, гордовитої постави не лишилося і сліду. Перед Юґірі сиділа жалюгідна заплакана людина. Хоча пісня нічим особливим не вирізнялася, але, видно, слова «перлини сліз нанизую» так зворушили міністра, що він довго не міг заспокоїтися.

«Тієї давньої осені, коли не стало вашої матері, мені здавалося, що в моєму житті не буде більшого горя, — сказав він нарешті. — Жінки живуть окремо, мало хто їх бачить, а тому невідомо, від чого вони страждають. А що стосується сина, то я сподівався, що завдяки прихильності Імператора, попри посереднє обдарування, він досягне з часом високого становища у світі. Що вище він піднімався, то більше людей шукало в нього підтримки, і його смерть по-різному їх засмутила. Мій глибокий смуток за ним ніяк не пов’язаний ні з його чинами, ні з почестями. Він дорогий мені просто як син, якого я ніколи більше не побачу. І що тепер втішить мене?» І міністр задумано глянув у небо, затягнуте вечірніми хмарами, із сірою імлою на обрії. Сьогодні вперше звернувши увагу на вишню, з якої вже обсипався цвіт, він написав на тому ж аркуші паперу:

На це Юґірі відповів йому:

А ось що склав Кобай:

Поминальні обряди відбулися з небаченою пишністю завдяки зусиллям дружини[429] Юґірі та його самого, який подбав про винагороду для монахів, що читали сутри.

Юґірі часто відвідував удову Касіваґі, Другу принцесу. Як звичайно, завітав він до неї й одного дня четвертого місяця, коли яскраве небо звеселяло і рясно зеленіли дерева в саду, але в її домі, оповитому смутком і тишею, нестерпно довго тяглися дні. Всюди проростала молода трава, а в тінистих місцях, де піску було мало, сміливо пробивалися паростки полину. Сад, раніше дбайливо доглянутий, так свавільно розрісся, що кущики місканта, перетворившись на зарості, нагадували про осінь з її сюрчанням цикад. Усе навколо навіювало такий смуток, що Юґірі просльозився, заходячи в дім. Всюди висіли очеретяні завіси, у щілинах переносних зеленувато-сірих ширм миготіло темне вбрання миловидних дів­чат-служниць та їхні чарівні голівки. У будинку переважали похмурі, сірі барви. Цього разу гостя влаштували на галереї. Щоправда, декому з жінок це здалося нечемним, і вони спробували викликати матір принцеси, але вона не вийшла, пославшись на нездужання.

Розмовляючи з жінками й милуючись садом, Юґірі подумав, наскільки байдужими до людського горя здаються дерева, і сумно зітхнув. Особливо яскраво зеленіли дуб[430] і клен. Помітивши, як тісно переплелися їхні гілки, Юґірі сказав: «Хотів би я знати, що поєднало ці дерева?» — і, непомітно наблизившись до покоїв принцеси, додав:

А ви тримаєте мене поза завісою, немов чужого. Справді, прикро...»

«О, який же він привабливий! Та які в нього вишукані рухи!» — перешіптувалися жінки, підштовхуючи одна одну ліктями.

А принцеса через свою помічницю Сьосьо, яка приймала Юґірі, передала:

Зізнаюсь, що такої недоречності від вас я не очікувала...» «А вона таки правду каже...» — подумав Юґірі, силувано всміхаючись.

А коли почувся шурхіт одягу матері принцеси, він стрепенувся. «Сумний цей світ, — сказала вона. — З кожним днем і місяцем наростає моя журба й, мабуть, через це я все частіше знемагаю в якомусь дивному заціпенінні. Але ваші відвідини надають мені сили, щоб висловити вам свою вдячність...» Було видно, що вона справді страждає.

«Ваше горе можна зрозуміти, але навіщо ви так глибоко в нього занурилися? Адже в цьому світі відбувається те, що має статися, і ніщо не триває вічно», — втішав її Юґірі, а сам думав: «Схоже, що в принцеси набагато тонша душа, ніж кажуть люди. І, напевне, вона таки справді страждає через людські пересуди, бо вийшла заміж за простого підданого, який до того ж передчасно її покинув...»

Схвильований цією думкою, Юґірі взявся наполегливо розпитувати матір про принцесу, її дочку. «Хоча принцеса не дуже гарна, — міркував він, — але й не осоружна. Тож навіщо було від неї відвертатися лише через нестямне кохання до красуні? Зрештою, найголовніше — добра душа».

«Чи можу я сподіватися, що колись ви поставитеся до мене так само, як до покійного?» — спитав Юґірі дуже шанобливо, але з виразним натяком. Одягнений в носі, він впадав в очі своєю високою, стрункою постаттю.

«Мабуть, ніхто не може зрівнятися з нашим покійним паном, — зітхнула одна з жінок. — Адже він був такий привітний і благородний!» «Але ж і цьому немає рівних, — заперечила інша. — Досить тільки глянути на його мужнє обличчя, щоб побачити, що немає у світі чоловіка, гарнішого від нього. Якщо вже так сталося, то було б добре, якби він не забував про нас».

«На могилі воєначальника зазеленіли трави ...»[431] — промовив до себе Юґірі. Відтоді не минуло багато часу[432]. У нашому мінливому світі завжди є причини для смутку. Як і от зараз, коли й вельможі, й простолюд оплакували, на жаль, передчасно померлого Касіваґі. Щедро обдарований від народження, він мав на рідкість чуйне серце, тому його смерть засмутила всіх, навіть тих, хто не був з ним близько знайомий: дрібних чиновників і літніх жінок... А що вже казати про Імператора? Щоразу, коли в палаці відбувався концерт, він згадував про нього як про непоправну втрату. Та й інші раз у раз повторювали: «О, як жаль, що немає Уемон-но камі[433]!»

Жалкував за ним і Ґендзі, минали дні й місяці, а він не міг його забути. Глибоко в душі він уважав мале дитя пам’яттю про померлого, але нікому про це не казав, бо ніхто ні про що не здогадувався. На початку осені воно почало повзати.