Повість про Ґендзі. Книга 2

Перша зелень 2

Головні персонажі:

Ґендзі, колишній Великий міністр, господар садиби на Шостій лінії, 41—47 років

То-но цюдзьо, Великий міністр у відставці, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Касіваґі, Уемон-но камі, 25(26)—31(32) роки, син Великого міністра

Третя принцеса, Сан-но мія, 15(16)—21(22) роки, дочка імператора Судзаку

Хіґекуро, Садайсьо, Правий міністр, чоловік Тамакадзури

Юґірі, Удайсьо, 20—26 років, син Ґендзі й Аої

Ньоґо Кокіден, дочка Великого міністра, наложниця імператора Рейдзея

Принц-спадкоємець, новий Імператор (імператор Кіндзьо), син імператора Судзаку і наложниці Сьокьоден

Імператриця Акасі, ньоґо з покоїв Кіріцубо, 13—19 років, дочка Ґендзі й пані Акасі

Імператор Судзаку, Імператор з палацу Судзаку, що прийняв постриг, Імператор-монах, син імператора Кіріцубо, старший брат Ґендзі

Тамакадзура, дружина Садайсьо, дружина Правого міністра, пані Найсі-но камі, 27—33 роки, дочка Великого міністра і Юґао, названа дочка Ґендзі

Макібасіра, дочка Хіґекуро (Садайсьо) від першої дружини

Принц Сікібукьо, батько Мурасакі й першої дружини Хіґекуро, дід Макібасіри

Хотару, принц Хьобукьо, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Імператор Рейдзей, нинішній Імператор, Імператор з палацу Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно син імператора Кіріцубо)

Ньоґо Сьокьоден, мати принца-спадкоємця, сестра Хіґекуро

Акіконому, Імператриця з палацу Рейдзей, 32—38 років, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Мурасакі, пані Весняних покоїв, 33—39 років, дочка принца Сікібукьо, дружина Ґендзі

Пані Акасі, 32—38 років, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Монахиня Акасі, стара монахиня, мати пані Акасі

Ханацірусато, пані Літніх покоїв, колишня кохана Ґендзі

Обородзукійо, Найсі-но камі з Другої лінії, придворна дама імператора Судзаку, колишня кохана Ґендзі

То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі

Кумої-но карі, дружина Юґірі (Удайсьо), 22—28 років, дочка Великого міністра

Пані Оомія, бабуся Юґірі та Кумої-но карі (мати Аої й То-но цюдзьо)

Оціба, Друга принцеса, дочка імператора Судзаку, дружина Касіваґі

«Начебто зрозумілі слова, — подумав Касіваґі, прочитавши листа Кодзідзю, — але які жорстокі! Невже й надалі доведеться задовольнятися такими ж банальними відповідями? Невже вона сама, без посередниці, ніколи не скаже свого слова?» І саме тоді в ньому зародилася ненависть до Ґендзі, якого досі глибоко поважав як найдостойнішу в світі людину.

В останній день цього місяця в садибі на Шостій лінії зібралося безліч гостей. Прийшов сюди і засмучений Касіваґі з надією, що, помилувавшись квітами біля покоїв принцеси, зможе розвіяти свою тугу. Цього року палацові змагання зі стрільби з лука, що зазвичай проводилися другого місяця, на превеликий жаль багатьох, не відбулися, а третього місяця припадали роковини дня смерті матері Імператора[356]. Тож, коли пішла чутка, що в садибі на Шостій лінії відбудеться якась урочиста подія, всі заквапилися туди. Звичайно, приїхали обидва начальники Лівої і Правої імператорської охорони — Хіґекуро і Юґірі, пов’язані з господарем садиби родинними узами, а з ними наввипередки і їхні підлеглі. Ґендзі думав обмежитися змаганням з малим луком, але, помітивши серед гостей чудових майстрів зі стрільби з великого лука, покликав їх до себе і попросив показати своє мистецтво. Всі вправні лучники перед змаганням були розділені на команди — лівих і правих, парних і непарних.

Надвечір сад поступово огорнув легкий серпанок, нагадуючи, що весна наближається до кінця. А коли подув поривчастий вітер, несила було відійти від вишень, з яких злітали пелюстки. Вже сильно захмелілі гості вигукували: «Які чудові дари отримали переможці!.. Приємно бачити, як у їхньому виборі відбилися смаки дарувальниць!.. Навряд чи хтось хотів би дивитися на пихатих придворних слуг, які нібито “влучають сто разів поспіль у вербовий лис­ток...”[357] Набагато приємніше спостерігати, як змагаються шляхетні особи».

Після того обидва начальники Імператорської охорони і решта гостей спустилися в сад. Незвична задума Касіваґі привернула увагу Юґірі, який, дещо знаючи про нього, з тривогою на серці подумав: «З ним відбувається щось погане... О, все це не на добре...» Юнаки завжди дружили. У нашому світі рідко зустрічаються друзі, так щиро пов’язані один з одним. Досить було через якусь дрібницю одному засмутитися, як другого охоплювала тривога.

Побачивши Ґендзі, Касіваґі боязко опускав очі. «Як я міг навіть думати про таке?.. — дорікав він собі. — Адже досі я ніколи не дозволяв собі нічого негідного, за що люди мене позаочі осуджували б. А тим паче такого зухвалого вчинку...» І от у такому стані розпачу йому захотілося принаймні заволодіти китайською кішечкою принцеси. «Звісно, я не зможу розказати їй про все, що мучить мою душу, але, приручивши її, розвію свою самотність...» Тож, немов збожеволівши, Касіваґі вдень і вночі мріяв тільки про одне: «Як викрасти кішку?» Але, на жаль, навіть це зробити було непросто.

Одного разу він зайшов у покої Кокіден[358], сподіваючись за розмовою з нею розвіяти тугу. Будучи надзвичайно обережною і сором’язливою, ньоґо навіть з ним розмовляла тільки через посередника. «Хіба не дивно, що мені вдалося побачити принцесу, якщо навіть рідна сестра не підпускає мене близько до себе?» — подумав Касіваґі. Та чи міг він дорікати за необережність жінці, яка вабила його з такою нездоланною силою?

З покоїв Кокіден Касіваґі подався у Весняні покої до принца-спадкоємця. Вдивляючись в його обличчя, він спробував вловити в ньому риси кревної схожості з сестрою. Принца не можна було назвати красенем, але він мав благородний вигляд, яким наділяє людину її високе становище.

З багатьох кошенят, яких недавно привела на світ палацова кішка, одне потрапило у Весняні покої. І тепер, поглядаючи на його приємну метушню, Касіваґі мимоволі згадав китайську кішку Третьої принцеси. «О, якби ви знали, яка дивовижна кішка є у принцеси в садибі на Шостій лінії! — сказав він. — Якось я бачив її мигцем.

Принц, який дуже любив кішок, захотів дізнатися про неї докладно. І Касіваґі поспішив задовольнити його цікавість такими словами: «Це — китайська кішка, зовсім не така, як ваша. Хоча всі кішки схожі одна на одну, але, повірте, такого чарівного й ласкавого створіння я ще не зустрічав». Мабуть, слова Касіваґі запали принцові в голову, бо він через ньоґо Акасі попросив Третю принцесу передати китайську кішку в його покої, що й було виконано.

«О, справді, яка гарненька! — захоплювалися жінки, а Касіваґі, здогадавшись, що принц так і вчинить, через кілька днів знову зайшов до нього. Касіваґі з малих років здобув прихильність імператора Судзаку, а коли той перебрався у гірський храм, то близько здружився з принцом-спадкоємцем.

Одного дня, навчаючи принца грати на кото, Касіваґі ніби між іншим спитав: «У вас багато кішок, чи не так? А де ж та, яку я колись бачив?» Відшукавши, він заходився довго її гладити.

«Вона справді чудова! — сказав принц. — Лише трохи дикувата, може, тому, що опинилася серед незнайомих людей. Втім, і мої кішки нітрохи не гірші». «Зазвичай кішки не розрізняють людей, на це здатні лише найздібніші, — заперечив Касіваґі. — Я бачу, що ваші кішки навіть кращі від цієї. То, може, віддасте її мені на певний час?» Хоча в глибині душі він розумів, наскільки нерозумна така його поведінка, але все-таки домігся свого. Вночі він укладав кішку біля себе спати, а вдень доглядав її, пестив і годував.

Досі дикувата кішка поступово звикла до нього, подружилася з ним, часто спала поруч, загорнувшись у поділ його одягу, чим і зворушила його душу. Одного разу, коли в глибокій задумі він лежав біля галереї, кішка підійшла до нього, і, ніжно нявкаючи, ніби наказала: «Лягай, лягай»[359], а він погладив її і сказав, мимоволі посміхнувшись: «От наполеглива істота...»

Напевне, ми пов’язані з тобою ще з попереднього життя...» Промовляючи ці слова, він уважно дивився кішці в очі, й вона замуркотіла ще ніжніше. А коли взяв її на руки, то глибоко зітхнув. «От дивно, що якась кішка здобула в нього раптово таку прихильність! — дивувалися жінки. — Адже досі він не звертав на них ніякої уваги». Всупереч проханню принца Касіваґі так і не повернув йому кішки. Не розлучаючись з нею ні на мить, він лише з нею ділився своїми заповітними думами.

Дружина Хіґекуро, зберігши колишні дружні стосунки з Юґірі, спілкувалася з ним охочіше, ніж із синами Великого міністра, тобто рідними братами. Наділена живим розумом і привітною вдачею, вона трималася з ним завжди щиро й невимушено, на відміну від його молодшої сестри нього Акасі, занадто церемонної і недоступної. Тож Юґірі відповідав їй майже родинною взаємністю.

Після остаточного розриву з першою дружиною Хіґекуро звернув усі свої турботи на пані Тамакадзуру. Невдоволений тим, що вона народжує самих хлопчиків, він хотів було забрати до себе на виховання дочку Макібасіру від першої дружини, але принц Сікібукьо рішуче цього не дозволив — мовляв, щоб хоч її вберегти від ганьби. Принц Сікібукьо користувався великим впливом у світі й винятковою прихильністю Імператора, який турбувався про нього і ніколи ні в чому не відмовляв. Відомий своєю тонкою натурою, якою з ним могли змагатися хіба що господар садиби на Шостій лінії або Великий міністр, принц був оточений загальною пошаною та допомогою численної прислуги. Оскільки Хіґекуро навіть пророкували, що в майбутньому він може стати опорою країни, то хіба його дочкою могли б нехтувати? І хоча багато хто просив у принца Сікібукьо її руки, він досі не зробив остаточного вибору. Може, він розраховував на Касіваґі, але, на превеликий жаль принца, той, якому, видно, кішка була миліша, про його внучку зовсім не думав. А вона, життєрадісна дівчина, з кожним днем усе більше тяглася душею до мачухи[360], бо її мати, все ще в полоні дивних нападів, не викликала в неї нічого, крім болісного жалю.

Принц Хьобукьо, як і раніше, жив сам-один. Після того як усі його надії не справдилися[361], почуваючись розчарованим у житейських справах і побоюючись стати посміховиськом, він усе-таки вирішив, що не можна вічно жити самому, й дав знати про своє бажання одружитися принцові Сікібукьо, на що той одразу ж погодився. «Чому б ні? — сказав принц. — Будь-який дбайливий батько віддасть дочку за принца крові, якщо тільки не збирається посилати її на службу в палац. Щоправда, останнім часом багато хто бере в зяті простих підданих, людей розсудливих, але цілком пересічних. А от мені такі шлюби не до душі, бо я не бачу в них нічого благородного». Отже, таким чином принц Хьобукьо отримав згоду, не почувши від своєї обраниці жодного слова, а тому почувався трохи збентеженим, але знехтувати внучкою з такого знатного роду вже не міг і, не відмовляючись від свого наміру, почав відвідувати її. Навряд чи про якого-небудь зятя дбали краще, ніж про нього.

«Я маю багато дочок, — казав принц Сікібукьо, — які завдали мені чимало прикрощів. Здавалося б, з мене досить гіркого досвіду, але ось уже підросла і внучка, тож хто, крім мене, подбає про неї? Її мати з кожним роком щораз більше стає схожою на людину, що несповна розуму. А пан Садайсьо[362], видно, забув про дочку начебто через те, що я не дослухався до його бажання. То ж чи можу я не жаліти її?» І він сам наглядав за всім, навіть за оздобленням покоїв для подружжя, виявляючи майже надмірну дбайливість.

Принц Хьобукьо, все ще сумуючи за покійною дружиною, мріяв одружитися з жінкою, схожою на неї. Але, на превеликий жаль, дочка Хіґекуро, попри свою миловидність, не мала нічого спільного з його першою дружиною, і, може, тому він не приділяв їй особливої уваги, а тим самим надзвичайно засмучував принца Сікібукьо, який нічого такого не очікував. Та й мати дівчини іноді, коли приходила до тями, нарікала на її злощасну долю, все глибше впадаючи у відчай. «Я знав, що цим закінчиться, бо принц надто легковажний», — невдоволено думав і Хіґекуро, мабуть, тому що від самого початку не схвалював цього шлюбу. А Тамакадзура, взявши близько до серця таку ненадійність принца Хьобукьо, повернулася думками в минуле. «Як почувалися б мої опікуни, Ґендзі та Великий міністр, якби я опинилася в її становищі?» — з подивом і зворушенням згадувала вона про ті часи. А втім, навряд чи вона тоді серйозно думала про одруження з принцом. Їй все ще було соромно від самої думки про те, що він, напевне, зневажає її за легковажність, бо, незважаючи на його ніжні й палкі слова, вона вийшла заміж за іншого, а тому турбувалася, щоб про це не дізналася пасербиця Макібасіра, про яку і далі дбала, як того вимагав звичай. Вдаючи, ніби нічого не знає про прохолодні стосунки між новим подружжям, вона завдяки люб’язності своїх пасинків довідалася, що принц, замучений докорами сумління, не збирається розривати цього шлюбу. Тільки головна дружина принца Сікібукьо, особа, як відомо, надзвичайно сварлива, не приховувала свого невдоволення. «Виходить, я дарма вважала, що, вийшовши заміж за принца, дівчина може принаймні сподіватися на спокійне життя, хоч і не розкішне, але без подружніх зрад», — бурчала вона. «Такого я ще ніколи не чув! — розсердився принц, дізнавшись про таке звинувачення. — Хоча я дуже любив свою колишню дружину, але дозволяв собі невеликі пустощі, за які мене так суворо ніколи не лаяли». Почуваючись невдоволеним, він щоразу сильніше тужив за минулим і, засмучений, все частіше проводив дні у власному домі, де колись жив з покійною дружиною. За два роки Макібасіра, дочка Хіґекуро, звикла до такої чоловікової поведінки й змирилася з таким подружнім життям.

Непомітно минали роки за роками, аж поки не настав вісімнадцятий рік з дня сходження на престол нинішнього імператора Рейдзея. «Прикро, що я не маю сина, який міг би в майбутньому мене заступити, — нарікав Імператор. — На жаль, наш світ такий непостійний, що хотілося б решту днів прожити спокійно і неквапливо, віддаючись особистим справам і зустрічам з дорогими серцю людьми». Імператор думав і говорив про це вже давно, аж поки раптом тяжко не занедужав і зрікся престолу. «Як шкода, — горювали люди, — що це сталося так несподівано в самому розквіті його молодого віку». А втім, принц-спадкоємець уже досяг зрілості, і з переходом влади в його руки нічого особливого в країні не змінилося. Великий міністр отримав дозвіл на відставку і перестав бувати в Імператорському палаці. «Якщо навіть мудрий Імператор, усвідомивши, наскільки зрадливий цей світ, відійшов від державних справ, — казав він, — то навіщо мені старому жалкувати за своєю посадою?» Хіґекуро, отримавши посаду Правого міністра, став керувати державними справами. Мати нового Імператора, ньоґо Сьокьоден, померла, так і не дочекавшись своєї щасливої години[363]. Звісно, вона і так мала високе звання, але, на жаль, завжди відчувала, що її затьмарюють інші. Старший син ньоґо Акасі став принцом-спадкоємцем. Хоча цього призначення давно сподівалися, та коли воно сталося, всі сприйняли його як надзвичайно радісну подію. Юґірі отримав звання дайнаґона. З Правим міністром його пов’язували вельми дружні стосунки.

У глибині душі Ґендзі жалкував, що імператор Рейдзей, зрікшись престолу, не залишив по собі прямого спадкоємця. Хоча новий принц-спадкоємець і мав кревний з ним зв’язок, але сам Ґендзі був невдоволений тим, що і друга гілка його роду не мала продовження. Тож він нарікав на долю і водночас дякував їй за те, що подарувала щасливе правління імператорові Рейдзею і приховала жахливу таємницю його народження. Такі думки лежали тягарем на його душі, бо не мав їх з ким розділити.

Ньоґо Акасі згодом народила багато дітей, здобула виняткову прихильність Імператора і не мала суперниць. Багато придворних нарікали, невдоволені тим, що імператрицею-дружиною знову стане жінка з роду Мінамото. Імператриця-дружина Акіконому з кожним роком відчувала до Ґендзі все більшу вдячність за його невтомну підтримку.

Тепер, пішовши на спочинок, Імператор міг відвідувати Ґендзі так часто, як йому хотілося, і почувався нарешті справді щасливим. Новий Імператор ніколи не забував про Третю принцесу. Втім, її становище у світі і так було досить значним, хоч, звісно, в садибі на Шостій лінії вона не могла досягти впливу, яким користувалася там Мурасакі. З кожним роком стосунки між Ґендзі та Мурасакі ставали щораз дружнішими. Подружжя не мало одне від одного таємниць і ніщо не затьмарювало їхньої душевної близькості. А проте Мурасакі все частіше серйозно повторювала, що хотіла б віддалитися від мирської суєти та зі спокійною душею віддатися служінню Будді. «Я вже досягла віку, коли, здається, зрозуміла, що можна очікувати у майбутньому — смутку чи радості? — казала вона. — Дозвольте зробити те, що велить мені серце». — «Яка жорстокість! І чути про це не хочу! — заперечував Ґендзі. — Адже я сам хотів постригтися в монахи, але утримався від такого кроку, бо уявив собі, як вам буде тяжко без мене. А от коли я нарешті здійсню своє заповітне бажання, то воля ваша — робіть те, чого прагне ваше серце».

Ньоґо Акасі ставилася до пані Мурасакі, як до рідної матері, а пані Акасі, задовольняючись роллю доччиної прислуги, скромно трималася у тіні, бо вбачала в цьому запоруку її щасливого майбутнього. А стара монахиня, яка останнім часом часто давала волю сльозам радості й безперервно витирала розпухлі й почервонілі очі, стала найкращим прикладом щасливого довголіття.

Ґендзі вирішив, що нарешті пора виконати колишні обітниці перед богом Сумійосі й подбати про подячні молебні заради майбутнього ньоґо Акасі. Відкривши з цією метою надіслану з Акасі скарбничку, він виявив різноманітні прохання й зобов’язання. Деякі з них виявилися б нездійсненними, якби Ґендзі не займав високого становища в світі, як-от, скажімо, обіцянка виконувати щорічно, навесні й восени, священні танці «каґура» на знак подяки за продовження і процвітання роду. Розглядаючи списані скорописом аркуші паперу, Ґендзі все більше впевнювався в обдарованості старого Нюдо та його здатності переконливо донести їхній зміст до будд і богів. «Але як додумався до таких речей відлюдник, далекий від суєтного світу?» — дивувався розчулений Ґендзі, бо велич задумів старого разюче не відповідала становищу монаха. «Ким він був у минулому народженні? Чи не праведником, якому судилося ще раз з’явитися в нашому світі?» — гадав він, ставлячись до монаха з Акасі з дедалі більшою повагою.

Приховуючи наразі справжню мету своєї прощі, Ґендзі вирушив до святилища нібито за власним бажанням. Хоча він давно виконав усі обітниці з часу гірких поневірянь від Сума до Акасі, але його нинішнє сповнене удач становище нагадувало, що багато в чому він зобов’язаний богу Сумійосі. Цього разу його супроводжувала пані Мурасакі, і слава про цю прощу розійшлася по світу. Від самого початку виїзд до святилища Сумійосі мав відбутися скромно, небагатолюдно, але високе становище Ґендзі мимоволі перетворило його на пишне видовище. За винятком обох міністрів, його супроводжували всі високі вельможі. Танцівники, вибрані із середніх чинів охорони, були одного зросту і відрізнялися приємною зовнішністю. Тож легко уявити собі, як страждали юнаки, яким не пощастило потрапити до кола обраних. Для музичного супроводу було взято найкращих музикантів і танцівників, незмінних учасників надзвичайних святкувань в Івасімідзу і Камо. Для більшої урочистості його доповнили двома вищими чинами Імператорської охорони. Чимало танцівників було залучено й до участі в священних танцях «каґура». Самому Ґендзі прислужували три групи придворних від нового Імператора, принца-спадкоємця та імператора Рейдзея. Нескінченною блискучою вервечкою тяглися за ним знатні столичні вельможі, пишаючись один перед одним святково оздобленими кіньми, яскравим вбранням охоронців і хлопчиків-слуг. Видовище справді було дивовижним! У першій кареті їхали ньоґо Акасі й пані Мурасакі, в другій — пані Акасі зі старою монахинею, яку вирішили взяти потайки. З ними їхала і годувальниця ньоґо, обізнана з усіма сімейними справами. Услід за ними їхали карети почту: п’ять карет супроводжували пані Мурасакі, п’ять — ньоґо Акасі й три — пані Акасі. Можна не сумніватися, що оздоблення карет і розкішне жіноче вбрання не мало собі рівних.

До речі, Ґендзі радив, щоб стара монахиня відкрито взяла участь у прощі. «Нехай розгладяться її зморшки», — казав він, але пані Акасі заперечила: «Не думаю, що їй варто брати участь у такому галасливому святі. От якби вона дожила до того дня, коли справдяться наші мрії...» Однак стара монахиня, не впевнена в тому, чи довго ще проживе на цьому світі, не захотіла пропустити такої рідкісної нагоди і все-таки поїхала з ними. Ось така щаслива доля рідко випадає навіть тим, хто, здавалося б, спочатку мав усі передумови для успіху.

Була середина десятого місяця, коли «плющ на огорожі храму богів могутніх»[364] вже змінив свій колір і забагряніли дерева під кронами сосен, бо не тільки «голос осені з вітрами долинав»[365]. Знайомі мелодії Адзума[366], зливаючись з плескотом хвиль та шумом вітру, зачіпали душу набагато сильніше, ніж велична корейська або китайська музика. Голоси флейт, поєднані із голосом вітру в соснах, набували такої неповторної чарівності, що проникали в саму душу. Ритм, який вибивали на струнах, а не на барабанах, був менш урочистим, але зате доречнішим у таких обставинах. Зелені бамбукові стебла, зображені на вбранні музикантів, зливалися із зеленню сосен, різноманітні квіти, які прикрашали зачіски, нічим не відрізнялися від тих, що росли неподалік під деревами. Все це було таке прекрасне, що аж очі розбігалися. Після того як відлунала передостання мелодія «Мотомеґо», в сад спустилися для танцю молоді придворні й одночасно скинули з плечей верхній одяг. З-під похмурих чорних накидок вирвалися брунатні й бузкові шовки, яскраві червоні рукави, закраплені раптовими бризками дощу, закружляли в повітрі, немов багряне листя, змушуючи забути, що навколо сосновий бір. Розмахуючи високо над головою засохлими від інею стеблами місканта, юнаки в танці пройшлися по саду і зникли — на превеликий жаль захоплених глядачів.

Ґендзі мимоволі згадав минуле, і перед його поглядом, як живе, виникло узбережжя, куди його закинула доля, але, на жаль, він не мав з ким поділитися спогадами. І саме тоді з радістю згадав про Великого міністра, який вийшов у відставку. Повернувшись у свою карету, Ґендзі написав на аркуші паперу, що завжди носив при собі, такого вірша:

і нишком передав його у другу карету. Стару монахиню цей лист глибоко зворушив. Розуміючи, яких висот досяг Ґендзі, вона згадала про сумну розлуку в Акасі, коли нинішня ньоґо, її внучка, була вже в лоні своєї матері. Але хіба вона сподівалася, що їй випаде така щаслива доля? І тільки згадка про дорогого чоловіка, що залишився у далеких горах, охопила смутком її душу. Опанувавши себе, бо, мовляв, не годиться плакати в такий день, вона поспішила відповісти:

Написавши відразу перше, що спало на думку, бо зволікати було нечемно, вона пробурмотіла, ніби сама до себе:

Цілісіньку ніч тривали танці й музика. Місяць двадцятого дня яскраво сяяв на небі, морська гладінь дивовижно мерехтіла від його світла. На землю впав іній, і сосни навколо побіліли. Їхня холодна одноманітність пронизувала душу особливою чарівністю. Мурасакі досить часто милувалася танцями і слухала музику в домі на Шостій лінії, але рідко коли брала участь у святах, що проходили поза домом, а тим паче не виїжджала за межі столиці, а тому тепер усе вражало й захоплювало її новизною:

Вона мимоволі згадала сніжний ранок, оспіваний колись у вірші Такамура[368], і відчула, що, видно, нинішнє свято припало богам до серця.

вимовила ньоґо Акасі, вслід за нею сказала пані Нака­цукаса:

Було складено ще багато інших пісень, але чи варто їх згадувати? У таких випадках навіть найвправнішим віршотворцям не вдається скласти нічого нового, хіба що побажати такого довголіття, як у «тисячолітніх сосен». Тож і цього разу обійдемося без них.

Коли почало світати, іній на землі став ще густішим. Танцівники захмеліли так, що перестали відрізняти заспів від приспіву. Не здогадуючись, який непривабливий вигляд мають їхні обличчя, заворожені навколишньою красою, вони, не помічаючи, що в саду ось-ось згаснуть вогні, розмахували гілками сакакі й безперестанку повторювали: «Десять тисяч років! Десять тисяч років!» — сповнюючи душі радістю від самого уявлення про майбутнє процвітання цього славного роду. Такою прекрасною була ця ніч, що всім хотілося, щоб з’єдналася в ній тисяча ночей, але непомітно настав ранок, і юнаки жалкували, що час повертатися додому, немов хвилі, які відкочуються назад у море.

Нескінченна вервечка карет тяглася вдалину, гублячись серед сосен. З-під піднятих вітром плетених штор виднілися різнобарвні рукави, немов схожі на виткану з квітів парчу, розстелену під вічнозеленими кронами. Службовці в брунатно-бузкових, світло-брунатних і зелених вбраннях, передаючи один одному столики, розносили їжу, а слуги витріщалися на них, як на якусь дивовижу. Старій монахині подали пісне, поставивши перед нею столик з молодої аквілярії, вкритий зеленувато-сірою тканиною. «Мало кому з жінок випала така щаслива доля!» — перешіптувалися служниці. Якщо до святилища їхали, обтяжені численними дарами, то поверталися голіруч, милуючись навколишніми краєвидами. А втім, описувати подробиці — справа нудна, і я їх опускаю. Скажу тільки, що багато хто жалкував, що Нюдо з далекої затоки Акасі не міг бачити такого пишного свята. Звісно, не всяка людина може так рішуче порвати зв’язки зі світом. Однак, якби він опинився тепер тут, то його присутність, можливо, викликала б почуття жалю. А так люди, натхнені його прикладом, самі почали будувати собі честолюбні плани. Коли ж мова заходила про чийсь життєвий успіх, то незмінно згадували стару монахиню. Навіть пані Омі, дочка відставного Великого міністра, під час гри в суґороку неодмінно шепотіла сама до себе: «Монахиня з Акасі, монахиня з Акасі...», — сподіваючись, що це принесе їй удачу.

Імператор Судзаку, ставши монахом, перестав думати про державні справи й віддавався служінню Будді. Тільки під час високих відвідин палацу двічі на рік — навесні й восени — його думки зверталися до минулого. І лише тривога за долю Третьої принцеси не давала йому спокою. Хоча він знав, що вона перебуває під надійною опікою Ґендзі, але все одно просив Імператора турбуватися про неї. Принцеса отримала другий ранг, і її доходи збільшилися. Помітно зростав також її вплив у світі. Спостерігаючи за поступовим підвищенням становища принцеси, пані Мурасакі занепокоєно думала: «А я не маю іншої підтримки, окрім прихильності чоловіка — єдиної запоруки мого добробуту. А що, як з роками його любов до мене охолоне? О, як я хотіла б покинути цей світ раніше, ніж це станеться!» Однак вона не наважувалася прямо сказати про це Ґендзі, щоб не здатися йому зухвалою. Оскільки й самому Імператорові не була байдужою доля Третьої принцеси, то Ґендзі не посмів відкрито нехтувати нею і поступово став відвідувати її так само часто, як і пані Мурасакі. А та, добре розуміючи, що в його поведінці не було нічого дивного, мучилася думками: «Я ж знала, що так станеться...» — але нічим не видавала своєї образи, тож зовні все йшло, як і раніше. Взявши до себе Першу принцесу, яка народилася вслід за принцом-спадкоємцем, пані Мурасакі зайнялася її вихованням. Турботи про дівчинку відволікали її від сумних думок у ті ночі, коли Ґендзі не було поруч. Втім, вона любила і опікала всіх дітей ньоґо Акасі.

Пані Ханацірусато з Літніх покоїв, позаздривши пані Мурасакі, зайнятій турботою про онуків, узяла на виховання одну з молодших дочок Юґірі й То-найсі-но суке, дочки Кореміцу. Це була миловидна тямуща дівчинка, улюблениця Ґендзі. Давно минув той час, коли Ґендзі журився, що небагатий на дітей, та згодом у нього з’явилися численні онуки й тепер турбота про них та гра з ними не залишала місця для нудьги.

Правий міністр Хіґекуро вже давно став частим гостем у садибі на Шостій лінії. Його дружина Тамакадзура, що досягла зрілого віку, також при відповідній нагоді навідувалася туди, мабуть, тому що Ґендзі повністю відмовився від своїх колишніх залицянь до неї. Зустрічалася вона і з пані Мурасакі, з якою її пов’язувала щира дружба. І тільки Третя принцеса зовсім не подорослішала за цей час. Доручивши Імператорові дбати про ньоґо Акасі, Ґендзі звернув усю свою увагу на цю особу і доглядав її, немов малолітню дочку. Якось імператор-монах Судзаку прислав принцесі такого листа: «Останнім часом я відчуваю, що моє життя добігає кінця. І хоча досі мені здавалося, що ніщо вже не змусить мене озирнутися на цей світ, я палко бажаю ще хоч раз побачитися з Вами, бо інакше моя душа не матиме спокою. Тож чи не могли б Ви відвідати мене без особливих церемоній?»

«Звичайно, вам треба відвідати його. Навіть якби Імператор не мав такого бажання, вам самій слід було б подумати про це. А тим паче зараз, коли він вас чекає...» — сказав Ґендзі й заходився готувати все потрібне для відвідин. «Який привід знайти, щоб влаштувати зустріч Імператора з дочкою? І чим можна його порадувати? — міркував Ґендзі й згадав, що наступного року він досягне п’ятдесятирічного віку. — А що, як піднести йому частування з першої зелені?» А ще Ґендзі подбав про подарунки: різноманітне вбрання монаха, наїдки для пісного столу — словом, усе, що припало б до смаку людині, що змінила спосіб життя. Знаючи, що імператор Судзаку дуже любив музику, Ґендзі приділив особливу увагу добору танцівників і музикантів, вибравши з них найкращих. Правий міністр мав двох синів, Юґірі — трьох включно з народженим від То-найсі-но суке. Всі вони віку, старшого за сім років, уже прислужували в палаці. Крім них Ґендзі запросив до участі у святі юнаків з будинків принца Хьобукьо та інших принців крові, а також синів найвпливовіших родин. Вибравши вродливих молодих придворних з однаковою поставою й особливими танцювальними здібностями, Ґендзі влаштував їм численні репетиції. Оскільки йшлося про підготовку до видатної події, юнаки не шкодували сил на підвищення своєї майстерності. Клопітна пора настала для вчителів музики і танців, які славилися досягненнями у своєму виді мистецтва.

Принцеса колись вчилася грати на китайському кото «кін», але розлучилася з батьком ще в молодому віці, тому стурбований батько одного разу комусь обмовився: «Якби вона коли-небудь відвідала мене, я хотів би почути її гру на тому кото. Сподіваюся, хоч цього вона навчилася?»

Невідомо як, але про це почув новий Імператор, який зауважив: «Можливо, принцеса і справді досягла успіху в грі на кото. Я також залюбки послухав би її». Звичайно, хтось передав його слова Ґендзі й той занепокоївся: «Останнім часом я мав нагоду навчати її гри на кото «кін», і вона багато чого досягла, але боюся, що вона справить не найкраще враження на імператора Судзаку, глибокого знавця музики, якщо приїде до нього без попередньої підготовки». І Ґендзі, не гаючи часу, став ретельно повторювати з принцесою знайомі мелодії. Він відкрив їй таємниці майстерності, дві чи три особливі мелодії, пояснив, як треба міняти тональності відповідно до пори року, як має звучати кото в теплу і холодну погоду. Хоча спочатку принцеса здавалася безпорадною, але поступово, оволодівши інструментом, стала грати досить вправно. «Вдень у покоях вештаються люди, — казав Ґендзі, — і не дають зосередитися на музиці. Раз у раз доводиться відволікатися, і немає часу навіть на те, щоб засвоїти найпростіші прийоми. Тільки у вечірній тиші я зможу відкрити вам таємниці майстерності». Цілими днями, цього разу з дозволу пані Мурасакі, він навчав принцесу грати на семиструнному китайському кото.

Ні ньоґо Акасі, ні пані Мурасакі Ґендзі не вчив грати на китайському кото, тому їм обом дуже хотілося послухати, як Третя принцеса виконуватиме незнайомі їм мелодії. Саме заради цього ньоґо Акасі, насилу випросивши дозволу в Імператора, на короткий час переїхала в садибу на Шостій лінії. Вона вже народила Імператорові двох синів і тепер знову була на п’ятому місяці вагітності, тому їй вдалося покинути палац лише під приводом майбутнього сінтоїстського свята[369]. Хоча одинадцятого дня дванадцятого місяця скінчилися сінтоїстські святкування в палаці й від Імператора раз у раз надходили прохання повернутися, ньоґо Акасі зволікала. Щовечора вона насолоджувалася прекрасною музикою і, заздрячи принцесі, подумки дорікала Ґендзі за те, що не навчив і її грати на китайському кото. Ґендзі, на відміну від інших, завжди любив зимові місячні ночі, і, як тільки темніло, в покоях принцеси починала звучати музика. Милуючись дивовижним мерехтінням нічного снігу, він грав мелодії, що відповідали цій порі року, і закликав прислугу принцеси — тих, хто хоч трохи був обізнаний з музикою, — долучатися до гри на своїх інструментах.

Наближався кінець року, пора численних клопотів для пані Мурасакі. «Сподіваюся, що коли-небудь теплого весняного вечора і я зможу насолоджуватися звуками китайського кото», — казала вона, а тим часом старий рік змінився новим.

Перше велике вшанування п’ятдесятиріччя Імператора-монаха відбулося в Імператорському палаці. Вважаючи, що не варто нагромаджувати одну величну церемонію на іншу, Ґендзі вирішив відкласти відвідини палацу Судзаку аж до середини другого місяця, щоб музиканти й танцівники, збираючись у садибі на Шостій лінії, могли вдосконалити свою майстерність. «Пані Весняних покоїв уже давно хоче послухати вашу гру на китайському кото, — сказав одного разу Ґендзі Третій принцесі. — Може, влаштуємо музичний вечір в жіночих покоях, залучивши до нього гру на кото «со» та біва? Я впевнений, що жінки нашого дому можуть позмагатися своєю майстерністю навіть зі славетними музикантами. Я не отримав ґрунтовної музичної освіти, але змалку прагнув до того, щоб у світі ніщо не залишилося поза моєю увагою, а тому сам вчився у найкращих учителів, вивчав таємниці гри, що передаються з покоління в покоління у найшляхетніших столичних родинах. Я знав багатьох ерудованих музикантів, але ніхто з них не справив на мене справді глибокого враження. А про нинішню молодь годі й говорити: вона втратила смак до глибоких цінностей і віддає перевагу зовнішньому блиску. На китайському кото взагалі ніхто не грає. Не думаю, що у вас знайдеться гідна суперниця». Слухаючи Ґендзі, принцеса простодушно всміхалася, задоволена похвалою. У свої двадцять з лишком років вона нітрохи не подорослішала, все ще вражала дитячою незрілістю, але водночас приваблювала своєю крихкістю й тендітністю.

«Імператор давно вас не бачив, тож постарайтеся показати, що ви стали зовсім дорослою», — принагідно повчав Ґендзі. «Справді, якби не опіка господаря садиби на Шостій лінії, вона й зараз скидалася б на малу дитину», — думала її прислуга.

Настав двадцятий день першого місяця, коли на небі не було ні хмаринки, дув теплий вітерець, а в саду перед покоями розцвіли сливи. На решті дерев, оповитих легким серпанком, почали пробиватися перші бруньки. «З початку наступного місяця почнеться жвава підготовка до відвідин палацу Судзаку. Як тільки люди почують спільну гру на китайських кото, то подумають, що почалася репетиція. Та чи не краще зробити її тепер, ще перед святковою метушнею?» — сказав Ґендзі, запросивши пані Мурасакі в покої принцеси. Хоча прислуга пані Мурасакі, зацікавившись репетицією, хотіла супроводжувати її, але вона взяла з собою тільки жінок, обізнаних з музикою, навіть немолодих, а байдужим до музичного мистецтва відмовила. Вибравши чотирьох наймиловидніших дівчаток-служниць гарної постави, вона веліла одягти їх у червоне верхнє вбрання, кадзамі кольору «вишня», блідо-бузкові візерунчасті акоме й розшиті хакама. Покої ньоґо виблискували новим святковим оздобленням, а прислужниці змагалися у вмінні чепуритися. Дівчаток-служниць одягли в зелене верхнє вбрання та рожеві на червоній підкладці кадзамі. Їхні хакама були з візерунчастого китайського шовку, а акоме — з китайського шовку кольору «ямабукі». Дівчатка з покоїв пані Акасі відрізнялися порівняно скромним вбранням: дві були в верхньому одязі кольору «червона слива», дві — в одязі кольору «вишня». На всіх — однакові зелені кадзамі, світло- і темно-бузкові акоме і чарівне атласне нижнє вбрання. Прислуга принцеси, почувши, що в її покоях збереться багато гостей, також постаралася якнайкраще причепурити дівчаток-служниць. На них надягли жовтувато-зелене верхнє вбрання, кадзамі кольору «верба» і бузкові акоме. Здавалося б, нічого особливого, але скільки вишуканого благородства було в їхніх постатях!

Між передніми і внутрішніми покоями розсунули перегородки, місця для жінок відокремили одне від одного переносними завісами, а посередині влаштували сидіння для Ґендзі. Акомпанувати струнним інструментам цього разу Ґендзі доручив хлопчикам на галереї: третьому синові Правого міністра Хіґекуро від Тамакадзури і старшому сину Юґірі. Перший мав грати на флейті «сьо», другий — на звичайній флейті. За переносними завісами розклали круглі сидіння, а на них — різні інструменти. Заради такого випадку зі сховища було взято славетні інструменти роду Мінамото, що зберігалися у футлярах з темно-синьої тканини. Пані Акасі Ґендзі видав біва, пані Мурасакі — японське кото, ньоґо Акасі — кото «со». Очевидно, побоюючись, що принцеса не дасть собі ради з новим для неї інструментом, він велів принести їй китайське кото «кін», на якому вона завжди грала, і сам налаштував його. «Зазвичай кото «со» добре тримає лад, але, коли граєш на ньому разом з іншими інструментами, часто зміщуються кобилки під струнами. Про це треба подбати заздалегідь, але жінкам не вистачає сили, щоб натягувати струни. Мабуть, для цього краще звернутися до Удайсьо[370]. Наші флейтисти занадто юні, щоб вести мелодію», — засміявся Ґендзі і покликав сина. Поява Юґірі збентежила й напружила жінок. Хвилювався і сам Ґендзі, адже сьогодні тут, за винятком пані Акасі, зібралися його найкращі учениці, якими він хотів похвалитися перед сином. За ньоґо Акасі він не переживав, бо їй часто доводилося грати на кото «со» спільно з іншими музикантами перед самим Імператором. Найбільше його турбувала пані Мурасакі, якій дісталося японське кото, інструмент з незмінним регістром, але мало кому з жінок доступний, бо для гри на ньому не існує твердих правил. Чи зуміє вона пристосуватися до звучання решти інструментів і не порушити загальної гармонії?

Юґірі поводився вельми поважно, вважаючи, що нинішні врочистості своєю значущістю перевершували величні музичні концерти, які влаштовувалися у палаці. Заради цього він заздалегідь подбав про свою зовнішність, одягнувшись у чудове вбрання з рукавами, пропахченими незвичним ароматом, і прийшовши, коли вже зовсім стемніло. Під китицями сливового цвіту, схожого на клапті торішнього снігу, в промінні м’якого надвечірнього сонця, здавалось, згиналися дерева. Ніжний вітерець розносив по саду чарівний аромат і, поєднуючись з тонким запахом курива в покоях, ніби заохочував, «щоби, спокусившись, знайшов сюди дорогу соловей!»[371]

Передаючи Юґірі кото «со», Ґендзі сказав: «Вибачте, але чи не могли б ви підтягти струни цього кото й налаштувати його? Бо сюди стороннім заходити не можна». Шанобливо взявши кото, Юґірі старанно, витонченими рухами налаштував його в тональності «іцікоцу»[372]. Помітивши, що він зволікає, Ґендзі попросив: «Зіграйте для початку щось цікаве». «Та я не такий вже й вправний, щоб грати на сьогоднішньому концерті», — з удаваною скромністю відповів Юґірі. «Може, це і правда, — засміявся Ґендзі, — але невже вам не шкода свого доброго імені, якщо люди казатимуть, що ви ганебно втекли, не витримавши суперництва з жінками?» Добре налаштувавши кото й зігравши одну чарівну мелодію, Юґірі повернув його батькові. Онуки Ґендзі у своєму чепурному придворному одязі дуже приємно, зовсім ще по-дитячому, грали на флейтах, але відчувалося, що в них велике майбутнє. Коли всі інструменти були налаштовані й гра почалася, серед них особливо виділялася біва урочистістю виконання, прозорістю і мелодійністю звуку. Юґірі з не меншим, ніж Ґендзі, хвилюванням прислухався до звуків японського кото. Пані Мурасакі торкалася струн навдивовижу м’яко, добуваючи з них звуки надзвичайно яскраві й багаті на відтінки, якими міг би похвалитися хіба що визнаний майстер. Викликало захоплення те, що цього звучання можна досягати лише на японському кото. Зрозумівши, який у неї глибокий музичний смак, Ґендзі остаточно заспокоївся і тільки захоплено слухав. Кото «со», заповнюючи паузи інших інструментів, звучало благородно і витончено. Не порушувало загальної гармонії і китайське кото Третьої принцеси, яка, попри свою недосвідченість, добре вписувалася в оркестр, бо, видно, уроки Ґендзі не пропали даром. «Як прекрасно стала грати принцеса!» — захоплювався Юґірі, вибиваючи такт голосом. Іноді, постукуючи віялом, підспівував і сам Ґендзі. Його голос, здобувши з роками особливу повноту і значущість, здавалось, звучав прекрасніше, ніж у далекі дні молодості. В Юґірі також був вельми приємний голос. Невдовзі спустилася ніч, і в тиші музичний концерт набув невимовної чарівності.

Оскільки в цю пору місяць з’являвся досить пізно, то в саду запалили ліхтарі. Ґендзі глянув на принцесу, чарівну, але невелику на зріст, наче потонулу у своєму одязі. Хоча яскравою красою вона не вражала, зате виділялася благородною крихкістю, як верба на початку другого місяця, нездатна протистояти навіть вітерцю від солов’їних крил. Довге волосся, мов нитки вербових гілок, звисало вздовж щік, спадаючи на шовкове хосонаґа кольору «вишня». Видно, саме такою і мала бути особа високого роду. Ньоґо Акасі приваблювала трохи яскравішою красою і глибоким благородством, як гліцинія на початку літа, що виблискує у вранішньому сонці, не знаючи суперниць. Останнім часом ньоґо трохи розповніла і, здавалось, почувалася не зовсім здоровою. Відсунувши вбік кото, вона спиралася на лавочку-підлокітник, занадто малу для її невисокого зросту. Тьмяний вогонь світильника висвітлював її чудове волосся, що хвилею спадало на вбрання кольору «червона слива». Більшої красуні годі було собі уявити! На пані Мурасакі було темно-бузкове коуцікі й світло-брунатне хосонаґа, обрамлені довгим волоссям. Вона була середнього зросту і досконалої краси, що своїм блиском осявала все навколо. Навіть вишневий цвіт не витримував порівняння з нею. Хоча пані Акасі могла почуватися пригніченою в такому бездоганному товаристві, але цього не сталося. Спокійна поведінка й простота свідчили про глибину її благородної душі. На ній було розшите візерунками хосонаґа кольору «верба», світло-зелене коуцікі й мо з ледве помітним шлейфом, який тягнувся по підлозі, але, попри бажання зберігати дистанцію до інших[373], пані Акасі мимоволі викликала в оточення повагу до себе. Зі скромності вона не сиділа на сидінні-подушці, обрамленій зеленою корейської парчею, а, поклавши на ній біва, влаштувалася поруч. Рухи її руки, що стискала плектр, були такі лагідні й витончені, що заслуговували, мабуть, навіть більшої уваги, ніж звуки, добуті нею зі струн. Пані Акасі можна було порівняти з гілкою запашного мандаринового, дерева, зірваною п’ятого місяця з пахучими плодами й цвітом.

Юґірі дуже кортіло зазирнути за завіси, де зібралося вишукане товариство, а особливо, що аж серце завмирало, глянути на пані Мурасакі, яка відтоді, як надвечір під час буревію він побачив її краєм ока, напевне, стала ще прекраснішою. Що стосується Третьої принцеси, то якби його зв’язок з нею в попередньому народженні був глибший, вона стала б його дружиною. Шкода, що йому тоді бракувало наполегливості. Адже сам імператор Судзаку неодноразово натякав йому про такий намір. Щоправда, хоча Юґірі не вважав принцесу настільки легковажною особою, щоб зневажати її, але й глибокого почуття до неї не відчував. А пані Мурасакі протягом років залишалася все такою ж далекою і недоступною. Не в змозі виказати їй свою щиру, безкорисливу відданість, Юґірі тільки зітхав. Та він умів стримувати свої почуття і ніколи навіть зухвалої думки щодо неї не допускав.

Тим часом запала глибока ніч, і стало прохолодно. Нарешті в легкому серпанку з’явився на небі місяць, якого «чекають лежачи»[374]. «Ось вам і весняна ніч з імлистим місяцем, — сказав Ґендзі. — Нічого особливого. А от восени звуки музики, сплітаючись з голосами цикад, набувають дивовижно неповторної чарівності». «Так, це правда, кото і флейта звучать особливо чисто і яскраво осінньої ночі, коли безхмарне небо залите місячним сяйвом, — відповів Юґірі. — Однак прекрасне небо, наче навмисне створене для того, щоб посилити враження, і роса, що виблискує на квітах, мимоволі відвертають увагу й обмежують насолоду від музики. А хіба тиху музику весняної ночі, коли все тоне в непевному серпанку, крізь який пробивається м’яке місячне світло, можна з чимось порівняти? Адже в осінні вечори навіть флейта звучить надто глухо. Недарма в давнину казали, що жінкам більше подобається весна. І це правда. Саме весняної ночі всі звуки зливаються в солодкій гармонії».

«На жаль, це одвічна суперечка, — зауважив Ґендзі. — Здавна люди не могли вирішити, чому віддати перевагу. Тим паче й нам, їхнім нащадкам, не вдасться цього зробити. У всякому разі, ви маєте рацію, бо в музиці весняні тональності завжди ставилися на перше місце після осінніх[375]. До речі, я не один раз чув у палаці перед Імператором гру відомих у наш час музикантів, але не можу сказати, що були серед них справжні майстри своєї справи. Навіть у таких, які вважають себе неперевершеними, я не помітив глибокої майстерності. Не думаю, що їм вдалося б чимось виділитися навіть під час спільної гри з жінками скромного таланту. Зрештою, може, за роки самітництва у мене так притупився слух, що я, на жаль, перестав відрізняти хороше від поганого? Мене, наприклад, приємно вражає, якими чудовими талантами в різних видах мистецтв наділені жителі нашої садиби. От що ви можете сказати, порівнюючи сьогоднішній концерт з грою найкращих придворних музикантів?»

«Я саме про це й хотів поговорити, хоча й розумію, що при моїй неосвіченості здаватимусь зарозумілим, — відповів Юґірі. — Мабуть, тому що я не обізнаний з грою з великими музикантами минулого, мені здавалося, що в наші дні найвищої оцінки заслуговує гра Уемон-но камі[376] на японському кото і принца Хьобукьо — на біва. Досі я не знав, чи можна їх з кимось порівняти, а сьогодні ще раз переконався, що кращих музикантів немає на світі. Я просто вражений. Та й чи міг я такого сподіватися, якщо готувався до тихого вечора в домашньому колі? Боюсь тільки, що спів під їхню музику був для мене заважким випробуванням. До сьогодні я знав, що один лише колишній Великий міністр орудує японським кото настільки вільно, що може, налаштовуючи його до тієї чи іншої пори року, виразити найтонші порухи душі. У руках більшості японське кото звучить, зазвичай, досить безбарвно. А от сьогодні — той рідкісний випадок, коли я почув справді чудову гру пані Мурасакі».

«О, ви перебільшуєте її майстерність, — сказав Ґендзі, задоволено всміхаючись. — А учениці у мене справді непогані. Тільки ту, що грала на біва, вчив не я. Але її манера гри помітно змінилася за останні роки, гадаю, не без мого впливу. Вперше почувши її гру на дикому узбережжі Акасі, я був вражений її незвичайним обдаруванням. Але тоді вона грала набагато гірше, ніж тепер», — додав він, не забувши похвалитися, і служниці посміхнулися, підштовхуючи одна одну ліктями. «Коли починаєш чогось навчатися, бачиш, що вдос­коналювати майстерність можна нескінченно, — вів далі Ґендзі. — Розумієш, як важко досягти навіть такого рівня, який задовольняв би тебе самого. У наші дні мало хто здатний проникнути в справжні глибини майстерності, а тому той, кому вдалося досягти успіху хоча б у якійсь вузькій сфері, може пишатися собою. От тільки опанування китайського кото супроводжується такими труднощами, що ніхто і не пробує до нього підступити. Колись у давні часи люди, засвоївши всі прийоми гри на кото, могли потрясати Небом і Землею, втихомирювати серця демонів і богів, підпорядковувати собі всі звуки в світі. Завдяки їм глибокий смуток перетворювався на радість, жалюгідні бідняки досягали високих чинів, здобували загальну пошану і багатство. Таких випадків було в історії чимало. Перед тим як мистецтво гри на кото прийшло в нашу країну, люди, прагнучи збагнути його таємниці, вирушали на довгі роки в чужі землі і, не шкодуючи свого життя, віддавалися його вивченню, але рідко коли його опановували. Однак ті, що досягали мети, могли приводити у рух місяць і зірки, будь-коли вкривати землю снігом або інеєм, розганяти хмари й викликати грім. Все це бувало в далекі давні часи. Китайське кото — незвичайний інструмент, але важко знайти людину, здатну досконало оволодіти ним. А тим паче в наші дні, коли наближається століття занепаду. Де знайти хоча б жалюгідні шматки минулих знань? Дехто все-таки намагався проникнути в таємниці майстерності, мабуть, почувши, що навіть демони і боги підвладні китайському кото. Більшість зазнала невдачі, і, перекинувши свій гнів на кото, стала віщувати біду всякому, хто візьме його в руки. Може, тому, на жаль, тепер ніхто і не вчиться грати на ньому. Але хіба без китайського кото можна гармонійно впорядкувати послідовність звуків? Нинішні часи настільки змінилися, що всякий, хто, бажаючи осягнути мистецтво гри на ньому, покине батьківщину і, розлучившись з батьками та дітьми, поневірятиметься в Китаї та Кореї, неодмінно заживе слави дивака. Але хіба не можна вдовольнитися принаймні загальними знаннями про можливості цього інструменту? Звичайно, оволодіння навіть однією тональністю натикається на численні труднощі. Адже тональностей багато, а складних п’єс безліч. У молоді роки я дуже захоплювався музикою і вивчив всі музичні записи, які потрапили в нашу країну з-за моря. І хоча завдяки наполегливому навчанню я перевершив своїх наставників, але з музикантами минулого я не міг зрівнятися. А коли заходить мова про наступні покоління, то, на жаль, я не маю кому передати свою майстерність». І тоді Юґірі скрушно зітхнув, відчувши, що не виправдав батькової надії.

«Якщо хоч один з принців виросте таким, як я прагну, — додав Ґендзі, — а моє життя ще триватиме досить довго, то я залюбки передам йому всі свої скромні знання. До речі, Другий принц вже тепер показує неабиякі здібності». Почувши в його словах повагу до себе, пані Акасі заплакала.

Ньоґо Акасі прилягла, передавши кото «со» пані Мурасакі, а та віддала Ґендзі японське кото. І знову залунала музика, тиха й задушевна. Спочатку виконувалася народна пісня «Кадзуракі». Яскраво і радісно дзвеніли струни кото. Ґендзі двічі повторював пісню своїм незвичайно чистим і мелодійним голосом. Коли на небо повільно виплив місяць, колір квітів став на диво яскравим, а їхній запах відчутнішим. В руках ньоґо Акасі кото «со» звучало вельми ніжно, а в глибині й чистоті звуків прийому «тремоло» відчувався вплив матері. Пані Мурасакі грала зовсім в іншій манері. Її пальці видобували зі струн звуки, що вражали слухачів дивовижною м’якістю і співучістю. Як «колесом», тобто почерговим використанням повільної та швидкої гри, так і іншими прийомами вона користувалася настільки вправно, що не було жодного сумніву в її обдарованості. А як настав час перейти з тональності «рьо» на «ріці», всі інструменти зазвучали з особливою ніжністю й по-сучасному вишукано, а китайське кото в руках принцеси, яка успішно впоралася з одночасною грою трьома пальцями правої руки на п’ятій і шостій струні, вражало впевненістю і чистотою звуку. Весняні й осінні мелодії вона виконувала у манері, яка відповідала порі року. Словом, вона виявилася настільки тямущою ученицею, що Ґендзі мав право нею пишатися.

Хлопці також прекрасно грали на флейтах, надзвичайно зворушливі у своїй старанності. «Напевне, ви вже хочете спати, — сказав Ґендзі. — Я думав, що сьогоднішній концерт закінчиться досить рано, але гра була така гарна, що хотілося слухати ще і ще. І поки мій недосконалий слух намагався вловити, в чому перевага однієї виконавиці перед іншою, настала ніч. О, як жаль!..» Піднісши чашу з вином хлопцеві, який грав на флейті «сьо», Ґендзі подарував йому вбрання зі свого плеча. Другий флейтист дістав винагороду від пані Мурасакі, правда, досить скромну — вишиту хосонаґу і жіночі шаровари. Третя принцеса, в свою чергу, передала чашу вина і повний набір жіночого одягу для Юґірі.

«Просто дивина! — вигукнув Ґендзі. — А хіба, як учитель, я не заслужив винагороди? Прикро!..»

І тоді з-поза переносної завіси, за якою була принцеса, йому подали чудову корейську флейту. Всміхнувшись, Ґендзі взяв її й підніс до губ. Невдовзі гості розійшлися, а залишився тільки Юґірі, який на флейті свого сина зіграв якусь невимовно прекрасну мелодію. Всім учасницям сьогоднішнього концерту, як своїм ученицями, Ґендзі передав таємниці своїх рідкісних прийомів гри, і всі вони досягли неперевершеної майстерності.

Взявши з собою у карету хлопців, Юґірі поїхав додому по дорозі, залитій місячним сяйвом. В його вухах все ще звучав ніжний, солодкий голос кото «со», на якому грала Мурасакі, і млосно щеміло серце. Його дружина Кумої-но карі навчалася музики в бабусі Оомія, але після вимушеної розлуки з учителькою виявилося, що вона не могла похвалитися своїми музичними успіхами. Соромлячись свого невміння, вона ніколи не грала в присутності чоловіка. Простодушна і лагідна, вона весь свій час присвячувала догляду за численними дітьми. І хоча вона іноді спалахувала гнівом і ревнощами, але в очах Юґірі нітрохи не втрачала привабливості.

Після концерту Ґендзі перейшов у східний флігель, а Мурасакі затрималася у Третьої принцеси для довгої розмови і повернулася у свої покої лише на світанку. Того дня вони вдвох спали, аж поки сонце не підбилося високо вгору.

«Принцеса грала на китайському кото вельми вправно, чи не так? — спитав Ґендзі. — А що ви думаєте про її гру?»

«Колись давно я мигцем чула її, але вона не справила на мене особливого враження. А от цього разу вона грала блискуче. І це природно. Адже ви з таким запалом навчали її», — відповіла Мурасакі.

«Так, це правда. Я, до слова, водив її рукою, бо я дуже старанний учитель. Вчити когось грати на китайському кото — досить клопітна справа, яка забирає багато часу, а тому я і не вчив нікого з вас. Та оскільки імператор Судзаку та й нинішній Імператор натякали, що хотіли б, щоб я допоміг принцесі принаймні освоїти гру на китайському кото, то я вирішив виправдати їхні сподівання і показати, що імператор Судзаку не помилився, віддавши під мою опіку свою улюблену дочку... До речі, коли я опікувався вами ще зовсім юною, я не мав досить вільного часу, щоб приділити ретельну увагу вашому навчанню, і навіть пізніше, заклопотаний різними справами, я не звертав уваги на те, як ви граєте, але ваша блискуча вчорашня гра на спільному концерті сповнила мене гордістю. А як я радів, коли бачив, що нею був приємно вражений і мій син!»

І справді Мурасакі була навдивовижу зразковою в усьому — як у грі на кото, так і в догляді нащадків Ґендзі. А тому серце Ґендзі сповнювалося недобрими передчуттями, бо він знав, що зазвичай людина, наділена такими численними чеснотами, недовго затримується на цьому світі. Чимало жінок зустрічав він у житті і переконався, що немає серед них такої, що була б у всьому настільки досконалою, як вона.

Того року Мурасакі виповнювалося тридцять сім років[377]. З цієї нагоди, зворушений спогадами про прожиті разом роки, Ґендзі сказав: «Цього року вам треба з більшою старанністю, ніж звичайно, дотримуватися обов’язкових обрядів. За багатьма турботами я можу чогось не догледіти. Ви ж постарайтеся нічого не забути. Якщо вважатимете за потрібне відслужити особливі молебні, скажіть мені, і я віддам відповідні розпорядження. Шкода тільки, що монах Содзу[378] вже покинув цей світ. Хіба ж може хтось замінити його в цих справах?.. Щодо мене, то моє дитинство проходило у сприятливіших умовах, ніж в інших дітей, та й тепер я набув шани, яка рідко кому випадає в житті. Але водночас я зазнав і прикрощів більше, ніж будь-хто інший. Ще в ранньому віці мене покинули рідні люди, які мене любили, та й згодом я часто мав підстави для смутку. Через ті чи інші мої негідні вчинки, які неприємно навіть згадувати, я постійно страждав. Тож, мабуть, за це я і був наділений довшим життям, ніж сподівався прожити. А от ваше життя, гадаю, затьмарила хіба що наша розлука, бо ні до неї, ні після ви не знали ні душевних мук, ні смутку. Адже їх доводиться зазнати всім, навіть імператрицям, а тим паче жінкам нижчого рангу. В Імператорському палаці ніхто з жінок, незалежно від свого становища, не має спокою, бо там панує суперництво за прихильність Імператора. Я не знаю жінки, в якої життя склалося б спокійніше, ніж у вас, бо в цьому домі про вас завжди дбали, як про улюблену дочку. Чи ви коли-небудь задумувалися над тим, що вам випала щасливіша доля, ніж багатьом іншим? Звичайно, несподівана поява в нашому будинку Третьої принцеси, напевне, вас засмутила, але хіба ви не помітили, що моя приязнь до вас з того часу тільки поглибшала? Та, на жаль, люди часто не помічають того, що стосується безпосередньо їх. А втім, я впевнений, що завдяки вашій розсудливості ви все добре зрозумієте».

«О, може, — відповіла Мурасакі, — хтось і вважає, що мені, нікчемній, випала щасливіша доля, ніж я того заслужила. Але якби ви знали, яка гіркота оселилася в моїй душі! Іноді вона така нестерпна, що здається, ніби лише молитва дає сили жити далі...» Було помітно, що вона хотіла б багато чого сказати, але загадково вмовкла. «Я справді відчуваю, — додала вона потім, — що жити мені залишилося небагато. Тож не можу поводитися цілком спокійно, ніби не знаю, яка в такому віці на мене чигає небезпека. О, якби ви дозволили мені постригтися в монахині, як я вже раніше просила...»

«Ні, не можу, і не просіть, — відповів Ґендзі. — Навіщо мені жити, якщо ви покинете мене? Хоча сумно й одноманітно проходять місяці й роки, але мені досить і того, що бачу вас кожен день, кожну ніч. Більшої радості я не маю. І хотів би, щоб ви завжди пам’ятали, як глибоко я вас люблю». Помітивши, що дружина, засмучена новою відмовою, ледве стримує сльози, він перевів розмову на інше, щоб відвернути її від похмурих думок: «Хоч я і зустрічався з небагатьма жінками, але врешті-решт зрозумів, що кожна має свої переваги, але надзвичайно важко знайти по-справжньому добросерду і великодушну. Я був зовсім юний, коли одружився з матір’ю Удайсьо[379]. Я поважав її і ніколи б не зважився розлучитися з нею. Але між нами не було добрих подружніх стосунків, ми завжди залишалися чужими одне одному. Як згадаю про це зараз, жалкую, що так сталося. Проте я часто думаю, а чи в цьому тільки я винен? Вона завжди була поважною і прекрасною, без особливих вад, які могли б викликати невдоволення. Однак її надмірна манірність і гордовитість мене відштовхували. І хоча вона була надійною дружиною, життя разом з нею мене втомлювало. Що ж до пані Рокудзьо, матері Імператриці-дружини, то передусім я згадую про неї, як про людину з неймовірно тонкою душею, хоча й з важкою вдачею. Звичайно, вона мала підстави ображатися на мене, але її злопам’ятність була просто нестерпною. В її товаристві я постійно відчував напруженість, а її скутість заважала нам щоденно вести дружню розмову, сповнену довіри. Можливо, я і сам поводився занадто стримано, лякаючись самої думки, що будь-яка моя невимушеність й природність принизить мене в її очах. Так чи інакше, поступово ми зовсім віддалилися одне від одного. Я дуже співчував їй, коли через легковажний зв’язок зі мною вона втратила своє добре ім’я, але розумів, що, попри її нелегкий характер, я також винен у тому, що сталося. І щоб хоч якось спокутувати свою провину, я взяв на себе турботи про її дочку. Звісно, доля цієї юної особи була визначена ще в її попередніх народженнях, але не можна заперечувати і моїх заслуг. Я зробив усе від мене залежне, щоб зміцнити її становище, і сподіваюся, що її мати хоча б тепер, перебуваючи в іншому світі, змінила своє ставлення до мене. Ось так я часто на догоду своїм примхам скоював легковажні вчинки, які мали вельми плачевні наслідки для інших і змушували каятися мене самого».

«До пані Акасі я поставився спочатку з деякою зневагою, вважаючи особу такого невисокого походження лише приємною співрозмовницею, — вів далі Ґендзі. — Але виявилося, що в неї бездонна душа. Зовні лагідна і слухняна, вона наділена твердістю духу, що вселяє повагу».

«Про інших, яких особисто не знаю, я не можу нічого сказати, — відповіла Мурасакі, — але з пані Акасі я іноді, вельми рідко, зустрічалася, і мене незмінно вражала її скромність і стриманість. Боюся, що я поруч з нею можу здатися простуватою, але сподіваюся, що ньоґо Акасі поставиться до мене поблажливо».

Ґендзі радів, що щира любов до ньоґо спонукала Мурасакі подружитися з пані Акасі, яка раніше викликала в неї таку неприязнь. «Щодо вас, — сказав він, — то, навіть коли у вас на душі панує неспокій[380], ви навдивовижу вправно вмієте пристосуватися до людей та обставин. Серед усіх жінок, з якими я спілкувався, немає жодної, схожої на вас. Шкода тільки, що поганий настрій відразу можна прочитати на вашому обличчі...» — додав він, усміхнувшись. «Я б хотів подякувати принцесі за чудову гру», — наприкінці додав Ґендзі й надвечір подався до її покоїв.

А тим часом юна і чарівна принцеса, захопившись грою на кото, навіть не завважила того, хто прийшов її потур­бувати.

«Мені здається, що зараз ми обоє заслуговуємо на відпочинок, — сказав Ґендзі. — Ваш учитель вельми вами задоволений. Видно, що наші зусилля не пропали даремно, і тепер за вас де в чому можна бути спокійним». Відсунувши вбік кото, він ліг з принцесою спочивати.

Зазвичай, коли Ґендзі залишав дружину на ніч саму, вона довго не лягала і веліла читати їй старовинні повісті. У тих повістях з повчальними розповідями про події в нашому світі йшлося про невірних чоловіків, що шукають лише плотського задоволення, та скривджених їхньою зрадою жінок, які, однак, врешті-решт знаходять надійну опору в житті. «А от моя доля така ж хистка, як листя на поверхні води, — думала Мурасакі. — Може, як каже Ґендзі, мені справді пощастило більше, ніж іншим. Чому ж тоді мене ніколи не полишає нестерпне відчуття непевності?»

Пізно вночі вона нарешті лягла, а на світанку відчула сильний біль у грудях. Служниці, прийшовши їй на допомогу, хотіли сповістити про біду Ґендзі, але вона відмовилася від їхньої поради і, знемагаючи від болю, дочекалася ранку. Хоча їй ставало щораз гірше й почався жар, а Ґендзі все не з’являвся, вона, проте, не зважувалася посилати по нього. А от коли прийшов посланець від Акасі, і йому повідомили, що Мурасакі захворіла, стривожена ньоґо сама сповістила про біду батькові, і той поспішив у покої дружини, де застав її у вельми тяжкому стані.

«Що з вами? — спитав він, а, відчувши рукою, що в неї жар, і згадавши їхню вчорашню розмову, злякався.

Подали сніданок, але він і дивитися на нього не міг. Цілий день Ґендзі не відходив від хворої, дбайливо доглядаючи її. Увесь цей час Мурасакі нічого не їла, відверталася навіть від фруктів і зовсім не вставала.

Минали дні. Охоплений зловісними передчуттями, Ґендзі замовив молебні у багатьох храмах. У садибу ж викликав монахів для відправлення заклинань. Мурасакі страждала всім тілом, а іноді, раз по раз, біль у грудях завдавав їй таких мук, що було тяжко на неї дивитися. Хоча й відправлялися численні очищувальні обряди, але їй не ставало легше. Якби з’явилося хоч тимчасове поліпшення, можна було б сподіватися на краще, однак стан Мурасакі не змінювався, і в розпачі Ґендзі не міг думати ні про що інше, зокрема і про вшанування імператора Судзаку. Сам же імператор, довідавшись про хворобу Мурасакі, часто посилав гінця, щоб дізнатися про стан її здоров’я.

Так минули два місяці. Вкрай стривожений Ґендзі, сподіваючись, що зміна місця сприятиме одужанню хворої, перевіз її у садибу на Другій лінії. У домі на Шостій лінії панувало сум’яття серед служниць, занепокоєних розлукою з Мурасакі. Чутки про її хворобу дійшли й до імператора Рейдзея, що пішов на спочинок, і надзвичайно засмутили його. Щиро турбувався також Юґірі. «Якщо Мурасакі не стане, батько обов’язково здійснить своє давнє бажання і пострижеться в монахи», — подумав він і замовив додаткові молитви за її здоров’я.

«О, як жаль, що ви не дозволили мені того, що я просила...» — скаржилася Мурасакі в ті рідкісні хвилини, коли ненадовго приходила до тями, але думка про те, що вона покине його, з власної волі ставши монахинею, жахала Ґендзі навіть більше, ніж її смерть.

«Я і сам давно хотів зректися цього світу, — казав він, — але не посмів залишити вас саму й приректи на страждання. То невже ви готові покинути мене?» Однак Мурасакі слабшала з кожним днем, не залишаючи надії на одужання, і, здавалось, впритул наблизилася до останньої межі. Поринувши в розпач, Ґендзі перестав відвідувати Третю принцесу. Кото й біва, які вже нікого не цікавили, були заховані, а більшість челяді Ґендзі подалася за ним на Другу лінію, і в будинку на Шостій лінії залишилися самі служниці. Здавалося, ніби в покоях раптово згаснув вогонь, а життя цього дому залежить лише від Мурасакі.

Ньоґо Акасі також переїхала на Другу лінію і разом з Ґендзі доглядала хвору. «Вам, при надії, злі духи можуть дуже зашкодити. Може, краще негайно повернутися в палац?» — забуваючи про власні страждання, переконувала Мурасакі й, поглядаючи на маленького принца біля ньоґо Акасі, плакала. «Як шкода, що я не побачу його дорослим! — журилася вона. — Напевне, він про мене не пам’ятатиме». Ньоґо не могла стримати сліз.

«Про таке не смійте й думати ! — застеріг Ґендзі. — Завжди слід сподіватися на краще. Настрій людини часто залежить від того, як налаштована її душа. Людям великодушним зазвичай щастить у житті, люди ж малодушні, навіть досягнувши високого становища, не знаходять спокою в достатках. Життя людей гарячкуватих, як свідчить багато прикладів, сповнене мінливості, а люди спокійні, врівноважені живуть довше за інших». Звертаючись до будд і богів, Ґендзі звеличував чесноти хворої і відзначав, що гріхи її були незначні. Поважні монахи-адзарі, викликані для відправлення обрядів, і монахи, запрошені на нічну службу, бачили, яке велике його горе і, не приховуючи свого співчуття, ревно молилися за одужання хворої Мурасакі. Іноді на п’ять чи шість днів її здоров’я поліпшувалося, але потім одразу погіршувалося. Так минали дні й місяці. «Що з нею буде? Невже її хвороба невиліковна?» — побивався Ґендзі. Злі духи не давали про себе знати. Хоча причини захворювання не було з’ясовано, Мурасакі щодня слабшала, доводячи Ґендзі до відчаю.

До речі, тим часом Касіваґі, будучи начальником Охорони воріт Імператорського двору, став ще й цюнаґоном, тобто радником. Він користувався особливою довірою нинішнього Імператора і міг пишатися своїм становищем. Але, на жаль, ні чини, ні почесті не рятували його від туги через нерозділене кохання до Третьої принцеси. Зрештою він одружився з Другою принцесою, її старшою сестрою. Матір’ю Другої принцеси була кої досить низького рангу, тож Касіваґі ставився до дружини з деякою зневагою. Безумовно, вона у всьому перевищувала звичайних жінок, але він так глибоко закохався у Третю принцесу, що його душа не знала втіхи, коли над нею ясний місяць плинув[381]. Піклувався він про неї лише настільки, щоб не накликати на себе людського осуду.

Як і раніше, не відмовляючись від своєї потаємної пристрасті, Касіваґі звернувся по допомогу до Кодзідзю, дочки Дзідзю, яка була годувальницею Третьої принцеси. Сама Дзідзю доводилася молодшою сестрою годувальниці Касіваґі, а тому він знав усі подробиці життя принцеси. Знав, якою гарною вона була змалку та як любив її імператор Судзаку. Мабуть, уже тоді й зародилися в ньому глибокі почуття до неї. Здогадуючись, що тепер, коли там немає господаря і в садибі на Шостій лінії безлюдно і тихо, Касіваґі покликав до себе Кодзідзю і звернувся до неї з таким проханням:

«Я здавна не можу жити без вашої господині, — сказав він, зітхаючи, — завдяки вашому посередництву, я дізнався, як вона живе, й передав їй, наскільки моя душа їй віддана. Але, на жаль, я марно сподівався, бо вона не показала, що хоч якось мною цікавиться. Щоправда, і сам імператор Судзаку не зовсім задоволений тим, як склалася доля його дочки. Адже йому відомо, що Ґендзі віддає перевагу іншим жінкам, що живуть під його опікою, а принцесі доводиться часто вночі сумувати на самоті. Кажуть, що він кається і шкодує, що не віддав принцесу іншому, бо якщо вже віддавати дочку простому підданому, то це мав би бути хтось, хто піклувався б про неї так, як вона на те заслуговує. Мені передавали також, начебто він казав, що Другій принцесі пощастило куди більше і за її майбутнє він спокійний. Ви собі уявити не можете, як мені боляче слухати такі слова! О, я просто в розпачі! Я справді взяв собі за дружину її сестру, але хіба вони одна одну можуть замінити?»

«А чи не занадто багато ви хочете? Невже вам мало однієї принцеси? Чи не надмірні ваші бажання?» — відповіла Кодзідзю.

«Так, це правда, — силувано всміхнувся Касіваґі. — Але ж її батько і нинішній Імператор знали, що я, недостойний, посмів висловити таке бажання і, як мені передавали, вони не мали заперечень. От якби ви тоді доклали трохи більше зусиль».

«Повірте, це було неможливо. Мабуть, так судилося, тож коли господар садиби на Шостій лінії погодився взяти принцесу під свою опіку, імператор Судзаку не міг віддати перевагу вам, бо ви займали надто невисоке становище. Це тепер ви стали поважною особою і ваше вбрання потемніло, а тоді...» — заперечила Кодзідзю. Вона говорила так різко і переконливо, що годі було сподіватися на її сприяння, а тому, не відкриваючись їй до кінця, Касіваґі сказав: «Гаразд, не будемо ворушити минулого. Я прошу вас одне: дайте мені можливість безпосередньо висловити принцесі хоч дещицю того, що назбиралося у мене на душі. Кращої нагоди не буде. Повірте, я змирився і ні про що нерозсудливе не думав. Подивіться на мене. Хіба ви не бачите, що я не здатний вчинити щось нерозсудливе?»

«А хіба може бути щось нерозсудливіше, ніж ваше прохання? — обурилася Кодзідзю. — Боюся, що ви задумали щось страшне. Краще б я не приходила сюди».

«Та що ви таке кажете? Ви перебільшуєте, — заперечив Касіваґі. — У стосунках між чоловіками й жінками немає нічого постійного. Хіба з подружжям самого імператора ніколи не траплялося чогось подібного? А що стосується принцеси, то, звичайно, її становище у світі високе, але, здається, і у неї є чимало причин нарікати на долю. Вона завжди була улюбленицею імператора Судзаку і звикла до того, що інші сестри їй нерівня, тож вона не може почуватися щасливою, опинившись серед осіб набагато нижчого походження. Повірте, я все знаю. Світ дуже мінливий, а тому не переконуйте мене, що все вже вирішено раз і назавжди».

«Але хіба може принцеса вийти заміж за когось іншого, щоб бути щасливішою, лише тому, що почувається приниженою? Мені здається, що її становище не зовсім звичайне. Імператор Судзаку не міг залишити її напризволяще, без надійного покровителя, а тому вирішив, що господар садиби на Шостій лінії зможе замінити їй батька. Саме на цьому побудовані їхні стосунки. Тож ваші слова — неприємне лихослів’я...» — зовсім розсердилася Кодзідзю.

Намагаючись заспокоїти її, Касіваґі пояснив: «Даруйте, я зовсім не сподіваюся, що принцеса, яка звикла бачити коло себе такого незрівнянного чоловіка, віддасть перевагу мені, більш ніж пересічній людині. Але чим я їй зашкоджу, якщо скажу через ширму всього-на-всього кілька слів? Адже не гріх сповідатися богам і буддам?»

Хоча він палко клявся, що не вчинить нічого нерозважного, Кодзідзю спочатку рішуче відмовлялася допомагати йому, але, будучи ще молодою і недосвідченою, не могла протистояти людині, готовій пожертвувати життям заради досягнення своєї мети. «Добре, я спробую допомогти вам, якщо трапиться нагода. Але чи трапиться? Коли господаря немає, в покоях принцеси ночують майже всі служниці, які ніколи не залишають її саму. Тож я не можу нічого обіцяти», — сказала Кодзідзю і, вельми заклопотана, пішла.

«Ну то як?» — щодня допитувався її Касіваґі, аж поки нарешті, коли, на її думку, склалася сприятлива нагода, вона сповістила про неї. Переповнений радістю, він поспішив на Шосту лінію, одягнувшись якнайскромніше, щоб нікому не впадати у вічі. Звичайно, Касіваґі добре розумів, що поводиться зухвало, але не думав, що зустріч з принцесою тільки збільшить його страждання. Він просто хотів зблизька побачити жінку, образ якої невідривно переслідував його з того весняного вечора, коли випадково промайнув перед ним край її вбрання, і сподівався, що, відкривши принцесі свої почуття, отримає від неї хоч кілька слів співчутливої відповіді.

Минув десятий день четвертого місяця. Напередодні Священного обмивання дванадцять жінок високого рангу з почту принцеси, яким належало супроводжувати жрицю Камо, а також жінки нижчого рангу та дівчата-служниці, які збиралися їхати милуватися церемонією, були зайняті підготовкою до цього свята, а тому в домі було тихо і безлюдно. Пані Адзеці, одну з найближчих помічниць принцеси, викликав до себе Ґенцюдзьо, її коханець, і після її відходу в покоях залишилася сама Кодзідзю. Вирішивши, що сприятливішої нагоди не буде, вона тихенько провела Касіваґі до східної частини запони навколо постелі принцеси. Хоча краще було б, якби вона цього не робила! Принцеса лежала, нічого не підозрюючи, а помітивши, що до неї наближається якийсь чоловік, подумала: «Напевне, приїхав мій покровитель[382]». Та який жах охопив її, коли хтось несміливо взяв її на руки й підняв з постелі! «Це часом не злий дух?» — злякалася вона, побачивши перед собою незнайомця. Той бурмотів щось нерозбірливе. Зовсім розгубившись, принцеса покликала служниць, але поруч нікого не було і на поклик ніхто не відгукнувся. Бідолаха тремтіла всім тілом, вкриваючись потом і майже втративши тяму від страху. Але якою чарівною і привабливою здавалася вона Касіваґі!

«Хоча я займаю низьке становище, — промовив він, — але, гадаю, не настільки низьке, щоб ви мене зневажали. Колись я захопився зухвалою мрією, заховавши її в глибині душі, де вона, може, залишилася б назавжди. Але, на нещастя, я посмів заговорити про свої почуття, про які дізнався ваш батько й нічим не виказав своєї незгоди з моїм домаганням, а тим самим подав мені деяку надію. Але, на жаль, мене чекало розчарування — мною погребували через недостатньо високе звання, хоча, повірте, ніхто не зміг би любити вас сильніше. «Тепер уже нічого не можна змінити», — подумав я і змирився, але, видно, почуття опанувало моєю душею. У всякому разі, час не зцілив мене, а навпаки, з кожним днем наростала моя туга, гіркотою і сумом повнилося моє серце. Нарешті, більше не в змозі терпіти, я наважився постати перед вами. Я розумію, наскільки нерозважлива така моя поведінка, але не бійтеся, я не завдам вам ще більшої образи...» Здогадавшись, хто перед нею, принцеса в жаху відсахнулася, не знаючи, що відповісти.

«Я розумію ваш подив, але, скажіть, хіба в світі ніколи не траплялося чогось такого? — переконував Касіваґі. — Але ж якщо ваше ставлення до мене буде й далі навдивовижу жорстоким, то, ображений цим, я дійду до ще більшої нерозсудливості. А от одного вашого слова співчуття досить, щоб я заспокоївся і пішов».

Здалека принцеса здавалася Касіваґі гордовитою і недоступною для того, щоб відкрити їй хоча б невелику частину почуттів, які переповнюють його душу, і не вчинити нічого зухвалого. Але замість зверхньої, недоступної красуні перед ним була мила, ніжна і лагідна жінка, яка зі своїм благородством не мала собі рівних серед жінок. «О, якби я міг забрати її куди-небудь і разом з нею зникнути безслідно зі світу...» — подумав він, остаточно втративши здоровий глузд. І саме в ту хвилину, коли він на мить задрімав, йому привиділася та китайська кішечка, яку він приручив. Ніжно нявкаючи, вона підійшла до нього, і він згадав, що начебто чомусь збирався подарувати її принцесі. Та, щойно отямившись, він подумав: «А що віщує такий сон?»

Принцеса, вкрай розгублена, з важким тягарем на серці, ніяк не могла повірити, що все це відбувається з нею насправді. «Вам треба зараз визнати, що нас пов’язує нерозривна спільність долі, — переконував Касіваґі. — О, мені й самому здається, що я лише марю...» І він нагадав їй про той вечір, коли мотузка, якою була прив’язана кішка, натягнувшись, підняла край завіси. «Невже це правда, що він сказав?..» — скрушно зітхнула принцеса. Адже гіршої долі важко було б сподіватися від попереднього народження. «Як тепер я покажуся на очі покровителю?» — жахалася вона, по-дитячому схлипуючи. А Касіваґі, сповнений щирого співчуття до неї, так старанно витирав її сльози, що скоро його рукав став мокрим.

А тим часом і небо посвітлішало, але Касіваґі не міг зібрати сили, щоб залишити її. «О, краще б я зовсім сюди не приходив!» — подумав він. «Що ж мені тепер робити? Ви так ненавидите мене, що я не посмію знову з вами зустрітися. О, прошу вас, скажіть хоч що-небудь!» — благав він, але розгублена, ображена принцеса не могла вимовити жодного слова.

«Мені аж страшно! Ваша жорстокість просто не має собі рівних! — скаржився він їй. — Якщо так, то для чого мені тепер жити? Краще вже померти. Досі я жив лише надією на ваше співчуття. А от цього вечора я відчув, що, на жаль, вона не справдилася. Та якби ви хоч трошки відкрили мені свою душу, я віддав би за це своє життя...» І, взявши принцесу на руки, Касіваґі вийшов зі спочивальні. «Що він іще задумав?» — подумала розгублена принцеса.

Розсунувши ширму, що стояла в кутку, Касіваґі відчинив бокові двері й побачив, що двері південної галереї, через які він увійшов учора, так і залишилися відчиненими. Було ще зовсім темно, але, палаючи бажанням побачити обличчя принцеси, він підняв ґратчасте вікно. «Ваша надзвичайна жорстокість зводить мене з розуму. Та ви заспокоїли б мене, якби знайшли для мене хоч одне співчутливе слово», — настирливо благав він. Принцеса намагалася відповісти, але, скута жахом, лише тремтіла, як мала дитина.

А тим часом, коли навколо ставало щораз світліше, Касіваґі поспішно сказав: «Я мав би розповісти вам один дивовижний сон, але ви так ненавидите мене... Однак невдовзі ви здогадаєтеся, що я мав на увазі». І з цими словами він вийшов. О, навіть восени небо не бувало для нього таким сумним, як того досвітку!

поскаржився він, показуючи рукав свого одягу. А принцеса, побачивши, що він нарешті йде, полегшено зітхнула й тихенько відповіла:

Коли Касіваґі, вже виходячи, почув її ніжний, майже дитячий голосок, то відчув, ніби його душа справді залишилася з нею.

Зустрічатися з дружиною, Другою принцесою, Касіваґі не мав охоти, а тому, намагаючись нікому не попадатися на очі, поїхав до батька. А коли ліг, то довго не міг склепити очей. «Невже той сон виявиться віщим[383]? — думав він, з любов’ю згадуючи побачену уві сні кішку. — Який тяжкий злочин я вчинив! Як мені тепер жити?» Знемагаючи від сорому і страху, Касіваґі майже перестав виходити з дому. Відчуваючи, що наслідки його зухвалого вчинку можуть бути жахливими не тільки для принцеси, але і для нього самого, він, замучений каяттям, більше не наважувався шукати розради в садибі на Шостій лінії. Навіть якби Касіваґі спокусив дружину самого Імператора, а чутки про це поширилися по світу, і він, не витерпівши страждань, був би змушений накласти на себе руки, то й тоді йому не було б важче, ніж тепер. Хоча його провина не така вже й велика, однак сама думка про осудливий погляд Ґендзі доводила його до розпачу.

Навіть серед жінок благородного походження трапля­ються такі, які, ховаючи сласні бажання під невинною зовнішністю, готові при першій нагоді піддатися вмовлянням наполегливого чоловіка. А от принцеса, занадто недосвідчена і боязка, думала, що всі вже знають про те, що трапилося, а тому уникала денного світла і цілими днями сиділа у спочивальні, нарікаючи на свою нещасну долю.

Чутка про те, що принцеса начебто занедужала, дійшла до Ґендзі. Ця несподівана звістка, на додачу до занепокоєння хворобою Мурасакі, вкрай його стривожила, і він поспішив у садибу на Шостій лінії. Принцеса не здавалася хворою на якусь певну хворобу, але була чимось дуже пригнічена й так соромилася Ґендзі, що не могла дивитися йому прямо у вічі. Вважаючи, що вона просто ображена, — може, через те, що він не відвідував її так довго, — голосом, сповненим співчуття до до неї, Ґендзі став розповідати їй про стан здоров’я Мурасакі.

«Здається, що вона житиме зовсім недовго. Тож я не хотів засмучувати її своєю байдужістю в такий час. Вона з’явилася в моєму домі ще дитиною, і я не міг забути про неї. Усі ці місяці я ні про що інше не думав, крім догляду за нею. Мине час, і ви зрозумієте мене...»

А принцеса, побачивши, що він нічого не підозрює, страждала ще більше і нишком плакала.

Мучився щораз більше, як ще ніколи в житті, й Касіваґі. Туга за принцесою не відпускала його ні вдень, ні вночі. На свято Камо друзі, збираючись поглянути на майбутню величну церемонію, приходили один за одним, щоб узяти його з собою, але він удавав хворого і до вечора просидів у спочивальні, поринувши у глибоку задуму. До своєї дружини, Другої принцеси, він ставився з належною повагою, але, уникаючи зустрічі з нею, замкнувся у своєму покої, щоб збути час за гіркими роздумами. Помітивши тоді мальву в руці дівчинки-служниці, Касіваґі подумав:

Однак ця думка не принесла йому полегшення, а навпаки — ще більше засмутила. Здалеку долинав гуркіт карет, які поспішали на свято, і, прислухаючись до нього, як до чогось зовсім стороннього, Касіваґі провів цей день, що здавався йому нескінченним, у тузі, в якій не міг звинувачувати нікого, крім себе.

Його дружина, Друга принцеса, помітила його поганий настрій і хоча не знала, що стало цьому причиною, почуваючись ображеною, зрештою також поринула у смуток. Уся її прислуга вирушила на свято, а тому в будинку було тихо і безлюдно. І хоча принцеса, сумно перебираючи струни кото «со», мала благородний і привабливий вигляд, Касіваґі не переставав нарікати на долю, що хоча зв’язала його з дочкою Імператора, але не з тією, якої він прагнув. Звичайно, вони були сестрами, але все-таки...

не вельми чемно недбалим рухом написав він.

Ґендзі так рідко бував у Третьої принцеси, що відразу повернутися у садибу на Другій лінії не міг, хоча його душа була не на місці. Та коли гонець сповістив, що Мурасакі перестала дихати, він, забувши про все, із зловісним передчуттям кинувся туди. Біля дому на Другій лінії до самої головної дороги шумів людський натовп. З будинку долинало ридання, яке не віщувало нічого доброго. Не тямлячись від горя, Ґендзі увійшов в покої дружини.

«Останнім часом вона почувалася краще, але раптом несподівано...» — ридали її помічниці, готові з відчаю піти на той світ за нею. Вівтарі для заклинальної служби вже стояли, а в покої залишилися монахи, які мали ту службу справляти. «Отже, це і справді кінець», — зрозумів Ґендзі, пригнічений безмежним горем.

«А може, це лише підступи злих духів. Не треба так несамовито галасувати!» — заспокоївши жінок, Ґендзі велів проголосити нові обітниці й, покликавши найвідоміших заклиначів, сказав: «Навіть якщо її життя скінчилося, благайте великого Фудо[385], щоб затримав її на цьому світі ще хоч на півроку!» І, оповиті чорним димом, що піднімався над їхніми головами, заклиначі ревно взялися благати великого Фудо.

«О, гляньте на мене ще хоч раз! — просив Ґендзі дружину. — Я ніколи не пробачу собі, що не був поруч з вами в останню мить!» Здавалося, що й він ось-ось розлучиться з цим світом. Неважко собі уявити, в якому розпачі були жінки! Але ось — може, тому що стогони Ґендзі дійшли до самого Будди, — злий дух, який уперто не покидав хвору протягом багатьох місяців, переселився нарешті поблизу у маленьку дівчинку-посередницю і вибухнув прокльонами, а до пані повернулося життя. Ґендзі зрадів, але одночасно здригнувся від жаху.

Упокорений молитвами дух промовив: «Ідіть усі звідси! Мої слова призначені тільки для пана Ґендзі... О як же я хотіла помститися вам за всі образи, які ви завдали мені в житті, але, побачивши, яке велике ваше горе, і зрозумівши, що воно може вкоротити вам життя, я пожаліла вас і з’явилася в такій незвичній подобі. Так, я набрала іншого вигляду, але колишні почуття, що і тепер живуть у моєму серці, привели мене сюди, незважаючи на те, що я зареклася дати про себе знати...» У цю мить дівчинка-посередниця заридала, закривши обличчя волоссям.

Придивившись до дівчинки, Ґендзі згадав, що в такому вигляді дух уже з’являвся йому одного разу[386], й, здригаючись від жаху і відрази, схопив її за руку. «Але чи можу я повірити, що це саме ви? Адже я знаю, що іноді злі лисиці, збожеволівши, паплюжать добру пам’ять покійників. Відкрийте своє справжнє ім’я! Або скажіть щось, відоме тільки мені. Тоді я вам готовий повірити», — сказав Ґендзі. І дух відповів, ридаючи:

О, як тяжко, тяжко...»

Дух ридав, але його стриманість видавала в ньому пані Рокудзьо... Жахнувшись, Ґендзі подумав, що хотів би, щоб вона замовкла.

«Хоча, літаючи у небі, я бачила, як багато зробили ви для моєї дочки, і безмежно раділа, але тепер, коли розійшлися наші дороги, навіть її доля більше не хвилює мене. І тільки одне залишилося у мене — мої образи, — скаржився дух пані Рокудзьо. — Я добре пам’ятаю, як ви нехтували мною, коли я була жива, як відцуралися від мене... Але мені найважче змиритися з тим, що тепер, коли мене немає вже на цьому світі, в розмові з коханою дружиною ви згадуєте про мене, як про погану жінку. А я ж сподівалася, що ви простили мене і не дозволите іншим паплюжити моє ім’я... Тому-то я і прибрала цю жахливу подобу й зважилася на такі крайнощі. До вашої дружини я не відчуваю ненависті, але ви перебуваєте під таким надійним захистом, що я не могла до вас наблизитися. О, ви були так далеко, що до мене долинали лише невиразні звуки вашого голосу. Благаю, полегшіть мої страждання! Всі ці обряди, читання сутр лише збільшують мої душевні муки. Моє тіло обіймає полум’ям, і я не чую священних слів. О, як мені гірко! Прошу вас, розкажіть про мене дочці, Імператриці-дружині. Нехай не допускає у своє серце ревнощів і злоби. Скажіть, щоб доброчесними вчинками вона старалася полегшити тягар, що ліг на її душу за роки, проведені в Ісе. О, якби ви знали, як болісно мучить мене каяття!»

Вона була готова й далі говорити, але Ґендзі, вважаючи недоречним розмовляти з духом, велів дівчинку замкнути, а дружину потайки перенести в інші покої.

А тим часом, коли чутка про ймовірну смерть пані Мурасакі розійшлася по світу і в садибі на Другій лінії з’явилися гінці зі співчуттями, Ґендзі охопила безнадія. Того дня високі придворні, які вийшли подивитися на святкову процесію, що поверталася зі святилища Камо, стоячи край дороги, скрушно побивалися: «Яке велике нещастя! Згасло життя людини, до якої доля була такою прихильною, тож і не дивно, що сьогодні накрапає дощ». «Настільки щедро наділені чеснотами особи рідко коли затримуються довго в цьому світі, — заперечували інші. — Так, «нічого дорожчого не буде на землі!»[387]. Немов про неї сказано... Та якби вона ще довго у благоденстві прожила, то що із нього іншим залишилося б?.. От уже тепер Третя принцеса здобуде прихильність, гідну її звання. Саме того, чого вона, бідолашна, досі була позбавлена».

Переживши тяжкий учорашній день, поглянути на святкову процесію поїхав у кареті також Касіваґі разом із молодшими братами — Садайбеном і Тосайсьо. Почувши від людей, що сталося, він відчув, як його серце здригнулося. «Нема нічого вічного в цьому хисткому світі...»[388] — промовив сам до себе Касіваґі й велів їхати на Другу лінію. Зважаючи на те, що чутка могла виявитися вигадкою, він подався з’ясувати все на місці і удав, що ніщо інше його не цікавить, крім здоров’я пані Мурасакі. Але, побачивши натовп заплаканих людей, зрозумів, що все це, на превеликий жаль, було правдою. Приїхав і принц Сікібукьо, батько Мурасакі, прибитий горем і неспроможний навіть висловити Ґендзі співчуття. До Касіваґі, витираючи сльози, підійшов Юґірі. «Що сталося? — спитав його Касіваґі. — Люди кажуть, ніби щось недобре, аж не віриться. Приголомшений тривалою хворобою пані Мурасакі, я прийшов дізнатися про стан її здоров’я».

«Її стан уже давно був важким, — відповів Юґірі. — А сьогодні вдосвіта вона перестала дихати, начебто через утручання злих духів. Я чув, ніби тепер вона ожила, і всі сподіваються на краще, хоча впевненості не мають. О, як же це важко!» Видно, він гірко плакав, бо очі в нього опухли від сліз. Мабуть, тому що сам Касіваґі перебував тоді у незвичному настрої чи що, йому здалося дивним, що Юґірі так глибоко переживає за свою мачуху.

Численним людям, які прийшли довідатися про стан здоров’я пані Мурасакі, Ґендзі сказав: «Передайте всім, що стан хворої давно вже був важким, а сьогодні вона раптом перестала дихати. Через це прислуга впала в розпач і зчинила такий галас, що я досі не можу заспокоїтися. Тож свою подяку за ваше співчуття я висловлю як-небудь іншим разом». А Касіваґі, вражений цими словами, подумав, що не прийшов би сюди, якби не збіг сумних обставин, бо відчував незручність і докори сумління перед Ґендзі.

Навіть після того, як Мурасакі ожила, Ґендзі все ще не міг позбутися страху за неї і замовляв все нові і нові молебні. Пані Рокудзьо, яка і за життя іноді викликала досить неприємні почуття, на тому світі поводилася просто страшно, що від самої думки про неї він здригався від жаху. Навіть турботи про Імператрицю, її дочку, не приносили йому відради, а оскільки, як відомо, всі жінки за своєю природою гріховні, то й не дивно, що врешті-решт Ґендзі пройнявся глибокою відразою до світу. У тому, що це була саме вона, пані Ракудзьо, він не сумнівався, бо ніхто, крім неї, не міг підслухати слова, сказані в розмові між ним і Мурасакі. О, як же важко було у нього на душі!

Оскільки Мурасакі будь-що хотіла стати монахинею, то, сподіваючись, що така зміна матиме на неї благотворний вплив, Ґендзі дозволив їй підстригти волосся на тімені і прийняти перші п’ять обітниць монахині-мирянки. Коли монах-наставник перед образом Будди піднесено й зворушливо виголошував, яка благодать зійде на того, хто прийняв обітницю, Ґендзі, не відходячи від дружини і втираючи сльози, разом з ним молився до Будди. Адже за таких сумних обставин навіть наймудрішій людині важко зберегти спокій. І вдень, і вночі Ґендзі думав лише про те, як урятувати дружину і затримати її в цьому світі. Розгубившись, він занепав духом, а його обличчя дуже змарніло.

У похмурі, дощові дні п’ятого місяця хворій стало трохи краще, але, як і раніше, її страждання не припинялися. Щоб угамувати злого духа покійної пані Рокудзьо, Ґендзі велів щодня читати одну частину сутри Лотоса і справляти інші рятівні обряди в покоях дружини. Сутру постійно читали в узголів’ї хворої монахи, що славилися особливо звучними голосами, бо дух час від часу давав про себе знати жалібними стогонами і ніяк не залишав бідолашної Мурасакі у спокої. Коли настала спека, хвора почала задихатися і слабшала на очах, а Ґендзі впав у розпач, не знаючи, що далі робити. Відчуваючи, що от-от покине цей світ, Мурасакі з жалем дивилася на чоловіка й думала: «Я вже не дорожу своїм життям, але не уявляю собі, як він ще більше, ніж досі, страждатиме...» І от, мабуть, спонукувана такими думками, вона почала пити цілющий напій, завдяки якому на початку шостого місяця її здоров’я так помітно зміцнилося, що вона могла навіть піднімати голову. Ґендзі, втішений цим, радів, але водночас бачив у цьому поганий знак, а тому не смів залишити її навіть на короткий час, щоб піти до Третьої принцеси у садибі на Шостій лінії.

А принцеса не могла отямитися після того злощасного випадку і хоча особливо не хворіла, але від минулого місяця майже перестала їсти, зблідла і змарніла. Касіваґі приходив іноді до неї ніби уві сні, коли не міг угамувати свою пристрасть, але його відвідини породжували в неї тільки відразу. Принцеса глибоко поважала Ґендзі, а тому в її очах Касіваґі не міг з ним зрівнятися. Безсумнівно, будь-яка інша жінка могла б гідно оцінити його благородні манери, привабливу зовнішність, але принцеса, яка з дитинства звикла бачити незрівнянного Ґендзі, не відчувала до Касіваґі нічого, крім неприязні, і тільки нарікала на долю, яка пов’язала її з ним. Помітивши, в якому стані вона перебуває, годувальниця та інші служниці вкрай обурювалися тим, що Ґендзі так рідко її відвідує. Тож, почувши, як погано принцеса почувається, він нарешті вирішив-таки навідатися до неї.

Мурасакі, знемагаючи від спеки, вимила волосся і завдяки цьому трохи збадьоріла. Вона лежала з розкинутими навколо себе мокрими пасмами, які висихали повільно, не збиваючись у жмутки, а струменіючи красивими хвилями. Її бліде і змарніле, але прекрасне обличчя вражало якоюсь блакитнуватою білизною прозорої шкіри, що немов світилася зсередини. Легка і тендітна, як порожня лялечка від метелика, дружина здавалася все ще безпомічною. Будинок на Другій лінії, що встиг трохи запустіти, бо в ньому ніхто не жив, здавався тепер Ґендзі надзвичайно малим. Останнім часом, коли здоров’я Мурасакі поліпшилося, вона часто милувалася упорядкованим садом, прозорими струмками, і раділа, що дожила аж дотепер на цьому світі. Над прохолодною поверхнею ставка розпустилися квіти лотоса, а на його темно-зеленому листі, немов коштовне каміння, виблискувала роса.

«Погляньте! Таке враження, ніби лотоси тільки для себе зберігають прохолоду», — сказав Ґендзі, приємно вражений тим, що Мурасакі, підвівшись, подивилася на ставок. «Як гляну на вас, то думаю, чи не сон мені сниться? Бо мені часто здавалося, що і моє життя разом з вашим от-от урветься...» — сказав він зі сльозами на очах, а дружина від себе додала:

а Ґендзі відповів:

Хоча Ґендзі не мав охоти йти від Мурасакі, але минуло вже кілька днів відтоді, як його сповістили про нездужання принцеси, а він, цілком заклопотаний дружиною, досі не спромігся її провідати. Та хіба він міг нехтувати тим, що про нього подумають її батько та нинішній Імператор?Тому тепер, коли, так би мовити, світло блиснуло нарешті між хмарами, він міг відлучитися і вирушити до садиби на Шостій лінії. Принцеса, замучена відчуттям провини, боялася глянути Ґендзі в очі і, ледве приховуючи збентеження, не відповідала на його запитання. А тому він, вирішивши, що вона почувається ображеною, хоча намагається цього не показувати, взявся втішати її. Покликавши до себе старшу служницю, він розпитав про настрій принцеси.

«Мені здається, що пані в незвичному стані...» — сказала служниця й описала його ознаки. Ґендзі був вражений. «Неймовірно! Минуло стільки часу, і раптом така несподіванка...» — вимовив він і в душі подумав: «От дивно! Адже з іншими жінками чогось такого не траплялося». Не розпитуючи нічого у самої принцеси, він з жалем дивився на її змарніле обличчя. Ґендзі залишався у садибі на Шостій лінії два чи три дні, бо після тривалої відсутності виїжджати раніше було б незручно. Однак він так сильно тривожився за Мурасакі, що раз по раз писав їй листи. «Невже за такий короткий час у його душі назбиралося стільки слів? Ой, не пощастило нашій господині!» — бурчали служниці, не знаючи, що й сама принцеса не без гріха. І тільки Кодзідзю, з усім обізнана, не мала жодної хвилини спокою.

Почувши про прибуття Ґендзі в садибу на Шостій лінії, Касіваґі, зовсім утративши здоровий глузд, написав принцесі довгого листа, переповненого сердечними скаргами. Скориставшись тим, що Ґендзі ненадовго вийшов в інший флігель і покої спорожніли, Кодзідзю нишком показала його принцесі.

«Мені неприємно навіть дивитися, не те що читати! Мені стало навіть зле», — сказала принцеса і, відвернувшись, лягла. «Все-таки гляньте хоч на цю приписку. Вона така зворушлива...» — наполягала Кодзідзю, розгортаючи листа, але, почувши чиїсь кроки і поспішно відгородивши принцесу завісою, вийшла.

Коли увійшов Ґендзі, вкрай розгублена принцеса, не встигнувши як слід заховати листа, запхнула його під подушку-сидіння. Він прийшов попрощатися, бо ввечері збирався поїхати в садибу на Другій лінії. «Вам начебто стало краще, а от стан пані Мурасакі все ще викликає побоювання, і я не хотів би засмучувати її своєю неувагою. Хоч би що вам казали злі люди, не переймайтеся їхніми словами. Невдовзі ви й самі зрозумієте», — заспокоював він принцесу.

Зазвичай Ґендзі дозволяв собі з принцесою невинні жарти, на які вона відповідала вільно, по-дитячому пустотливо. А от сьогодні була вона пригніченою, уникала його погляду. Мабуть, просто ревнувала? Поки вони лежали в денному покої і розмовляли, спустилися сутінки. Трохи задрімавши, Ґендзі раптом прокинувся від дзвінкого скрекоту цикад.

«Ну що ж, “поки ще видно дорогу...”»[389] — проказав він, переодягаючись. «Місяця дочекайся...»[390] — додала принцеса з юною принадливістю. «Видно, хоче сказати: “А тим часом побудь зі мною...”[391]» — розчулено подумав Ґендзі.

сказала вона щиро, і він, зворушений, знову опускається поруч. Хіба можна її залишити?

сказав Ґендзі, все ще вагаючись, поки врешті-решт, щоб не засмучувати принцеси, не залишився в садибі на Шостій лінії ще на одну ніч. Однак на серці в нього було неспокійно, а з голови не виходили думки про дружину, і, скуштувавши трохи плодів, він ліг спати.

Наступного дня Ґендзі встав рано, щоб виїхати до настання спеки. «Вчора я десь загубив своє віяло. А це, що в мене зараз, від спеки не рятує, — сказав він і, поклавши на підлогу віяло, яке тримав у руці, пройшов в покої, де дрімав учора вдень, і озирнувся. Помітивши, що з-під зім’ятого сидіння визирають краєчки світло-зелених аркушів паперу, він, нічого не підозрюючи, витягнув їх. Два аркуші, рясно просочені пахощами й густо списані явно чоловічим почерком, мали вельми багатозначний вигляд. Прочитавши листа, Ґендзі легко здогадався, хто його написав. Жінка, яка тримала перед Ґендзі дзеркало, не звернула на те, що він читав, жодної уваги, а от Кодзідзю, впізнавши колір вчорашнього листа, відчула, як у неї тривожно закалатало серце. Вона не сміла навіть дивитися туди, де він снідав. «Напевне, все-таки це інший лист, — думала вона. — Не може цього бути... Це просто жах! Невже принцеса не встигла його заховати?» А та, ні про що не здогадуючись, ще спала.

«О, поводиться, немов дитина! — думав Ґендзі. — Розкидає такі листи... А що, якби його знайшов хтось інший? Яка ганебна легковажність! Зрештою, я завжди знав, що не буде спокою, якщо жінці бракує розсудливості».

Після того як Ґендзі поїхав, а служниці розійшлися, Кодзідзю підійшла до принцеси. «Куди подівся учорашній лист? — запитала вона. — Сьогодні вранці такого ж листа я бачила в руках вашого пана». Принцеса, охоплена жахом, залилася сльозами. Кодзідзю жаліла її, але не могла пробачити їй такої необачності. «Куди ви поклали листа? Коли прийшли інші жінки, я залишила вас, щоб не викликати підозри, що нас пов’язують якісь таємниці. А пан Ґендзі прийшов трохи пізніше. Я була впевнена, що ви встигли заховати листа».

«Ой, та ні! Я саме читала його, коли він увійшов, але не встигла заховати, а просто засунула під подушку-сидіння і потім про це зовсім забула». Кодзідзю не знала, що їй на це відповісти. Підійшовши до сидіння, вона взялася шукати листа, але, звісно, не знайшла. «Який жах! Пан Касіваґі й так жив у постійному страху від самої думки, що наш пан дізнається про той випадок... І саме тоді несподівано стається така біда! Ви зовсім, як дитина! Через вашу необережність Касіваґі вас колись побачив, а побачивши, не міг забути і довго домагався зустрічі з вами... Та я й уявити собі не могла, що справа зайде так далеко. Ой, як мені жаль вас обох!» — прямо сказала Кодзідзю, бо вважала принцесу дуже молодою і покірною. І та, нічого не відповідаючи, лише мовчки плакала. Почуваючись зовсім хворою, вона ні ріски в рот не брала, а її служниці нарікали: «Та хіба можна її залишати в такому стані? Пані Мурасакі вже зовсім одужала, а пан тільки про неї і турбується».

Знайдений лист здався Ґендзі вельми підозрілим, тож, коли поруч не було нікого, він прочитав його кілька разів. «Може, його написав хтось з її прислуги, наслідуючи почерк Касіваґі?» — думав він, але деякі вирази в ньому не залишали сумніву щодо його автора. Касіваґі писав, що протягом багатьох років безперервно думав про неї, але й тепер, коли його мрія нарешті збулася, не знайшов душевного спокою. І хоча в цьому листі було багато зворушливих слів, але Ґендзі зневажливо подумав: «Хіба можна писати так відверто? Очевидно, що цього листа написала, на жаль, необережна людина. Скажімо, я колись завжди брав до уваги те, що мій лист може потрапити у чужі руки, а тому навіть у випадках, що вимагали подробиць, обмежувався лише натяками».

«Але все-таки що мені робити з принцесою? — запитував себе Ґендзі. — Може, її хворобливий стан — це наслідок вагітності?.. Яке нещастя! Чи зможу я і надалі дбати про неї, незважаючи на такий незаперечний доказ її провини?» Звичайно, він би не хотів вірити тому, що сталося, але не міг. Адже чоловік, дізнавшись про зраду коханої з іншим, віддаляється від неї, навіть якщо до того вважав її лише придатною для розваг. А що вже казати про зухвалу спокусу принцеси?.. Хоча і в давнину були випадки спокуси самого Імператора, але цього разу все було по-іншому. Прислуговуючи у найвищих покоях, чоловіки і жінки можуть вільно спілкуватися між собою, а тому не дивно, що в когось з них спалахне таємна пристрасть. Далеко не всі жінки розумні і доброчесні, навіть серед ньоґо і кої зустрічаються вельми недосконалі особи, які легко впадають в оману. Зрештою, найчастіше, якщо справа не набуває розголосу, винуватці залишаються на службі в палаці, а в світі ніхто ніколи не дізнається про те, що сталося. «Але як можна жінці, що користується моєю винятковою увагою, більшою, ніж та, з якою мене пов’язує справжнє почуття, нехтувати своїм опікуном? Такого в світі ще не бувало!» — обурювався Ґендзі. Легко може статися, що жінка на службі в Імператора, чимось невдоволена, почне дослухатися до чиїхось пристрасних умовлянь і відповідати на листи, бо деякі просто непристойно залишати без відповіді, і врешті-решт вступить з кимось у таємний зв’язок. Хоча її не можна не засуджувати, але все ж можна зрозуміти. А от хіба можна було уявити собі, що принцеса віддасть своє серце такій людині, як Касіваґі?

І хоча Ґендзі відчував досаду, але вирішив нічим цього не показувати. «А що, як покійний батько також усе знав і тільки вдавав, ніби ні про що не здогадується? — думав він, згадуючи свою молодість. — Що може бути жахливішим від того, що зробив я сам?» Справді, чи мав він право осуджувати того, хто заблукав на схилах гори, що має назву Любов?

Хоча Ґендзі намагався бути спокійним, але дружина бачила, що його щось непокоїть. «Він приїхав сюди з жалю до мене, бо я мало не розлучилася з цим світом, — подумала вона, — і тепер, напевне, тривожиться за принцесу». «Мені стало краще, — сказала вона, — а Третя принцеса, здається, нездорова. Тож не варто було вам так поспішати».

«Так, принцеса була нездорова, але нічого небезпечного в її стані немає, тож турбуватися нема чого. Від Імператора раз у раз приходять гінці. Мабуть, і сьогодні їй принесли листа. Оскільки її батько, імператор Судзаку, доручив мені піклуватися про принцесу, то я не забуваю про неї. А от моя найменша неувага викликає тривогу в серцях найвищих осіб, і я не хотів би їх засмучувати», — сказав Ґендзі, зітхаючи.

«Як на мене, насамперед треба подумати про те, чим невдоволена сама принцеса, — зауважила Мурасакі. — Може, сама вона й не нарікає, але обов’язково знайдуться жінки, які навіюватимуть їй погані думки. І це мене найбільше турбує».

«Я справді вражений тим, що ви, моя люба, так дбайливо ставитеся до принцеси й навіть про її прислугу не забуваєте, хоча вона завдала вам багато прикрощів, — силувано всміхаючись, відповів Ґендзі. — А от я, черства душа, думаю лише про те, щоб не образити Імператора».

Коли ж зайшла мова про повернення в садибу на Шостій лінії, Ґендзі сказав: «Ми повернемося туди разом. А тим часом ви набирайтеся сил».

«Я воліла б ще трохи відпочити тут. Їдьте першим, а я приїду, коли принцесі стане краще...»

За такими розмовами минуло кілька днів.

Раніше, коли Ґендзі довго не приїжджав, принцеса ображалася на його безсердечність, а от тепер, здогадуючись, що в цьому винна і її необачність, найбільше боялася того, що чутка про цей випадок дійде до батька. Касіваґі й далі посилав їй пристрасні листи, та як тільки перелякана Ко­дзідзю повідомила йому про те, що трапилося, впав у розпач. Коли ж це сталося? Він знав, що така таємниця рано чи пізно вийде назовні, і здригався від самої думка про це. Йому здавалося, що за ним стежить небесне око. А коли в руках Ґендзі опинилося незаперечне свідчення його злочину, Касіваґі відчув такий нестерпний сором, що його постійно проймало морозом, хоча в таку літню пору навіть ранкові та вечірні години не приносять прохолоди. «Господар садиби на Шостій лінії завжди добре ставився до мене, — думав Касіваґі. — Вирізняючи мене серед інших, він запрошував до себе як на розмови про державні справи, так і на розваги. І от чи посмію я показатися йому на очі тепер, коли він має право вважати мене нечесним, невдячним і зухвалим? Однак, якщо я зовсім перестану з’являтися в садибі на Шос­тій лінії, люди щось запідозрять, та й сам він остаточно впевниться у своїх підозрах». Від цих невтішних думок Касіваґі стало на душі так погано, що він перестав з’являтися навіть у палаці. Навряд чи його вчинок можна було назвати тяжким злочином, але йому здавалося, що його життя змарноване. «Адже я знав, що цим закінчиться, — думав він, каючись. — До того ж принцесі бракувало розсудливості й обережності. Взяти хоча б той випадок з кішкою... Тепер зрозуміло, чому Юґірі був такий роздратований її легковажністю». Здавалося, що, намагаючись вилікуватися від згубної пристрасті, Касіваґі навмисне шукав у принцеси хоч якихось вад. «Навіть особа такого високого походження, необізнана з життям, через необережне ставлення до своїх служниць може спричинити шкідливі наслідки не тільки для себе самої, але також для інших», — подумки дорікав Касіваґі й, жаліючи її, не міг про неї забути.

Хоча Ґендзі, співчуваючи недужій і зворушливо-безпорадній принцесі, й намагався не думати про неї, але раптом у ньому прокинулася така ніжність, яку не могла зруйнувати навіть гіркота зради. Коли він приїжджав у садибу на Шостій лінії і бачив її змучене обличчя, то відчував у грудях такий біль, що мало не плакав. Ґендзі замовив безліч молебнів у різних храмах заради її щасливих пологів. Узагалі він не тільки не змінив свого ставлення до принцеси, але, здавалося, був навіть ще уважнішим до неї. Під час близької розмови, для годиться, Ґендзі зберігав зовнішній спокій, приховуючи відчуження до принцеси, про яке з гіркотою на серці здогадувалася лише вона. Хоча він так і не сказав їй прямо, що бачив листа, вона мовчки, по-дитячому, страждала. «У всьому винна її вдача, — думав Ґендзі. — Добре, коли жінка лагідна і по-дитячому безпосередня, але якщо вона занадто наївна, то не викликає довіри. Зрештою, у будь-якого подружжя виникають свої клопоти. От наприклад, чи не занадто ласкава і слухняна ньоґо Акасі? Боюся, що закоханому в неї чоловікові легко збити її з пантелику. Як правило, чоловіки зневажають безвольних і піддатливих жінок. Якщо хтось з них захопиться особою, за своїм становищем для нього недоступною, то саме нестача в ній твердого характеру спричиняє непоправні наслідки. А от дружина Правого міністра[392], не маючи в житті надійної опори і змалку поневіряючись у провінції, була настільки розумною та обачливою, що, вдаючи, ніби нічого не помічає, м’яко відхиляла всі мої таємні домагання, хоча на той час всі вважали мене її батьком. Коли ж Правий міністр, ввійшовши у змову з не вельми сумлінною служницею, проник в її покої, вона зуміла дати всім зрозуміти, що це сталося всупереч її бажанню, але потім вийшла заміж з дозволу батька, а не внаслідок власної необачності». Якщо подумати, то вона вчинила дуже розумно. Напевне, їй та Правому міністрові судилося тривале подружжя ще з попереднього народження, але люди вважали б їхнє одруження трохи легковажним, якби вона відразу погодилася на нього. Словом, повелася вельми розумно.

Ґендзі не забував і про пані Найсі-но камі[393] з Другої лінії, але, зазнавши на власному досвіді, наскільки неприємними бувають наслідки любовної пристрасті, мимоволі засуджував її за слабкість характеру. Звістка про те, що вона нарешті постриглася в монахині, зворушила і засмутила його. Щиро схвильований, він написав їй листа, докоряючи за те, що вона навіть не натякнула йому про такий намір:

Я багато разів упевнювався в тому, наскільки мінливий цей світ, але, на жаль, так і не зумів зректися його. А от ви мене випередити. Дозвольте ж сподіватися, що Ви не забудете і про мене в своїх молитвах». Лист виявися вельми довгим.

Колись саме Ґендзі перешкодив Найсі-но камі постригтися в монахині, і тепер вона крадькома від людей плакала, згадуючи, скільки горя приніс їм цей зовсім не випадковий зв’язок. Вважаючи, що цей лист, напевне, буде останнім, Найсі-но камі вклала у відповідь всю свою душу. Ґендзі глибоко зворушили знаки, залишені її пензлем на папері.

«Мені здавалося, що я одна пізнала, наскільки мінливий цей світ, а Ви кажете, що я випередила Вас. А насправді

Молитися я буду за всіх, а тому й за Вас...» Лист, написаний на темному сірувато-зеленому папері, був прив’язаний до стебла анісу[395]. Його зміст був цілком звичайним, але почерк, як і колись, вражав витонченістю.

Оскільки Ґендзі перебував тоді в садибі на Другій лінії, то, зрозумівши, що тепер його зв’язок з Найсі-но камі остаточно розірвався, показав листа дружині. «О, як жорстоко мене зневажено! Та й сам я остогид собі, — сказав він. — Досі залишалися тільки дві жінки, з якими я міг говорити про все на світі, здатних на найтонші переживання й завжди готових по-дружньому відгукнутися на мої почуття. Це Асаґао, колишня жриця святилища Камо, та пані Найсі-но камі з палацу імператора Судзаку. На жаль, обидві вони стали монахинями, а жриця Камо тепер ревно віддається служінню Будді й більше нічим не переймається. Правду кажучи, я не часто зустрічав серед жінок такої, в якої глибокий розум настільки поєднувався б зі щирою дружелюбністю. Як усе-таки важко виховувати дочку! Її доля — річ невидима й не піддається волі батьків. А скільки часу і сил треба витратити, щоб домогтися успіху! На щастя, мені не довелося дбати про багатьох дітей, хоча пам’ятаю, що раніше я нарікав на долю, яка не подарувала мені численних нащадків. Будь ласка, поставтеся з належною увагою до виховання юної принцеси. Оскільки наша ньоґо[396] зовсім молода й ще не встигла глибоко проникнути в душу речей, а її численні придворні обов’язки майже не залишають їй вільного часу, тому вона може чогось недогледіти. Без належного виховання принцесам годі розраховувати на спокійне життя й бути захищеними від людського лихослів’я. Тоді як жінки низького звання, підшукавши собі більш-менш надійного чоловіка, можуть у всьому покластися на нього».

«Хоча я не впевнена, що зможу бути для принцеси успішною наставницею, але готова дбати про неї до кінця свого життя. Тільки от чи довго я проживу?..» — сумно відповіла Мурасакі, заздрячи тим, кому ніщо не завадило стати на шлях служіння Будді.

«Годилося б приготувати для пані Найсі-но камі одяг для її нового стану, поки служниці самі не навчилися цього робити, — порадив Ґендзі. — Може, ви знаєте, як шити рясу? Тоді візьміться до цієї роботи, будь ласка. А пані Східних покоїв садиби на Шостій лінії вам у дечому допоможе. Суворість одягу монахині не тішить ока, але її треба дотримуватися». В покоях Мурасакі почали шити сіро-зелене вбрання. Покликавши умільців з Імператорських майстерень, Ґендзі потайки доручив їм підготувати все потрібне начиння, приділивши особливу увагу виготовленню подушок-сидінь, підстілок, ширм і завіс.

А тим часом через усі ці клопоти було відкладено до осені вшанування імператора-монаха Судзаку, але на восьмий місяць випали дні жалоби на пам’ять про покійну матір Юґірі[397], й нікому було зайнятися добором музикантів. Дев’ятого місяця переставилася Велика імператриця[398], мати імператора-монаха Судзаку, тому святкування відклали до десятого, але знову скасували з огляду на погіршення стану Третьої принцеси.

Десятого місяця імператора-монаха Судзаку відвідала його дочка, Друга принцеса[399], яка стала дружиною Касіваґі. Великий міністр у відставці[400] узяв на себе приготування до церемонії і зробив усе, щоб надати їй небаченого досі розмаху. Касіваґі, його син, також, зібравши всі сили, взяв участь у зустрічі. І все-таки, як і досі, він почувався таким хворим, що здавалося, ніби його підкошує якась невідома недуга.

А Третя принцеса, пригнічена сумними думками, цілими днями потайки зітхала, і, мабуть, тому так тяжко зносила вагітність. Вона мала такий крихкий і виснажений хворобою вигляд, що, побачивши її, Ґендзі мимоволі відчував біль у серці. «Що станеться з нею?» — мучився він болісними сумнівами. Увесь той рік минув у заклинаннях і молитвах.

Звістка про хворобу принцеси, дійшовши й до гірського монастиря, сповнила серце імператора-монаха Судзаку ніжністю й тугою. Знаючи від людей, що останніми місяцями Ґендзі не тільки не живе в садибі на Шостій лінії, але майже не буває там, він переживав, нарікаючи на мінливість світу. Його душа не мала спокою навіть тоді, коли таку поведінку Ґендзі можна було пояснити тим, що він повністю зайнятий опікою хворої Мурасакі, а тим паче тепер, як стан її здоров’я поліпшився. «Невже сталося щось таке, що змінило ставлення Ґендзі до принцеси? Навіть якщо за самою принцесою і немає жодної провини, серед служниць могли знайтися негідні особи, які втягли її в біду. Адже і в палаці, де панують вишукані стосунки, іноді поширювалися безсоромні чутки», — думав він. Хоча імператор-монах уже відійшов від суєтного світу, але, неспроможний забути про дочку, написав їй щирого листа. Його принесли саме тоді, коли Ґендзі перебував у садибі на Шостій лінії. І от що в ньому було:

«Я давно не писав Вам, бо не мав приводу. Чимало років і місяців минуло після нашої розлуки, сповненої тугою за Вами. А коли я дізнався, що Ви не зовсім здорові, то навіть під час молитов бачу Ваш образ перед очима. Як Ви почуваєтеся? Пам’ятайте, що Вам треба терпіти навіть тоді, коли сімейне життя не приносить радості. Не показуйте, що Ви ображені й про все здогадуєтеся. Будьте завжди гідні Вашого високого звання».

Звісно, цей лист викликав у серці Ґендзі жаль до імператора-монаха. «Мабуть, він нічого не знає про ганебну подію з принцесою, — подумав Ґендзі. — Видно, його турбує лише одне — моя неувага до дочки». «Що ви відповісте батькові? — спитав він принцесу. — Не знаю, як вас, але мене дуже пригнітив цей сумний лист. Хоча я й не схвалюю вашої поведінки, але ніхто не може дорікнути мені, що я вами нехтую. Не розумію, звідки у вашого батька такі відомості?» Принцеса, навіть засоромлено відвернувшись, мала чарівний вигляд. Її змарніле, засмучене обличчя вражало благородною красою.

«Я добре розумію, чому, знаючи, які ви недосвідчені й по-дитячому наївні, ваш батько так за вас тривожиться, — вів далі Ґендзі. — А тому відтепер вам у всьому треба бути обачнішою. Я не збирався докучати вам своїми порадами, але, мабуть, він упевнився, що я не виправдовую його сподівань. Не приховую, що це мене пригнічує, а тому вважаю за потрібне принаймні вам про це сказати. Ви надто ще нерозважливі й схильні піддаватися чужим впливам. Може, ви незадоволені мною, вважаючи мене недостатньо чуйним, ба навіть черствим. До того ж я вже немолодий і, як це не прикро казати, може, просто набрид вам. Але прошу вас, принаймні поки живий ваш батько, не зневажайте старого чоловіка, якому той доручив дбати про вас. Я здавна прагнув до служіння Будді, але, на жаль, на цьому шляху мене випередили навіть жінки, які, напевне, над цим навіть глибоко і не замислювалися, тож може скластися враження, що я безвольна людина. Але повірте, що я не вагався б ні хвилини, якби свого часу ваш батько, відрікшись від суєтного світу, не доручив мені опіки над вами, чим вельми мене потішив. І якщо тепер я пішов би за ним, залишивши вас без усякої опори, то завдав би йому смертельного удару. Уже не залишилося нікого, крім вас, хто прив’язував мене до цього світу. У ньоґо Акасі багато дітей, і, хоча важко передбачити їхнє майбутнє, я можу про них не турбуватися, якщо нічого поганого не трапиться за мого життя. Решта близьких мені людей вельми немолода, і, якщо вони побажають за тих чи інших обставин піти за мною, я спокійно прийму їхнє рішення. Вашому батькові залишилося недовго жити в цьому світі. Він стає дедалі слабкішим тілом і душею, а тому подбайте, щоб жодні несподівані чутки, які заплямували б ваше ім’я, не порушували його спокою. Якби йшлося тільки про теперішнє життя, то це не мало б значення. Та коли б через це виникла перешкода на шляху до життя прийдешнього, то це був би великий гріх».

Хоча Ґендзі говорив спокійно, ніби ні на що відверто не натякаючи, та коли сльози покотилися по щоках принцеси, яка, здавалося, от-от знепритомніє, він також заплакав.

«О, як мене колись дратували втручання старих людей у справи молодих! Та, бачите, тепер і я це роблю, — сказав він, соромлячись. — Мабуть, я таки здаватимуся вам осоружним стариганом». Опісля Ґендзі присунув до себе пензлик, розтер туш і, вибравши папір, попросив принцесу написати відповідь, але руки в неї тремтіли, і писати вона не могла. «Напевне, на ті довгі листи вона відповідала швидше», — мимоволі подумав Ґендзі, знов відчувши неприязнь до принцеси, але відразу опанував себе й заходився пояснювати їй, як треба відповісти батькові. «Коли ж ми відвідаємо його? Ось і цей місяць минув. Кажуть, Друга принцеса влаштувала на його честь величне свято. Мені здається, що вам у вашому делікатному стані не варто і змагатися з нею. На одинадцятий місяць припадає жалоба[401]. А наприкінці року і так чимало клопотів. Напевне, вашому батькові буде боляче дивитися на вас, але, з іншого боку, чи варто відкладати? Наберіться духу, бадьоріться і подбайте про своє змарніле обличчя», — радив Ґендзі співчутливо.

Колись з будь-якого важливого приводу Ґендзі обов’язково викликав до себе Касіваґі, щоб з ним порадитися, але останнім часом жодного разу цього не робив. Здогадуючись, що люди можуть запідозрити щось недобре, Ґендзі, однак, вперто уникав зустрічей з ним, щоб в його очах не виставляти себе жалюгідним дурнем, а також не втратити душевного спокою. І поки Ґендзі отак роздумував, минуло кілька місяців, протягом яких Касіваґі не з’являвся в його садибі, за що він не міг йому дорікнути. Зрештою, ніхто з людей не дивувався, бо всі знали, що Касіваґі нездоровий, а в садибі на Шостій лiнiї не влаштовувалися жодні урочистості. І тільки Юґірі здогадувався, що причина, напевне, полягає в тому несподіваному для них обох випадку, після якого Касіваґі досі не може опам’ятатися, але і уявити собі не міг, що про все це вже знає батько.

Настав дванадцятий місяць. Підготовка до вшанування імператора-монаха Судзаку, призначеного на один з днів після десятого поточного місяця, супроводжувалася численними мистецькими репетиціями в садибі на Шостій лінії, до яких залюбки залучилася навіть Мурасакі, яка досі залишалася в будинку на Другій лінії. Ньоґо Акасі також жила тоді в батьківському домі. І цього разу вона знову розродилася хлопчиком. Усі її діти були чарівні, і Ґендзі з ранку до вечора грався з ними, радіючи перевагам, які надає похилий вік. На репетицію музикантів у садибу на Шостій лінії приїхала і Тамакадзура, головна дружина Правого міністра[402]. Оскільки Юґірі перед тим, як показатися Ґендзі, проводив попередню репетицію з музикантами у східній частині садиби, то Ханацірусато, її господиня, не бачила головної.

Через те, що відсутність Касіваґі могла позбавити блиску таке важливе свято, викликати невдоволення та здивування, то Ґендзі послав йому запрошення, але той відмовився приїхати, пославшись на нездоров’я. Знаючи, що жодною певною хворобою Касіваґі не страждає, Ґендзі, співчутливо подумавши, що, мабуть, того мучать докори сумління, знову послав до нього гінця.

«Чому ви відхилили запрошення? — запитував сина Великий міністр у відставці. — Адже ваше небажання брати участь у святі можуть неправильно витлумачити. Вам не так уже й погано, тож чи не краще зібратися з силами і поїхати?» І коли саме в ту хвилину від Ґендзі знову прибув гонець, Касіваґі хоч-не-хоч все-таки вирушив до садиби на Шостій лінії.

Касіваґі прибув тоді, коли найвидатніші гості ще не зібралися. Як звичайно, його провели в покої Ґендзі й посадили за ширмами, які відділяли внутрішні покої від передніх. З першого погляду впадали в очі крайня худорлявість і блідість його обличчя. Якщо колись він різко поступався своїм гордовитим, самовпевненим молодшим братам, то тепер, надзвичайно тихий і скромний, міг би гідно стояти поруч з принцесою. «От тільки чому вони обоє повелися так нерозсудливо?» — дивлячись на Касіваґі, думав Ґендзі, й нічим не видаючи своїх справжніх почуттів, люб’язно розмовляв з ним.

«О, як давно ми не бачилися! — сказав він. — Останнім часом я доглядав хворих і не мав вільного часу. Дочка імператора-монаха Судзаку, що живе в моєму домі, збирається відзначити п’ятдесятиріччя батька, але досі багато чого заважало їй це зробити, а тим часом рік підійшов до кінця. Звичайно, тепер про якусь урочистість уже не йдеться, але ми вирішили, хоч для годиться, чимось пісним його почастувати. Назвати майбутнє вшанування святом було б перебільшенням. Мені просто хочеться показати імператорові-монаху своїх численних онуків. З огляду на це я вже давно почав вчити їх танцювати, щоб хоч чимось порадувати його. Боюся, що, крім вас, ніхто не зможе мені в цьому допомогти, а тому я не дорікатиму вам за те, що місяцями ви нас не відвідували». Хоча Ґендзі говорив цілком щиро, але Касіваґі так збентежився, що, побоюючись мимоволі видати себе зашарілим обличчям, довго не міг вимовити ані слова.

«Я чув, що останнім часом ви дуже переживали за здоров’я ваших близьких, і від усієї душі співчував вам, — відповів він нарешті. — А от напровесні в мене так загострилася давня хвороба ніг[403], що я майже не міг ходити. З кожним днем мені ставало щораз гірше, поки нарешті я так ослаб, що перестав бувати навіть у палаці і жив весь цей час повним відлюдником. Тепер, коли імператор-монах досяг п’ятдесятирічного віку, батько вирішив, що нам більше, ніж будь-кому іншому, треба належно вшанувати його. «Я вже зняв чиновницьку ­шапку і без жалю відмовився від карети[404], — сказав він. — Тому мені не годиться брати участь у такій церемонії. І хоча ваше звання ще невисоке, але треба показати імператорові-монаху, що ваша повага до нього нітрохи не менша від моєї». — «Тож я, за батьковою спонукою, переборюючи хворобу, прийшов сюди. Імператор-монах живе усамітнено, далеко від мирської суєти, і всякий блиск та гамір йому не до душі. Мені здається, що тиха, щира розмова сподобається йому куди більше, й чим менше часу займуть церемонії, тим краще».

Ґендзі високо оцінив те, що Касіваґі жодним словом не обмовився про пишне святкування, яке влаштувала на честь батька Друга принцеса.

«Власне, саме так і буде, — зауважив Ґендзі. — От тільки боюся, що люди звинуватять нас у незнанні правил, якщо знехтуємо деякими церемоніями. Але якщо ви, людина, обізнана з такими речами, підтримуєте мене, то я щасливий, що не помилився. На жаль, Удайсьо[405], який успішно дає собі раду з придворними обов’язками, ніколи не мав схильності до витончених розваг. А от імператор Судзаку справедливо вважається тонким шанувальником мистецтва. Особливо він любить музику і сам є чудовим музикантом. Щоправда, тепер, як ви кажете, він відмовився від усього мирського, а тому треба докласти ще більших зусиль, щоб потішити його слух, який, напевне, став ще витонченішим за роки тихого, відлюдного життя. Тож я прошу вас разом з Удайсьо підготувати хлопчиків-танцюристів так, щоб вони в усьому були бездоганними. Бо на так званих професійних учителів не завжди можна покладатися, навіть якщо свою справу вони знають чудово». Хоча Касіваґі радів, що Ґендзі говорив з ним вельми приязно, але не міг вгамувати збентеження і, скупо відповідаючи, тільки й думав про те, як би швидше піти. На щастя, Ґендзі не затримував його, як бувало раніше, довгою розмовою, тож при першій же нагоді Касіваґі відкланявся.

Перейшовши в східну частину будинку, він оглянув одяг для музикантів і танцюристів, який приготував Юґірі, й порадив дещо виправити. І якщо йому вдалося поліпшити й без того досконале, то це означало, що він справді мав добрий смак і глибокі знання в цій царині. Того дня відбувалася лише репетиція, але щоб не розчарувати присутніх на ній жінок, танцюристів, яким у день вшанування імператора-монаха належало виступати в червонувато-сірому верхньому і бузковому нижньому одязі, одягнули в зелене верхнє та червоне нижнє вбрання. Тридцять музикантів були в білому. Їх помістили на галереї, що веде до південно-східного павільйону риболовлі. З’явившись з-за пагорба, вони заграли мелодію «Туман над горою безсмертних». В повітрі кружляв легенький сніжок і здавалося, «іще зима, але весна десь поруч...»[406] Гілки слив, горді своїм ніжним оздобленням, були прекрасні. Господар дому влаштувався за ширмами в передніх покоях. Поруч з ним сиділи принц Сікібукьо і Правий міністр. Вельможі нижчих рангів розмістилися на галереї. Оскільки відбувалася тільки репетиція святкування, то частування було найпростішим.

Четвертий син Правого міністра Хіґекуро, третій син Юґірі та двоє онуків принца Хьобукьо виконали танець «Десять тисяч років». Вони були зовсім ще малі й зворушливо-чарівні. Всі четверо походили з високих столичних родів, а їхня миловидна зовнішність і вишуканість вбрання тільки підкреслювали їхнє благородство. А втім, може, глядачам лише так здавалося? Другий син Юґірі, народжений від То-найсі-но суке, і внук принца Сікібукьо (син колишнього Хьое-но камі, якого тепер, після отримання звання цюнаґона, називали Ґен-цюнаґоном) виконали танець «Прекрасний олень». Третій син Правого міністра виступив у танці «Князь Лін-ван», а старший син Юґірі — в танці «На зігнутих ногах». На закінчення юнаки та дорослі з тих же родин виконали ще кілька танців, зокрема, «Великий мир» і «Радісна весна». Коли спустилися сутінки, Ґендзі велів підняти завіси, щоб показати зацікавленим глядачам, як з неповторною витонченістю танцюють його чарівні внуки. Їхні учителі не пошкодували сил, щоб прищепити свою майстерність до вродженого благородства дитячих рухів, завдяки чому їхній успіх настільки перевершив усі очікування, що навіть годі було сказати, який з хлопчиків кращий. Постарілі вельможі пустили сльозу, а принц Сікібукьо, згадуючи своїх онуків, плакав так, що його ніс аж почервонів.

«Під старість люди стають слізливими. І дарма Уемон-но камі посміхається, дивлячись на мене. На жаль, молодість швидкоплинна, а роки не течуть назад. Ще нікому не судилося втекти від старості», — сказав Ґендзі, крадькома кинувши погляд на Касіваґі, який виділявся серед інших своїм сумним і задуманим виглядом. Мабуть, він і справді нездужав, бо навіть чудові танці не привертали його уваги. Але, як не дивно, саме до нього звернувся Ґендзі, вдаючи сп’янілого, з такими словами. Звичайно, все це скидалося на жарт, але в Касіваґі щораз сильніше билося серце й боліла голова, коли до нього доходила чаша з вином, а він лише пригублював її. Помітивши його хитрість, Ґендзі змушував його осушувати кожну подану чашу. Касіваґі зовсім зніяковів, від чого став привабливішим за будь-кого іншого з присутніх. Однак сам він почувався так погано, що, не витримавши до кінця репетиції, поїхав. Геть збентежений, він запитував себе: «Чого мені так тяжко на душі? Хіба я захмелів більше, ніж звичайно? Невже від докорів сумління в мене запаморочилася голова? Звідкіля в мене така легкодухість? Що ж зі мною сталося?» Насправді Касіваґі страждав не від скороминущого сп’яніння, бо невдовзі відчув, що йому стало зовсім погано. Батько, відставний Великий міністр, та його дружина, занепокоєні здоров’ям сина, наполягли на його переїзді до них. А що вже казати про те, якою нещасною почувалася його дружина Оціба, Друга принцеса?

Хоча в минулі дні душевного спокою Касіваґі не приділяв дружині особливої уваги, а лише тішив себе порожніми надіями, що все з часом владнається, але тепер від самої думки про остаточну розлуку відчув сум і співчуття до нещасної принцеси, яку через нього в майбутньому ніщо, крім страждань, не чекає.

Пригніченою була й мати Другої принцеси. «За всіма людськими звичаями, подружжя ніколи не мають розлучатися так само, як батьки постійно залишаються батьками. Мене дуже засмучує, що ви збираєтеся жити окремо, поки не одужаєте. А чи не краще вам нікуди не переїжджати? Спробуйте ще тут покращити своє здоров’я», — бідкалася вона, відділена від Касіваґі ширмою.

«Правду кажете. Коли я, незначна людина, отримав дозвіл на одруження з такою високою особою, то сподівався, що віддячу за цю честь принаймні тим, що житиму довго і зрештою виб’юся в люди. Однак, на жаль, через хворобу ви так і не встигнете переконатися в моїй відданості. Здається, я тут довго не затримаюсь, але й покинути цей світ спокійно не можу...» — зітхнувши, відповів Касіваґі.

Вони обоє довго плакали, і Касіваґі не міг негайно виїхати. Але стривожена його долею мати знову прислала по нього: «Чому Ви не хочете відвідати своїх батьків? Хоча я маю багато дітей, але насамперед згадую Вас, коли почуваюся самотньою і в зустрічі з Вами шукаю розради. А тепер ви лишаєте мене в жорстокій непевності...» Що й казати, її нарікання було справедливим.

«Я був первістком, і, може, тому мене завжди любили більше, ніж інших дітей. А тепер мати сумує і непокоїться, коли мене не бачить навіть протягом короткого часу. Великий гріх був би не зустрітися з нею тепер, коли я відчуваю, що недовго мені залишилося жити. Я ніколи собі цього не пробачу. Якщо почуєте, що мій стан безнадійний, приїжджайте таємно до мене. Я обов’язково хочу ще раз побачитися з вами. Я нерозумна, нікчемна людина, і мені шкода, що я завдав вам стільки прикрощів. Та чи міг я знати, що моє життя буде таким коротким. Я помилявся, коли вважав, що в майбутньому довго житиму», — сказав Касіваґі дружині й, схлипуючи, поїхав до батьків, а вона залишилася сама зі своїм невимовним горем у душі.

У батьковому домі Касіваґі з нетерпінням чекали, і після приїзду усіма засобами взялися його лікувати. Його хвороба не була наглою, але він уже давно нічого не їв, навіть мандаринів не торкався, і став таким слабим, що здавалося, ніби якась невідома сила тягне його на той світ. В свою чергу, Ґендзі, вражений таким прикрим поворотом подій, поспішив неодноразово висловити своє співчуття Великому міністрові у відставці. А ще більше побивався Юґірі, давній близький друг Касіваґі, засмучений його недугою.

Вшанування імператора-монаха Судзаку призначили на двадцять п’ятий день. І хоча таку дату не можна було назвати вдалою, бо один з найвидатніших чоловіків столиці тяжко хворів, а його рідні й близькі глибоко сумували, а проте свято, яке і так довго відкладалося, скасувати було неможливо. Ґендзі з жалем уявляв собі, як через це тяжко на душі у Третьої принцеси. Як вимагав у такому випадку звичай, він замовив читання сутр у п’ятдесяти храмах, а в монастирі, де перебував імператор-монах Судзаку, сутри Дайніці[407].