Повість про Ґендзі. Книга 2

Цвіркун-дзвіночок

Головні персонажі:

Ґендзі, 50 років

Третя принцеса-монахиня, Сан-но мія, 24 (25) років, — дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Пані Мурасакі, дружина Ґендзі

Імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку

Імператор-монах, імператор Судзаку — батько нинішнього Імператора і Третьої принцеси, старший брат Ґендзі

Принц Хьобукьо, Хотару — син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Юґірі, Удайсьо, 29 років, — син Ґендзі й Аої

Касіваґі, Ґон-дайнаґон, Уемон-но камі — старший син Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Імператор Рейдзей, син Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо) і Фудзіцубо

Кобай, Садайбен — син міністра у відставці (То-но цюдзьо), молодший брат Касіваґі

Акіконому, Імператриця-дружина — дочка Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Влітку, коли розцвіли лотоси, в садибі на Шостій лінії відбувалося освячення статуї Будди, призначеної для молитовні Третьої принцеси-монахині. З цієї нагоди того дня було вперше виставлено на загальний огляд начиння, виготовлене на замовлення Ґендзі. Священні хоругви коло вів­таря були з розкішної рідкісної китайської парчі. Нагляд за їхнім приготуванням взяла на себе пані Мурасакі. Обруси для столиків з вибитими на них чудовими візерунками вражали красою незвичного поєднання барв. Завіси навколо постелі принцеси було піднято з усіх боків, позаду висіла Лотосова мандала[18], а попереду стояли срібні вази з квітами лотоса на високих стеблах. У повітрі плив аромат китайської курильної суміші «За сто кроків». Зображення будди Аміди й бодгісатв[19], вирізьблені із сандалового дерева, вирізнялися особливою витонченістю ліній. У невеликому, тонкої роботи посуді зі священною водою плавали штучні блакитні, білі й пурпурові лотоси. У повітрі витав аромат «Лист лотоса», що, окрім лотоса, містив невелику кількість меду, солодкаві пахощі якого вдало поєднувалися з іншими запахами.

Ґендзі заздалегідь подбав про копії шести частин сутри про порятунок після смерті для живих створінь на Шести дорогах до шести світів[20] і власноруч переписав сутру, призначену для особистого користування принцесі-монахині, додавши до неї молитву про зміцнення їхнього зв’язку у цьому світі й надію на майбутнє спільне відродження у Чистій землі. Крім того, ще на початку цієї весни він також вирішив переписати сутру Аміди, але, зрозумівши, що нетривкий китайський папір для щоденного користування не годиться, розпорядився надіслати йому з паперової майстерні тонкого білого паперу найвищої якості. Наслідком його самовідданих зусиль було те, що кожного, кому випало побачити хоч краєчок переписаного сувою, приголомшувала рідкісна краса накреслених тушшю знаків, що сяяли яскравіше, ніж золотисті лінії, проведені на папері. А щоб описати якість оправи, валика й футляра, слів годі знайти. Сутру поклали на столик з аквілярії, поруч зі статуєю Будди.

Після того як скінчилося облаштування молитовні, на підвищення піднявся монах-розпорядник, а навколо вже зібралися учасники відправи, Ґендзі, перед виходом до них, заглянув у західні передні покої, де тимчасово перебувала принцеса. Там у великій тісноті й духоті очікувало церемонію п’ятдесят чи шістдесят святково одягнених жінок. Дів­чатка-служниці, впритул одна до одної, юрмилися аж до Північних передніх покоїв. Курильниць було багато, і служниці так старанно махали віялами, що крізь дим нічого не було видно.

«Набагато краще, якщо у повітрі витає легкий аромат, який долинає невідомо звідки, — як завжди, повчав Ґендзі, підійшовши до дівчаток, необізнаних з такими житейськими тонкощами. — Недобре, якщо куриво клубочитиметься, мов дим над вершиною Фудзі. Під час проповіді не галасуйте, бо це завадить осягнути її суть. І постарайтеся не порушувати тиші шелестом одягу і зайвими рухами».

У покоях лежала тендітна і чарівна принцеса, видно збентежена таким численним зібранням людей. «Маленький принц може нам заважати. Візьміть його на руки і віднесіть звідси», — розпорядився Ґендзі.

Північні перегородки тимчасово прибрали й натомість повісили завіси. За ними розмістилися жінки. Картина була дуже зворушливою, коли Ґендзі, закликавши всіх заспокоїтися, пояснював принцесі, як відбуватиметься церемонія. Глянувши на молитовню, на яку перетворилася спочивальня принцеси, Ґендзі відчув, як у нього защеміло серце.

«Я ніколи не думав, що мені доведеться брати участь у такій церемонії. Однак залишається надія, що в прийдешньому світі, на квітці лотоса, ми будемо разом», — сказав він крізь сльози. Помочивши пензлик у туші, він написав на червонувато-жовтому віялі:

На тому ж таки віялі принцеса написала відповідь:

«Ну, навіщо так зневажати мої слова?..» — насилу усміхнувся Ґендзі, як видно ображений її словами.

Того дня у садибі на Шостій лінії, як і належить, зібралися численні принци крові. Жінки, що жили в садибі, перевершуючи щедрістю одна одну, прислали безліч пожертв. Вбрання для семи монахів — виконавців освячення молитовні — й відповідні винагороди для них приготувала пані Мурасакі. Одяг з візерунчастого шовку і навіть шви на їхніх рясах викликали в обізнаних людей похвалу своєю незрівнянною досконалістю. Але чи варто надто довго затримуватись на цих подробицях?..

Монах-розпорядник, урочисто пояснивши суть сьогоднішнього освячення молитовні принцеси, оголосив її прагнення у розквіті молодості відректися від суєтного світу й пов’язати свою долю з вченням Будди, викладеним у сутрі Лотоса, з такою красномовністю та мудрістю, що дехто з присутніх аж заплакав. Хоча Ґендзі мав намір обійтися без розголосу, але як тільки чутка про те, що в садибі на Шостій лінії готуються до освячення молитовні, дійшла до Імператорського палацу, а також до імператора-монаха Судзаку в гірському монастирі, звідти відразу прислали своїх гінців. Їхніх пожертв було стільки, що в покоях раптом стало тісно. Таким чином, як завжди, скромна за задумом Ґендзі церемонія в садибі на Шостій лінії того дня перетворилася на пишну урочистість, супроводжувану такою щедрістю, що увечері монахи, повернувшись у свій храм з дарами, не знали, де їх розмістити.

Тепер, коли Третя принцеса стала монахинею, з жалю до неї Ґендзі приділяв їй ще більше уваги. Хоча імператор-монах Судзаку радив, щоб його дочка заради пристойності оселилася в спадковому домі на Третій лінії, проте Ґендзі заперечував: «Я не матиму спокою, якщо вона буде далеко від мене. Я хотів би турбуватися про неї щодня, чути з її уст і задовольняти всі її потреби. Хоча я не знаю, як довго триватиме моє життя, але, поки живу, не хотів би втратити цієї розради». Проте він усе ж велів довести до ладу будинок на Третій лінії, а урожай з угідь, маєтків та пасовищ принцеси складати у тамтешні комори. Крім того, Ґендзі наказав прибудувати там додаткові комори, куди перевіз і залишив під надійною охороною численні скарби, успадковані принцесою від імператора-монаха. Він також особисто подбав про забезпечення всім необхідним як саму принцесу, так і її численну челядь. Восени за його вказівкою з частини саду від західного переходу до східної огорожі зробили леваду з польовими квітами й дикими травами, а в приміщенні принцеси поставили полички із посудом для священної води та іншим начинням. Оздоблення покоїв було, як і годиться, вельми скромним, але надзвичайно вишуканим. Багато служниць, не бажаючи розлучатися з господинею, також постриглися в монахині. Серед них були не тільки літні жінки, такі як годувальниця, а й молоді, в самому розквіті років, передусім ті, які, на думку Ґендзі, були готові жити так до кінця своїх днів. Бажаючих пристати на службу було багато, але Ґендзі відмовляв їм, пояснюючи: «Про це не може бути й мови. Бо якщо одна з вас пострижеться в монахині, піддавшись випадковому пориву, то лише кине тінь на всіх інших». Тож врешті-решт лише десять жінок залишилися прислужувати принцесі як монахині.

Ґендзі велів на леваду перед будинком випустити цвіркунів і цикад і часто надвечір, коли вітер приносив прохолоду, приходив у покої принцеси начебто для того, щоб насолодитися їхнім сюрчанням, а тим часом у розмові з нею скаржився, що не може змиритися з її постригом у монахині, часто обурюючи її недоречними тепер спокусами. В очах сторонньої людини ніби нічого не змінилося у ставленні Ґендзі до принцеси, але сама вона відчувала, що образи через її провину він не забув, хоча зовні цього не показував. І саме з цієї причини вона вирішила стати монахинею. Хоча, віддалившись таким чином від нього, принцеса відчула певне полегшення, але він настільки докучав їй своїм безперервним звіренням почуттів, що вона була готова переселитися хоч би й у глушину, але не могла на це зважитися.

Увечері на п’ятнадцятий день восьмого місяця, коли повний місяць ще не виплив на небо, принцеса-монахиня сиділа перед вівтарем і, милуючись садом, читала молитву. Дві чи три молоді монахині принесли до Будди квіти й, постукуючи глечиком об священний посуд, наливали в нього воду. Було щось навдивовижу зворушливе в їхніх діях, таких незвичних для нашого суєтного світу. І саме тоді прийшов Ґендзі. «Сьогоднішній вечір увесь наповнений різноманітними голосами», — сказав він і почав тихо й урочисто проказувати слова з сутри будди Аміда. У повітрі серед багатоголосого комашиного хору найяскравіше звучав цвіркун-дзвіночок — судзумусі. «Важко сказати, в якої з осінніх комах найгарніший голос, — провадив далі Ґендзі, — наприклад, Імператриці-дружині[21] більше подобалися соснові цвіркуни — мацумусі. А тому одного разу вона послала гінців у далекі луки наловити їх для свого саду. Та всі зусилля були марні, бо зараз їх у саду майже не чути. Усупереч своїй назві — мацумусі[22] — вони, очевидно, не живуть довго. І співають вони на повний голос подалі від людей — в горах або в далеких соснових борах, де ніхто їх не почує. А от цвіркун-дзвіночок сюрчить будь-де так приємно і дзвінко, що слухати його хочеться безперервно».

тихенько вимовила принцеса, така благородна й приваблива у цю мить.

«Та що ви таке кажете? Слів таких я від вас не сподівався... — відповів Ґендзі. —

Попросивши принести китайське кото, він заграв щось невимовно прекрасне, і принцеса, забувши про пацьорки, заворожено слухала.

Коли нарешті місяць виплив з-за гір і своїм яскравим сяйвом прикрасив усе навколо, Ґендзі, поглядаючи на небо, роздумував над тим, наскільки все мінливе в цьому світі, а його кото звучало як ніколи зворушливо й сумно.

Здогадавшись, що в таку ніч у садибі на Шостій лінії відбудеться музичний концерт, приїхав принц Хьобукьо. Водночас прибув і Юґірі з кількома придворними високого рангу. Звуки кото привели їх до покоїв принцеси.

«От добре, що ви прийшли! Але не сподівайтеся почути особливого концерту. Просто знічев’я я вирішив трохи розважитися, бо вже давно не брав у руки кото», — сказав Ґендзі, велівши приготувати сидіння-подушку для принца Хьобукьо.

Того дня в Імператорському палаці мав відбутися бенкет з нагоди появи повного місяця, але, на превеликий жаль для багатьох, його скасували, тож, почувши, що люди зібралися в садибі на Шостій лінії, вельможні мужі подалися туди. Скориставшись нагодою, вони могли оцінити, які ж комахи співають найкраще. Приєднавшись спільно з гостями на різних інструментах до їхнього сюрчання, Ґендзі зауважив: «Хоча ніч повного місяця завжди зворушує мене до глибини душі, але сьогодні по-особливому мені здається, ніби я справді опинився поза світом, в якому ми живемо. Останнім часом я часто згадую покійного Ґон-дайнаґона[23]. Тепер, коли його немає з нами, будь-які особисті зустрічі й церемонії немов втратили колишній блиск. Ніде правди діти, він був незамінним співрозмовником. Ніхто не вмів так добре, як він, розрізняти природні барви навколишнього світу й пташині голоси». Перебираючи струни кото, Ґендзі так розчулився, що невдовзі його рукава змокріли. Він здогадувався, що принцеса за завісою чує його слова, але ж і в Імператорському палаці у такому випадку згадують добрим словом покійного.

«Присвятімо сьогоднішній бенкет до самого ранку цвіркунам-дзвіночкам!» — запропонував Ґендзі. Коли чаша з вином двічі обійшла присутніх, надійшов лист від колишнього імператора Рейдзея про те, що Садайбен[24] і Сікібу-но тайфу, розчаровані скасуванням у палаці святкування появи повного місяця, приїхали до нього в супроводі блискучих молодих придворних, які повідомили, що Юґірі з приятелями перебувають зараз у садибі на Шостій лінії.

То чому б і до мене вам не завітати?..» — написав він.

«Як прикро, що імператор Рейдзей змушений був сам нагадувати про мою неувагу до нього тепер, коли вже ніщо, здавалось, не заважало мені відвідувати його, а сам імператор почувався таким самотнім», — подумав Ґендзі й став збиратися.

відповів він.

Нічим особливим ця пісня не вирізнялася, просто Ґендзі написав перше, що спало йому на думку про минуле й сучасне. Гінця почастували вином і щедро обдарували.

Карети вишикувалися в ряд згідно з рангом їхніх господарів, стрепенувся передовий ескорт — і вмить у садибі на Шостій лінії скінчився музичний вечір і нікого не залишилося. У свою карету Ґендзі запросив принца Хьобукьо, вслід за ними їхали всі інші: Удайсьо[25], Саемон-но камі, То-но сайсьо. Оскільки їхати до імператора Судзаку в носі не годилося, то всі гості натягли на себе нижнє вбрання з довгим шлейфом. У той час, коли місяць піднімався щораз вище, молодь, милуючись нічним небом, тихенько награвала на флейтах. Ось так, без особливого галасу, процесія рухалася до палацу Рейдзея. В урочистому випадку зустріч відбувалася б з дотриманням нудних церемоній, а от цього разу Ґендзі приїхав просто, як тоді, коли був звичайним підданим. Схвильований несподіваним приїздом, Імператор радісно привітав його. З плином років його схожість з Ґендзі ставала щораз виразнішою. У розквіті сил відійшовши з власної охоти від державних справ, він насолоджувався спокійним життям, яке не могло не зворушувати будь-яку людину. Того вечора гості склали чимало пісень і китайських віршів, прекрасних за формою і глибоких за змістом. Але, як завжди, я не вдаватимусь у подробиці, бо й сама всього не знаю. На світанку, обмінявшись на прощання віршами, гості роз’їхалися.

А Ґендзі пройшов у покої Акіконому, дружини імператора Рейдзея. «Здавалося б, тепер, коли ви живете спокійно, я міг би частіше вас відвідувати, — сказав він, — щоб поговорити про минуле, згадати про дрібниці, які ніколи не забуваються, але моє теперішнє невизначене становище[26] стало цьому на перешкоді. Люди, набагато молодші за мене, один за одним залишають мене, а я, нарікаючи на зрадливу мінливість цього світу, лише мрію оселитися десь далеко від мирської суєти, однак не можу залишити своїх близьких без надійної опори. Як я вже просив, не залишайте і ви їх без незмінної турботи».

Як завжди, молода й поважна, імператриця Акіконому відповіла: «На жаль, тепер ми бачимося навіть рідше, ніж тоді, коли я перебувала за стінами Імператорського палацу. Правду кажучи, мені також став осоружним цей світ, від якого вже багато хто назавжди відвернувся. Але, звикнувши у всьому радитися з вами, я не можу зважитися на те, що в душі задумала».

«Так, це правда, бо, живучи в палаці, ви могли хоча б ненадовго повертатися до рідного дому, чого я завжди чекав з великим нетерпінням. А хіба тепер ви можете виїжджати зі свого дому, коли вам заманеться? На жаль, світ такий мінливий, що остаточно порвати з ним може лише та людина, яка повністю збагнула його марноту. Ба більше, людина, навіть готова до того, щоб відректися від світу, часто виявляється прив’язаною до нього численними путами. Але звідки взялися у вас такі думки? Якщо ви за прикладом інших пострижетеся в монахині, люди витлумачать криво причину такого вашого вчинку. О ні, вам не треба цього робити!» — радив Ґендзі.

«О, він так і не зрозумів мене...» — з гіркотою подумала імператриця Акіконому. Серед якого диму блукала душа її нещасної матері? Ґендзі старанно приховував, що після смерті вона з’являлася у світі, немов злий дух, і чутка про це, напевне, дійшла до її дочки, адже від людей ніщо не сховається. Така новина настільки засмутила її, що світ став для неї ще осоружнішим. Вона хотіла знати, про що говорив дух її матері, який мав вигляд, але прямо запитати про це Ґендзі не могла.

«Я десь чула, що душа покійної матері страждає від тяжких гріхів, але не маю доказів про це, а лише здогадуюся. Спочатку, прибита власним горем, я не задумувалася над її муками, але з часом зрозуміла, що мушу за порадою надійного наставника сама щось зробити, щоб врятувати її з того полум’я», — сказала вона нарешті, натякнувши, що має намір стати монахинею.

«Її можна зрозуміти», — подумав Ґендзі співчутливо. «Хоча, як відомо, жодній людині не вдасться уникнути того вогню, але вона ніяк не може розлучитися з цим недовговічним, як ранкова роса, життям, — відповів він. — Кажуть, що святий Мокурен, один з десяти учнів Будди, з його допомогою врятував свою матір, яка потрапила у світ голодних духів, але я сумніваюсь, що вам також удасться це зробити за його прикладом для своєї матері. Бо, навіть скинувши коштовні прикраси зі своєї голови й ставши монахинею, ви все ще відчуватимете свою прив’язаність до цього світу. Раджу вам від свого наміру не відмовлятися, але вже зараз робити щось для того, щоб розвіяти ті страшні клуби диму навколо її душі. Правду кажучи, я і сам думав про це, але досі ні вдень, ні вночі не маю спокою, а лише тішу себе крихкою надією, що коли-небудь завдяки молитвам подбаю і про її порятунок». Ось так, нарікаючи на зрадливу мінливість цього світу, вони зізнавалися одне одному, що хотіли б зректися його, але ще не могли цього зробити.

Вранці у столиці вже було відомо, що вчора ввечері в палац Рейдзея таємно прибув Ґендзі, господар садиби на Шостій лінії. І от тоді численні вельможі поїхали туди, щоб супроводжувати його під час повернення додому. Він був задоволений тим, що виховав дочку, ньоґо Акасі, яка стала матір’ю наступного принца-спадкоємця, і що Юґірі, як ніхто, посів високе становище у світі, але найбільшу прихильність відчував до колишнього імператора Рейдзея, який заради того, щоб частіше зустрічатися з Ґендзі, так рано відрікся від престолу.

Імператриця Акіконому, дружина імператора Рейдзея, не відлучаючись у батьківський дім, тепер постійно жила у звичайному подружжі і разом з ним віддавалася яскравим музичним розвагам частіше, ніж колись в Імператорському палаці. Тільки думка про страждання матері не давала їй спокою і спонукала стати монахинею. Та оскільки Ґендзі все не давав їй на це своєї згоди, то вона мусила обмежитися молитвами і благодійними вчинками, щораз глибше усвідомлюючи мінливість цього світу.