Повість про Ґендзі. Книга 2

Листя гліциній

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 39 років

Юґірі, Сайсьо-но цюдзьо, Цюнаґон, 18 років, син Ґендзі й Аої

Юна панночка, 11 років, дочка Ґендзі й пані Акасі

То-но цюдзьо, міністр Двору, пізніше Великий міністр, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Кумої-но карі, молодша дочка міністра Двору, 20 років, кохана Юґірі

Касіваґі, То-но цюдзьо, 23—24 роки, син міністра Двору

Кобай, Бен-но сьосьо, син міністра Двору

Ньоґо Кокіден, дочка міністра Двору, наложниця імператора Рейдзея

Мурасакі, пані Весняних покоїв, 31 рік, дружина Ґендзі

То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі

Пані Акасі, 30 років, кохана Ґендзі

Імператор, Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо)

Принц Весняних покоїв, майбутній імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку і наложниці Сьокьоден

Навіть під час метушні в садибі на Шостій лінії, пов’язаній з приготуванням дочки Ґендзі до служби в Імператорському палаці, Юґірі постійно перебував у сумній задумі, наче сам не свій. І водночас дивувався, що залишився настільки вірним Кумої-но карі. «Кажуть, начебто міністр поступиться, як «сторόжа» з відомої пісні[264], якщо я виявлю наполегливість, — думав він. — Але чи не краще дочекатися пори, коли ніхто не посміє осудити мене?» І хоча йому на серці було важко, він терпляче зносив душевні муки.

Страждала також Кумої-но карі, стривожена батьковими натяками про можливе одруження Юґірі з дочкою принца Накацукаси. «Якщо це правда, — думала вона, зітхаючи, — то він про мене забуде». Ось так, розділені між собою, вони, кожен по-своєму, думали про своє кохання.

Хоча міністр Двору вперто опирався їхньому одруженню, але відчував, що його зусилля виявилися марними. «Якщо принц Накацукаса справді зможе видати свою дочку за сина Великого міністра, — думав він, — то мені доведеться шукати іншого зятя, а це не так-то легко, бо честь родини, звісно, постраждає через мою легковажність. Адже попри намагання зберегти таємницю про сімейну невдачу, пліток уникнути не вдасться. Нічого не залишається, як змиритися з поразкою, вдаючи, ніби я й не опирався ніколи», — вирішив міністр.

Несподівано заводити з Великим міністром розмову про одруження дочки з його сином міністр уникав, бо, попри зовнішню приязнь, вони обидва почувалися навзаєм ображеними. А ще міністр Двору побоювався, що, зробивши перший крок, впаде в очах світу, тому чекав слушної нагоди, аж поки не настав двадцятий день третього місяця, день поминання пані Оомія, і він вирішив відвідати буддійський храм Ґокуракудзі. Міністр приїхав туди у величному супроводі своїх синів. Серед численних столичних вельмож, які зібралися у храмі, особливо вирізнявся Юґірі, дорослий вже чоловік, наділений красою та багатьма іншими привабливими рисами. У свій час затаївши в душі образу на міністра Двору, Юґірі уникав з ним зустрічей, і тепер поводився вимушено, вдаючи, ніби нітрохи не схвильований. А от міністр раз у раз поглядав у його бік. Подарунки для монахів, які читали сутри, прислав Ґендзі із садиби на Шостій лінії. Звичайно, багато про що подбав і Юґірі, виявивши щире зацікавлення у відзначенні роковин смерті бабусі.

Коли стало вечоріти й усі рушили у зворотну дорогу, квіти, облітаючи з гілок, кружляли в повітрі, а над землею висіла легка імла. І тоді, поринаючи думками в минуле, міністр розчулено зашепотів якусь стародавню пісню. Юґірі, зачарований красою вечірнього краєвиду, їхав глибоко задуманий навіть тоді, коли люди навколо загомоніли: «Здається, піде дощ!» Міністр Двору, мабуть, зворушений таким виглядом Юґірі, доторкнувся до його рукава.

«Чого ви так довго гніваєтеся на мене? — запитав він. — Згадайте про ту, що зібрала нас сьогодні в цьому храмі, і пробачте мою провину. Це я мав би ображатися, якби ви й надалі холодно ставилися до мене упродовж того короткого часу, який мені лишилося жити на цьому світі».

«Покійна також заповідала мені у всьому покладатися на вас, — зніяковіло відповів Юґірі, — але, на жаль, ви знехтували мною...»

Раптом знявся буйний вітер з дощем, і всі кинулися наввипередки хто куди. Юґірі дивувався: «Чому це міністр Двору говорив зі мною, як ніколи, приязно?» І, звичайно, він відразу подумав про його дочку, Кумої-но карі, хоча міністр не сказав нічого певного . Її ім’я дзвеніло в його вухах, і Юґірі, думаючи про те, про се, всю ніч не заплющував очей.

Мабуть, завдяки тому, що любов Юґірі витримала довготривале випробування, міністр був готовий поступитися і чекав хоч найменшої слушної нагоди, щоб з ним порозумітися. І от на початку четвертого місяця, коли в саду міністра Двору, як ніколи пишно, розцвіли гліцинії, міністр зібрав у своєму домі гостей, щоб вони могли милуватися квітами й насолоджуватися музикою. Уже в сутінках, коли квіти здавалися особливо яскравими, міністр послав з листом до Юґірі одного зі своїх синів, Касіваґі.

«Дуже шкода, що та наша зустріч під цвітом дерев була такою короткою. Тож якщо матимете вільний час, навідайтесь, будь ласка, до мене....» — передав він на словах, а в листі написав:

Лист був прив’язаний до гілки гліцинії, що й справді вражала красою. Отримавши довгоочікуваного листа, Юґірі відчув, як у нього серце шалено забилося, і він шанобливо відповів:

Втім, боюся, що відповів недоладно... — додав він, звертаючись до Касіваґі. — Та, може, ви мене поправите?»

«Я готовий бути вашим провідником», — сказав Касіваґі. «О ні, ескорту мені не треба», — заперечив Юґірі і відпустив його назад, сам пройшов до покоїв батька і показав йому листа.

«Мабуть, міністр Двору щось задумав, — сказав Ґендзі. — Але якщо він насмілився зробити перший крок, то я готовий пробачити йому навіть неповагу, яку він виявив колись до своєї старої матері». В його гордовитому тоні було щось неприємне.

«Гадаю, що про це не йдеться. Просто цього року перед його будинком розцвіли гліцинії пишніше, ніж зазвичай, і він хоче влаштувати концерт, поки почувається вільним від особистих і державних справ», — відповів Юґірі.

«Збирайся в гості, адже він недарма прислав гінця», — настійно радив батько. Не знаючи, що можна очікувати від міністра Двору, Юґірі не мав у душі спокою. «Гадаю, що вам не варто одягати темно-червоного вбрання. Синій колір личить молодим людям, які не посідають значного становища в світі. А вам з вашим званням сайсьо-но цюдзьо можна взяти собі щось привабливіше», — порадив Ґендзі й, вибравши з власного одягу особливо вишукане носі й кілька нижніх убрань, передав через охоронця синові. У власному покої Юґірі старанно причепурився і з’явився в домі міністра Двору тоді, коли вже стемніло і господар почав нетерпеливитися. Сім чи вісім синів міністра на чолі з Касіваґі вийшли назустріч гостеві й провели його в покої батька. Всі вони були гарні собою, але жоден з них не міг зрівнятися з Юґірі красою, лагідною вдачею та витонченістю манер. Міністр постарався влаштувати Юґірі люб’язний прийом. Сам убрався в парадний одяг і перед виходом до гостя сказав головній дружині та її служницям: «Придивіться до нього уважно. Сайсьо-но цюдзьо[265] з роками стає щораз прекраснішим. А з якою спокійною гідністю він поводиться! Тепер він затьмарив красою всіх інших настільки, що здається, ніби перевершив навіть свого батька. Звичайно, Великий міністр відрізняється такою дивовижною витонченістю і рідкісною чарівністю, що, дивлячись на нього, мимоволі всміхаєшся і забуваєш про всі житейські прикрощі. Щоправда, у сфері державних справ він трохи зам’який, але це природно для його характеру. А от його син, як усі визнають, більш освічений, мужніший і розважливіший...»

Переодягнувшись, міністр вийшов до гостя. Обмінявшись з ним церемонними привітаннями, він завів розмову про квіти. «Усі весняні квіти прекрасні, коли одні за одними, не залишаючи нікого байдужим до своїх барв, починають розкривати пелюстки. Та як тільки вони, недовговічні, нас полишають, опадаючи на землю, нас огортає сум. І саме тоді раптом зацвітає гліцинія, яка цвіте до самого літа і через це здається неповторно чарівною в наших очах. Та й її фіолетовий колір мимоволі тішить наші серця»[266], — міністр багатозначно всміхнувся, надаючи своєму вигляду особливої привабливості.

Хоча на небо вже виплив місяць, але кольору квітів усе ще не було видно. Однак заради милування ними міністр пригощав гостей вином і розважав музикою. Вдаючи сильно захмелілого, він раз у раз підносив Юґірі чашу, і той, обач­ний, просто не знав, як відмовитися. «Вас заслужено вважають одним з найосвіченіших мужів на світі наприкінці цього століття. Шкода тільки, що ви не помічаєте таких, як я, людей, які невблаганно старіють. Хіба ж ще у старовинних книгах не написано, що треба шанобливо ставитися до старших людей? Гадаю, ви знаєте, чого навчають нас святі мудреці, і все ж я мушу вам дорікнути, що ви завдаєте мені багато турбот», — сказав міністр і, досить вміло натякнувши на свій таємний намір, заплакав хмільними сльозами.

«А чому ви так думаєте? Я завжди був готовий служити вам тілом і душею у пам’ять про тих, хто покинув нас. Чим заслужив я такі закиди? Вибачте за можливу нерозсудливість», — виправдовувався Юґірі. А міністр, скориставшись сприятливою нагодою, промовив: «Листя зі споду відкрила гліцинія...» [267]

Збагнувши натяк, Касіваґі зірвав особливо пишну і яскраву китицю гліцинії і підніс її гостеві разом з чашею вина. Помітивши, що той, узявши квіти, розгубився, міністр сказав:

Юґірі взяв чашу і вишукано, за всіма правилами, схилився у подячному поклоні:

З цими словами він передав чашу Касіваґі:

Так передавали вони чашу один одному, але невдовзі настільки захмеліли, що їхні пісні стали невиразними; у всякому разі, нічого кращого більше не прозвучало.

У небі тьмяно світився місяць сьомого дня, відбиваючись у спокійному дзеркалі ставка. Вершини дерев ще не радували людського ока густим листям, але зате розквітлі гліцинії, що звисали з химерно скривленої невисокої сосни, вражали небуденною красою. Кобай, як завжди, дзвінко заспівав «Очеретяну огорожу»[268]. «Що за дивну пісню вибрав! — здивувався міністр і, підспівуючи приємним голосом, змінив слова: «Із того дому, що мав гучну славу...» До пізньої ночі гості веселилися, і від колишніх образ не залишилося й сліду.

Коли нарешті стемніло, Юґірі, вдаючи захмелілого, поскаржився Касіваґі: «Я почуваюся дуже погано й не зможу дістатися додому... А чи не дозволите у вас заночувати?» Почувши це, міністр сказав: «Підшукайте гостеві кімнату для відпочинку! А я, вибачайте, піду, бо зовсім сп’янів», — і зник усередині дому.

«Ви хочете провести ніч серед квітів, як під час подорожі, чи не так? — запитав Касіваґі. — Я не помилився? Непросто бути провідником...»

«Нічого доброго не віщують такі слова! — дорікнув йому Юґірі. — Хіба поєднання гліцинії з сосною — легковажність[269]?»

Хоча Касіваґі в душі почувався переможеним, але, зачарований такою бездоганною особою, він погодився провести Юґірі до спальні Кумої-но карі.

«Невже це сон?» — думав Юґірі, сповнений гордості за те, що нарешті домігся свого. Дівчина насилу долала сором’язливість, і тепер, у дорослому віці, вражала ще більшою красою, в якій годі було знайти найменшу ваду.

«Я так страждав, що мало не став для світу першим прикладом людини, що вмерла від кохання, але пережив усі випробування й отримав дозвіл від вашого батька... А ваша жорстокість неймовірна, — скаржився він їй. — Ви чули, як Бен-но сьосьо[270] співав «Очеретяну огорожу»? От злий насмішник! Тоді мені дуже кортіло відповісти йому піснею “Гирло Ріки”[271]»

«Це було б дуже недоречно», — подумала дівчина і сказала:

От що прикро...» Вона була чарівна.

Усміхнувшись, Юґірі відповів:

Якби ви знали, як тяжко я страждав усі ці роки...»

Поводячись немов захмелілий, він, здавалося, забув про те, що приходить світанок. А коли настав час повертатися додому, служниці ніяк не могли розбудити його. «Яка зухвалість!» — дорікнув міністр. Але як тільки зайнявся ранок, Юґірі поїхав. От варто було б побачити його заспане обличчя зі скуйовдженим волоссям!

Ранкового листа він послав, як і колись, таємно, але чомусь цього разу дівчині було ще важче відповісти на нього. Злоязикі служниці переглядалися, підштовхуючи одна одну ліктями. А коли прийшов міністр і став читати листа, дівчина зовсім розгубилася.

«Як гірко, що Ви досі мені повністю не довіряли, — писав Юґірі. — О, це було так нестерпно, що я готовий був померти!..

Він справді показав, що вже вміє вправно писати листи.

«Його почерк став набагато кращим», — сказав міністр, і від його колишньої досади не залишилося й сліду. Відчуваючи, що дочка ніяк не може написати відповіді, міністр подумки поспівчував їй і, щоб не заважати, вийшов.

Гінця від Юґірі наділили щедрими дарами. Касіваґі влаштував йому найдружніший прийом. Тож легко собі уявити, як гордо поводився гонець, який нарешті міг вільно входити в будинок, куди досі пробирався крадькома, не попадаючись нікому на очі. Гінцем Юґірі був Укон-но дзо — один з найвідданіших його прибічників.

Про вчорашню подію дізнався і міністр з Шостої лінії[274]. Коли Юґірі постав перед ним у всій своїй дивовижній красі, міністр, уважно глянувши на нього, запитав: «Як минув сьогоднішній ранок? Листа послано вчасно? Відомо чимало випадків, коли наймудріші люди втрачали голову через жінок. А от ви показали свою перевагу над іншими, виявивши рідкісну витримку і нічим не заплямувавши свого доброго імені. Міністр Двору був занадто непохитним, однак і йому довелось поступитися. Цікаво, що про це кажуть у світі? Сподіваюся, що ви й надалі поводитиметеся розсудливо, не впиваючись здобутою перемогою. Хоча міністр Двору може здаватися врівноваженою і великодушною людиною, проте й він має слабкості, негідні його високого звання, і спілкуватися з ним непросто». Ось так, як завжди, повчав Ґендзі сина, водночас схвалюючи його одруження з дочкою міністра Двору.

Побачивши їх поряд, годі було повірити, що це — батько і син. Ґендзі здавався старшим від сина лише на кілька років. Однак, дивлячись на кожного з них окремо, можна було подумати, що Юґірі — викапаний батько, а от зараз було видно, що хоч схожість між ними таки є, але краса в кожного своя. На Ґендзі було блакитне носі поверх нижнього одягу з білої китайської тканини, на якій виднів чітко витіснений візерунок. В його постаті, як і дотепер, було стільки краси й благородства, які не мали собі рівних. На Юґірі було темніше носі, з-під якого визирали два нижніх одяги: один яскравий жовто-червоний, другий з м’якого білого візерунчастого шовку. В такому вбранні він мав особливо приваб­ливий вигляд.

Саме в той день, восьмого дня четвертого місяця, в садибу на Шостій лінії з храму привезли статую Будди-немовляти[275], а пізніше прибув священник, тому надвечір з усіх покоїв прислали дівчаток-служниць з різноманітними пожертвами, не менш щедрими, ніж в Імператорському палаці. Всі обряди справлялися так само пишно і, щоб подивитися на них, в садибі Ґендзі зібралося безліч молодих придворних, тож священник, здається, був більш зосередженим і більш невпевненим, ніж у палаці.

Нетерпляче дочекавшись кінця церемонії, Юґірі причепурився і поїхав до Кумої-но карі. Дехто з молодих служниць, які не могли тішити себе надіями, хоча й привертали до себе його увагу, почувалися ображеними. Але шлюб, укладений після стількох років любовної млості, був справді бездоганним, і, як кажуть, навіть крапля води не могла просочитися між подружжям[276]. Міністр Двору, приглядаючись зблизька до зятя, прихилився до нього й турбувався, як тільки міг. Щоправда, він і тепер не міг забути, що був змушений визнати свою поразку, але виняткова відданість Юґірі його дочці протягом довгих років, його добропорядність мимоволі викликали таку повагу, що міністр був готовий все йому пробачити.

Молода Кумої-но карі своєю яскравою, досконалою красою перевершувала навіть ньоґо Кокіден, що викликало незадоволення господині Північних покоїв[277] міністра Двору та її служниць, але це вже нікого не обходило. А от дружина Адзеці-но дайнаґона раділа, що так щасливо склалася доля її дочки.

Тим часом у садибі на Шостій лінії готувалися до переїзду панночки Акасі у палац, призначеного на двадцятий день четвертого місяця. А Мурасакі з Весняних покоїв збиралася на святкування дня народження бога грому Вакеікадзуці-но мікото — одного з богів святилища Камо і, як завжди, запросила з собою інших жінок, але вони одна за одною відмовилися її супроводжувати, видно, через побоювання мати непоказний вигляд поряд з нею. І хоча почет Мурасакі складався лише з двадцяти карет і невеликого передового ескорту, але, мабуть, саме тому її виїзд і привернув до себе особливу увагу.

У день Свята мальви[278] рано вранці Мурасакі з почтом побувала у святилищі Камо, а на зворотній дорозі розташувалася на тимчасових помостах, звідки могла бачити процесію. Вервечка карет з жінками, які поверталися разом зі своїми служницями, займаючи весь вільний простір перед помостом, справляла незабутнє враження. Здалеку було видно, до якого дому належала та чи інша особа в кареті.

Згадавши, якого приниження зазнала колись пані Рокудзьо, мати нинішньої Імператриці-дружини, Ґендзі, звертаючись до дружини, промовив: «Мабуть, дочка Лівого міністра[279] повелася жорстоко, піддавшись спокусі довести свою перевагу. Скінчилося це тим, що завдана образа лягла важким тягарем на її душу, і вона покинула цей світ... — і не вдаючись у подробиці, він провадив далі: — Як бачите, її син Сайсьо-но цюдзьо[280] — простий підданий, який ледве сяк-так просунувся по службі. А дочка приниженої жінки піднялася на неперевершену висоту, і в цьому є щось глибоко повчальне. На жаль, все так непевне й нетривале в нашому світі, тому-то і хочеться залишок років прожити за власним розсудом. Ваша подальша доля — єдине, що тривожить мене тепер. Мені страшно, бо, якщо ви залишитесь сама, вам доведеться зазнати принизливої неминучої старості...» Побачивши, що біля помосту зібралися вельможі високого рангу, Ґендзі пішов до них.

Імператорську охорону на святі представляв Касіваґі. До нього приєдналися столичні вельможі, коли він виходив з дому міністра Двору. То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, також була на святі. Вона користувалася особливим успіхом у світі, починаючи з Імператора, принца-спадкоємця і міністра з Шостої лінії, які щедро обдаровували її своєю прихильністю. Навіть туди, звідки вона виїжджала, Юґірі встиг передати їй листа. Вони здавна потай кохали одне одного і, звісно, жінка дуже засмутилася, дізнавшись про його одруження з особою бездоганного походження.

Страшенно прикро...» — написав Юґірі.

Цікаво, що вона відчувала, коли побачила, що він скористався навіть такою нагодою, щоб написати їй? Хоча її квапили сідати в карету, То-найсі-но суке встигла відповісти:

Якби-то я була такою вченою...»

Нічого особливого в пісні То-найсі-но суке не було, але вона, напевне, зачепила його самолюбство. Та все одно він не міг забути цієї особи і далі таємно зустрічався з нею.

Отже, відповідно до звичаю, панночка Акасі мала прибути в Імператорський палац у супроводі дружини Великого міністра, проте сам він вважав, що, скориставшись випадком, краще віддати панночку під опіку рідної матері, бо дружина не зможе довго залишатися у високих Імператорських покоях. Втім, Мурасакі сама розуміла, що неприродне роз’єднання з дочкою не сподобалося пані Акасі, а дочка вже помітно затужила за рідною матір’ю. Тож не варто й недоцільно викликати в обох незадоволення.

«Як на мене, буде краще, якщо з панночкою поїде її рідна мати, — сказала вона міністру. — Дівчинка ще мала і потребує постійного нагляду, а її оточують лише молоді жінки. Годувальницям так само важко за всім встежити. Я не можу постійно жити в палаці і почуватимусь спокійнішою, якщо замість мене з нею буде мати».

Захоплений її завбачливістю, Ґендзі повідомив про такий намір пані Акасі, яка надзвичайно зраділа. Адже збувалися найзаповітніші її сподівання. Вона почала готувати вбрання для своїх жінок, щоб не почуватися нижчою від високого оточення. А в той час її мати, стара монахиня, мріяла на власні очі побачити, яке майбутнє судилося її улюб­леній онуці. Прагнучи зустрітися з нею ще хоч раз, вона благала собі довголіття і журилася, що її бажання навряд чи здійсниться.

Того знаменного вечора панночку супроводжувала до палацу пані Мурасакі, бо пані Акасі розсудила, що їй не личить іти пішки вслід за їхньою каретою з ручною тягою, як належало придворним жінкам низького звання. Сама вона не боялася глузувань, але, не бажаючи кидати тінь на свою дочку — прекрасно відполіровану перлину, лише журилася і зітхала, нарікаючи на надто довге життя.

Ґендзі збирався провести церемонію скромно, але, як завжди, вона стала небаченим у світі видовищем. Дбайливо опікуючи дівчинку, пані Мурасакі захоплювалася її миловидністю і, жалкуючи, що доводиться віддати її іншим людям, зітхала: «О, якби вона була моєю дочкою!» Про те саме думали і Ґендзі, і Юґірі. На жаль, походження матері було єдиною вадою панночки.

Через три дні перебування в палаці пані Мурасакі зібралася їхати додому. На зміну їй приїхала пані Акасі, і жінки нарешті зустрілися. «Помітивши, як панночка виросла, я збагнула, скільки років і місяців ми з вами живемо поруч, — лагідно сказала пані Мурасакі. — То невже ми й далі будемо сторонитися одна одної?» Вони довго розмовляли, і саме ця розмова, напевне, стала початком їхнього зближення. Пані Мурасакі була вражена вишуканими манерами своєї співрозмовниці. «А й справді не дивно, що вона йому припала до серця...» — подумала Мурасакі. А та, у свою чергу, захоплено дивилася на дружину Великого міністра, благородна краса якої була в самому розквіті. Вона зрозуміла, що міністр зробив правильно, віддавши пані Мурасакі перевагу перед іншими жінками і піднявши її на висоту, недосяжну для суперниць. І водночас вона усвідомлювала, наскільки незвичайною була її власна доля, яка поставила її майже поруч з такою благородною особою. І все-таки, коли пані Мурасакі, неначе ньоґо з високого роду, виїжджала з палацу в пишній кареті з ручною тягою за особливим верховним дозволом, пані Акасі не могла не відчувати низькості власного становища у порівнянні з нею. Поглядаючи на свою чарівну, немов лялька, дочку, пані Акасі не могла повірити, що все це не сон. Сльози, які безперестанку стікали по її щоках, були не тільки виявом радості, але й смутку. Адже довгі роки вона зітхала, нарікаючи на сумну долю, і лише тепер відчула себе щасливою. Вона хотіла жити якомога довше, і за все дякувала могутньому богові Сумійосі.

Завдяки бездоганному вихованню, своєму природному розуму, відкритій душі та небуденній красі панночка привернула до себе не тільки загальну увагу, але й навіть полонила юне серце принца-спадкоємця. Знайшлися, звісно, у неї суперниці, які дорікали їй невисоким становищем матері, що була з нею, але навіть це не підривало її переваг. Пані Акасі вміло використовувала будь-яку нагоду, щоб у найкращому вигляді показати не тільки вишукано-яскраву красу дочки, але й витонченість її манер. Чималу увагу приділяла вона також зовнішності й поведінці жінок з її оточення, знаючи, що багато придворних, зрадівши нагоді показати себе, спрямують до них свої помисли. Пані Мурасакі також відвідувала свою вихованку, коли дозволяли обставини. Таким чином вона ще більше зблизилася з пані Акасі, тож їхні стосунки ставали дедалі щирішими. Сама пані Акасі не дозволяла собі фамільярності, щоб не викликати до себе зневаги. Словом, у всьому поводилася бездоганно.

Ґендзі був задоволений тим, що здійснив свою головну мрію — представив дочку в Імператорський палац, поки не скінчився його життєвий шлях. Так само тішили його і зміни в житті Югірі, який з власної вини довго перебував у невизначеному становищі, але тепер, остаточно заспокоївшись, одружився. «Настала пора і мені здійснити своє заповітне бажання...» — думав Ґендзі. Звісно, важко було залишати пані Мурасакі, але про неї могла подбати Імператриця-дружина. Та й панночка Акасі з винятковою пошаною ставилася до неї, як до рідної матері, тому Ґендзі був спокійний за долю дружини. Залишалася ще пані Ханацірусато з не вельми радісним прийдешнім, але нею опікувався Юґірі, тож і тут не варто було хвилюватися. Словом, майбутнє всіх його близьких було так чи інакше забезпечене.

Наступного року Ґендзі виповнювалося сорок літ, тому не тільки в палаці, а й в усьому світі жваво готувалися до його вшанування. Восени його підвищили в ранзі, прирівнявши його становище до становища Імператора на спочинку, наділили новими володіннями, збільшеною річною платнею і винагородами. Звичайно, Ґендзі й так не відчував ні в чому нестачі, однак, посилаючись на деякі минулі приклади, Імператор велів заснувати для нього особливу службу. Хоча це підвищило репутацію Ґендзі, але, на жаль, не давало змоги бувати в палаці. А от Імператор, як і раніше, почувався незадоволеним, бо, остерігаючись людського осуду, не міг передати йому свого звання.

Міністр Двору став Великим міністром, а Юґірі — цюнаґоном, тобто радником. Коли вони прибули в палац дякувати Імператорові за виявлені милості, краса Юґірі випромінювала стільки світла, що міністр не міг не порадіти за дочку, яка вийшла заміж за такого гарного зятя, а не загубилася у палаці серед інших жінок-суперниць.

Одного разу, згадавши той давній вечір, коли Тайфу, годувальниця Кумої-но карі, так невтішно відгукнулася про колір його одягу, Юґірі підніс їй прекрасну збляклу хризантему.

Я не можу забути, як боляче тоді поранили мене ваші слова», — промовив він, променисто усміхаючись.

Присоромлена Тайфу дивилася на нього з захопленням.

Невже мої слова здалися вам тоді образливими?» — сміливо відповіла вона, помітно розгубившись.

Тепер, коли становище Юґірі у світі зміцніло, колишнє житло здалося йому затісним, і він переїхав у садибу на Третій лінії. За останні роки ця садиба запустіла, але Юґірі постарався навести в ній лад й, оновивши покої покійної пані Оомія, які щемливо нагадували йому про минуле, поселився в них сам. Звісно, довелося прочистити й сад, бо колись посаджені дерева і кущі повиростали, розпустивши навколо себе густі крони, а прогалини між ними заповнили буйні зарості місканта. І тоді розчищені від трави струмки приємно задзюрчали.

Одного прекрасного вечора, милуючись садом, подружжя розмовляло про дні своєї юності, згадуючи пережиті прикрощі. Спогади про кохання спливали в пам’яті одні за одними і змушували Кумої-но карі червоніти від самої згадки про те, що могли думати тоді про неї служниці. Усі старі служниці, що залишилися в садибі, того вечора влаштувалися неподалік від Кумої-но карі й раділи її щастю.

сказав Юґірі, а Кумої-но карі відповіла:

І саме тоді по дорозі з Імператорського палацу заїхав сюди міністр, батько Кумої-но карі, зачарований красою яскраво-червоного листя в саду. Міністра розчулило те, що тут усе було таким самим, як у часи, коли жила пані Оомія, усюди панував лад, а покої були охайно прибрані. Юґірі також зворушили спогади про минуле мало не до сліз, що аж його обличчя трохи зашарілося. Хоча Юґірі та Кумої-но карі були рідкісною парою, але траплялися жінки не менш гарні, ніж Кумої-но карі, а от краса Юґірі не мала собі рівних. Літні жінки, користуючись нагодою, заходилися розповідати старовинні історії. Аркуші паперу з піснями подружжя лежали поруч, і, глянувши на них, міністр заплакав.

сказав він.

Сайсьо, стара годувальниця Юґірі, що не забула колишніх кривд, відповіла трохи самовпевненим тоном:

Інші жінки складали пісні схожого змісту, і Юґірі прислухався з цікавістю. А Кумої-но карі ніяковіла й червоніла.

На двадцяті дні десятого місяця були намічені високі відвідини Імператора садиби на Шостій лінії. Оскільки до того часу краса багряного листя досягла свого блиску, то церемонія мала стати чудовим видовищем. Лист із запрошенням було послано до палацу Судзаку, й Імператор на спочинку також погодився прибути. Тому всі з нетерпінням очікували чогось незвичайного. Господар садиби на Шостій лінії готувався до майбутньої урочистості з ретельністю, яка мала б зробити її незабутньою. Імператор зі своїм почтом прибув у садибу на Шостій лінії на варту Змії[286] і під’їхав до павільйону верхової їзди, біля якого вишикувалися воїни з Лівої і Правої імператорської охорони, ведучи за вуздечку коней з Лівої і Правої стаєнь — так само, як на п’ятий день п’ятого місяця під час Змагання лучників. Коли скінчилася варта Вівці[287], Імператор перейшов в Південні покої. Всі місточки та галереї на його шляху були встелені парчею, а відкриті місця завішані шовковими завісами з картинами. На східний ставок спустили кілька човнів, посадивши в них ловців зі служби Імператорських трапез та з дому на Шостій лінії, які відразу відпустили своїх бакланів на ловлю риби. Баклани ловили маленьких карасів. Хоч особливого значення цьому не надавалося, проте все ж хотілося, щоб Імператор міг зупинити на чомусь свій погляд, поки переходив з одного місця на інше. Вкриті багрянцем дерева на пагорбах, прекрасні всюди, були особливо гарні перед Західними покоями, тому в серединній галереї розібрали стіну і відкрили ворота, щоб ніщо не заважало Імператорові милуватися ними. Сидіння-подушки для високих гостей містилися трохи вище від сидіння для господаря, однак Імператор розпорядився, щоб вони були на одному рівні, та все одно він був незадоволений, що етикет накладав суворі обмеження на його вияв поваги до господаря садиби. Рибу, виловлену в ставку, взяв Лівий сьосьо, а пару птахів, яких спіймав у Кітано сокольничий Імператорської канцелярії, — Правий суке. Вони підійшли зі східного боку і, ставши на коліна ліворуч і праворуч від сходів, піднесли свої дари Імператору. Виконуючи розпорядження Імператора, новий Великий міністр, приготувавши рибу, подав її до столу. Вельми вишукане, несхоже на звичайне частування подали принцам і високим вельможам.

Коли всі вже захмеліли, а на землю спустилися сутінки, господар дому викликав музикантів з Музичної палати. Нічого урочистого вони не виконували, звучала тиха, витончена музика, а хлопчики-придворні танцювали. На пам’ять спадало вікопомне Свято багряного листя в палаці Судзаку. Коли заграли старовинний танець «Подякуймо Імператорові за милості»[288], син Великого міністра, хлопчик років десяти, почав майстерно танцювати. Імператор зняв з себе накидку й подарував йому, а Великий міністр, спустившись у сад, пройшовся в подячному танці. Ґендзі, господар садиби, велівши зірвати для міністра хризантему, згадав, як танцювали вони колись танець «Хвилі на озері Цінхай»:

Великий міністр не забув, що саме танцював тоді разом з Ґендзі, але тепер не міг не відчувати, що, піднявшись досить високо, все ще не досяг однакового з ним рівня.

А коли, немов провіщаючи кінець осені, став накрапати дощ, Великий міністр сказав:

Не тільки восени...»

Різнобарвне, темне й світле, листя, розкидане вечірнім вітром, лягаючи дорогоцінною парчею на землю в саду, робило її схожою на підлогу в галереї, а по цій парчі круж­ляли в танці чарівні хлопчики — нащадки шляхетних столичних родів. На них було зелене і червонувато-сіре верхнє вбрання, з-під якого, як вимагав звичай, визирало брунатне й бузкове нижнє. Їхнє волосся, укладене по-дитячому, прикрашали химерні шапочки. Коли, виконавши кілька коротких танців, вони повернулися під крони дерев з багряним листям, на превеликий жаль гостей, день закінчувався.

Як тільки музиканти вичерпали обов’язкову програму, почався концерт придворної музики. Задля цього господар велів принести потрібні інструменти з книжкового відділення. І саме в розпал концерту перед трьома найвищими особами поклали кото. Колишній імператор Судзаку зворушено вслухався у знайомі звуки «монаха Уда»[290] .

сумовито промовив він.

А нинішній Імператор відповів:

Імператор з роками ставав щораз привабливішим і був наче викапаним Ґендзі. Юґірі також перебував тут, і його дивовижна схожість з Імператором впадала всім в очі. Звичайно, Імператор мав благородніший і величніший вигляд; утім, не виключено, що так лише здавалося. І краса Юґірі вражала своєю яскравістю. А з якою неповторною витонченістю грав він на флейті! Серед придворних, які співали біля сходів, незвичайною красою голосу виділявся Кобай. Навряд чи коли-небудь збираються разом такі незвичайні сім’ї, яким з попередніх народжень судилося бути щасливими...