Повість про Ґендзі. Книга 2

Кипарисовий стовп

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 37—38 років

Хіґекуро, Удайсьо, чоловік Тамакадзури

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, Найсі-но камі, 23 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

То-но цюдзьо, Міністр Двору, міністр з Другої лінії, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Імператор, Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — син імператора Кіріцубо)

Ньоґо Кокіден, дочка міністра Двору, наложниця імператора Рейдзея

Принц Хьобукьо, Хотару, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо

Мурасакі, пані Весняних покоїв, 29—30 років, дружина Ґендзі, дочка принца Сікібукьо

Господиня Північних покоїв у будинку Удайсьо, перша дружина Хіґекуро, дочка принца Сікібукьо

Макібасіра, 12(13)—13(14) років, дочка Хіґекуро

Касіваґі, То-но цюдзьо, 21—22 роки, син міністра Двору

Панна Омі, побічна дочка міністра Двору

Юґірі, Сайсьо-но цюдзьо, 16—17 років, син Ґендзі й Аої

«Було б дуже прикро, якби про це дізнався Імператор. Тож поки що не надавайте цій справі великого розголосу», — застерігав Ґендзі, але Хіґекуро не вдавалося приховати своєї радості. Хоча минуло вже кілька днів після їхньої першої зустрічі, але Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, все ще сторонилася його й цілими днями сумувала, нарікаючи на новий поворот своєї злощасної долі. Звісно, Хіґекуро почувався цим ображений, але водночас щиро радів, упевнений у глибокій, з попереднього життя, спорідненості їхніх доль.

Щодня насолоджуючись її бездоганною, ні з ким не зрівнянною красою, він лякався самої думки про те, що така красуня могла належати комусь іншому. Він був готовий однаково щиро вклонятися як богині милосердя Каннон з храму Ісіяма, так і служниці Бен, але, на превеликий його жаль, ця служниця, збагнувши, що її втручання мало дуже несприятливі наслідки для Тамакадзури, перестала з’являтися в садибі на Шостій лінії. В підсумку, чимало залицяльників, знемагаючи від любові до дівчини, обтяжували її душу своїми домаганнями, але своєю благодаттю богиня Каннон наділила тільки Хіґекуро, до якого красуня не відчувала сердечної схильності.

Ґендзі був розчарований і невдоволений таким поворотом подій, але вже не міг нічого вдіяти. Оскільки на таке одруження погодився батько Тамакадзури, то Ґендзі вважав несправедливим і непослідовним противитися, а тому взявся відсвяткувати цю подію якомога пишніше.

Хоча Хіґекуро квапився, щоб перевезти Тамакадзуру до себе, але Ґендзі вважав таку поспішність легковажною і несправедливою до дівчини, бо сумнівався, що головна дружина Хіґекуро прийме її з великою радістю. «Я радив би вам діяти повільно, спокійно, без зайвого галасу, — сказав він. — Поводьтеся так, щоб не викликати ні в кого нарікань та осуду».

«Напевне, це й краще, що вона вийшла заміж за Хіґекуро, а не почала служити в палаці, бо, не маючи надійного покровителя, вона б не змогла протистояти суперницям. Я, звісно, хотів би взяти її під свою опіку, але як до цього поставилася б ньоґо Кокіден?» — нишком зізнавався міністр Двору довіреним людям. Справді, хоча служити Імператорові — велика честь, становище Тамакадзури при дворі, безперечно, було б дуже хитким. Решта його жінок швидше за все нехтували б нею, а якби Імператор і приділяв їй увагу, то вкрай рідко, до того ж навряд чи він ставився б до неї як до знатної особи. Тому, коли міністрові Двору доповіли, якими листами обмінялися наречені на третю ніч[212], він щиро порадів за дочку і подякував Ґендзі за зворушливу дбайливість щодо неї. Спочатку це одруження було оповите таємницею, але, як завжди буває, скоро люди дізналися про нього, переповідали одне одному і врешті-решт увесь світ заговорив про цю незвичайну подію. Чутка про неї дійшла й до Імператора.

«О, як гірко, що наші з нею долі розійшлися, — поскаржився він. — А втім, якщо вона, як і раніше, готова вступити на придворну службу, я нічого не маю проти того, щоб вона була на посаді Найсі-но камі. Хоча тепер про вищу посаду не може бути й мови».

Настав одинадцятий місяць. В Імператорському палаці одне за одним відбувалися урочисті сінтоїстські свята, що не залишали анітрохи вільного часу палацовій прислузі, бо їм доводилося раз по раз ходити за порадами до нової Найсі-но камі, їхньої розпорядниці, якій, в свою чергу, було вкрай незручно, що в цей бурхливий час Хіґекуро, ховаючись від служниць, залишався в Західному флігелі разом з нею.

Ще більшим розчаруванням стало заміжжя Тамакадзури для таких залицяльників, як принц Хьобукьо. А от Сахьое-но камі страждав через те, що про його молодшу сестру, головну дружину, господиню Північних покоїв у домі Хіґекуро, пі­шли по світу пересуди. Однак він не мав іншої ради, як з усім змиритися. Та й, зрештою, чи розумно було б тепер нарікати на Тамакадзуру?

Хіґекуро, який завжди мав славу людини поважної і розсудливої, не здатної на легковажні любовні походеньки, тепер змінився до невпізнання. Немов піддавшись чарам Тамакадзури, він раптом став поводитися, як справжній коханець, бо коли приходив до неї ввечері і йшов удосвіта, то вражав служниць своїм пишним вбранням і вишуканими манерами.

А от сама дівчина, зроду жвава й життєрадісна, тепер свої почуття глибоко приховувала. Кожному було добре видно, що не з власної волі вона вийшла заміж за Хіґекуро. Уявляючи собі, що думає тепер про неї Ґендзі, згадуючи, які щирі й ніжні листи приходили від принца Хьобукьо, вона ще більше соромилась і сторонилася Хіґекуро.

Тепер, коли нарешті Ґендзі очистився від людських підозр в його сумнівних стосунках з бідолашною дівчиною із Західного флігеля, згадуючи свої колишні захоплення, він подумав: «Скільки пам’ятаю, я ніколи не дозволяв собі випадкових, недозволенних зв’язків!» — а, звертаючись до пані Мурасакі, сказав: «Та, мабуть, цього разу і ви в мені сумнівалися».

«Тим паче тепер не можна піддаватися сердечним примхам», — переконував себе Ґендзі, але ніяк не міг розлюбити ту, яка ще недавно могла належати йому, а не комусь іншому.

Одного дня, коли Хіґекуро не був удома, Ґендзі зайшов у Західний флігель. Тоді Тамакадзура почувалася недужою і досить пригніченою, та, дізнавшись про прихід гостя, зібрала всі сили, щоб трохи підвестися на постелі й поговорити з ним через ширму. Ґендзі, поводячись обережно й церемонно, почав розмову з найпростіших світських справ, а Тамакадзура, порівнюючи його зі своїм пересічним чоловіком з обмеженими здібностями, змогла нарешті повною мірою оцінити привабливість Ґендзі й тепер, дивлячись на нього, сумно плакала, соромлячись того, що її життя так раптово змінилося. Поступово розмова стала довірливішою. Ґендзі сидів, опершись на лавочку-підлокітник, і раз у раз заглядав за ширму. Бліде, змарніле обличчя Тамакадзури здавалося йому ще привабливішим, ніж колись, і Ґендзі знову пожалкував, що так нерозважно погодився віддати її іншому.

Та хіба я міг це передбачити?..» — схлипуючи, промовив він, але його обличчя в ту мить було до болю прекрасним.

Приховавши обличчя за ширмою, Тамакадзура відповіла:

«О, як по-дитячому ви думаєте перебратися на той світ! — насмішкувато сказав Ґендзі. — Однак туди не можна потрапити, оминувши ці три переправи. А тому я хотів би перевести вас сам, міцно тримаючи за руку. А втім, якщо говорити серйозно, ви, мабуть, зрозуміли, що такого надійного дурня, як я, важко знайти в цьому світі. Сподіваюся, зрозуміли принаймні хоч тепер...»

Відчувши, що Тамакадзурі неприємно все це слухати, Ґендзі пожалів її й заговорив про інше: «Я думаю, що не варто нехтувати прихильністю до вас Імператора, а тому я хотів би перевезти вас у палац хоча б на певний час. Оскільки пан Удайсьо[214] тримає вас тепер при собі, як особисту власність, вам буде надзвичайно важко виконувати обов’язки Найсі-но камі. Все склалося зовсім не так, як я передбачав, але міністр з Другої лінії[215] задоволений вашим одруженням, а тому моя душа спокійна».

Розчулена і водночас збентежена його турботливими словами, Тамакадзура не могла стримати сліз. Із співчуття до її стражденного становища Ґендзі, не піддаючись спокусі, тримався в рамках пристойності й лише радив, як треба поводитися в Імператорському палаці і в чому полягатимуть її обов’язки. Було зрозуміло, що він не радить їй негайно переїжджати у дім Хіґекуро.

Самому Хіґекуро не подобалося, що Тамакадзура служитиме в палаці, але він погодився на це, розраховуючи перевезти її до себе прямо звідти, де вона проведе кілька днів. Таємне відвідування дружини було для нього незвичним й обтяжливим, а тому він узявся наводити лад у своїй оселі, давно запущеній через тривалу хворобу головної дружини, господині Північних покоїв, й викидати з неї старе оздоблення, замінюючи його новим. Тепер він зовсім не помічав, як страждає його головна дружина й не звертав жодної уваги на колись милих йому дітей. Люди м’якосерді, з чутливою душею, за будь-яких обставин соромляться, якщо завдають прикрощів своїм близьким, однак Хіґекуро, людина норовлива, не бажав рахуватися ні з ким, зокрема, зі своєю головною дружиною, що була не з тих жінок, якими можна було легко знехтувати.

Вона була вельми гарною, а своїм високим становищем та повагою столичної знаті завдячувала дбайливому вихованню, яке дав їй батько, заможний принц Сікібукьо. Але, як на біду, вже кілька років її невідступно переслідував злий дух, і часто, знепритомнівши, вона втрачала людську подобу, внаслідок чого між нею та чоловіком настало відчуження. Проте й досі Хіґекуро не переставав вважати її своєю головною дружиною, і тільки тепер, коли несподівано його серцем заволоділа ні з ким не зрівнянної краси дочка мініст­ра Двору, а людська підозра про її сумнівні стосунки з Великим міністром розвіялася, він, природно, повністю дав волю своїм почуттям.

Почувши про зятя, принц Сікібукьо сказав: «Якщо тепер він перевезе до себе цю молоду, блискучу особу, а моїй дочці доведеться тулитися в якомусь жалюгідному кутку, то з неї люди глузуватимуть! Ні, поки я живий, я не дозволю моїй дочці слухняно потурати його примхам!» Велівши підмести й навести лад у Східному флігелі свого дому, він збирався негайно перевезти дочку до себе, але вона вагалася. Хоча для неї цей дім і був рідним, вона не могла повернутися туди і відкрито визнати, що чоловік остаточно її покинув. Від тяжких думок її розум потьмарився, і вона надовго злягла. Від народження дружина Хіґекуро була лагідної, сумирної вдачі, простодушна, як мала дитина, однак часті напади безумства відвертали від неї людей. Вона жила серед неймовірного безладу, одягалася недбало, часом просто неохайно й мала похмурий та відлюдькуватий вигляд. А тому в очах Хіґекуро вона ніяк не могла змагатися з Тамакадзурою, блискучою, немов відшліфована перлина. Однак раптово забути про давню любов до головної дружини Хіґекуро не міг, і в глибині душі досі глибоко жалів її.

«Навіть подружжя, — сказав він, — яке недавно одружилося, знає, якщо воно з благородного роду, що має виявляти взаємну терпимість заради спільного добра. Зважаючи на вашу хворобу, я не можу сказати вам усього, що хотів би. Але подумайте, хіба нас не пов’язує давня обітниця? Якщо, незважаючи на вашу хворобу, яка робить вас настільки несхожою на решту жінок, я завжди про вас турбувався і зносив ваші примхи, то невже ви справді вирішили, що не можете більше терпіти, й збираєтеся мене покинути? Я не раз казав вам, що ніколи вас не залишу, бо в нас є діти, але ви, втративши здоровий глузд, не перестаєте мені дорікати. Звичайно, важко вимагати від вас іншого, поки ви не переконаєтеся в моїх добрих намірах, а тому довіртеся мені й ще трохи потерпіть. А хіба ваш батько не легковажить, коли, наслухавшись людських чуток і розсердившись на мене, заявляє, що забере вас до себе? Щоправда, не знаю тільки, чи справді він цього хоче чи просто вирішив налякати мене?» І Хіґекуро засміявся, образивши свою головну дружину, але вона, приховуючи своє невдоволення, тільки гірко заплакала. Це було тим паче дивно, що навіть Моку, Тюдзьо та інші служниці Хіґекуро останнім часом відкрито не схвалювали його поведінки.

«Ви соромите мене за те, що я дурна та несповна розуму, — сказала господиня Північних покоїв Хіґекуро. — Що ж, може, ви й маєте рацію. Але мені було б дуже прикро, якби батько дізнався, що ви вплутуєте і його сюди. Я б не хотіла, щоб батька зневажали за те, що виростив нещасливу дочку. Сама ж я настільки звикла до вашого лихослів’я про мого батька, що тепер не звертатиму на це жодної уваги».

Жінка повернулася до нього спиною, і його серце болісно защеміло. Зроду невисокого зросту, вона, виснажена останнім часом тривалою хворобою, ще більше схудла, її колись довге й густе волосся порідшало, немов його хтось висмикав, а оскільки вона нечасто його розчісувала, то воно, намокле від сліз, затверділо й справляло жалюгідне враження. Хоча вона ніколи не була красунею, але завдяки своїй схожості з принцом здавалася досить вродливою і тільки останнім часом, зовсім переставши дбати про свою зовнішність, утратила привабливість.

«Хіба я коли-небудь зневажливо згадував вашого батька? Що за безглуздя?! Я вас прошу: не звинувачуйте мене в такому наклепі, — заспокоював її Хіґекуро. — Вся річ у тому, що в садибі Великого міністра я почуваюся досить ніяково. Настільки грубій людині, як я, незручно з’являтися в розкішних палатах, і я мимоволі привертаю до себе увагу, яка мене бентежить. Тому заради власного спокою я і вирішив перевезти цю молоду особу[216] сюди. Безперечно, ви знаєте, який надзвичайний вплив має у світі Великий міністр. Тому я не хотів би, щоб в його пишній садибі на Шостій лінії до людей дійшла чутка про нашу з вами непривабливу суперечку, яка, на жаль, підірве вашу репутацію. Але я сподіваюся, що ви поставитеся до згаданої особи спокійно й дружелюбно. Звичайно, я не перестану опікуватися вами, навіть якщо ви переїдете до батька. У всякому разі нас усе ще пов’язує багато чого, що не дозволяє нам віддалитися одне від одного. Але мені було б дуже прикро, якби люди почали злословити і глузувати з вас, а тим самим завдавати й мені шкоди. Тож чи не краще нам і далі жити в мирі та злагоді, допомагати одне одному, зберігаючи вірність колишнім обітницям?» — заспокоював він її, а жінка відповіла: «Я мовчу про ваше безсердечне ставлення до мене. Але мені так боляче за батька, який досі вболівав за мене через мою незвичну хворобу, а тепер страждатиме від людського глузування, що я, мабуть, не посмію показатися йому на очі. Я знаю, що головна дружина Великого міністра[217] мені не чужа, хоча і виростала далеко від мого батька. А він ображений на неї тому, що вона потім взяла на себе обов’язки матері згаданої раніше молодої особи і тим самим завдала немало біди нашій родині. Але мені до цього байдуже. Я просто буду спостерігати за тим, що ви робитимете».

«Розумні слова, — зауважив Хіґекуро. — Але боюся, що ви накоїте чимало клопоту, якщо ваш розум знову затьмариться. До речі, дружина Великого міністра цією молодою особою не опікується. Нею переймається сам міністр, як єдиною улюбленою дочкою, набагато нижчого становища, ніж його дружина, яка, до речі, не вважає себе її матір’ю. І я не хотів би, щоб про це дізнався Великий міністр».

Їхня розмова тривала цілісінький день. А коли звечоріло, Хіґекуро вкрай занепокоївся і тільки думав про те, як би швидше опинитися в садибі на Шостій лінії, але, як на біду, небо потемніло й пішов густий сніг. Звичайно, якби дружина була в поганому настрої і дошкуляла йому підозрами, він скористався б цим приводом і, гнівно відповівши, пішов би, але її сьогоднішня незворушна покірність мимоволі викликала співчуття, і Хіґекуро розгубився, не знаючи, як краще вчинити. Підійшовши до галереї, він зупинився, в нерішучості дивлячись через підняті ґратчасті вікна на сад.

Поглядаючи на нього, дружина сказала: «От жаль, що пішов сніг! Як же ви поїдете? Та й скоро ніч настане...» Боляче було дивитися, як вона квапила чоловіка, немов розуміючи, що безглуздо затримувати його тепер, коли все скінчилося.

«Як я поїду в таку погоду?.. — вагався Хіґекуро, але потім додав: — Прошу вас, відпустіть мене хоч на короткий час. Бо люди, не знаючи глибини моїх почуттів, напевне, пліткуватимуть, по-своєму пояснюючи мою відсутність. Ці розмови так чи інакше дійдуть до міністрів і накличуть на мене їхню немилість. Заспокойтеся і наберіться терпцю. Як тільки я перевезу її сюди, все владнається. Повірте, ви такі мені милі, коли міркуєте здоровим розумом, що я ні про кого іншого і не подумую».

«А мені, навпаки, набагато важче, коли ви самі поруч зі мною, а ваше серце десь інде... — тихо відповідала головна дружина. — Коли ж ви будете далеко і згадаєте про мене, навіть лід, що сльозами рукава скував, розтане...»

Присунувши до себе курильницю, вона заходилася старанно обкурювати його одяг. Сама вона, у м’ятому домашньому вбранні, здавалася ще худішою і слабшою, ніж зазвичай. Її засмученість викликала в нього жаль. Опухлі від сліз очі його трохи відштовхували, але, співчуваючи, він анітрохи не засуджував її.

«Все-таки ми прожили разом стільки років...» — згадував він, картаючи себе за легковажність, з якою, забувши про все на світі, віддав своє серце Тамакадзурі. Удавано зітхаючи, він одягнувся і запхав маленькі курильниці в рукава, щоб просочити їх пахощами. У м’якому, просторому вбранні, він вражав мужньою, шляхетною поставою, хоча красою й не досягав незрівнянного, блискучого Ґендзі.

Раптом з покою для служниць долинули голоси: «Сніг начебто вже перестав... Та й зовсім стемніло...» Супутники Хіґекуро, навмисне покашлюючи, нагадували йому, що пора йти.

Служниці Моку і Цюдзьо, вже лежачи, розмовляли між собою про те, якими жорстокими бувають стосунки між чоловіками й жінками в цьому світі. Дружина Хіґекуро, насилу зберігаючи спокій, сиділа, опершись на лавочку-підлокітник, але раптом схопилася, витягла з-під великого кошика курильницю і, підбігши ззаду до чоловіка, висипала її вміст на його одяг так швидко, що ніхто не встиг її стримати, а він сам, розгубившись, завмер на місці. Дрібні частинки попелу потрапили йому в очі та ніздрі, а він стояв, безглуздо озираючись, не розуміючи, що сталося. Попіл, забитий у всі складки одягу, Хіґекуро ніяк не міг струсити. Якби дружина була при здоровому розумі, то її витівка остаточно відштовхнула б від неї чоловіка, але тепер служниці з жалем казали: «Напевне, цей злий дух хоче, щоб чоловік зненавидів її».

Вони поспішно принесли нове вбрання, і Хіґекуро пере­одягнувся. Але попіл обсипав не тільки його бороду, а навіть, здавалося, все тіло. Тож хіба міг він з’явитися в такому вигляді в чистеньких покоях Тамакадзури? «Хоча, як то кажуть, в неї розум потьмарився, але такої ганьби світ не чув і не бачив!» — обурювався він, і недавню жалість до неї в його серці остаточно замінила неприязнь. Розуміючи, однак, що будь-які рішучі кроки тепер призвели б до небажаних наслідків, він узяв себе в руки і, хоча стояла глибока ніч, покликав монахів промовляти за неї молитви й заклинання. Ясна річ, легко собі уявити, якими огидними здавалися йому її зойк і лемент.

Усю ніч монахи били хвору, смикали то в один, то в другий бік, а вона кричала й плакала. А коли вдосвіта вона трохи заспокоїлася, Хіґекуро послав Тамакадзурі докладного листа: «Через те, що вчора ввечері одна особа в моєму домі мало не покинула цей світ, а, крім того, в такий сніг їхати було майже неможливо, то я довго вагався, поки не зрозумів, що промерз до самих кісток... Цікаво, що подумали Ви та Ваші служниці, коли зрозуміли, що я не приїду?» Потім до цих слів він додав такого вірша:

О, це було нестерпно!..»

Хоча лист був написаний густою чорною тушшю на тонкому білому папері, але особливою вишуканістю не вражав. А втім, почерк був досить майстерним. Хіґекуро мав славу доброго знавця ієрогліфів. Тамакадзура не лише не переймалася тим, що Хіґекуро не зміг приїхати, але навіть не прочитала листа, на якого той покладав стільки надії. Тож, не отримавши відповіді, він зовсім зажурився і весь день провів дома, занурений у глибоку задуму.

Стан головної дружини, господині Північних покоїв, залишався незмінно важким, а тому Хіґекуро замовив молебень. Та й сам у душі звертався з молитвами до будд, благаючи повернути їй розум хоча б на короткий час. «Хіба я міг би витерпіти досі усі ці моторошні сцени, якби не знав, яка добра в неї душа?» — запитував він себе.

Коли звечоріло, Хіґекуро заквапився до Тамакадзури. Він завжди невдоволено бурчав, коли одягався, нарікаючи на те, що дружина не дбає про його вбрання. Так само й цього вечора не знайшлося нічого нового та пристойного, тож довелося їхати у вчорашньому, подекуди пропаленому й просмаленому, із поганим запахом навіть у спідніх шарах. Розуміючи, що очевидне свідчення ревнощів його головної дружини не сподобається Тамакадзурі, Хіґекуро довго переодягався у ванній кімнаті.

Служниця Моку, просочуючи його одяг пахощами, сказала:

Останнім часом ваше ставлення до господині так змінилося, що навіть стороння людина не може спокійно на це дивитися...» — додала вона, затуляючи рота рукавом. Очі в неї були досить гарні, однак Хіґекуро подумав: «І як я міг зачаруватися такою особою?» О, який же він був жорстокий!

Якщо Найсі-но камі[218] дізнається про цей ганебний випадок, я, напевне, залишуся ні з чим», — зітхнув Хіґекуро і вийшов.

Хоча він не бачив Тамакадзури лише впродовж однієї ночі, йому здалося, що за цей час вона стала ще привабливішою. Зачарований її красою, від відчув, що нікого, крім неї, не зможе любити. А коли згадав, який поганий стан в головної дружини, то вирішив на довше залишитися в покоях Тамакадзури.

Від своїх людей Хіґекуро дізнавався, що хоча в його домі справляються молитви й заклинання, злий дух, не вгамовуючись, і далі доводить нещасну дружину до несамовитих криків, тому бував там рідко, побоюючись несподіваних прикрощів, що могли зганьбити його добре ім’я. Коли ж усе-таки заїжджав туди, то тримався подалі від Північних покоїв і спілкувався тільки з дітьми.

Він мав дочку дванадцяти чи тринадцяти років і двох синів. Хоча Хіґекуро вже давно відцурався від господині Північних покоїв, але становище, яке вона досі займала в його домі, залишалося досить міцним. А от тепер, коли служниці відчули, що скоро цьому настане кінець, то впали в розпач.

Дізнавшись про те, що сталося, принц Сікібукьо сказав: «Яка ганьба, що моїй дочці доводиться терпіти таку негідну поведінку свого зрадливого чоловіка! Так вона стане посміховиськом. Тож поки я живу, чому вона має смиренно йому підкорятися?» — і, не довго думаючи, прислав людей забрати її до себе.

Саме тоді, коли приїхали батькові люди, господиня Північних покоїв, трохи одужавши й задумавшись над своїм непевним сімейним життям, вирішила: «Хіба варто залишатися в цьому домі й чекати, поки чоловік зовсім мене покине, й стати ще більшим посміховиськом?..» Зважаючи на те, що участь у переїзді її старшого брата Сахьое-но камі, що належав до високої знаті, приверне зайву увагу, батько прислав по неї Цюдзьо, Дзідзьо та Мімбу-но тайфу з трьома каретами. Хоча ніхто із служниць не сумнівався, що саме так і станеться, вони гірко заплакали, відчувши, що скінчилося їхнє життя в цьому давно знайомому домі. «Навряд чи ми всі зможемо служити в новій незвичній і тісній оселі», — бідкалися одні служниці. Інші, вирішивши повернутися, коли все владнається, негайно роз’їхалися по домівках, забравши з собою своє жалюгідне майно. Решта, незалежно від рангу, здригаючись від ридань, що не віщували нічого доброго, збирали речі, потрібні господині. Лише дітей, які гралися вдома, ніщо не бентежило, коли, покликавши їх до себе, мати крізь сльози сказала: «Я вже змирилася зі своєю гіркою долею. Ніщо не змушує мене далі жити в цьому світі й перейматися тим, що зі мною станеться. Але у вас все життя попереду, і я не хотіла б залишити вас напризволяще. Хоч би що там сталося, донька житиме зі мною. А сини, як і раніше, зустрічатимуться з батьком. Тільки боюся, що він уже не приділятиме їм колишньої уваги і їхнє становище в світі буде дуже хитким, без надійної опори. Поки живий принц Сікібукьо, сини можуть сподіватися на пристойне становище при дворі, та, оскільки світ перебуває під владою двох міністрів, то синам, належним до роду, що накликав на себе їхню немилість, буде важко вибитися в люди. От чому навіть у наступних народженнях я страждатиму, якщо мої убогі діти поневірятимуться світами». Хоча діти ще не розуміли глибокого змісту цих слів, але скривили обличчя і заплакали.

«І в старовинних повістях можна прочитати, як навіть батько, що сумлінно ставився до своїх дітей, з плином часу, піддавшись примхам чужої людини, нехтує ними. А на Удайсьо, якого тільки для годиться можна назвати батьком, тим паче важко покладатися. Навіть, коли діти були поруч з ним, він майже не звертав на них уваги та й годі...» — скаржилася годувальниці та служницям головна дружина Хіґекуро.

А тим часом, коли день дійшов кінця й, здавалося, ось-ось випаде сніг, настав навдивовижу сумовитий вечір. «Небо загрозливо темніє! Не гайтеся!» — нагадували брати, а головна дружина, втираючи сльози, задумливо дивилася на сад. Дів­чинка, колишня батькова улюблениця, думала: «Як же я поїду, навіть не попрощавшись? Невже нам судилося більше не зустрічатися?» І вона як стій упала долілиць. Мати напоумляла її словами: «О, як мені прикро за твою поведінку!» Але дівчинка не відповідала, а тільки думала: «От було б добре, якби хоч зараз батько приїхав!» А хіба він міг повернутися в таку пізню пору? Від самої думки про те, що тепер хтось інший сидітиме біля її улюбленого стовпа в східній частині покоїв, дівчинка з відчаю написала на аркушику темно-брунатного паперу кілька слів і, вклавши його у тріщину на стовпі, приколола шпилькою:

Сльози, стікаючи по її щоках, заважали їй писати.

«Та годі! — квапила її мати й додала:

Служниці головної дружини Хіґекуро також зажурилися, бо кожна мала свої причини для смутку. Схлипуючи, вони дивилися на сад і думали про те, що відтепер їм не вистачатиме цих квітів і дерев, яких раніше вони не помічали.

Служниця Моку залишалася в домі Хіґекуро, а тому служниця Цюдзьо сказала їй:

Ніколи я не думала, що наша розлука буде настільки гіркою».

О, так...» — відповіла Моку і заплакала.

Карети виїхали з двору, і дружина Хіґекуро довго озиралася на дім, утративши надію побачити його знову. Своїм поглядом вона ловила верхівки дерев у саду, аж поки і вони «не зникли з очей». І зовсім не тому, що вони «біля дому твого» [220]. Бо хіба вона могла не сумувати за домом, в якому прожила стільки років?

Зустріч у батьківському домі була сумною. Мати, ридма ридаючи, дорікала принцові Сікібукьо, своєму чоловікові: «Хоча ви запевняли мене, що вважаєте Великого міністра своєю надійною опорою, я завжди відчувала, що він з попереднього народження був вашим ворогом. Хіба не з його вини з нашою ньоґо обійшлися так несправедливо[221]? Щоправда, ви, як і багато інших людей, вважали, що це була відплата за давню, з часів його заслання у Сума, затаєну образу, якій, як на мене, не може бути виправдання. Якщо Великий міністр відчуває до своєї дружини пані Мурасакі таку гарячу любов, то, як часто ведеться у світі, мав би сприяти і всім її близьким. Тому його поведінки я не розумію. А тепер він затіяв ще дивнішу річ: взяв на виховання дівчину невідомого походження[222], а, переситившись нею, вирішив віддати її Удайсьо, людині доброчесній і нелегковажній. Та це щось просто нечуване!» Вона кричала і ніяк не могла заспокоїтися.

«Годі вже, я не хочу більше вас слухати! — перебив її принц. — Та як ви смієте паплюжити ім’я міністра, про якого ніхто у світі лихого слова не може сказати! Як будь-яка розумна людина, він, напевне, усе зважив заздалегідь і вирішив, як треба відплатити за образи. Я винен перед ним, і в цьому моє нещастя. Назовні він не виказує, яких страждань зазнав унаслідок вимушеного заслання, але надзвичайно продумано вивищує вірних друзів і понижує зрадливих, відплачуючи усім по заслузі. І тільки мені, саме як близькому родичеві, влаштував винятково славетне відзначення мого п’ятдесятиріччя. Воно набуло привселюдного розголосу, і нам не варто про це забувати...» Останні слова так розлютили дружину, що вона вибухнула прокльонами. Давався взнаки її непокірний, сварливий норов.

Довідавшись, що дружина переїхала до батька, Хіґекуро обурився: «Що за безглуздя? Адже такі ревнощі можуть вибухнути тільки між молодим подружжям. Втім, я впевнений, що сама дружина на таке не зважилася б. До цього нерозсудливого вчинку її, напевне, спонукав принц». Згадавши про дітей і про можливу погану славу у світі, Хіґекуро вкрай засмутився.

«Сталося щось неймовірне, — повідомив він Тамакадзурі. — Але, може, без неї нам буде краще. Щоправда, досі я вважав, що зі своїм лагідним характером вона зможе тихенько жити де-небудь у віддалених покоях, нікому не заважаючи. А її раптовий від’їзд — не що інше, як справа рук принца Сікібукьо. Тож доведеться поїхати туди, щоб люди не звинуватили мене в душевній черствості».

У розкішному верхньому вбранні, з-під якого визирало нижнє вербового кольору, в шароварах із зеленувато-сірого шовку, Хіґекуро мав надзвичайно поважний вигляд, і, див­лячись на нього, служниці думали: «Ну чим же він їй не пара?» Однак почута прикра новина не обіцяла Тамакадзурі нічого доброго. Тож коли він ішов, вона навіть не провела його поглядом.

По дорозі до принца, якому він мав намір поскаржитися, Хіґекуро заїхав додому. Його зустріла служниця Моку, яка докладно розповіла йому, як усе сталося. Слухаючи її, Хіґекуро тримався мужньо, але, почувши, як опиралася переїзду дочка, заплакав. Боляче було дивитися на нього!

«А хіба не я, як ніхто інший у світі, дивився крізь пальці на її численні хворобливі вчинки? — нарікав він. — Але вона не зуміла оцінити моєї багаторічної відданості. Хіба самозакохана людина могла б досі жити з нею? Ну що ж, мені все одно, адже їй, хворій, уже ніщо не допоможе. Але що збирається робити принц з дітьми?»

Хіґекуро, уважно прочитавши вірш, написаний невмілим дитячим почерком дочки і прикріплений до кипарисового стовпа, був настільки зворушений її відчаєм, що по дорозі до принца раз у раз витирав сльози. Однак зустрітися з дружиною йому не вдалося. «Навіщо вам зустрічатися з Удайсьо? — сказав дочці принц. — Адже ми переконалися, що він, як людина, що готова схилятися перед сильними нашого світу, не вперше вас зраджує. Уже давно ходить чутка, що він до нестями захоплений цією особою. Тож хіба тепер лишається надія, що коли-небудь він одумається? Крім того, можна не сумніватися, що в його очах ви залишитеся несповна розуму, навіть якщо повернетеся до нього». У цих його словах таки була частка правди.

«Я вважаю вашу поведінку геть нерозсудливою, — передав Хіґекуро дружині. — На превеликий свій жаль, я вчинив необачно, повіривши, що ви не покинете дітей. А тепер мені здається, що ви могли б спокійно перетерпіти, не вдаючись до рішучих кроків, поки моєї вини не визнає увесь світ». Хіґекуро попросив, щоб йому дозволили побачитися хоча б з дочкою, але дістав відмову.

Старший син Хіґекуро прислужував у палаці. Цього привабливого десятирічного хлопчик всі хвалили, дарма що особливою красою він не вирізнявся, але був вельми тямущим і починав проникати в душу речей. Молодшому синові нещодавно виповнилося вісім. Він, чарівна дитина, був дуже схожий на сестру. «Тепер ти нагадуватимеш мені про твою милу сестричку», — сказав Хіґекуро крізь сльози, погладжуючи його по голові.

Хіґекуро попросив зустрічі з принцом, але той передав, що застудився і мусить лікуватися. Після такої відмови Хіґекуро не залишалося нічого іншого, як поїхати, прихопивши з собою синів, з якими він ласкаво розмовляв у дорозі. Не в змозі взяти їх з собою на Шосту лінію, він завіз їх додому.

«Побудьте вдома, я скоро повернуся, бо мені буде приємно побачитися з вами», — сказав він. Хоча засмучені обличчя синів, які дивилися йому вслід, тяжким тягарем лягли йому на душу, але краса Тамакадзури, яка здавалася йому особливо яскравою в порівнянні з виснаженим обличчям своєї дружини, зовсім заспокоїла його.

Після того випадку Хіґекуро геть-чисто перестав спілкуватися зі своєю головною дружиною, посилаючись на останній нелюб’язний прийом у домі її батька, але той таку його поведінку вкрай осуджував.

Чутка про ці події дійшла до Мурасакі в садибі на Шостій лінії. «Як прикро, що й на нас перекинулися докори», — засмутилася вона. «О, як усе це складно! — погодився Ґендзі. — Хоча я сам не можу втручатися в долю цієї особи, вийшло так, що саме через неї Імператор мною незадоволений. Кажуть, що і принц Хьобукьо на мене ображений. Та оскільки принц — людина розсудлива, то, взнавши усю правду, сподіваюсь, перестане сердитися. На жаль, у стосунках між людьми завжди так буває — навіть те, що начебто приховане від чужих очей, неминуче випливе назовні. Тож, гадаю, в цій прикрій історії немає нашої провини.

Через усі ці неприємності Тамакадзура почувалася ще більш пригніченою. А тому з жалю до неї Хіґекуро, згадавши, що він сам зашкодив її переходу на службу в палац, як було домовлено, і тим самим справив неприємне враження як на Імператора, так і на міністрів та, врахувавши, що в світі є ще й інші чоловіки, пов’язані подружньою обітницею з придворними дамами, погодився на початку нового року відпустити її туди.

Оскільки того року намічалася Пісенна хода чоловіків, то церемонія переїзду Тамакадзури в палац набрала небаченого розмаху і пишності. Зрештою, інакше й бути не могло, бо, крім обох міністрів, у Тамакадзури, що прибула на посаду Найсі-но камі, був тепер ще один вельми впливовий покровитель — Хіґекуро, та й Юґірі не оминав її своїми турботами. Скориставшись нагодою, в палац приїхали її рідні брати, думаючи лише про те, як би їй прислужитися і щоб церемонія пройшла на високому рівні.

Тамакадзурі відвели покої в східній частині палацу Сьокьоден, західну частину якого займала дочка принца Сікібукьо зі званням ньоґо. Їхні покої відділялися один від одного коридором, але серця розділяла непереборна перепона. У ті часи в жіночих покоях палацу витав особливо сильний дух суперництва, і всюди панувала вишукана розкіш. Серед найвищих прислужниць майже не було кої[223] з родин низького походження. Крім Імператриці-дружини, ньоґо Кокіден, дочки принца Сікібукьо і дочки Лівого міністра, також зі званням ньоґо, Імператорові прислужували ще дві дами — дочка Цюнагона і дочка Сайсьо.

На день Пісенної ходи чоловіків приїхала їхня рідня, щоб помилуватися рідкісним і багатолюдним видовищем. З цієї нагоди всі жінки причепурилися якнайгарніше, але найбільше впадали в очі яскраві краї їхніх рукавів, що визирали з-поза завіс. Ньоґо Сьокьоден, мати принца-спадкоємця, також одягнена з тонким смаком, подбала про те, щоб принц, попри малий вік, мав достойний вигляд. Учасники ходи обій­шли покої Імператора, Імператриці-дружини Акіконому, потім відвідали палац Судзаку, а коли зовсім стемніло, повернулися назад, передумавши через пізню годину заходити на Шосту лінію. Коли ж вони обходили Весняні покої принца-спадкоємця, настав прекрасний ранок. І тоді захмелілі придворні заспівали пісню «Бамбукова річка», а сини міністра Двору, четверо чи п’ятеро, що виділялися серед інших осіб красою і чудовими голосами, підхопили її, надавши цій сцені особливої привабливості. Надзвичайно чарівним був і восьмий син міністра Двору від головної дружини, його улюбленець. Тамакадзура очей не могла відірвати від нього, коли він стояв поруч зі старшим сином Хіґекуро, бо вже знала, що він — її молодший брат. Жінки з її покоїв перевершували благородством навіть прислужниць Імператора з давніх часів. Їхній одяг, що визирав з-поза завіс, мав кінці рукавів однакового, надзвичайно яскравого кольору і модного фасону. Тож, звісно, і сама Тамакадзура, і її помічниці, перебуваючи в піднесеному настрої, подумки мріяли якомога довше залишатися в палаці. Учасники ходи отримали майже однакові подарунки, але головні прикраси з шовкової вати від Тамакадзури вражали особливою вишуканістю. Частування за традиційними правилами відбувалося в надзвичайно веселій та святковій атмосфері, яка всім підняла настрій. Готувалося все зусиллями помічниць Тамакадзури під загальним керівництвом Хіґекуро.

Все ще перебуваючи у службовому приміщенні Імператорської охорони, Хіґекуро цілий день докучав Тамакадзурі повідомленнями однакового змісту: «Сьогодні вночі я перевезу Вас до себе. Бо для мене було б жахливо, якби Ви раптом передумали й вирішили скористатися цією нагодою, щоб залишитися в палаці», — але вона не відповідала. Натомість відповіла її служниця: «Великий міністр порадив не поспішати з від’їздом, оскільки пані Найсі-но камі вперше відвідала Імператорський палац і має залишатися тут стільки, скільки побажає Імператор. Виїхати можна буде тільки з його дозволу. А тому раптовий від’їзд йому б не сподобався». Невдоволений Хіґекуро сказав: «А я ж стільки разів попереджав її! На жаль, світ непідвладний нашим бажанням...»

Принц Хьобукьо також прислуговував того дня Імператору, але, ненароком згадавши про Тамакадзуру, не витримав і написав їй листа. Листа принесли зі службового приміщення Імператорської охорони, де тоді перебував Хіґекуро, а тому Тамакадзура похапцем проглянула його.

Прислухаюся до їхнього щебету[225]...»

Тамакадзура пожаліла принца, а її обличчя зашарілося. Але поки вона вагалася, роздумуючи, що відповісти, в її покої завітав Імператор. Його обличчя в яскравому місячному сяйві було невимовно прекрасним, а схожість з Ґендзі здавалася такою разючою, що Тамакадзура просто не йняла віри своїм очам. «Невже в світі може бути ще одна така людина?» — дивувалася вона. Якщо Ґендзі не приховував до неї своєї глибокої прихильності, але завдавав їй гірких душевних мук своїми настирливими домаганнями, то Імператор начебто не мав таких намірів, а тільки лагідним тоном дорікнув, що вона обманула його надії.

Поки вона мовчала, сором’язливо сховавши обличчя за віялом, Імператор промовив: «Мене дивує, що ви нічого не кажете. Я сподівався, що нещодавнє підвищення до третього рангу прояснить вам моє ставлення, але, здається, ви вирішили вдавати, буцімто нічого не розумієте. Це що, властивість вашої натури?

Невже насиченішим він для нас не стане?» Юна краса Імператора на мить приголомшила Тамакадзуру, але згадавши, що він схожий на добре знайомого їй Ґендзі, вона трохи заспокоїлася і відповіла віршем, в якому, напевне, хотіла подякувати йому за високе звання, поки що не заслужене тривалою службою:

Та сподіваюся, що віддячу за вашу щедрість вірною службою...»

«А чи тепер уже не запізно на таке сподіватися? — гірко посміхаючись, сказав Імператор. — Жаль, що поруч немає людини, якій я міг би висловити те, що в мене на душі, і яка зуміла б розсудити нас...» «Мабуть, краще поводитися стриманіше, якщо навіть Імператор піддається звичним для чоловіків цього світу слабостям», — вирішила Тамакадзура і прибрала серйозного вигляду, тож Імператорові, після марних спроб зробити розмову невимушеною, нічого іншого не залишалося, як тішити себе надією на далеке майбутнє. «Мине час, і вона, безсумнівно, звикне», — думав він.

Почувши про те, що Імператор відвідав Тамакадзуру, Хіґекуро, щораз більше втрачаючи спокій, узявся вкотре квапити її з від’їздом. Зрештою, вона і сама не хотіла більше затримуватися, побоюючись, що закоханість Імператора матиме для неї небажані наслідки. Придумавши переконливий привід для від’їзду, за сприяння свого вправного батька, міністра Двору, вона отримала дозвіл від Імператора.

«Ну що ж, немає ради, — сказав Імператор. — Якщо я не дозволю вам поїхати, то чоловік ніколи більше не відпустить вас у палац. Зізнаюся, мені важко розлучатися з вами. Я перший звернув на вас увагу, але, на жаль, дозволив іншому випередити мене і тепер мимоволі змушений догоджати йому. У цьому зв’язку я хотів би нагадати вам випадок, який стався в давнину з однією людиною...»[227] Він був щиро засмученим.

Під час зустрічі Тамакадзура виявилася прекраснішою, ніж Імператор уявляв собі її з людських розповідей, і навіть якби від самого початку він не мав глибоких почуттів, то і тоді не міг би легко з нею розлучитися. Однак, побоюючись, що надмірна палкість може відштовхнути її, Імператор лише запевнив її в незмінній прихильності, щоб завоювати її довіру. Сильно зворушена його словами, Тамакадзура врешті-решт подумала: «Ну якщо його вибір упав на мене...»

Імператор залишався біля Тамакадзури навіть тоді, коли вже підкотили карету на ручній тязі, щоб забрати її, і її супутники терпляче чекали від’їзду, а заклопотаний Хіґекуро ходив сюди-туди, незадоволений затримкою.

«О, як неприємно мати такого суворого охоронця!» — сердито зазначив Імператор і додав:

У цьому вірші не було нічого особливого, але вигляд і поведінка Імператора робили його привабливим. «О, я так люб­лю ті поля, де хотів до ранку провести всю ніч «серед квітів»[228]. Водночас розумію того, хто перешкодив мені це зробити. Як же мені тепер спілкуватися з вами?» — журився Імператор, і, почуваючись винною перед ним, Тамакадзура відповіла:

Відчуваючи, що вона хоче їхати, зворушений Імператор раз у раз озирався, виходячи з її покоїв.

Хіґекуро збирався цього вечора прямо з палацу перевезти Тамакадзуру до себе, але нікому не відкривав своїх намірів, побоюючись, що не отримає на це дозволу. «Я раптом сильно застудився і хотів би відпочити кілька днів у своєму домі, не розлучаючись з молодою дружиною...», — спокійно пояснив він і поспішив перевезти Тамакадзуру до себе. «Навіщо так спішити? Можна було і не порушувати заведених правил», — подумав міністр Двору, але не зважився зачепити самолюбство Хіґекуро своїм утручанням. «Ну що ж, робіть так, як вам подобається. Бо я ніколи не вважав, що маю право розпоряджатися її долею», — сказав він. Ґендзі також був неприємно вражений несподіваним вчинком Хіґекуро, але не міг нічого вдіяти.

Та й сама Тамакадзура впала у відчай від думки, що, хилячись немов дим над вогнищем, коли виварюють сіль, необачно вийшла заміж за Хіґекуро. І тільки Хіґекуро почувався щасливим і переповненим радістю, що викрав свою кохану. Він ревнував Тамакадзуру до Імператора через його недавнє відвідування, а вона, вважаючи таку поведінку чоловіка неблагородною, ставилася до нього щораз прохолодніше й постійно перебувала в поганому настрої.

Принц Сікібукьо, обурений недавньою грубою поведінкою Хіґекуро, почувався розгубленим, побачивши, що той зовсім перестав з ним спілкуватися, коли нарешті, як того давно прагнув, мав змогу щодня насолоджуватися життям з новою дружиною.

Настав другий місяць. З тугою згадуючи про Тамакадзуру і забуваючи про можливий поголос серед людей, Ґендзі подумки обурювався, що Хіґекуро так несподівано-негадано вдався до рішучих кроків, а собі докоряв за неприпустиме недбальство. «Звичайно, не можна заперечувати значення долі, визначеної попереднім народженням, — міркував він, — але якби я був пильніший... Зрештою, не варто скидати вину на когось іншого за свою біду». Образ панни із Західного флігеля переслідував його уві сні й наяву.

Тепер, коли вона жила в домі Хіґекуро, людини грубої і відлюдькуватої, Ґендзі мовчки страждав через те, що не може обмінюватися з нею навіть невинними жартівливими листами. Але от одного разу, коли дощило і в домі панувала тиша, Ґендзі, згадавши про те, як колись у такий час він знаходив прихисток від нудьги в Західному флігелі, написав Тамакадзурі листа. Його мала б таємно передати служниця Укон, але щоб вона не здогадалася про його зміст, він не писав Тамакадзурі про почуття відкрито, а наздогад. І ось що він написав:

З нудьги мої думки раз по раз повертаються в минуле, але чи знайду я слова, щоб Ви мене зрозуміли?»

Вибравши мить, коли поруч не було нікого, Укон крадькома показала Тамакадзурі цього листа, і та заплакала. З кожним днем вона все частіше згадувала Ґендзі, але від самої думки, що не може прямо сказати нерідному батькові, що тужить за ним і хоче його побачити, гірко страждала. Щоправда, про його любовні домагання, які засмучували її колись, вона не розповідала навіть Укон, а зберігала глибоко в серці. Хоча Укон про дещо здогадувалася, але досі точно не знала, що відбувалося між ними.

І от що відповіла Тамакадзура: «Мені соромно навіть писати Вам, але не хочу здаватися неввічливою...

О так, з кожним днем все сильнішою стає, як Ви сказали, нудьга...» Лист закінчувався словами звичайного вияву дочірньої шанобливості.

Розгорнувши його, Ґендзі відчув, що з його очей скапують сльози, як краплі дощу з даху. Соромлячись осудливих людських очей, він удавав, що зовсім спокійний, а його серце розривалося від болю. Мимоволі згадав ті давні дні, коли мати колишнього імператора Судзаку перешкоджала йому зустрічатися з Обородзукійо, іншою Найсі-но камі. Щоправда, його теперішнє страждання видавалося йому набагато боліснішим, ніж минуле. «Люди, що не знають міри у любовних пристрастях, наражаються на вічні муки. Але чи варто цього разу впадати в розпач? Адже йдеться про дружину Хіґекуро, яка вже не годиться для того, щоб бути моєю коханкою...» — марно намагався заспокоїтися Ґендзі. А тому він дістав з шафки східне кото і відразу згадав, як приємно грала на ньому Тамакадзура. Легенько перебираючи струни, сам заспівав: «Не ріжте водорість перлисту...»[229] Здавалося, що якби Тамакадзура бачила його тоді, то, напевне, не залишилася б байдужою до його співу.

Імператор також не міг забути обличчя й постаті Тамакадзури, побаченої під час скороминущої зустрічі, й, засмучений, він безперестанку повторював слова стародавнього і не дуже вишуканого вірша: «Перед собою ваш образ бачу я...»[230] Однак навіть його потаємні листи не могли розвеселити дружину Хіґекуро, яка постійно нарікала на злощасну долю, і якщо й відповідала, то лише так, для годиться. А от про щедру душу й доброту Ґендзі вона ні на мить не забувала.

Настав третій місяць. Щоразу, дивлячись на гліцинії і ямабукі в саду садиби на Шостій лінії, особливо прекрасні в променях призахідного сонця, Ґендзі мимоволі згадував незмінної краси постать Тамакадзури. Врешті-решт, покинувши Весняні покої, він перебрався в Західний флігель, щоб там милуватися квітами. Особливо приваблювали його пишні квіти ямабукі, що привільно цвіли за низькою огорожею з темного бамбука.

«Пелюстками гарденії пофарбую вбрання...»[231], — проказав сам до себе одного разу Ґендзі.

Бачу їх у вашому обличчі...» — додав він, але, на жаль, поруч не було нікого, хто міг би його почути. Лише тепер він ясно зрозумів, що втратив її. От яким примхливим буває людське серце.

Одного разу Ґендзі знайшов у саду кілька качиних яєць. Надавши їм вигляду мандаринових і помаранчевих плодів, він знічев’я надіслав їх Тамакадзурі. А щоб лист не зацікавив служниць, написав якомога простіше: «Як давно ми не бачилися! Зізнаюсь, я не очікував від Вас такої безсердечності. Втім, кажуть, що в цьому не тільки Ваша вина. Виходить, що я не зможу з Вами зустрітися, хіба що лише в особливому випадку...

О, яка несправедливість!..»

Хіґекуро теж прочитав листа і, силувано усміхнувшись, пробурчав: «Жінка не повинна їздити навіть до рідного батька, якщо в цьому немає особливої потреби. А тим паче до названого батька. Не розумію, чому пан міністр ніяк не може змиритися з обставинами і дорікає вам?»

Тамакадзура подивилася на нього неприязно і, розгубившись, сказала: «Я не знаю, що відповісти», — а Хіґекуро заявив: «Я сам напишу відповідь», — аж ніяк не поліпшивши її настрою.

Я здивований Вашим поганим настроєм. Надзвичайно неприємно, що Ви закохалися...» — написав він.

«Що за дивина? Я ніколи не думав, що Хіґекуро може так вигадливо висловлюватися!» — засміявся Ґендзі. А насправді він був здивований і вкрай незадоволений тим, що Хіґекуро остаточно підпорядкував собі Тамакадзуру.

А тим часом господиня Північних покоїв, головна дружина Хіґекуро, з кожним днем і місяцем упадала у відчай і щораз більше втрачала розум. Сам Хіґекуро все ще ставився до неї співчутливо, допомагав їй у всьому й незмінно піклувався дітьми, тож вона не порвала остаточно з ним стосунків і, як раніше, в повсякденному житті покладалася на нього.

Хіґекуро нестерпно сумував за Макібасірою, своєю улюбленою дочкою, але бачитися з нею в домі принца Сікібукьо не міг. Сама дівчинка почувалася вкрай засмученою тим, що її дід і мати нещадно осуджують батька, а перепона між ними стає щораз більшою. Що ж до її братів, то вони часто відвідували батька і, звичайно, іноді розповідали їй про Тамакадзуру. «Вона й до нас ставиться приязно й ласкаво, а сама цілий день придумує якесь цікаве заняття...» — казали вони, і дівчинка, заздрячи їм, жалкувала, що не може так само вільно розпоряджатися собою. От дивно, що через Тамакадзуру втрачали спокій і жінки, й чоловіки!

Одинадцятого місяця того року Тамакадзура народила чарівного хлопчика. Не тямлячись від радощів, що здійснилася його мрія, Хіґекуро оточив його своїми ніжними турботами. Зрештою, кожен легко собі уявить, що відбувалося тоді в домі, й без докладної розповіді.

Міністр Двору почувався щасливим, що доччина доля склалася так, як він сам цього прагнув. Тамакадзура не поступалася вродою його іншій дочці, ньоґо Кокіден, вихованню якої він приділяв стільки уваги. Касіваґі також підтримував з нею братські стосунки, але іноді з жалем думав, що було б краще, якби вона прислуговувала в палаці й народила дитину Імператорові. Тож побачивши, яке гарне немовля народила його сестра, зухвало подумав: «А Імператор журиться, що досі не має дітей. Ото була б велика честь...» Тамака­дзура спочатку успішно виконувала придворні обов’язки, але її відвідини Імператорських покоїв згодом, природно, припинилися. Зрештою, цього треба було сподіватися.

Що ж стосується дочки міністра Двору, тієї самої панни Омі, яка хотіла зайняти місце Найсі-но камі, вельми легковажної і неврівноваженої, то вона завдавала міністрові чимало клопотів. Її сестра, ньоґо Кокіден, постійно непокоїлася, побоюючись, що от-от дівчина вчинить якусь легковажну витівку собі на шкоду. Міністр суворо заборонив їй виходити з дому, але норовлива панна Омі й не думала слухатися його.

Якось одного разу в покоях ньоґо Кокіден зібралося вишукане товариство з найблискучіших придворних, яке насолоджувалося негучною музикою. Того прекрасного осіннього вечора серед гостей був і Юґірі з дому Великого міністра, який вражав присутніх своєю надзвичайною веселістю.

«О, він справді неперевершений!» — хвалили вони. Та раптом панна Омі непомітно вийшла вперед. «Ой, як недоречно... Що з вами?» — занепокоїлися жінки, намагаючись стримати її, але вона, змірявши їх гнівним поглядом, все-таки вирвалася з їхніх рук, і перелякані служниці лише безпорадно переглядалися між собою: «От зараз скаже якусь дурницю!»

Дівчина, вп’явшись очима в цього поважного, як ніхто на світі, хлопця, взялася його хвалити: «О так, саме він! Саме він!» Її збуджений голосок усім було чути. Жінки остаточно розгубилися, але панна Омі раптом вимовила дуже виразно:

О, як погано, коли човен тільки на одному місці кружляє...»[234]

Приголомшений хлопець не сподівався, що в такому благородному товаристві почує такі безглузді слова. Але, відразу здогадавшись, що на таке спроможна лише дівчина, про яку останнім часом було стільки розмов у світі, жартома від­повів:

Мабуть, дівчина почувалася незручно, діставши такого неприхованого відкоша.