Темно, гардина на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Постіль м'яка, ліжко зручне, з балдахіном.
Стискаючи руками перину, я посміхаюся.
То був поганий сон, от і все.
Повільно, удар за ударом, моє серце заспокоюється, смак крові згасає разом зі сном. Мені потрібні кілька секунд, щоб згадати, хто я, а потім ще одна — щоб побачити темний силует великого чоловіка, що стоїть у куту кімнати.
Мені перехоплює подих.
Просунувши руку вздовж простирадла до столика, що стоїть біля ліжка, я намагаюся взяти сірники, але вони наче виповзають з моїх пальців.
— Хто ви? — питаю я темряву, не в змозі втримати дріж у голосі.
— Друг.
Голос чоловічий, приглушений і глибокий.
— Друзі не ховаються в пітьмі, — кажу я.
— Але ж я не сказав, що я ваш друг, пане Девіс.
Мацаючи наосліп, я мало не зіштовхую зі столика масляну лампу. Я хапаю її, і пальці натрапляють на сірники, що ховалися біля неї.
— Не переймайтеся світлом, — каже темрява. — Воно вам мало допоможе.
Неслухняною рукою я запалюю сірник і підношу його до лампи. Полум'я спалахує за склом, заганяє тіні глибоко в кути й освітлює мого відвідувача. Це той чоловік у костюмі чумного лікаря, якого я бачив раніше. При світлі я бачу деталі, що пропустив у мороці кабінету: великий плащ пошарпаний на краях; капелюх-циліндр і порцелянова маска повністю закривають обличчя, окрім очей. Долоні в рукавичках лежать на чорній тростині, прикрашеній збоку іскристим срібним написом, але літери замалі, щоб прочитати їх з такої відстані.
— Спостережливість — це добре, — зауважує Чумний Лікар.
Десь у будинку чутно кроки, і я питаю себе, чи достатньо самої лише моєї уяви, щоб створити такі банальні деталі такого надзвичайного сну.
— Якого біса ви робите в моїй кімнаті?! — вимагаю я, дивуючи себе цим спалахом емоцій.
Маска-дзьоб перестає досліджувати кімнату й знов дивиться на мене.
— На нас чекає робота, — каже він. — Я маю задачу, що вимагає вирішення.
— Гадаю, ви мене з кимось переплутали, — сердито кажу я. — Я доктор.
— Ви були доктором, — каже він. — Потім дворецьким, сьогодні ви плейбой, завтра — банкір. Жоден з них не є ні вашим справжнім обличчям, ні вашою справжньою особистістю. Справжнє у вас відібрали, коли ви прибули до Блекгіту, і не повернуть, доки ви не підете звідси.
Сунувши руку в кишеню, він виймає маленьке дзеркальце й кидає його на ліжко.
— Подивіться самі.
Скло тремтить у моїй руці, віддзеркалюючи молодого чоловіка з вражаючими синіми очима, за якими майже відсутня мудрість. Обличчя за склом не є ані Себастьяном Беллом, ані обпеченим дворецьким.
— Його звати Дональд Девіс, — каже Чумний Лікар. — Він має сестру на ім'я Ґрейс і друга на ім'я Джим, а ще він не любить арахіс. Девіс буде вашим сьогоднішнім носієм, а коли ви прокинетеся завтра, отримаєте іншого. Ось так усе працює.
Отже, це все-таки був не сон, це сталося насправді. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я розмовляв сам з собою, лаяв самого себе та оглядав себе зі сторони.
— Я що, божеволію? — питаю я, дивлячись на нього поверх дзеркала.
Голос мене погано слухається.
— Авжеж, ні, — каже Чумний Лікар. — Безумство було би втечею, але втекти з Блекгіту можна лише одним способом. Саме тому я зараз тут, я маю для вас пропозицію.
— Навіщо ви зробили це зі мною? — вимагаю я.
— Ви мені лестите, вашим становищем і Блекгітом ви зобов'язані не мені.
— А кому?
— Нікому, з ким вам варто було б зустрітися, — каже він, недбало махнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…
— Мені треба поговорити з ним, — кажу я.
— З ким саме?
— З тим, хто запроторив мене сюди, хто може мене звільнити, — кажу я крізь зуби, намагаючись тримати себе в руках.
— Що ж, першого вже давно немає, а другий стоїть перед вами, — каже він, торкаючись обома руками своїх грудей.
Можливо, в цьому винен костюм, але його жест здається дещо театральним, неначе він його репетирував. У мене раптом виникає відчуття, що я актор у виставі, в якій свої ролі знають всі, крім мене.
— Лише я знаю, як ви можете втекти з Блекгіту, — каже він.
— Ви пропонуєте мені вихід? — підозріло питаю я.
— Саме так, хоча правильніше буде назвати це загадкою, — каже він, виймаючи кишеньковий годинник і дивлячись на нього. — Сьогодні ввечері під час балу декого вб'ють. Це не буде схоже на вбивство, тому вбивцю не спіймають. Виправте цю несправедливість, і я виведу вас звідси.
Я ціпенію, стискаючи руками простирадло.
— Якщо ви здатні мене звільнити, чому ви, в дідька, просто не зробите це?! — кажу я. — Навіщо грати в ці ігри?
— Тому що вічність нудна, — каже він. — А може тому, що грати — важлива роль. Подумайте про це без мене. Але забагато часу не марнуйте, пане Девіс. Цей день повториться вісім разів, і ви побачите його очима восьми різних носіїв. Белл був вашим першим, дворецький — другим, а пан Девіс — третій. Отже, попереду на вас чекає знайомство лише з п'ятьма носіями. Я б на вашому місці не гаяв часу. Коли матимете відповідь, приходьте з нею та з доказами до озера, об одинадцятій вечора. Я чекатиму на вас.
— Я не розважатиму вас цією грою! — ричу я, нахиляючись до нього.
— То можете програти мені на зло, але знайте ось що: якщо ви не розв'яжете цю задачу до півночі свого останнього носія, ми зітремо вашу пам’ять і повернемо вас у тіло доктора Белла, і все почнеться наново.
Він дивиться на свій годинник і невдоволено кидає його в кишеню:
— Час спливає. Якщо ви співпрацюватимете, під час нашої наступної зустрічі я відповім на більше запитань.
У вікно дмухає вітер, який гасить світло й огортає все темрявою. Поки я знаходжу сірники, щоб знов запалити лампу, Чумний Лікар зникає.
Збентежений і переляканий, я вистрибую з ліжка, наче вжалений, розчахую двері спальні й виходжу в холод. У коридорі темно. Навіть якщо він стоїть у п'яти кроках від мене, мені його не побачити.
Зачинивши двері, я мчу до гардероба та вдягаюся в перше-ліпше, що потрапляє мені в руки. Ким би не був мій носій, він худий, низький і має схильність до показного одягу: коли я закінчую вдягатися, на мені фіолетові штани, оранжева сорочка та жовта жилетка. У дальній частині шафи є пальто та шарф; надягнувши їх, я виходжу. Вранці вбивство, ввечері маскарад; загадкові записки та обгорілі дворецькі; що б тут не відбувалося, я не дозволю смикати мене, наче маріонетку.
Я мушу втекти з цього будинку.
Великий годинник, що стоїть на вершині сходів, вказує втомленими стрілками 3:17 ночі й несхвально цокає на мій поспіх. Хоча мені й не хочеться будити конюха о такій пізній годині, іншого способу втекти з цього божевілля я не бачу, тому стрибаю через сходинки, мало не перечепившись короткими ногами цього павича.
З Беллом і дворецьким було інакше. Мене наче притиснуло до стін цього тіла, і воно тріщить по швах. Я незграба, майже п'яний.
Коли я відчиняю вхідні двері, всередину замітає листя. Надворі сильний вітер, він крутить у повітрі дощем, ліс тріщить і хитається. Паскудна ніч, що має колір кіптяви. Якщо я не хочу заблукати або впасти й зламати шию, мені потрібно більше світла.
Повернувшись у будинок, я прямую в кінець вестибюля, до сходів для слуг. Дерев'яне поруччя грубе на дотик, сходинки хиткі. На щастя, лампи досі видають трохи кіптявого світла, хоча полум'я в них горить слабко та тихо, з обуреним мерехтінням. Коридор довший, ніж я пам'ятаю, побілені стіни вкриті конденсатом, крізь штукатурку просочується запах землі. Усе вогке, гниле. Я вже бачив більшість з брудних місць у Блекгіті, але жодне з них не було занедбане так сильно. Я дивуюсь, що тут узагалі є слуги, зважаючи на те, як погано до них ставляться хазяї.
На кухні я бігаю від шафи до шафи, доки не знаходжу штормовий ліхтар і сірники. Двічі чиркнувши, я запалюю світло й біжу сходами назад, крізь парадні двері під бурю.
Лампа роздирає темінь, дощ жалить очі.
Доріжкою я прямую до бруківки, що веде до конюшні; навколо мене височіє ліс. Ковзаючись на нерівних каменях, я напружую зір, шукаючи будинок старшого конюха, але лампа занадто яскрава, вона приховує більшість з того, що має викривати. Я пройшов у арку, навіть не помітивши її, і одразу послизнувся на кінському гної. Як і попереднього разу, двір захаращений каретами, кожна з яких вкрита рядниною. Але тепер коні в стійлах, пирхають уві сні.
Струшуючи з ніг гній, я прямую до захисту будинку й грюкаю у двері. Через кілька хвилин з'являється світло, двері трохи прочиняються і з-за них визирає сонне обличчя старого чоловіка в спідній білизні.
— Мені треба поїхати, — кажу я.
— О цій годині, сер? — не вірячи, питає він, протираючи очі й дивлячись на чорне, як смола, небо. — Ви можете вбитися.
— Це невідкладно.
Він зітхає, дивиться навколо, потім відчиняє двері повністю й запрошує мене зайти. Він надягає штани, натягує на плечі підтяжки й усе це робить із тією повільністю, що властива людям, яких розбудили несподівано. Знявши з вішалки куртку, він виходить надвір, жестом указуючи, щоб я залишався на місці.
Мушу визнати, я залюбки погоджуюся. Будинок по самі вінця залитий теплом і затишком, запахом шкур та мила — надійна, заспокійлива атмосфера. Мені кортить перевірити розклад чергувань на дверях, щоб побачити, чи написала вже Анна повідомлення, але щойно я простягаю руку, лунає страхітливий гуркіт і крізь вікна мене сліпить світло. Вийшовши під дощ, я бачу, що старий конюх сидить у зеленому автомобілі, а весь цей апарат кашляє та здригається, неначе страждає на жахливу хворобу.
— Тримайте, сер, — каже конюх, виходячи. — Я завів її вам.
— Але…
Приголомшений апаратом, що стоїть переді мною, я не знаю, що сказати.
— А карети хіба немає? — питаю я.
— Карети є, але коні полохаються, коли грім, сер, — каже він і лізе рукою під сорочку, щоб почухати пахву. — Вибачте, але ви їх не втримаєте.
— Я ось це не втримаю, — слабким від жаху голосом кажу я, витріщившись на лячне механічне чудовисько. Дощ дзвенить по металу й заливає вітрове скло.
— Це так само легко, як дихати, — каже конюх. — Берете кермо і спрямовуєте його туди, куди хочете їхати, а потім натискаєте на педаль. Дуже швидко навчитеся.
Його впевненість штовхає мене всередину наче рука; двері м'яко клацають, зачиняючись.
— Їдьте цією бруківкою до кінця, потім поверніть наліво по ґрунтовій дорозі, — каже він, указуючи в темінь. — Так ви приїдете до селища. Дорога довга, нікуди не повертає, але нерівна, тож пильнуйте. Їхати тут від сорока хвилин до години, залежно від вашої обережності, але заблукати неможливо, сер. Якщо вам не важко, залиште автомобіль десь на видному місці, а рано вранці я відправлю когось зі своїх хлопців забрати його.
З тим він іде; зникає в будинку, грюкнувши за собою дверима.
Схопившись за кермо, я витріщаюся на важелі та шкали, намагаючись знайти в них якусь логіку. Я боязко тисну на педаль, і чортова таратайка смикається вперед; натиснувши трохи сильніше, я змушую автомобіль проїхати під аркою й виїхати на нерівну бруківку, і незабаром ми доїжджаємо до повороту ліворуч, про який казав конюх.
Скло заливає дощем, і я змушений висунути голову з вікна, щоб бачити, куди їду. Фари освітлюють вкритий листям і гіллям ґрунтовий шлях, по якому струменить вода. Попри небезпеку я втискаю педаль газу в підлогу, замість неспокою мене охоплює піднесеність. Після всього, що зі мною трапилося, я нарешті втікаю з Блекгіту, кожна миля цього вибоїстого шляху віддаляє мене від того божевілля!
Ранок приходить розмитим сірим майже-світлом, яке радше забруднює, ніж опромінює; втім, воно нарешті припиняє дощ. Як і було обіцяно, дорога йде прямо, обабіч неї завжди ліс. Десь серед тих дерев убивають дівчину, а Белл прокидається, щоб побачити це. Убивця пощадить його, давши компас, який приведе його до домівки, яка позбавлена логіки, а він, як дурень, вважатиме, що врятувався. Але як я можу бути і в тому лісі, і в цій автівці… а між ними ще й дворецьким? Мої руки стискають кермо міцніше. Якщо я міг розмовляти з дворецьким, коли був Себастьяном Беллом, логічно припустити, що той, ким я буду завтра, вже ходить по маєтку. Можливо, я з ним зустрічався. І не тільки завтра, але й той, ким я буду післязавтра, і після-післязавтра. Якщо так, то хто такий я? А хто вони? Ми осколки єдиної душі, що відповідають за гріхи кожного іншого, чи абсолютно різні люди, бліді копії якогось давно забутого оригіналу?
Стрілка кількості пального схиляється до червоного, з-поміж дерев на дорогу випливає густий туман. Моє відчуття тріумфу вже зникло. Я мав приїхати до селища дуже давно, але не видно ні далекого димаря, ні кінця цьому лісові.
Врешті-решт двигун здригається й зупиняється, видавши передсмертне скрипіння деталями, і машина зупиняється… за один крок до Чумного Лікаря, чорний плащ якого разюче контрастує з білим туманом, з якого він вийшов. Мої ноги заціпеніли, спина затерпла, але гнів виштовхує мене з автівки.
— Ну що, ви вже перетравили свою дурість? — питає Чумний Лікар, спираючись обома руками на тростину. — З цим носієм ви могли зробити так багато; але натомість марнуєте його на цій дорозі, не досягши нічого. Блекгіт вас не відпустить, і поки ви смикаєте свій повідець, ваші суперники просуваються у своїх розслідуваннях вперед.
— То в мене, виявляється, ще й суперники є? — презирливо кажу я. — У вас повний рукав тузів? Спочатку ви кажете, що мене тут спіймано, а тепер це змагання за втечу.
Я крокую до нього, маючи намір вибити з нього звільнення силою.
— Ви досі не розумієте? — кажу я. — Мені начхати на ваші правила, бо я не збираюся грати! Або ви дозволите мені поїхати звідси, або я зроблю так, що ви пошкодуєте, що я залишився.
Коли між нами залишаються два кроки, він спрямовує на мене тростину. Хоча вона зупиняється в кількох сантиметрах від моїх грудей, жодна гармата не могла би бути загрозливішою. Сріблясті літери на чорному фоні пульсують, від деревини здіймається слабке тремтіння повітря, в якому розчиняється туман. Навіть крізь одяг я відчуваю тепло. Я певний, що якщо його воля, ця непримітна палиця зробить у мені наскрізну діру.
— З усіх ваших носіїв Дональд Девіс завжди поводиться найбільш по-дитячому, — хитає він головою, дивлячись, як я задкую від нього. — Але ви не маєте часу догоджати йому. У цьому будинку затримано ще двох людей, які так само, як ви, носять тіла гостей і слуг. Лише один з вас може піти, і це буде той, хто перший дасть мені відповідь. Тепер вам зрозуміло? Шлях до втечі йде не цією дорогою, а через мене. Тож біжіть, якщо вам треба. Біжіть, доки не забракне сил стояти, а коли прокидатиметеся у Блекгіті знов і знов, пам'ятайте, що ніщо тут не є випадковим, немає жодного недогляду. Ви залишатиметеся тут, доки я не вирішу інакше.
Опустивши ціпок, він виймає свій кишеньковий годинник.
— Невдовзі ми поговоримо ще раз, коли ви трохи заспокоїтесь, — каже він і знов ховає годинник. — Відтепер спробуйте користатися своїми носіями більш розумно. Ваші суперники хитріші, ніж ви можете уявити, і я гарантую, що вони свій час так не марнуватимуть.
Я хочу кинутися на нього, розмахуючи кулаками, але тепер, коли гнів схлинув, я розумію, що це безглуздо. Навіть зважаючи на те, що костюм робить його на позір більшим, він усе одно кремезний, цілком здатний витримати мій напад. Натомість я обходжу його. Чумний Лікар прямує назад, до Блекгіту, а я простую крізь туман вперед. Можливо, ця дорога не має кінця і там немає ніякого селища, але я не можу здатися, доки не переконаюся в цьому.
Добровільно я в божевільну гру не повернуся.