Сім смертей Івлін Гардкасл

7

Ми прямуємо дорогою до селища, і щокроку дерева наближаються. Дорога не така, якою я її уявляв. Карта в кабінеті навіювала картини чогось величного, як-то прорубаного крізь ліс бульвару. Але реальність більше схожа на широкий ґрунтовий шлях, на якому трапляються вибоїни та впалі гілки. Цей ліс не стільки приборкали, скільки домовилися з ним, і Гардкаслам вдалося добитися від свого сусіда лише незначних поступок.

Я не знаю, куди ми йдемо, але Івлін вважає, що ми можемо перехопити Меделін, коли та повертатиметься з полювання. Я маю тайну підозру, що вона просто шукає привід не повертатися до будинку. Але ці хитрощі непотрібні. Упродовж цієї години, що я провів у компанії Івлін, я вперше відтоді, як прокинувся, почуваюся цілісною особою, а не її залишками. Тут, під вітром і дощем, пліч-о-пліч з другом я почуваюся щасливішим, ніж будь-коли досі.

— А що, на вашу думку, може вам сказати Меделін? — питає Івлін, піднімаючи зі стежки гілку й відкидаючи її в ліс.

— Річ у записці, яку вона дала мені минулого вечора, якою мене виманили в ліс, щоб хтось зміг напасти на мене, — кажу я.

— Напасти! — шоковано перебиває мене Івлін. — Тут? Чому?

— Не знаю, але сподіваюсь, що Меделін зможе сказати мені, хто надіслав записку. Можливо, вона навіть подивилася, що там написано.

— Щодо цього жодного «можливо», — каже Івлін. — Меделін була зі мною в Парижі. Вона вірна, вона вміє мене розвеселити, але покоївка з неї жахлива. Зазирання в чужу пошту вона, здається, вважає однією з пільг своєї роботи.

— Ви дуже поблажлива, — кажу я.

— Змушена бути такою, бо не можу добре платити, — каже вона. — А коли вона розповість, що там було написано, що тоді?

— Я розповім поліції, — кажу я. — І тоді, сподіваюсь, зможу нарешті забути про цю справу.

Повернувши згідно з перекошеним дороговказом ліворуч, ми йдемо в ліс стежкою, яку повсякчас перетинають ґрунтові дороги, і незабаром зворотний шлях вже не знайти.

— А ви знаєте, куди йдете? — нервово питаю я, відхиляючи від обличчя гілку, що висить низько. Останнього разу, коли я зайшов у цей ліс, моя пам’ять звідти не повернулася.

— Ми керуємося ось цим, — каже вона, смикаючи прибитий до дерева клапоть жовтої тканини.

Він схожий на ті червоні, по яких я вийшов вранці до Блекгіту, і ця подібність посилює мій неспокій.

— Це мітки, — каже вона. — Доглядачі орієнтуються за допомогою них у лісі. Не бійтеся, далеко я вас не заведу.

Щойно вона це каже, ми виходимо на маленьку галявину, посеред якої стоїть кам'яний колодязь. Дерев'яний дах обрушився, а залізне колесо, яким колись підіймали відро, тепер іржавіє в багні, майже сховане під опалим листям. Івлін задоволено плескає в долоні, а потім приязно кладе руку на вкритий мохом камінь. Вона вочевидь сподівається, що я не помітив ні встромлений у тріщину папірець, ні те, як її пальці швидко прикрили його. Дружба змушує мене підіграти, і я спішно відводжу очі, коли вона повертається до мене. Певно, вона має в цьому будинку залицяльника, і хоч мені й соромно зізнаватися, але я заздрю цьому таємному зв'язку та адресатові.

— Ми прийшли, — каже жінка, театрально розкинувши руки. — Меделін ітиме через цю галявину, коли повертатиметься до будинку. Це має бути невдовзі. Вона має повернутися до третьої, щоб допомогти готувати бальну залу.

— Де ми? — питаю я, дивлячись навколо.

— Це колодязь побажань, — каже вона й нахиляється через край, щоб подивитися в чорноту. — Ми з Майклом ходили сюди, коли були дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.

— І що саме бажала юна Івлін Гардкасл? — питаю я.

Вона супить лоб, це питання спантеличує її.

— Знаєте, хоч вбийте, але не пам'ятаю, — каже вона. — Що хоче дитина, яка має все?

«Те саме, що й усі інші — мати ще більше».

— Навряд чи я міг би на це відповісти, навіть якщо мав би свою пам'ять.

Обтрусивши руки від бруду, Івлін запитально дивиться на мене. Я бачу, як усередині неї палає цікавість, бачу радість від зустрічі з чимось невідомим і несподіваним там, де все знайоме. З раптовим розчаруванням я розумію, що знаходжусь у її компанії тому, що її це розважає.

— А ви думали, що робитимете, якщо ваші спогади не повернуться? — питає вона, пом'якшуючи своє запитання лагідністю голосу.

Тепер моя черга бути спантеличеним.

Після того, як моя початкова розгубленість минула, я намагався не замислюватися про свою хворобу. Взагалі-то, втрата спогадів виявилася радше розчаруванням, ніж трагедією; неспроможність згадати Анну була чи не єдиним, що не можна було назвати простою незручністю. Поки що, розкопуючи Себастьяна Белла, я знайшов двох друзів, анотовану Біблію та заперту скриню. Це все, що залишилося від сорока років життя. Я не маю ні дружини, яка плаче через втрачений час сумісного життя, ні дитини, яка боїться, що батько, якого вона любила, може не повернутися. З такої точки зору життя Себастьяна Белла важко було загубити й важко оплакувати.

Десь у лісі ламається гілка.

— Лакей, — каже Івлін, і моя кров миттєво холоне, бо я згадую попередження Чумного Лікаря.

— Що ви сказали? — питаю я, шалено оглядаючи ліс.

— Той звук — то лакей, — каже вона. — Вони дрова збирають. Сором, так? Нам бракує слуг, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому нашим гостям доводиться слати в ліс власних лакеїв.

— Лакеїв? Скільки їх?

— По одному від кожної сім'ї гостей, а приїдуть ще кілька. — Напевно, їх уже сім або вісім.

— Вісім? — хриплим голосом питаю я.

— Себастьяне, вам недобре? — питає Івлін, беручи мене за руку.

За інших обставин я радів би цій турботі, цій приязні, але тут і тепер її увага лише змушує мене ніяковіти. Як мені пояснити, що дивний чолов'яга в костюмі чумного лікаря попередив, щоб я стерігся «лакея», і що це слово, хоч і не значить для мене нічого, сповнює мене жахом кожного разу, коли я чую його?

— Пробачте, Іві, — кажу я, сумно хитаючи головою. — Мені треба багато вам розповісти, але не тут і не зараз.

Не в змозі витримати її питальний погляд, я оглядаю галявину, шукаючи іншу тему. Три стежки розходяться в ліс у різні сторони, а одна з них протинає прямий шлях крізь дерева до води.

— А це?..

— Озеро, — каже Івлін, дивлячись мимо мене. — Те саме озеро, взагалі-то. Біля якого Чарлі Карвер убив мого брата.

Осколок мовчання роз'єднує нас.

— Співчуваю, Іві, — зрештою кажу я, соромлячись бідності своїх слів.

— Ви думатиме, що я погана, але це сталося так давно, що вже здається майже нереальним, — каже вона. — Я не можу навіть згадати обличчя Томаса.

— Майкл висловив схожі почуття, — кажу я.

— І це не дивно, він був на п'ять років менший від мене, коли це сталося, — вона обіймає себе руками, голос відчужений. — Того ранку я мала доглядати за Томасом, але хотіла покататися верхи, а він завжди докучав мені, тому я організувала для дітей пошук скарбів і залишила його. Якби я не була такою егоїсткою, він не пішов би до того озера, і брудні руки Карвера його не дістали б. Ви не можете уявити, що така думка робить з дитиною. Я не спала, майже не їла. Я не могла відчувати нічого, крім злості та провини. Я ставилася жахливо до кожного, хто намагався втішити мене.

— І що змінилося?

— Майкл, — мрійливо всміхається вона. — Я була зла до нього, відверто кривдила, але що б я не казала, він залишався біля мене. Він бачив, що я сумую, і хотів зробити так, щоб мені було краще. Гадаю, він як слід навіть не розумів, що відбувається. Він просто робив так, як правильно робити, але саме цим не дав мені зіпсуватися остаточно.

— Саме тому ви й поїхали до Парижа, щоб утекти від цього?

— Це був не мій вибір, батьки відіслали мене туди через кілька місяців після того, як це сталося, — каже вона, прикусивши губу. — Вони не могли вибачити мене, а я, якби залишилася, теж не змогла б вибачити себе. Я знаю, що це мало бути покаранням, але насправді вигнання стало радше благом.

— І тим не менш ви повернулися?

— Ви кажете так, ніби я мала вибір, — гірко каже вона, затягуючи шарф проти вітру, що проривається поміж деревами. — Мої батьки наказали мені повернутися, вони навіть загрожували вилучити мене зі свого заповіту в разі моєї незгоди. Коли це не допомогло, вони пригрозили вилучити натомість Майкла. Ось я й повернулася.

— Я не розумію, якщо вони такі злі, то чому вони влаштували на вашу честь святкування?

— Святкування? — каже вона й хитає головою. — Ох, чоловіче, ви дійсно не маєте жодної уяви про те, що тут відбувається?

— Може ви…

— Завтра виповнюється дев'ятнадцять років від того дня, як було вбито мого брата, Себастьяне. Не знаю чому, але мої батьки вирішили відзначити цю дату поверненням до будинку, в якому це трапилося, та запрошенням до нього тих самих гостей, що були тут того дня.

У її голосі посилюється лють, пульсація болю, і я готовий зробити будь-що, щоб позбавити її його. Івлін відвертається лицем до озера, її сині очі дивляться в нікуди.

— Вони видають поминки за вечірку й зробили мене почесним гостем, а це, як на мене, може означати лише те, що на мене чекає щось жахливе, — продовжує вона. — Це не святкування, це покарання, за яким спостерігатимуть п'ятдесят людей у найгарнішому одязі.

— Невже ваші батьки настільки злопам'ятні? — шоковано питаю я.

Мене охоплюють ті самі почуття, що я відчув, коли птах розбився об вікно — великий наплив жалю, змішаного з відчуттям несправедливості раптової жорстокості життя.

— Моя мати сьогодні прислала мені повідомлення, попросила зустрітися з нею біля озера, — каже вона. — Вона не прийшла; гадаю, вона й не збиралася приходити. Просто хотіла, щоб я стояла там, де це сталося, й згадувала. Це достатня відповідь на ваше запитання?

— Івлін… Я… Я не знаю, що сказати.

— Нічого тут казати, Себастьяне. Заможність отруює душу, а мої батьки були заможними дуже довго… Так само, як і більшість гостей, що будуть на цій вечірці, — каже Івлін. — Їхні манери — маска, вам краще не забувати про це.

Побачивши моє страдницьке обличчя, вона всміхається та бере мене за руку. Її пальці холодні, а погляд — теплий. Вона має ламку мужність в'язня, що робить останні кроки до шибениці.

— О, не переймайтеся, любий, — каже вона. — Я вже так багато не спала з цієї причини, що не буде жодної користі, якщо ви теж сон утратите. Якщо хочете, можете побажати над колодязем щось для мене, але я вас зрозумію, якщо ви маєте більші тривоги.

З кишені вона виймає монетку.

— Ось, — каже вона, простягаючи її мені. — Гадаю, тих камінчиків у дитинстві було недостатньо.

Монета летить довго, а на дні б'ється об камінь, а не об воду. Всупереч пораді Івлін я не вкладаю в цю монету жодної надії про себе. Натомість я молюся про її звільнення з цього місця, про щасливе життя та свободу від батьківських махінацій. Як дитина, я заплющую очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, природний стан речей перевернеться й самим лише побажанням неможливе стане ймовірним.

— Ви так сильно змінилися, — бурмоче Івлін.

По її обличчю пробігає миттєва емоція, легка ознака дискомфорту від розуміння того, що вона щойно бовкнула.

— Ви знали мене раніше? — здивовано питаю я.

Чомусь мені жодного разу не спадала думка, що ми з Івлін могли мати якісь стосунки до цього дня.

— Не треба було мені нічого казати, — каже вона, йдучи від мене.

— Іві, я провів у вашій компанії понад годину, і це робить вас моїм найближчим другом у всьому світі, — кажу я. — Будь ласка, будьте зі мною чесні. Хто я?

Її очі вивчають моє обличчя.

— Я не та, хто має це казати, — протестує вона. — Ми познайомилися лише два дні тому, майже не спілкувалися. Більшість з того, що я знаю — натяки та плітки.

— Сидячи перед пустим столом, я згоден їсти навіть крихти.

Вона стулила губи. Ніяково поправляє свої рукави. Якби вона мала лопату, вона б вирила собі підземний хід для втечі. Про життя добрих людей розповідають з більшою охотою, і я починаю жахатися того, що вона може мені розповісти. Але все одно, я не можу зупинитися.

— Будь ласка, — благаю я. — Раніше ви сказали, що я можу обрати, ким я хочу бути, але я не можу зробити це, не знаючи, ким я був.

Її опір похитнувся, вона дивиться на мене вгору з-під вій.

— Ви певні, що хочете це знати? — питає вона. — Правда не завжди ласкава.

— Ласкава чи ні, я мушу зрозуміти, що я втратив.

— Як на мене, то не дуже багато, — зітхає вона й стискає руками мою долоню. — Ви продавали наркотики, Себастьяне. Ви заробляли на хліб, полегшуючи нудьгу багатих ледацюг, і заробляли непогано, судячи з власного кабінету на Гарлі-Стріт.

— Я…

— Торговець наркотиками, — повторює вона. — У моді зараз, як я розумію, лауданум — настоянка опію, але якщо вірити пересудам, у вашій чарівній скрині знайдеться що-небудь на будь-який смак.

Всередині мене наче щось зламалося. Хто б міг повірити, що минуле може завдати такої рани, але одкровення про мій фах наче зробило в мені наскрізну діру. Попри всі мої сьогоднішні невдачі, я повсякчас тішив себе гордістю тим, що був доктором. У цьому я бачив шляхетність, навіть честь. Але ні, отримавши цей титул, Себастьян Белл скористався ним задля егоїстичних мотивів, викресливши все добре, що залишалося в ньому.

Івлін мала рацію, правда не завжди є ласкавою, але ніхто не мусить відкривати себе так, ніби натикаєшся посеред ночі на покинутий будинок.

— Не треба перейматися цим, — каже Івлін, нахиляючи голову, щоб зазирнути мені в очі. — У чоловікові, що стоїть переді мною, я бачу дуже мало від тієї огидної істоти.

— Мене саме для цього запросили на вечірку? — тихо питаю я. — Продавати свій товар?

Її усмішка співчутлива:

— Напевно, так.

Я ціпенію й бачу себе зі сторони. Усі ці дивні погляди впродовж дня, усі шепотіння та збудження, що поширювалися кімнатою, коли я заходив, тепер були зрозумілі. Я думав, що люди переймаються моїм самопочуттям, але вони цікавилися лише тим, коли моя скринька знову відчинить свою кришку.

Я почуваюся таким дурнем.

— Мені треба…

Я починаю йти ще до того, як розумію, чим має закінчитися це речення; моє тіло несе мене назад через ліс, дедалі хутчіше. Дійшовши до дороги, я вже майже біжу. Івлін мчить за мною, намагається не відстати. Вона намагається зупинити мене словами, нагадує мені про моє бажання зустрітися з Меделін, але я глухий до умовлянь, мене поглинула ненависть до чоловіка, яким я був. Його недоліки я міг прийняти, можливо, навіть здолати, але це — просто зрада. Він припустився помилок і втік, залишивши мене з уламками занапащеного ним життя.

Двері Блекгіту розчинені, і я біжу сходами, а потім коридором до своєї кімнати так швидко, що приношу з собою запах вогкої землі. Важко дихаючи, я стою над дорожньою скринею. Це і є причина, що витягла мене минулого вечора в ліс? Це і є те, заради чого я пролив кров? Що ж, я розтрощу все це, а разом із ним і всі зв'язки з тим чоловіком, яким я був!

Коли приходить Івлін, я нишпорю по всій спальні, шукаючи що-небудь важке, щоб зламати замок. Зрозумівши мене без слів, вона виходить в коридор і повертається з бюстом якогось римського імператора.

— Красно дякую, — кажу я й починаю бити бюстом по замку.

Коли я вранці витягував скриню з шафи, вона була така важка, що я ледве підняв її, але тепер вона ковзає від кожного удару. І знов Івлін допомагає мені: сідає на скриню, щоб утримати її на місці, і після трьох надзвичайно сильних ударів замок торохтить по підлозі.

Відкинувши бюст на ліжко, я підіймаю важку кришку.

У скрині пусто.

Тобто, майже пусто.

У темному кутку лежить самотня шахова фігура, на якій знизу написано «Анна».

— Гадаю, настав вам час розповісти решту своєї історії, — каже Івлін.