Сім смертей Івлін Гардкасл

13 День другий (продовження)

Біль.

Я кричу, відчуваю смак крові.

— Я знаю, знаю, вибач, — каже жіночий голос.

Укол, в мою шию входить голка. Тепло розчиняє біль.

Дихати важко, рухатися неможливо. Я не можу розплющити очі. Я чую, як котяться колеса, копита б'ють по бруківці, біля мене хтось є.

— Я… — мене душить кашель.

— Цить, не намагайся говорити. Ти знов у дворецькому, — наполегливо шепоче жінка, тримаючи мене під лікоть. — Минуло п'ятнадцять хвилин відтоді, як Ґолд напав на тебе, тебе везуть відпочивати до сторожки.

— Хто?.. — хриплю я.

— Друг, поки що це не важливо. Слухай мене; я знаю, що ти спантеличений, втомлений, але це важливо. Тут усе має правила. Немає жодної користі кидати своїх носіїв напризволяще, як це зробив ти. Хоч хочеш ти цього, хоч ні, у кожному з них ти отримуєш цілий день. Відтоді, як вони прокидаються, і до півночі. Зрозуміло?

Я клюю носом, але намагаюсь не заснути.

— Ось чому ти знов тут, — продовжує вона. — Якщо один з твоїх носіїв засинає до півночі, ти повертаєшся у дворецького й продовжуєш жити цей день. Коли дворецький засне, ти повернешся. Якщо носій проспить північ або помре, ти потрапиш у когось нового.

Я чую ще один голос. Він більш грубий. У передній частині карети:

— Ми вже майже приїхали.

Її долоня торкається мого чола.

— Щасти тобі.

Надто втомлений, щоб утриматися, я знов занурююся в темряву.