Сім смертей Івлін Гардкасл

32 День шостий

— Прокинься! Прокинься, Ейдене!

Хтось гупає по моїх дверях.

— Ти мусиш прокинутися, Ейдене. Ейдене!

Ковтаючи свою втому, я кліпаю очима й дивлюся навколо. Я сиджу в кріслі, вогкий від поту, одяг на мені незручно сповз, закрутився. Зараз ніч, на столі біля мене горить свічка. На моїх колінах лежить картата ковдра, на сторінках старої книжки лежить рука старого чоловіка. Під зморщеною шкірою здіймаються вени, вони перетинають пігментні плями та висохлі чорнильні ляпки. Я ворушу негнучкими від віку пальцями.

— Ейдене, будь ласка!

Вставши з крісла, я йду до дверей, старі болі прокидаються в моєму тілі наче рій потривожених шершнів. Петлі розбовтані, нижній кут дверей дряпає підлогу, а за дверима я бачу довгов'язу фігуру Ґреґорі Ґолда, який сперся на одвірок. Він виглядає приблизно так само, як виглядатиме, коли нападе на дворецького, але вечірній піджак порваний і брудний, дихання нерівне.

У нього в руці шахова фігура, яку мені давала Анна; разом із тим, що він назвав мене справжнім іменем, це переконує мене, що він — один з моїх носіїв. За інших обставин я зрадів би такій зустрічі, але він у жахливому стані: стривожений, скуйовджений, неначе побував у пеклі.

Побачивши мене, він хапає мене за плечі. Очі в нього почервонілі, нездатні довго дивитися в одне місце.

— Не виходь з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Що б ти не робив, не виходь з карети.

Його страх заразний, він поширюється в мені, наче інфекція.

— Що з тобою трапилося? — питаю я, не в змозі утримати дріж у голосі.

— Він… він ніколи не припиняє.

— Що ніколи не припиняє? — питаю я.

Ґолд трусить головою і б’є себе по скронях. По його щоках течуть сльози, але я не знаю, як його втішити.

— Що не припиняє, Ґолде? — питаю я знову.

— Різати, — каже він і закочує рукав, щоб показати порізи на руці. Вони виглядають так само, як ті ножові поранення, з якими вранці прокинувся Белл.

— Ти не хотітимеш, не хотітимеш, але видаси її, ти розповіси, ти розповіси їм усе, ти не хотітимеш, але розповіси, — бурмоче він. — Їх двоє. Двоє. Вони виглядять однаково, але їх двоє.

Мені зрозуміло, що його психіку ушкоджено. У ньому не залишилося ні крихти глузду. Я простягаю руку, сподіваючись затягти його в кімнату, але він лякається, задкує від мене, доки не натикається на протилежну стіну. Зі мною залишається лише його голос.

— Не виходь з карети, — шипить він мені й мчить коридором геть.

Я роблю крок навздогін, але в темряві нічого не бачу, а на той час, як повертаюся зі свічкою, в коридорі вже нікого немає.