Сім смертей Івлін Гардкасл

54

Тримаючись дерев, я наближаюся до Блекгіту непобаченим, моя сорочка сира від туману, туфлі вкриті гряззю. До Сонячної кімнати лишається кілька кроків, я крадуся серед мокрих кущів і придивляюся, чи є в кімнаті який-небудь рух. Ще рано, але я не знаю ні коли прокидається Деніел, ні коли його вербує Срібна Сльоза. Заради безпеки я мушу виходити з того, що він і його шпигуни досі є загрозою, а це означає, що я маю діяти потайки, аж доки він не лежатиме лицем вниз в озері, і всі його інтриги не потонуть разом із ним.

Після своєї вилазки на світанку сонце кидає нас на поталу мороку, небо стає невиразно сірим. Я оглядаю клумби й шукаю спалахи червоного, натяки на пурпур, на рожеве або біле. Я шукаю за цим світом інший, яскравіший, уявляю Блекгіт запаленим, у короні з полум'я та в плащі з вогню. Я бачу, як палає сіре небо, чорний попіл падає, наче сніг. Я уявляю, що світ створено наново, бодай лише на мить.

Я зупиняюсь, раптово розгубившись. Я дивлюся навколо, нічого не впізнаю, дивуюся, чому це я пішов з котеджу без кистей і мольберта. Авжеж, я прийшов малювати, але ж я не в захваті від тутешнього ранкового світла. Воно надто безрадісне, надто тихе, над ландшафтом серпанок.

— Я не знаю, навіщо я тут, — кажу я сам собі, дивлячись на забруднену вуглем сорочку.

«Анна. Ти тут заради Анни».

Її ім'я струшує з мене Ґолдове спантеличення, мої спогади повертаються паводком.

Стає гірше.

Глибоко вдихнувши холодне повітря, я стискаю шахову фігуру з полиці й будую між собою та Ґолдом стіну, користуючись для цього всіма спогадами про Анну. Я роблю цеглу з її сміху, з її дотику, з її доброти та теплоти, і лише переконавшись, що моя стіна достатньо висока, я продовжую досліджувати Сонячну кімнату, а переконавшись, що будинок спить, заходжу всередину.

П'яний приятель Денса, Філіп Саткліф, спить на одній з канап, накривши лице піджаком. На мить він прокидається, чмокає губами та вдивляється в мене затуманеними очима. Він щось бурмоче, ворушиться, а потім знов засинає.

Я чекаю та слухаю. Крапання. Важке дихання.

Більше жодного руху.

Бабуся Івлін дивиться на мене з портрета над каміном. Вона закопилила губи, художник зобразив її в мить, коли вона дає комусь прочухана.

У мене мороз поза шкірою.

Я ловлю себе на тому, що невдоволений цією картиною, засмучений тим, якою тендітною зображена ця жінка. Мій розум малює її наново, вигини стають різкими, як шрами, масло стирчить, як гори. Вона перетворюється на розмазану по полотну похмурість. До того ж, чорну. Я певний, що старій карзі сподобалася б така чесність.

Крізь відчинені двері доноситься дзвінкий сміх — наче кинджал, що встромили в історію. Певно, гості почали спускатися до сніданку.

Мій час спливає.

Заплющивши очі, я намагаюся згадати, про що Міллісент говорила зі своїм сином, що змусило її так поспішно рушити сюди, але це хаос. Забагато днів, забагато розмов.

Десь далі коридором оживає і розтинає тишу нотами грамофон. Лунає якийсь гуркіт, музика скрегоче й зупиняється, приглушені голоси сваряться, звинувачуючи одне одного.

Ми стояли навпроти бальної зали, ось де це почалося. Міллісент була сумна, оповита спогадами. Ми розмовляли про минуле; як вона відвідувала Блекгіт дитиною та привозила сюди власних дітей, коли ті стали достатньо дорослими. Вона була розчарована ними, зла на мене. Перехопивши мій погляд у вікно бальної зали на Івлін, вона сприйняла мою тривогу як хтивість.

«У тебе завжди слабкі, так? — сказала вона. — Завжди…»

Щось побачивши, вона загубила думку.

Міцно стуливши повіки, я намагаюсь згадати, що то було.

Хто ще був там разом з Івлін?

Пів секунди по тому я мчу в коридор, до галереї.

На стіні горить єдина масляна лампа, її кволе полум'я радше заохочує тіні, ніж проганяє їх. Зірвавши її з гака, я підіймаю її до родинних портретів маслом і оглядаю їх один за одним.

Блекгіт навколо мене стискається, зморщується, наче павук, який торкнувся вогню.

Через кілька годин Міллісент побачить у бальній залі щось таке, що сполохає її, вона залишить свого сина стояти на доріжці й поспішить до цієї галереї. Загорнута в шарфи й озброєна підозрою, вона помітить серед старих картин нові, намальовані Ґолдом. Будь-якого іншого разу вона могла би пройти повз них, не звернувши уваги. Можливо, під час сотень інших циклів вона й проходила, але не цього разу. Цього разу минуле візьме її руку та потисне.

Пам'ять її уб'є.