Сім смертей Івлін Гардкасл

34 День шостий (продовження)

— Батьку!

Я раптово бачу в кількох сантиметрах перед собою вкрите веснянками обличчя молодого чоловіка з рудим волоссям і блакитними очима. Я знов старий, я сиджу у кріслі, мої коліна накриті картатою ковдрою. Хлопець зігнувся прямим кутом, руки тримає за спиною, немов не довіряє їм у пристойній компанії.

Я суплю лоб, він задкує на крок від мене.

— Ти просив розбудити тебе о дев'ятій п'ятнадцять, — вибачливо каже він.

Він нього пахне віскі, тютюном і страхом. Вони всі переповнюють його, виступають на білках очей жовтавими плямами. Очі полохливі та зацьковані, наче в дикої тварини перед пострілом.

За вікнами світло, моя свічка давно згасла, в каміні від вогню залишився лише попіл. Мій непевний спогад про прокидання дворецьким каже, що після візиту Ґолда я задрімав, але я цього не пам'ятаю. Жах того, що пережив Ґолд — того, що мушу пережити я — не давав мені заснути до самого ранку.

«Не виходь з карети».

Це було попередження та благання. Він хоче, щоб я змінив день, і ця перспектива хоча і вабить мене, але водночас і непокоїть. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я достатньо розумний, щоб щось змінити, на це здатний також і Лакей. Цілком можливо, що ми з ним так і бігаємо по колу, руйнуючи один одному зроблене. Річ уже не просто в тому, щоб знайти правильну відповідь, а в тому, щоб протриматися з цією відповіддю достатньо довго, щоб розповісти її Чумному Лікареві.

За першої-ліпшої нагоди треба поговорити з цим художником.

Я посовуюсь у кріслі та знімаю з себе картату ковдру, від чого хлопець злегка сіпається. Він напружується й дивиться краєм ока на мене, чи помітив я. Бідолашна дитина; усю його хоробрість з нього вибили, а тепер карають за те, що він боягуз. Носій не поділяє мого співчуття, його відраза до сина непереборна. Він вважає м'якість цього хлопця дратівливою, а мовчання — образою. Він помилка, непростима помилка.

Моя єдина.

Я трушу головою, намагаючись звільнитися від жалю цього чоловіка. Спогади Белла, Ревенкорта та Дербі були лише силуетами в тумані, але мотлох цього конкретного життя розкидано навколо мене так, що я не можу не перечіплюватися через нього.

Хоча ковдра натякала на хворобливість, я встаю на ноги досить легко й випростуюся на чималий зріст. Мій син відступає в кут кімнати, заглиблюється в тінь. Хоча він стоїть не так вже й далеко, для мого носія це занадто, його очі бачать лише до половини цієї відстані. Я шукаю окуляри, і розумію, що це марно. Цей чоловік вважає вік слабкістю, наслідком нерішучості. Не має бути ніяких окулярів, ціпків, жодних допоміжних засобів. Які б тягарі не клала на мене доля, я маю нести їх. Сам.

Я відчуваю, що мій син зважує мій настрій, дивиться на моє обличчя так, як дивляться на грозові хмари.

— Кажи, — сердито кажу я, схвильований його нерішучістю.

— Я сподівався отримати дозвіл не йти сьогодні на полювання, — каже він.

Ці слова покладено до моїх ніг, наче двох мертвих кроликів перед голодним вовком.

Навіть таке просте прохання дратує мене. Ну який молодий чоловік не хоче полювати? Що це за чоловік, що плазує та крадеться, обходить гострі кути навшпиньки замість того, щоб топтати вершину світу? Мені кортить відмовити, змусити його страждати за те, що він наважився бути тим, ким він є, але я стримую це бажання. Нам обом буде краще, якщо ми не будемо поруч.

— Добре, — кажу я й махаю рукою, щоб він пішов.

— Дякую, батьку, — каже він і тікає з кімнати, поки я не змінив свою думку.

Коли його не стало, моє дихання заспокоюється, руки розслабляються. Злість прибирає свої обійми від моїх грудей, і тепер я можу дослідити кімнату, щоб дізнатися щось про її мешканця.

На столику біля ліжка лежать стосами книжки, усі вони стосуються юриспруденції. Моє запрошення на бал використовується як закладка й адресоване Едвардові та Ребецці Денс. Від самого лише цього імені всередині мене все розвалюється. Я пам'ятаю обличчя Ребекки, її запах. Пам'ятаю її близькість. Мої пальці знаходять на шиї медальйон, всередині якого є її портрет. Скорбота Денса — тихий біль, по одній сльозі на день. Це єдина розкіш, яку він собі дозволяє.

Відсунувши скорботу, я стукочу пальцями по картці-запрошенню.

— Денс, — бурмочу я.

Дивне прізвище для такого безрадісного чоловіка.

Тишу пронизує стукіт; дверна ручка обертається, і через секунду двері відчиняються. Той, хто заходить, великий і незграбний, він чухає вкриту густим сивим волоссям голову, і з кожним рухом пальців сиплеться лупа. На ньому м'ятий синій костюм, на обличчі сиві бакенбарди, почервонілі очі; він був би досить лячним, якби не ця зручність, з якою він носить свою розпатланість.

Він зупиняється на півкроці та спантеличено кліпає на мене очима.

— Це що, твоя кімната, Едварде? — питає незнайомець.

— Ну, прокинувся я тут, — обережно кажу я.

— Дідько, я завжди забуваю, куди мене поселили!

— Де ти спав уночі?

— У Сонячній кімнаті, — каже він, чухаючи пахву. — Герінгтон побився об заклад, що я не доп'ю пляшку портвейну за п'ятнадцять хвилин, і це останнє, що я пам'ятаю, аж доки мене вранці не розбудив той мерзотник Ґолд, що репетував як псих.

Згадка про Ґолда повертає мої думки до слів, що він верз посеред ночі, та до порізів на його руці. «Не виходь з карети», — сказав він. Чи можна з цього зробити висновок, що я колись поїду звідси? Або подорожуватиму? Це видається малоймовірним, бо я вже знаю, що до селища доїхати неможливо.

— Ґолд сказав що-небудь? — питаю я. — Він мав кудись поїхати, або планував щось?

— Я з ним не балакав і не пив, Денсе, — відмахується він. — Я уважно оглянув його й дав зрозуміти, що слідкуватиму за ним, — чоловік дивиться навколо: — Я тут не залишав пляшку? Треба чимось вгамувати цей клятий біль у голові.

Я ледь розкрив рот, щоб відповісти, а він уже починає нишпорити по моїх шухлядах; залишивши їх висунутими, він починає обшукувати шафу. Обмацавши кишені моїх костюмів, він розвертається й оглядає кімнату так, ніби щойно почув лев'яче гарчання.

Знову стук у двері, ще одне обличчя. Цього разу це командор Кліффорд Герінгтон, нудний моряк, що сидів під час вечері поруч із Ревенкортом.

— Ходімо, ви двоє! — каже він, дивлячись на годинник. — Старий Гардкасл чекає на нас.

Ще не зазнавши впливу міцного алкоголю, він поставний і владний.

— Є якісь припущення, навіщо ми йому потрібні? — питаю я.

— Жодного, але він, певно, все розповість, коли ми прийдемо, — жваво відповідає моряк.

— Мені потрібен віскі в дорогу, — каже мій приятель.

— У сторожці обов'язково щось буде, Саткліфе, — каже Герінгтон, навіть не намагаючись приховати свою нетерплячість. — До того ж, ви чудово знаєте Гардкасла, останнім часом він жахливо серйозний, тож краще не приходити до нього напідпитку.

Мій зв'язок із Денсом такий сильний, що самої лише згадки про лорда Гардкасла достатньо, щоб я роздратовано надув щоки. Присутність мого носія в Блекгіті вимушена, це тимчасовий візит, що триватиме рівно стільки, щоб закінчити якусь справу цієї родини. Мені ж, натомість, кортить розпитати господаря будинку про зникнення його дружини, і мій ентузіазм щодо цієї зустрічі треться об почуття Денса як наждак.

Якимось чином я дратую сам себе.

Коли нетерплячий морський офіцер знов підганяє старигана Саткліфа, той підіймає руку, благаючи про ще одну хвилину, а потім починає відчайдушно нишпорити по моїх полицях. Втягнувши повітря носом, він кидається до ліжка, підіймає матрац і виявляє там поцуплену пляшку віскі.

— Веди нас, Герінгтоне! — промовисто каже він, виймає корок і робить ковток.

Похитавши головою, Герінгтон жестом запрошує нас виходити в коридор, де Саткліф починає голосно розповідати анекдот, а його друг безуспішно намагається його вгамувати. Вони обоє блазні, їхній бадьорий настрій несе в собі зарозумілість, яка мене сильно дратує. Мій носій не любить такого роду ексцеси й залюбки прискорив би крок і пішов без них, але я не хочу ходити цими коридорами сам. Я дійшов компромісу: йду на два кроки позаду; це достатньо далеко, щоб не брати участь у розмові, але достатньо близько, щоб зупинити Лакея, якщо той вештається десь поблизу.

Спустившись сходами, ми зустрічаємося з чоловіком, якого звуть Крістофер Петтіґрю, який виявляється тим єлейним чоловіком, з яким під час вечері розмовляв Деніел. Він худий чоловік, неначе створений для зневаги; темне масне волосся зачесане набік. Він саме такий сутулий і хитрий, яким я його запам'ятав; його погляд спочатку обмацав мої кишені, і лише тоді звернувся до мого обличчя. Дві ночі тому я цікавився, чи не може він бути майбутнім носієм, але якщо це так, то я повністю підкорений його гріхами, бо він уже трохи сп'янілий і залюбки пригощається з пляшки, з якої п’ють його приятелі. Мені цю пляшку ніколи не пропонують, тож і відмовлятися не доводиться. Едвард Денс вочевидь тримається далі від цього наброду, і я цьому радію. Вони дивна зграя; безумовно друзі, але змушені, наче троє чоловіків, яких викинуло на один острів. На щастя, їхня веселість вщухає в міру того, як ми віддаляємося від будинку, їхній сміх гасять вітер і дощ, а пляшка ховається в теплу кишеню разом зі змерзлою рукою, що її тримає.

— А ще на кого-небудь сьогодні вже дзявкав Ренвенкортів пудель? — питає єлейний Петтіґрю, з-за шарфа якого наразі вже видно лише двійко брехливих очей. — Як же його звати? — він клацає пальцями, намагаючись згадати.

— Чарльз Канінгем, — відсутнім голосом кажу я, майже не слухаючи його.

Я певний, що побачив когось, хто стежить за нами з-поміж дерев, далі вздовж нашої дороги. Щось промайнуло мигцем, і можна було б у цьому сумніватися, але цей спалах був кольору лакейської лівреї. Моя рука підіймається до горла й на мить я знову відчуваю лезо.

Здригнувшись, я мружусь, вдивляюсь у ті дерева, намагаюсь вичавити з очей Денса все, на що вони спроможні, але якщо там і був мій ворог, він уже пішов.

— Точно! Чарльз, трясця йому, Канінгем, — каже Петтіґрю.

— Він питав про вбивство Томаса Гардкасла? — питає Герінгтон, рішуче тримаючи обличчя проти вітру — до цього він, безсумнівно, звик на флоті. — Я чув, що він сьогодні відвідав Стенвіна, перехопив його рано вранці.

— Яке нахабство! — каже Петтіґрю. — А ви, Денсе, до вас він приходив рознюхувати?

— Наскільки я знаю, ні, — кажу я, досі дивлячись на ліс.

Ми проходимо близько того місця, де мені здалося, що я побачив лакея, але тепер я бачу, що та яскрава пляма — прибита до дерева червона ганчірка, що позначає шлях. Моя уява вже малює чудовиськ у лісі.

— А що хотів Канінгем? — питаю я, неохоче повертаючи свою увагу до супутників.

— То не він хотів, — каже Петтіґрю. — Він ставив питання від імені Ревенкорта. Схоже, старий жирний банкір зацікавився вбивством Томаса Гардкасла.

Це для мене несподіванка. Серед завдань, що я поставив Канінгему, коли був Ревенкортом, наказу розпитувати про вбивство Томаса Гардкасла не було. Що б там не робив Канінгем, він користується ім'ям Ревенкорта у своїх інтересах. Можливо, це частина того секрету, розголосу якого він так боявся, який досі ще не потрапив до конверта під стільцем у бібліотеці.

— Якого роду питання? — питаю я, вперше зацікавившись.

— Питав мене про другого вбивцю, якого Стенвін поранив шротом, а потім той утік, — каже Герінгтон, пригублюючи флягу. — Хотів знати, чи не було чуток про те, хто це був, чи немає опису.

— І що, були? — питаю я.

— Ніколи нічого не чув, — каже Герінгтон. — А якби й чув, то нічого б йому не сказав. Пішов від мене, спіймавши облизня.

— Втім, не дивно, що Сесіл дав таке завдання Канінгемові, — додає Саткліф, почісуючи бакенбарди. — Адже той приятелює з усіма прибиральницями та садівниками, які заробили в Блекгіті хоча б шилінг, і знає про цей маєток, певно, більше, ніж ми.

— Яким чином? — питаю я.

— Він жив тут, коли сталося те вбивство, — каже Саткліф, озираючись на мене через плече. — Тоді він, звісно, був лише хлопчиськом, трохи старший від Івлін, наскільки я пам'ятаю. Подейкували, що він Пітерів байстрюк. Гелена віддала його на виховання кухарці, або щось таке. Ніколи не розумів, кого вона цим карала.

Його голос задумливий, у виконанні цієї кудлатої безформної істоти це досить дивно.

— Гарненька та кухарка, втратила свого чоловіка на війні, — каже він. — Гардкасли сплатили за освіту хлопчика, навіть знайшли йому роботу в Ревенкорта, коли він виріс.

— Яке Ревенкортові діло до вбивства, що сталося дев'ятнадцять років тому? — питає Петтіґрю.

— Попередня розвідка, — відверто каже Герінгтон, обходячи купку кінського гною. — Ревенкорт, купуючи одну з Гардкаслів, хоче знати, що він отримає на додаток.

Їхня розмова швидко дрейфує до банальностей, але мої думки залишаються з Канінгемом. Минулого вечора він дав у руки Дербі записку з написом «усі вони», і сказав, що збирає гостей від імені майбутнього носія. З цього можна припустити, що я можу йому довіряти, але він вочевидь має у Блекгіті власні справи. Я знаю, що він незаконно народжений син Пітера Гардкасла, і що він ставить питання про вбивство свого брата по батькові. Десь поміж цими двома фактами є секрет, який він настільки відчайдушно намагається сховати, що дозволяє шантажувати себе цим.

Я стискаю зуби. Знайти б у цьому будинку хоч одну людину, яка є саме тою, ким видається!

Пройшовши повз бруковану доріжку, що веде до конюшні, ми рухаємося безкінечною дорогою до селища на південь, доки не доходимо до сторожки. Один за одним ми заходимо у вузький коридор, знімаємо та вішаємо верхній одяг, струшуємо з себе воду, скаржачись на погоду надворі.

— Сюди, хлопці! — каже голос з-за дверей, що ведуть праворуч.

Ідучи на голос, ми приходимо до освітленої полум'ям каміна похмурої вітальні, а біля вікна у кріслі сидить лорд Пітер Гардкасл. Він закинув ногу на ногу, на колінах лежить книжка. Він дещо старіший, ніж його портрет, але груди досі широкі, на вигляд здоровий. Темні брови зсунулися у формі літери V, вказуючи вістрям на довгий ніс і сумно вигнутий куточками донизу рот. Відчувається пошарпана примара краси, але джерело його блискучості вже майже висохло.

— Якого біса ми зустрічаємося аж тут? — бурчить Петтіґрю, опускаючись у крісло. — Адже ти маєш цілком хороший… — він махає рукою в напрямку Блекгіту. — Ну, ти маєш… щось схоже на будинок.

— Той клятий будинок є прокляттям родини ще відтоді, як я був хлопчиськом, — каже Пітер Гардкасл, наливаючи алкоголь у п'ять келихів. — Ноги моєї там не буде, хіба що не матиму іншого виходу.

— Можливо, тобі слід було подумати про це до того, як ти почав організовувати найнетактовнішу вечірку в історії, — каже Петтіґрю. — Невже ти дійсно маєш намір оголосити про заручення Івлін у річницю вбивства власного сина?

— Невже ти думаєш, що хоча б щось з цього придумав я? — питає Гардкасл, гупає пляшкою по столу й дивиться на Петтіґрю. — Ти думаєш, що я радий бути тут?

— Охолонь, Пітере, — заспокоює Саткліф і незграбно підходить, щоби поплескати друга по плечу. — Крістофер бурчить тому… Тому що він Крістофер.

— Авжеж, — каже Гардкасл, хоча його червоні щоки можуть казати про що завгодно, тільки не про розуміння. — Просто… Гелена в біса дивно поводиться, а тепер ще й це. Мені це досить нелегко.

Він продовжує наповнювати келихи, і ніякове мовчання поглинає все, крім стукотіння дощу по шибках.

Особисто я радію і тиші, і кріслу.

Мої супутники йшли швидко, не відставати від них було важко. Мені треба перевести подих, але гордість вимагає, щоб ніхто цього не побачив. Замість розмови я оглядаю кімнату, але розглядати тут нічого. Вона довга та вузька, меблі складені купами біля стін, схожі на уламки, винесені річкою на берег. Килим протертий до дір, на стінах крикливі шпалери з квітами. Повітря просякнуте віком, неначе останні власники сиділи тут, доки не розсипалися на порох. Тут не настільки незручно, як у східному крилі, де оселився Стенвін, але все одно досить дивно, що хазяїн маєтку оселився саме тут.

Я ще не замислювався над тим, якою може бути роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але його вибір помешкання каже про те, що він не хоче потрапляти на очі. Питання в тому, як саме він користується цією непримітністю?

Поставивши перед нами келихи, Гардкасл знову сідає. Він вертить поміж долонями свій келих і збирається з думками. У його манерах є мила незграбність, що відразу нагадує мені про Майкла.

Ліворуч від мене Саткліф (який уже випив половину свого віскі з содовою) дістає з піджака документ і простягає його мені, даючи зрозуміти, що я маю передати його Гардкаслові. Це шлюбний контракт, приготований фірмою «Денс, Петтіґрю та Саткліф». Отже, я, похмурий Філіп Саткліф і улесливий Крістофер Петтіґрю — партнери по бізнесу. Але попри це я впевнений, що Гардкасл зібрав нас тут не для розмови про одруження Івлін. Для цього він надто розсіяний, надто неспокійний. До того ж, якщо тобі потрібні юристи, навіщо запрошувати Герінгтона?

На підтвердження моїх підозр Гардкасл бере в мене контракт, дуже побіжно дивиться на нього й кладе на стіл.

— Ми з Денсом працювали над ним особисто, — каже Саткліф, підводячись, щоб налити собі ще. — Щойно Ревенкорт та Івлін поставлять на ньому свої підписи, ти знов розбагатієш. Ревенкорт заплатить досить жирну суму відразу після підписання, але найбільша частина триматиметься в трасті до проведення церемонії. Ще за два роки він звільнить тебе й від Блекгіту. Непогана робота; вибач, що вихваляюся.

— А де старий Ревенкорт? — питає Петтіґрю, глянувши на двері. — Хіба він не має бути тут?

— За ним доглядає Гелена, — каже Гардкасл, бере з балки над каміном дерев'яний футляр, відкриває його, і ми бачимо там рядки товстих сигар, на які присутні чоловіки реагують із дитячою радістю. Відмовившись від сигари, я дивлюся, як Гардкасл роздає їх іншим. За його посмішкою ховається жахливе завзяття, задоволення цим демонстративним переходом до інших справ.

«Він хоче щось».

— Як Гелена? — питаю я й надпиваю свій напій. Це вода. Денс не дозволяє собі задоволення, навіть від алкоголю. — Усе це має бути важко для неї.

— Я дуже на це сподіваюсь, бо саме їй належить ця клята ідея повернутися, — пирхає Гардкасл, бере одну сигару собі й закриває футляр. — Знаєш, я роблю все, що від мене залежить, намагаюся підтримувати її, але відтоді, як ми повернулися сюди, я її майже не бачив. Двох слів з неї не можу вичавити. Був би я релігійним, подумав би, що вона одержима.

Сірники передаються з рук у руки, і кожний насолоджується власним ритуалом запалювання сигари. Відмовившись від рухів вперед-назад, як у Петтіґрю, від обережного дотику Герінгтона та кругової театральності Саткліфа, Гардкасл просто запалює свою, кинувши на мене погляд.

У мені спалахує іскра приязні до нього, залишок сильнішої емоції, що вже згоріла й залишила по собі лише кілька жарин.

Видихнувши довгий шлейф жовтого диму, Гардкасл умощується в кріслі.

— Панове, сьогодні я запросив вас сюди тому, що всі ми маємо дещо спільне, — його слова рішучі, приготовлені заздалегідь. — Нас усіх шантажує Тед Стенвін, але я маю спосіб звільнити нас, якщо ви згодні мене вислухати.

Він дивиться на кожного з нас, чекаючи на реакцію.

Петтіґрю та Герінгтон мовчать, але дурень Саткліф пирхає, невдало ковтнувши з келиха.

— Продовжуй, Пітере, — каже Петтіґрю.

— Я маю на Стенвіна дещо таке, що ми можемо обміняти на нашу свободу.

Усі завмерли. Петтіґрю сидить на краєчку свого крісла, в руці тримає забуту сигару.

— І чому ти досі не скористався цим? — питає він.

— Бо ми замішані в цьому всі разом, — каже Гардкасл.

— Радше тому, що це до біса ризиковано, — втручається почервонілий Саткліф. — Ти знаєш, що буде, якщо один з нас зробить хід проти Стенвіна: той розголосить усе, що про нас знає, і нам усім тоді гаплик. Точнісінько як це було з Маєрсоном.

— Він п’є нашу кров! — гаряче каже Гардкасл.

— Він твою кров п’є, Пітере, — каже Саткліф, стукаючи товстим пальцем по столу. — Ти незабаром наживешся на Ревенкорті й не хочеш, щоб Стенвінові це дісталося.

— Цей чорт лазить у мою кишеню вже майже двадцять років! — вигукує Гардкасл, трохи зашарівшись. — Скільки ще мені це терпіти?

Він переводить погляд на Петтіґрю.

— Ну ж бо, Крістофере, ти маєш бути готовий вислухати мене. Саме Стенвін є причиною… — по його сірому обличчю пробігає грозова хмара. — Ну, можливо, Елспет не пішла б від тебе, якби…

Петтіґрю надпиває зі свого келиха, не пропонуючи ні заперечення, ні схвалення. Лише мені видно, що його шиєю здіймається жар, що його пальці стискають келих так сильно, що шкіра під нігтями білішає.

Гардкасл швидко звертається до мене.

— Ми можемо відірвати руку Стенвіна від своєї шиї, але протистояти йому нам треба разом, — каже він, ударяючи кулаком по долоні. — Він нас слухатиме лише якщо ми всі будемо готові діяти.

Саткліф пирхає:

— Це…

— Помовчи, Філіпе, — перебиває його Герінгтон; морський офіцер не зводить погляд з очей Гардкасла. — Що саме ти маєш на Стенвіна?

Гардкасл підозріло зиркає на двері й тихим голосом каже:

— Він має дитину, яку десь приховує, — каже він. — Він приховує її, бо боїться, що нею скористуються проти нього, але Деніел Колрідж стверджує, що розкрив її ім'я.

— Картяр? — питає Петтіґрю. — А він яким чином у це вплутаний?

— Я не наважився його про це питати, друже, — каже Гардкасл, хитаючи свій келих. — Деякі чоловіки бувають у таких темних місцях, куди решта нас не має ходити.

— Подейкують, що він платить половині слуг у Лондоні за інформацію про їхніх хазяїв, — каже, закопиливши губу, Герінгтон. — Я не здивуюсь, якщо те саме можна сказати й про Блекгіт, а Стенвін працював тут достатньо довго, щоб про його секрет міг хтось дізнатися. Знаєте, за цим дійсно може бути щось істотне.

Від того, що вони розмовляють про Деніела, я відчуваю дивне хвилювання. Я вже досить давно знаю, що він мій останній носій, але він діє так далеко в моєму майбутньому, що я ніколи по справжньому не асоціював його з собою. Побачити зближення наших розслідувань — усе одно як помітити на обрії те, що давно шукаєш. Нарешті між нами є шлях!

Гардкасл підводиться та гріє руки над вогнем у каміні. Коли він освітлений полум'ям, стає очевидно, що роки забрали в нього більше, ніж дали. Непевність — наче тріщина в ньому, вона не дозволяє припустити якусь серйозну силу. Цього чоловіка зламали навпіл і склали половинки криво; як на мене, поміж ними залишилася дірка у формі дитини.

— А що потрібно від нас Колріджу? — питаю я.

Гардкасл дивиться на мене безвиразними очима.

— Перепрошую? — каже він.

— Ти кажеш, що Деніел Колрідж має щось на Стенвіна, а це означає, що взамін він хоче отримати щось від нас. Припускаю, що саме тому ти й зібрав нас усіх разом.

— Саме так, — каже Гардкасл, смикаючи на піджаку розбовтаний ґудзик. — Йому потрібна послуга.

— Лише одна? — питає Петтіґрю.

— Від кожного з нас, з обіцянкою виконати її коли б він до нас не звернувся, про що б не попросив.

Усі обмінюються поглядами, від лиця до лиця передається сумнів. Я почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не певний, що саме затіяв Деніел, але я, вочевидь, маю схилити це обговорення на його користь. На свою користь. Чим би не була та послуга, я сподіваюсь, що вона допоможе звільнитися і нам, і Анні.

— Я згоден, — велично кажу я. — Стенвінові давно вже треба відплатити.

— Згоден, — каже Петтіґрю, відмахуючи від обличчя сигарний дим. — Його рука тримає мене за шию вже достатньо довго. А як щодо тебе, Кліффорде?

— Я згоден, — каже старий моряк.

Усі обличчя повертаються до Саткліфа, чиї очі шалено бігають по всій кімнаті.

— Біса на чорта ми міняємо, — каже зрештою кудлатий юрист.

— Можливо, — каже Гардкасл, — але я читав Данте, Філіпе. Не всі пекла однакові. То що ти скажеш?

Він неохоче киває, опустивши погляд у келих.

— Добре, — каже Гардкасл. — Я зустрінуся з Колріджем, і ми розберемося зі Стенвіном ще до вечері. Якщо все буде добре, все скінчиться ще до того, як ми оголосимо про весілля.

— Ось так ми вилазимо з однієї кишені та потрапляємо в іншу, — каже Петтіґрю, допиваючи віскі. — Чудово бути джентльменом.