Сім смертей Івлін Гардкасл

5

Я стою біля великого вікна, наполовину прихований оксамитовими завісами. Майкл надворі, на під'їзній доріжці, серед решти чоловіків. Вони горбляться під важкими плащами, на зігнуті лікті сперто рушниці; сміх, теревені, з губ злітають хмаринки пари. Звільнившись з будинку, щоб розважитися забоєм, вони мають майже людський вигляд.

Слова Деніела втішні, але вони не можуть виправдати мене. Я маю бути там, з ними, шукати тіло жінки, яку підвів. Я ж натомість тікаю. Єдине, що мені до снаги — пройти через цей сором, подивитися, як вони вирушають без мене.

Повз вікно проходять собаки; вони натягують повідці, що псарі намагаються втримати. Дві юрби зливаються і прямують через газон до лісу, саме в тому напрямку, який я вказав Деніелові, хоча його самого я серед них не бачу. Певно, він долучиться до них згодом.

Я чекаю, коли останній з них зникає серед дерев, а тоді повертаюся до карти на стіні. Якщо вона правильна, конюшня не надто далеко від будинку. Там я, звісно, можу знайти старшого конюха. Він може надати карету, що довезе до селища, а звідти я дістануся додому поїздом.

Я обертаюся до вітальні й бачу, що двері заступила велика ґава.

Мені перехоплює подих, я підстрибую й натрапляю на сервант, з якого на підлогу сиплються сімейні світлини та дрібнички.

— Не треба лякатися, — каже істота, роблячи маленький крок з мороку.

Це зовсім не птах. Це чоловік, одягнутий як середньовічний чумний лікар; його пір'я — чорний плащ, а дзьоб — порцелянова маска, що блищить у світлі найближчої лампи. Напевно, це його костюм для сьогоднішнього маскараду, хоча й незрозуміло, навіщо він у нього вбрався посеред дня.

— Ви захопили мене зненацька, — кажу я, тримаючись за груди, і ніяково сміюсь, щоб приховати страх.

Він нахиляє голову й оглядає мене так, ніби я заблукала тварина, яку він знайшов на килимі.

— Що ви взяли з собою? — питає він.

— Прошу?

— Ви прокинулися зі словом на вустах, яким воно було?

— Ми знайомі? — питаю я й дивлюся крізь двері у вітальню, сподіваючись побачити ще одного гостя. На жаль, ми самі, і я з дедалі більшою тривогою розумію, що це відповідає його бажанням.

— Я вас знаю, — каже він. — Цього наразі достатньо. То яким було слово?

— Чому б вам не зняти маску, щоб ми могли розмовляти з вами лицем до лиця? — кажу я.

— Моя маска вас не стосується, докторе Белл, — каже він. — Дайте відповідь на моє питання.

Хоча він і не сказав нічого загрозливого, порцеляна приглушує його голос, додаючи кожному реченню тваринного ревіння.

— Анна, — кажу я й хапаюся за ногу, щоб зупинити її смикання.

Він зітхає:

— Шкода.

— Ви знаєте, хто вона? — питаю я з надією. — Ніхто в цьому будинку ніколи не чув про неї.

— Я був би здивований, якби вони чули, — каже він, відмахуючись від мого питання вдягнутою в рукавичку рукою. Він виймає з-під плаща золотий кишеньковий годинник і цокає язиком, побачивши час. — Нам треба вчасно виконати роботу, але не сьогодні, бо вам треба оговтатися. Ми незабаром поговоримо знову, коли все стане трохи яснішим. А поки що я раджу вам познайомитися з Блекгітом та іншими гостями. Відпочивайте, доки маєте змогу, докторе, незабаром вас знайде Лакей.

— Лакей? — питаю я, бо це слово здіймає глибоко в мені тривогу. — Це він відповідальний за вбивство Анни або за рани на моїй руці?

— Я дуже в цьому сумніваюсь, — каже Чумний Лікар. — Лакей самою лише рукою не обмежиться.

Позаду мене щось оглушливо грюкає, і я обертаюся на звук. Маленькі бризки крові розповзлися по вікну, а внизу серед зів'ялих квітів і бур'янів тріпоче, помираючи, птах. Бідолаха, певно, врізався в шибку. Мене дивують жалість, яку я відчуваю, і сльоза, що сочиться з мого ока через це обірване життя. Вирішивши поховати цього птаха, перш ніж робити щось інше, я розвертаюся, щоб попрощатися зі своїм загадковим співрозмовником, але його вже немає.

Я дивлюся на свої руки. Кулаки стиснуті так сильно, що нігті врізаються в долоні.

— Лакей, — повторюю я.

Це слово нічого для мене не значить, але почуття, яке воно викликає, не сплутати ні з чим. З якоїсь причини воно сповнює мене жахом.

Страх жене мене до письмового стола та канцелярського ножа, який я бачив раніше. Цей ніж маленький, але достатньо гострий, щоб проткнути кінчик мого пальця до крові. Посмоктавши рану, я ховаю зброю в кишеню. Це ненадійний захист, але його достатньо, щоб стримати має бажання негайно забарикадуватися у себе в кімнаті.

Трохи заспокоївшись, я йду до своєї спальні. Коли немає людей і нікому відволікати мою увагу від декору, Блекгіт справляє враження сумного мотлоху. Окрім величного вестибюля, решта кімнат, якими я йду, цвілі, вражені пліснявою та розкладом. У кутках лежать купки отрути проти щурів, а на всіх поверхнях, куди не дістають короткі руки слуг, лежить шар пилу. Килими потерті, меблі подряпані, за запиленими шибками шаф стоїть брудний срібний посуд.

Хоч якими б неприємними не видалися мені інші гості, мені бракує гомону їхніх розмов. Вони є живою силою цього будинку, вони заповнюють той простір, де без них опускається ця сувора тиша. Блекгіт живий лише тоді, коли в ньому є люди. Без них він є лише гнітючою руїною, що чекає, коли її знесуть, поклавши цим край її стражданням.

Я беру у своїй кімнаті плащ і парасольку, і йду надвір, де від землі відстрибує дощ, а повітря просякнуте смородом гнилого листя. Не будучи певним, об яке саме вікно розбився птах, я йду вздовж стіни, доки не знаходжу його труп, а тоді ховаю його за допомогою канцелярського ножа, замочивши при цьому рукавички.

Уже змерзнувши, я зважую, куди мені йти далі. Брукована дорога до конюшні огинає нижній край газону. Я можу піти навпростець по траві, але мої туфлі не годяться для такої пригоди, тому я обираю безпечніший варіант: іду під’їзною гравійною доріжкою, доки ліворуч не з'являється дорога. Мене вже не дивує, що вона в жахливому стані. Корені дерев повивертали з землі брук, необрізані гілки тягнуться вниз, наче пальці крадія. Досі не заспокоївшись після зустрічі з дивним чоловіком у костюмі чумного лікаря, я стискаю рукою ніж і йду повільно, боячись, що перечеплюсь або хтось вистрибне на мене з лісу. Не знаю, що то в нього за гра, що він так убрався, але забути про його застереження мені не вдається.

Хтось убив Анну й дав мені компас. Сумнівно, що одна й та сама людина напала на мене минулого вечора, щоб урятувати цього ранку, а тепер я мушу протидіяти ще й цьому Лакею. Ким я маю бути, щоб зібрати навколо себе стільки ворогів?

У кінці дороги стоїть зроблена з червоної цегли висока арка з розбитим скляним годинником, а за нею — подвір'я, оточене стайнями та надвірними будівлями. У годівницях повно вівса, карети стоять колесо до колеса, накриті проти погоди зеленою тканиною.

Єдине, чого немає — коней.

Усі стійла пусті.

— Агов? — обережно гукаю я. Мій голос відлунюється в подвір'ї, але відповіді на нього немає.

З димаря маленького будинку здіймається стовп чорного диму, двері не замкнені, тож я заходжу, щоб гукнути всередині. Вдома нікого немає, і це дивно, бо в каміні горить вогонь, а на столі стоять каша та грінки. Знявши мокрі рукавички, я вішаю їх на гачку над вогнем, сподіваючись зменшити свій дискомфорт на шляху назад.

Торкнувшись їжі пальцем, я виявляю, що вона трохи тепла; отже, її залишили не дуже давно. Кинуті сідло та шкіряна латка кажуть про те, що обірвався ремонт. Я можу лише припустити, що мешканці цього будинку поспішили надвір, щоб дати ладу чомусь раптовому, тому вирішую зачекати, доки вони повернуться. Попри те, що повітря просякло вугіллям і сильно пахне кінським волосом і засобом для полірування, це досить приємний притулок. Сильніше мене тривожить відлюдність цієї будівлі. Поки я не дізнався, хто напав на мене минулої ночі, треба ставитися обережно до всіх у Блекгіті, у тому числі й до старшого конюха. Якщо це залежатиме від мене, віч-на-віч я з ним не зустрінуся.

На гвіздку біля дверей висить розклад чергувань, біля нього висить на мотузочці олівець. Знявши цей аркуш, я перевертаю його, щоб написати замовлення поїздки до селища, але там уже щось написано.

«Не залишай Блекгіт, ти не єдиний, чиє життя залежить від тебе. Зустрінься зі мною біля мавзолею на родинному кладовищі о 10:20 вечора, і я все тобі поясню. О, і не забудь про свої рукавички, вони горять.

З любов'ю, Анна».

Я втягую носом дим, швидко розвертаюся й бачу, що мої рукавички тліють над вогнем. Швидко схопивши їх, я затоптую червоні іскри. Серце гупає; витріщивши очі, я обшукую будинок, щоб зрозуміти, як зроблено цей фокус.

«Чому б тобі не спитати про це Анну, коли ви з нею ввечері зустрінетеся?»

— Тому що я бачив, як вона загинула, — кажу я крізь зуби до пустої кімнати й через це відразу ніяковію.

Опанувавши себе, я перечитую записку, але правда досі недосяжна. Якщо Анна вижила, вона має бути дуже жорстокою, щоб так грати зі мною. Більш імовірно, що після того, як будинком поширилися чутки про мою ранкову пригоду, хтось вирішив мене розіграти. Бо навіщо інакше вибирати для зустрічі такі зловісні місце та час?

«І цей жартівник знає майбутнє?»

— Сьогодні погана погода, будь-хто зміг би передбачити, що я сушитиму рукавички.

Будинок ввічливо слухає, але навіть моїм власним вухам цей довід видається непереконливим. Він майже такий самий відчайдушний, як моє бажання не вірити записці. Мій характер такий зіпсований, що я залюбки облишив би надію на те, що Анна жива, заради того, щоб утекти звідси з чистою совістю.

Почуваючись кепсько, я надягаю обпалені рукавички. Мені треба подумати, а ходіння начебто сприяє цьому.

Я обходжу стайні й потрапляю на зарослий вигул, де трава сягає мені до поясу, а огорожа так погнила, що майже завалилася. На іншому боці вигулу йдуть під одною парасолькою дві фігури. Вони, певно, йдуть по якійсь стежині, бо рухаються швидко, тримаючи одне одного за руку. Лише Богові відомо, як вони мене помітили, але одна з фігур привітно махає рукою. Я відповідаю тим самим, створивши коротку мить віддаленої близькості, а потім вони зникають у тіні дерев.

Опустивши руку, я приймаю рішення.

Я казав собі, що мертва жінка не в праві вимагати чогось від мене, і тому я можу залишити Блекгіт. То була причина боягуза, але в ній, принаймні, була дещиця правди.

Але якщо Анна жива, тепер усе не так.

Я підвів її цього ранку, і це все, про що я відтоді думав. Тепер, коли я отримав другий шанс, я не можу відвернутися від неї. Вона в небезпеці, а я можу, а отже мушу допомогти. Якщо цього недостатньо для того, щоб затримати мене в Блекгіті, я не заслуговую на життя, яке так боюсь утратити. Хай там що, а о 10:20 вечора я мушу бути на кладовищі.