Сім смертей Івлін Гардкасл

19

Вечерю освітлюють канделябри; під їхнім мерехтливим світлом лежить кладовище курячих кісток, риб'ячих хребтів, панцирів омарів і сала. Попри темряву за вікнами, штори не зсунуті й надають вид на ліс, по якому шмагає дощ.

Я чую, як я їм, чую хруст і тріск, хлюпання та ковтання. По моїх підборіддях тече підлива, жирні губи моторошно виблискують. Мій апетит такий хижий, що поміж ковтками я важко дихаю, а моя серветка схожа на поле бою. Інші люди за столом поглядають на цю жахливу виставу краєм ока й намагаються не переривати свої розмови, попри те, що благопристойність цього вечора хрустить на моїх зубах. Звідки в людини може бути такий голод? Що то за порожнеча, яку він намагається наповнити?

Майкл Гардкасл сидить ліворуч від мене, але ми з ним обмінялися не більш як двома словами. Більшість часу він проводить у тихій розмові з Івлін; вони схиляють голови одне до одного з незбагненою приязню. Як для жінки, яка знає, що вона в небезпеці, вона видається дивовижно спокійною.

«Можливо, вона вірить, що має захист».

— Ви коли-небудь подорожували на Схід, мілорде Ревенкорт?

Якби ж то той, хто сидів праворуч від мене, був такий самий неуважний до моєї присутності. Його звати командор Кліффорд Герінгтон — колишній морський офіцер із залисинами; вдягнутий в уніформу, він аж сяє героїзмом. Провівши в його компанії годину, мені важко примирити його зовнішність і його вчинки. Може, в цьому винні слабке підборіддя та відведені очі, і створене ними відчуття, що зараз він проситиме вибачення? Більш імовірно, що це в нього віскі за очима хлюпає.

Герінгтон весь вечір розповідав жахливі історії, не завдаючи собі клопоту щось перебільшувати, а тепер нашу розмову, схоже, викинуло на береги Азії. Щоб приховати свої почуття, я надпиваю вино — його смак напрочуд пікантний. Побачивши мою гримасу, Герінгтон по-змовницьки нахиляється до мене.

— Моя реакція була така сама, — каже він, дмухнувши мені в обличчя теплим, просякнутим алкоголем подихом. — Я спитав слугу, якого воно року. З таким самим успіхом я міг би спитати це в келиха.

Канделябр надає його обличчю примарного жовтуватого відтінку, в його очах відразливий п'яний блиск. Поставивши вино на стіл, я дивлюся по сторонах, щоб чимось відволіктися. Навколо столу сидять близько п'ятнадцяти людей; французькі, іспанські та німецькі слова урізноманітнюють бесіду, що в інших відношеннях є доволі нудною. Дорогі ювелірні прикраси клацають по склу; коли слуги прибирають посуд, торохтять столові прилади. Загалом у кімнаті безрадісно, окремі розмови тихі та невідкладні, звертатися доводиться через кілька пустих стільців. Це примарне видовище, навіть скорботне, і хоча відсутність неможливо не помічати, всі пнуться зі шкури, аби не згадувати про неї. Я не знаю, чи це завдяки хорошому вихованню, чи я пропустив якесь пояснення.

Я шукаю знайомі обличчя, щоб спитати, але Канінгем пішов зустрічатися з Беллом, а Міллісент Дербі, доктора Діккі та навіть відразливого Теда Стенвіна немає. Окрім Івлін і Майкла я впізнаю лише Деніела Колріджа, який сидить у дальньому кінці столу біля худого чоловіка, і вони вдвох визирають на інших гостей з-за своїх недопитих келихів з вином. Привабливе обличчя Деніела комусь не сподобалося, і через це було прикрашене розбитою губою та набряклим оком, яке завтра стане жахливим, якщо завтра взагалі настане. Колріджа це поранення, здається, не надто тривожить, але мені через нього неспокійно. До цієї миті я вважав, що Деніел непідвладний підступам цього будинку, думав, що його знання про майбутнє дозволяє йому просто обходити негаразди. Побачити його постраждалим — усе одно як побачити, як з рукава фокусника сипляться карти.

Реагуючи на один з жартів Деніела, його компаньйон задоволено стукає по столу, чим привертає мою увагу. У мене відчуття, ніби я знаю цього чоловіка, але не можу згадати.

«Можливо, він один з майбутніх носіїв».

Я дуже сподіваюсь, що це не так. Він бридкий чоловік з масним волоссям, блідим худим обличчям; судячи з манер, він до всього в кімнаті ставиться зверхньо. Я відчуваю в ньому хитрість і жорстокість, але не можу зрозуміти, звідки в мене таке враження.

— Вони мають такі химерні ліки, — каже Кліффорд Герінгтон, трохи підвищуючи голос, щоб повернути до себе мою увагу.

Я спантеличено кліпаю на нього очима.

— Азіати, лорде Ревенкорт, — каже він із дружньою посмішкою.

— Авжеж, — кажу я. — Ні, боюсь, я там ніколи не бував.

— Це дивовижне місце, просто дивовижне. Там є такі шпиталі…

Я здіймаю руку, щоби привернути увагу слуги. Якщо я не можу врятуватися від цієї розмови, треба врятуватися хоча б від вина. А один порятунок може забезпечити інший.

— Минулого вечора я розмовляв із доктором Беллом про деякі з їхніх опіатів, — продовжує він.

«Припини це…»

— Чи до вподоби вам їжа, лорде Ревенкорт? — питає Майкл Гардкасл, вправно втручаючись у розмову.

Я спрямовую на нього погляд, мене сповнює вдячність.

Біля його губ келих з червоним вином, у зелених очах виблискує лукавство. Це разюче контрастує з Івлін, поглядом якої з мене можна шкіру здирати. Вона вдягнена в блакитну вечірню сукню та тіару, біляві кучері закріплені високо, демонструючи розкішне діамантове кольє на шиї. Це те саме вбрання — якщо не рахувати плащ і ґумові чоботи — в якому вона супроводжуватиме пізніше Себастьяна Белла на кладовище.

Протерши губи, я схиляю голову.

— Вона чудова! Шкода, що не всі мають можливість насолодитися нею, — кажу я, вказуючи на пусті місця. — Понад усе я сподівався познайомитися з паном Саткліфом.

«І його костюмом чумного лікаря», — додаю я подумки.

— Що ж, вам пощастило, — втручається Кліффорд Герінгтон. — Старий Саткліф — мій добрий друг, я познайомлю вас на балу.

— Якщо він зможе туди прийти, — каже Майкл. — Вони з моїм батьком на цей час уже, певно, дісталися задньої стінки бару. А мати, певно, намагається їх підвести.

— А леді Гардкасл сьогодні з'явиться? — питаю я. — Я чув, що її сьогодні мало хто бачив.

— Повернення до Блекгіту було важким для неї, — каже Майкл тихим голосом, ніби по секрету. — Напевно, вона весь день готувалася до святкування, виганяючи бісів. Будьте певні, вона прийде.

Нас перебиває один з офіціантів, який нахиляється до Майклового вуха та щось йому шепоче. Обличчя молодого чоловіка миттєво похмурніє. Коли офіціант уходить, Майкл переповідає повідомлення сестрі, в неї обличчя теж стає зневіреним. На мить вони дивляться одне на одного, потискають руки, а потім Майкл стукає виделкою по келиху й підводиться на ноги. Стоячи, він наче розгорнувся, і тепер здається неймовірно високим, його голова піднялася вище слабкого світла канделябра, і його голос звучить із темряви.

У кімнаті настає тиша, всі очі спрямовано на нього.

— Я мав надію, що мої батьки з'являться, і цей тост не доведеться казати мені, — каже він. — Вони вочевидь планують пишну появу на балу, яка, знаючи моїх батьків, буде дійсно пишною.

На приглушений сміх відповідає сором'язлива посмішка.

Мій погляд пробігає по гостях і натикається на веселий погляд Деніела. Протираючи губи серветкою, він вказує очима на Майкла, запрошуючи мене слухати уважно.

«Він знає, що зараз буде».

— Мій батько хотів подякувати вам всім за те, що ви приїхали, і згодом він обов'язково зробить це, — каже Майкл.

У його голосі легке тремтіння, слабкий натяк на дискомфорт.

— Від його лиця я дякую вам усім за те, що ви приїхали привітати мою сестру Івлін у зв'язку з її поверненням додому з Парижа.

Вона дивиться на нього з такою самою приязню, вони обмінюються усмішками, що не мають жодного стосунку ні до цієї кімнати, ні до цих людей. Попри це всі підіймають келихи, навколо стола чуються подяки у відповідь.

Майкл чекає, доки гомін стихає, а потім продовжує:

— Незабаром на неї чекає нова пригода, і… — він запинається, дивлячись на стіл. — Ну, якщо коротко, вона одружиться з лордом Сесілом Ревенкортом.

Нас поглинає тиша, всі очі повертаються до мене. Шок змінюється спантеличенням, а потім — огидою; на їхніх обличчях написано те саме, що відчуваю я сам. Ревенкорта та Івлін, ворожість якої вранці стає цілком зрозумілою, розділяють тридцять років і тисячі страв. Якщо лорд і леді Гардкасл дійсно звинувачують свою дочку у смерті Томаса, їхнє покарання дуже витончене. Вони мають намір позбавити її років, яких вона позбавила Томаса.

Я дивлюся на Івлін, але вона смикає в руках серветку й кусає губу, її попередня веселість зникає. По Майкловому чолу котиться краплина поту, вино тремтить у його руці. Він не може навіть подивитися на сестру, а вона не здатна подивитися на щось інше. Ніколи нікого так не захоплював вигляд скатертини, як мене зараз.

— Лорд Ревенкорт — старий друг нашої сім’ї, — механічно каже Майкл, мужньо долаючи тишу. — Я не знаю нікого, хто подбав би про мою сестру краще.

Зрештою він дивиться на Івлін, у її вологі очі.

— Іві, думаю, ти хотіла щось сказати.

Вона киває, стискаючи руками серветку.

Усі очі прикуті до неї, ніхто не рухається. Навіть слуги витріщаються, стоячи вздовж стін із брудними тарілками та новими пляшками вина. Зрештою Івлін відриває погляд від своїх колін і дивиться на вичікувальні обличчя людей навколо. Її очі шалені, наче у тварини, що потрапила в пастку. Якщо в неї й були приготовлені слова, вона їх відразу забула, їх замінює нещасний схлип, який змушує її піти з їдальні. Майкл виходить за нею.

Під супровід шелесту, з яким усі повертаються до мене, я дивлюся на Деніела. Його веселість минула, його погляд тепер прикутий до вікна. Я думаю, скільки разів він бачив цю виставу, коли мої щоки червоніють? Чи пам'ятає він взагалі той сором, що я зараз відчуваю? Це тому він тепер не може дивитися на мене? Чи поводитимусь я краще, коли настане моя черга?

Покинутий в кінці столу, я інстинктивно хочу втекти разом із Майклом та Івлін, але бажати цього — все одно що сподіватися, що місяць опуститься з неба й підніме мене з цього стільця. Гнітюче мовчання триває, доки Кліффорд Герінгтон не підводиться, виблискуючи у світлі канделябра медалями; він підіймає келих.

— За довгі щасливі роки! — каже він, начебто без іронії.

Один за одним, усі келихи здіймаються, люди безвиразно повторюють його тост.

Деніел на дальньому кінці столу підморгує мені.