Сім смертей Івлін Гардкасл

40 День шостий (продовження)

Денсові роки падають на мене, наче тисяча малих гир.

Майкл і Стенвін розмовляють позаду мене, Саткліф і Петтіґрю регочуть із келихами в руках.

Ребекка нахилилася наді мною зі срібною тацею, на якій залишився останній келих.

— Ребекко, — приязно кажу я і майже простягаю руку, щоб торкнутися щоки дружини.

— Ні, сер, я Люсі, Люсі Гарпер, — стривожено каже служниця. — Даруйте, що розбудила, я боялася, що ви впадете зі стіни.

Я кліпаю очима, проганяючи спогад про дружину Денса, лаючи себе за те, що такий дурень. Це ж треба було так помилитися! На щастя, спогад про доброту Люсі до дворецького вгамовує моє роздратування тим, що вона захопила мене зненацька під час сентиментальних спогадів.

— Хочете випити, сер? — питає вона. — Трохи, щоб зігрітися?

Глянувши повз неї, я бачу Меделін Обер, камеристку Івлін, яка складає в кошик брудні келихи та напівпорожні пляшки бренді. Певно, вони вдвох принесли все це з Блекгіту, коли я спав. Напевно, я дрімав довше, ніж вважав, бо вони вже збираються йти.

— Гадаю, я і без того достатньо хиткий, — кажу я.

Вона кидає швидкий погляд через моє плече на Теда Стенвіна, який стискає рукою плече Майкла Гардкасла. На її обличчі великими літерами написана непевність, що анітрохи не дивно, зважаючи на те, як він повівся з нею під час обіду.

— Не турбуйся, Люсі, я передам йому келих, — кажу я, підвожусь і беру з таці бренді. — Мені в будь-якому разі треба з ним побалакати.

— Дякую, сер, — каже вона з широкою усмішкою та хутко йде, поки я не змінив думку.

Коли я підходжу до Стенвіна та Майкла, вони мовчать, але я чую, що щось не говориться, чую неспокій, що заміняє невимовлене.

— Майкле, можна мені поговорити віч-на-віч із паном Стенвіном? — питаю я.

— Авжеж, — каже Майкл, киває нам і йде геть.

Я простягаю Стенвінові келих, ігноруючи підозру, з якою він дивиться на нього.

— Не часто ви принижуєтеся до розмови зі мною, Денсе, — каже Стенвін, оглядаючи мене, як боксер супротивника на ринзі.

— Я подумав, що ми можемо допомогти один одному, — кажу я.

— Я завжди зацікавлений завести нових друзів.

— Мені треба знати, що ви бачили того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

— Це стара історія, — каже він, проводячи кінчиком пальця по вінцях келиха.

— Але все одно варта того, щоб почути її з вуст очевидця, — кажу я.

Він дивиться поверх мого плеча на те, як Меделін і Люсі уходять зі своїм кошиком. Я маю відчуття, що він шукає привід відволіктися. Щось у Денсі нервує його.

— Що ж, чом би й ні, — буркає він, повертаючи свою увагу до мене. — Я тоді був єгерем Блекгіту. Обходячи озеро — так само, як і будь-якого іншого ранку — я побачив, як Карвер і ще один чорт, що був до мене спиною, різали малого хлопця. Я вистрілив у другого, але він утік в ліс, поки я боровся з Карвером.

— І за це лорд і леді Гардкасл дали вам плантацію? — питаю я.

— Дали, але я не просив, — фиркає він.

— Альф Міллер, старший конюх, каже, що Гелена Гардкасл була того ранку з Карвером, за кілька хвилин до нападу на хлопчика. Що ви на це скажете?

— Що він п'яниця та брехло, — спокійно каже Стенвін.

Я шукаю який-небудь дріж, якийсь натяк на неспокій, але цей чоловік — досвідчений дурисвіт; тепер, коли він знає, що мені потрібно, про метушливість можна забути. Я відчуваю, як терези хиляться на його користь, його самовпевненість зростає.

Я схибив.

Я думав, що зможу його залякати так само, як зробив це зі старшим конюхом і Діккі, але нервовість Стенвіна була не ознакою страху, а просто неспокоєм чоловіка, який знайшов у своїй купі відповідей самотнє запитання.

— Скажіть-но мені, пане Денс, — питає він, нахилившись до мого вуха, — хто мати вашого сина? Я знаю, що це не ваша люба покійна Ребекка. Не зрозумійте мене неправильно, я маю щодо цього певні припущення, але якщо ви самі скажете це, ви збережете мені витрати на їх підтвердження. За це я, можливо, навіть надам вам знижку з місячної платні.

Моя кров холоне. Цей секрет — сама суть Денсового буття. Це його найбільша ганьба, його єдина слабкість, і Стенвін щойно схопив її рукою.

Я не міг би відповісти, навіть якби хотів би.

Зробивши крок від мене, Стенвін змахом кисті руки виплескує в кущі навіть не надпитий бренді.

— Коли наступного разу прийдете торгуватися, подбайте, щоб у вас було щось…

Позаду мене вибухає постріл.

Щось бризкає мені на обличчя, тіло Стенвіна смикається назад і безвільно падає. У моїх вухах дзвенить; торкнувшись щоки, я бачу на кінчиках пальців кров.

Кров Стенвіна.

Хтось вищить, хтось кричить, хтось ахає.

Ніхто не рухається, потім усі рухаються водночас.

Майкл і Кліффорд Герінгтон мчать до тіла, репетують, щоб хтось привів доктора Діккі, але очевидно, що шантажист мертвий. Його груди пробиті, і злість, що рухала ним, пішла, не попрощавшись. Одне вціліле око спрямоване на мене, в ньому осуд. Я хочу сказати йому, що це не моя вина, що це не я зробив. Раптом це здається мені найголовнішим у світі.

«Це шок».

Шурхотять кущі, з них виходить Деніел, з дула його рушниці здіймається дим. Він дивиться на тіло так байдуже, що я готовий повірити, що він не винний у цьому злочині.

— Що ви накоїли, Колрідж? — скрикує Майкл, перевіряючи у Стенвіна пульс.

— Саме те, що пообіцяв вашому батькові, — спокійно відповідає той. — Зробив так, що Тед Стенвін більше ніколи нікого з вас не шантажуватиме.

— Ви вбили його!

— Так, — каже Деніел, не відводячи очі від шокованого погляду Майкла. — Убив.

Сунувши руку в кишеню, Деніел виймає й простягає мені шовкову хусточку.

— Витріться, друже, — каже він.

Не замислюючись, я беру її, навіть дякую. Я приголомшений, спантеличений. Усе це здається мені несправжнім. Витерши кров Стенвіна зі свого обличчя, я витріщаюся на червону пляму на хусточці, неначе вона може пояснити, що відбувається. Я розмовляв зі Стенвіном, а потім він мертвий, і я не розумію, як це можливо. Невже не має бути чогось більшого? Переслідування, страху, якогось попередження? Ми не маємо просто помирати. Це видається шахрайством. Сплачено дуже дорого, призначена ціна надто висока.

— Нам кінець, — зойкає Саткліф, опускаючись спиною на дерево. — Стенвін завжди казав, що якщо з ним щось трапиться, наші таємниці стануть відомі всім.

— Вас саме це турбує?! — кричить на нього Герінгтон. — Колрідж на наших очах убив людину!

— Людину, яку ми всі ненавиділи! — відповідає Саткліф. — Не вдавайте, ніби ви не думали про те саме. Не прикидайтеся! Стенвін смоктав з нас кров, поки був живий, а тепер знищить нас після смерті.

— Ні, не знищить, — каже Деніел, кладучи рушницю на плече.

Він єдиний зберігає спокій; єдиний, хто не діє так, наче став іншою людиною. Усе це для нього байдуже.

— Усе, що він на нас має… — каже Петтіґрю.

— Записано в книзі, яка тепер належить мені, — перебиває його Деніел, виймаючи зі срібного портсигара сигарету.

Його рука навіть не тремтить. Моя рука. Що в біса зробив з мене Блекгіт?!

— Я найняв декого, щоб викрасти її, — продовжує він спокійно, запалюючи сигарету. — Ваші секрети — мої секрети, про них ніхто ніколи не дізнається. А тепер кожний з вас має пообіцяти мені дещо. Пообіцяти, що нікому не розповідатиме про це до кінця цього дня. Зрозуміло? Якщо хтось спитає — Стенвін залишився тут, коли ми пішли. Він не сказав, навіщо, і більше ми його не бачили.

Спантеличені обличчя дивляться одне на одного, всі надто приголомшені, щоб говорити. Я не знаю, чи вони вражені жахом того, чому стали свідками, чи просто не вірять своєму везінню.

Що ж до мене — шок минає, я поступово усвідомлюю жах вчинку Деніела. Півгодини тому я хвалив його за прояв дещиці доброти до Майкла. А тепер я вкритий кров'ю іншої людини й розумію, наскільки сильно недооцінив його відчай.

Мій відчай. Я бачу в ньому своє майбутнє, і мене від нього нудить.

— Я маю почути це, джентльмени, — каже Деніел, видуваючи куточком рота дим. — Скажіть, що ви розумієте, що тут сталося.

Підтвердження надходять безладно; тихі, але щирі. Лише Майкл здається засмученим.

Зустрівшись із ним поглядом, Деніел мовить холодно:

— І не забувайте, усі ваші таємниці в моїх руках, — він робить паузу, щоб усі усвідомили це. — А тепер, гадаю, вам усім треба повертатися, поки ніхто не прийшов шукати нас.

Цю пропозицію зустріто схвальним бурмотінням, усі починають зникати в лісі. Попросивши мене жестом залишитися, Деніел чекає, доки всі відійдуть достатньо далеко, і лише тоді звертається до мене.

— Допоможи мені обшукати його кишені, — каже він, закочуючи рукава. — Незабаром цією дорогою повертатимуться решта мисливців, і я не хочу, щоб нас побачили з тілом.

— Що ти накоїв, Деніеле?! — шиплю на нього я.

— Завтра він житиме, — каже він, байдуже відмахуючись. — Я завалив опудало.

— Ми маємо розв'язувати вбивство, а не скоювати!

— Дай маленькому хлопчикові електричний потяг, і він одразу спробує зіштовхнути його з рейок, — каже він. — І це нічого не каже про його характер, ніхто його за це не судить.

— Ти вважаєш, що це гра?! — кажу я, вказуючи на тіло Стенвіна.

— Це головоломка, частину якої не шкода зіпсувати. Розв'яжи її — і ми можемо їхати додому, — він хмуриться на мене, наче на незнайомця, який спитав дорогу до неіснуючого місця. — Я не розумію, що тебе непокоїть?

— Якщо ми розв'яжемо вбивство Івлін запропонованим тобою способом, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ти не розумієш — маски, що ми носимо, видають нас! Викривають нас.

— Що ти верзеш? — каже він, обшукуючи кишені Стенвіна.

— Ми ніколи не буваємо більшою мірою собою, ніж коли вважаємо, що ніхто нас не бачить, невже ти не розумієш? Байдуже, що завтра Стенвін житиме, бо сьогодні ти його вбив. Ти холоднокровно вбив людину, і це заплямить твою душу до кінця життя. Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, чому це з нами відбувається, але ми маємо доводити, що це несправедливо, а не бути вартими цього.

— Ти не розумієш, — каже він, і в його голос прослизає презирство. — Ми не можемо скривдити цих людей, це все одно як скривдити їхні тіні на стіні. Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

— Щоб ми трималися більш високих стандартів, — кажу я, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наших носіїв! Убити Стенвіна — рішення Деніела Колріджа, твоє рішення має бути іншим! Ти хороша людина, не можна забувати про це.

— Хороша людина, — зневажливо каже він. — Уникання неприємних дій не робить людину хорошою. Глянь, де ми знаходимося, що з нами зробили. Щоб утекти звідси, ми маємо робити те, що потрібно, навіть якщо наша природа вимагає іншого. Я розумію, що в тебе це викликає гидливість, що тобі таке не до снаги. Я теж був таким, але більше не маю часу ходити навшпиньки навколо своєї етики. Я можу припинити це сьогодні ввечері, і маю намір зробити це, тож не оцінюй мене по тому, наскільки я тримаюся своєї хорошості, оцінюй по тому, чим я готовий пожертвувати заради того, щоб ти міг триматися своєї. Якщо я зазнаю невдачі, тобі ніщо не заважатиме спробувати інший спосіб.

— А як ти житимеш з собою, якщо досягнеш успіху? — вимагаю я.

— Я подивлюся на обличчя своїх рідних і знатиму, що втрачене тут було менш важливим, ніж нагорода за те, що я вибрався звідси.

— Невже ти в це дійсно віриш?! — кажу я.

— Вірю, і ти теж повіриш, провівши тут ще кілька днів, — каже він. — А тепер, будь ласка, допоможи мені обшукати його, поки нас тут не побачили. Я не маю наміру витрачати цей вечір на спілкування с поліцією.

Нема сенсу сперечатися з ним, засувки за його очима опущені.

Я зітхаю й підходжу до трупа.

— Що треба шукати? — питаю я.

— Відповіді, як і завжди, — каже він, розстібуючи скривавлений піджак шантажиста. — Стенвін зібрав кожну брехеньку Блекгіту, в тому числі й останній фрагмент нашої головоломки — причину вбивства Івлін. Усе, про що йому вдалося дізнатися, міститься в книзі, написаній шифром, для читання якого потрібна інша книга. Перша книга в мене, а другу Стенвін повсякчас тримає на собі.

Йдеться про книгу, яку Дербі вкрав зі спальні Стенвіна.

— Це ти забрав її в Дербі? — питаю я. — Мене вдарили по голові майже відразу, як вона потрапила в мої руки.

— Авжеж, ні, — каже він. — Колрідж послав декого здобути цю книгу ще до того, як я в нього вселився. Я навіть не знав, що він цікавиться Стенвіновим бізнесом, доки мені не доставили цю книгу. Якщо це тебе втішить, я думав про те, щоб попередити тебе.

— То чому не попередив?

Він знизує плечима:

— Дербі — скажений пес. Я вирішив, що всім буде краще, якщо він кілька годин поспить. А тепер до діла, у нас обмаль часу.

Здригнувшись, я опускаюся біля тіла на коліна. Не годиться людині так помирати, навіть такій, як Стенвін. Його груди схожі на фарш, кров просочила одяг наскрізь. Вона тече навколо моїх пальців, коли я нишпорю в кишенях його штанів.

Майже не в змозі дивитися, я дію повільно.

Деніел не вагається, він плескає долонями по сорочці та піджаку Стенвіна, на позір сліпий до розірваної плоті, що видніється з-під них. На той час, коли ми закінчили, ми знайшли портсигар, кишеньковий ніж і запальничку, але ніякого шифру.

Ми дивимось один на одного.

— Треба перевернути його, — каже Деніел, озвучуючи мої думки.

Стенвін був великим чоловіком, і ми доклали багато зусиль, щоб покласти його на живіт. Але результат вартий цього: труп, який на тебе не дивиться, обшукувати набагато легше.

Поки Деніел проводить руками вздовж штанин Стенвіна, я підіймаю піджак і помічаю опуклість на підкладці, оточену необережними стібками.

Мені соромно за відчуте хвилювання. Останнє, чого я хочу — виправдовувати методи Деніела, але тепер, коли ми на порозі відкриття, я відчуваю піднесення.

Скориставшись кишеньковим ножем померлого, я розрізаю стібки, і книга з шифром вислизає в мою руку. Лише коли вона випала, я помічаю, що там є ще дещо. Засунувши туди руку, я виймаю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині нього малюнок, і хоч він старий і потрісканий, на ньому безумовно зображено маленьку руду дівчинку семи або восьми років.

Я показую медальйон Деніелові, але той надто зайнятий гортанням сторінок книги.

— Це воно! — схвильовано каже він. — Це наш вихід.

— Я дуже на це сподіваюся, — кажу я. — Ми за нього дуже дорого сплатили.

Він відриває погляд від книги вже іншим чоловіком, ніж той, хто починав читати. Це не той Деніел, якого знав Белл, і не той, якого побачив Ревенкорт. Це навіть не той, хто кілька хвилин тому виправдовував необхідність своїх дій. Це переможець, що однією ногою вже за дверима.

— Я не пишаюся зробленим, — каже він. — Але ти маєш повірити, іншим способом ми б цього не досягли.

Може, він цим і не пишається, але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Чумного Лікаря.

«Той Ейден Бішоп, котрий вперше потрапив до Блекгіту… Те, чого він хотів, і те, як він до цього йшов, було… непохитним. Той чоловік ніколи не зміг би втекти з Блекгіту».

Деніел у своєму відчаї припускається тих самих помилок, яких завжди припускався я, як про це й попереджав Чумний Лікар.

Що б не сталося, я не можу дозволити собі стати цим.

— Ти готовий іти? — питає Деніел.

— Ти знаєш дорогу додому? — питаю я, оглядаючи ліс і розуміючи, що не маю жодної гадки, як ми сюди потрапили.

— Нам на схід, — каже він.

— І де ж тут схід?

Сунувши руку в кишеню, він виймає Беллів компас.

— Позичив у нього вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Дивно, як усе повторюється, скажи?