Сім смертей Івлін Гардкасл

47

Шурхотять кущі, ламається під ногами гілля. Деніел іде лісом швидко, не намагаючись бути непомітним. Йому цього не треба. Решта моїх носіїв наразі мають, що робити, а інші люди або на полюванні, або в Сонячній кімнаті.

Моє серце прискорюється. Він вислизнув з будинку після розмови з Беллом і Майклом у кабінеті, і я стежу за ним уже п'ятнадцять хвилин, тихо обираючи дорогу поміж деревами. Я пам'ятаю, що на початку полювання його не було, що він був змушений наздоганяти Денса, і мені цікаво дізнатися, що його затримало. Сподіваюсь, ця вилазка проллє більше світла на його плани.

Дерева раптово закінчуються, з'являється потворна галявина. Ми знаходимося недалеко від озера, і я вже майже бачу праворуч від себе воду. Лакей ходить по колу, наче тварина в клітці, я ховаюся за кущ, щоб мене не було видно.

— Зроби це швидко, — каже Деніел, наближаючись до нього.

Лакей б'є його в щелепу.

Похитнувшись, Деніел випростується і кивком запрошує другий удар. Цього разу жертвою стає його живіт, а третій удар збиває його з ніг.

— Ще? — питає Лакей, нахилившись над ним.

— Досить, — каже Деніел, витираючи розбиту губу. — Денс має повірити, що ми билися, а не вважати, що ти мене мало не вбив.

«Вони спільники».

— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелу підвестися. — Мисливці мають добру фору.

— Багато старих ніг. Вони не могли зайти далеко. Вдалося спіймати Анну?

— Ще ні, не мав часу.

— То поспішай, наш друг стає нетерплячим.

То ось до чого це все. Їм потрібна Анна.

Ось чому Деніел сказав мені знайти її, коли я був Ревенкортом, ось чому він попросив Дербі привести її до бібліотеки, коли запропонував спіймати Лакея. Я мав привести її до них, як ягня на заклання.

У голові паморочиться. Я дивлюсь, як вони закінчують розмову, а потім Лакей вирушає в напрямку будинку. Деніел витирає з обличчя кров, але не поспішає йти, і за секунду я розумію причину. На галявину виходить Чумний Лікар. Певно, він і є тим «другом», якого згадував Деніел.

Це саме те, чого я боявся. Вони спільники. Деніел домовився з Лакеєм, і вони полюють для Чумного Лікаря на Анну. Я не знаю, чим живиться це вороже ставлення до неї, але воно пояснює, чому Чумний Лікар постійно намагається налаштувати проти неї і мене.

Поклавши руку Деніелові на плече, він веде його до дерев, там мені їх не видно. Дружність цього жесту ошелешує мене. Я не можу згадати жодного разу, коли Чумний Лікар торкнувся б мене або був хоча б натяк на таку можливість.

Пригнувшись, я поспішаю за ними, зупиняюся на краю дерев, прислухаюся до їхніх голосів, але нічого не чую. Лаючись, я йду глибше в ліс, час від часу зупиняюсь, сподіваючись побачити їх. Усе марно. Їх немає.

Почуваючись наче уві сні, я повертаюся тією дорогою, якою прийшов.

Скільки було правди з усього, що я побачив упродовж того першого дня? Тут хоча б хто-небудь є тим, ким стверджує? Я вірив, що Деніел та Івлін — мої друзі, що Чумний Лікар божевільний, що я доктор Себастьян Белл, чия найбільша проблема — втрата пам'яті. Звідки було мені знати, що то були лише стартові позиції в перегонах, про мою участь в яких мене ніхто не попередив?

«Краще тобі зараз перейматися фінішною лінією».

— Кладовище, — кажу я вголос.

Деніел вважає, що спіймає Анну саме там, і я не маю сумніву, що там він матиме при собі Лакея. Ось де все скінчиться, і мені треба бути готовим.

Я прийшов до колодязя побажань, де Івлін уранці отримала записку від Фелісіті. Мені кортить розпочати виконання свого плану, але замість іти до будинку я повертаю ліворуч, до озера. Це діє Рештон. Це його інстинкт. Інстинкт копа. Він хоче, щоб я побачив місце злочину, поки свідчення Стенвіна досі свіжі в моїй пам'яті.

Стежка заросла, з обох боків на неї хиляться дерева, а їхні корені, звиваючись, вилазять з-під землі. Ожина чіпляється за мій двобортний плащ, з листя крапає вода. Зрештою я виходжу на багнистий берег озера.

До цього я бачив його лише з відстані, але зблизька воно видається набагато більшим, вода має колір зарослого мохом каменю, на протилежному березі кілька старих гребних човнів прив'язані до елінгу, що вже розсипається на дрова. На острові в центрі озера розташована оркестрова сцена: облущений бірюзовий дах та дерев'яний каркас, побитий вітром і дощем.

Не диво, що Гардкасли вирішили залишити Блекгіт. Тут трапилося щось зле, і привид цього зла досі не залишив це озеро. Мій неспокій настільки сильний, що я мало не йду звідти, але більша частина мене хоче зрозуміти, що саме сталося тут дев'ятнадцять років тому, тому я йду вздовж озера, двічі обходжу його навколо, наче патологоанатом навколо трупа.

Минає година. Мої очі не знають відпочинку, але не знаходять нічого.

Розповідь Стенвіна видається повною й остаточною, але вона не пояснює, чому минуле тягне руки до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не пояснює, хто за цим стоїть і чого сподівається досягти цим. Я думав, що прийшовши сюди, зрозумію щось краще, але якщо озеро щось і пам'ятає, воно не має бажання ділитися своїми секретами. На відміну від Стенвіна, з ним неможна обмінятися, на відміну від старшого конюха, його неможна залякати.

Змерзлий і промоклий, я мав би спокусу здатися, але Рештон уже тягне мене до дзеркального басейну. Очі полісмена не такі розслаблені, як у моїх інших носіїв. Вони шукають обірвані краї, шукають нестачу чогось. Моїх спогадів про це місце йому недостатньо; йому треба побачити все наново. І тому, сунувши руки глибоко в кишені плаща, я стою на краю води, яка торкається підошов моїх туфель. Легкий дощ збурює поверхню, брижі плескають по густих клаптях плавучого моху.

Ну, хоча б на дощ тут можна покластися. Він стукає по обличчю Белла, коли той іде поруч з Івлін, і по вікнах сторожки, де спить дворецький і висить прив'язаний Ґолд. Ревенкорт слухає його у своїй вітальні, питаючи себе, де подівся Канінгем, а Дербі… Ну, Дербі досі непритомний, і в його випадку це, певно, навіть добре. Девіс лежить на дорозі, а може йде назад. У будь-якому разі він мокне. Мокне і Денс, який бреде по лісу, тримаючи на руці рушницю й бажаючи бути деінде.

Що ж до мене, я стою саме там, де сьогодні вночі стоятиме Івлін, коли притисне до живота сріблястий пістолет і натисне гачок.

Я бачу те, що бачитиме вона.

Намагаюсь зрозуміти.

Убивця знайшов спосіб змусити Івлін скоїти самогубство, але чому б їй не застрелитися поза очі, у своїй спальні? Навіщо виводити її сюди посеред вечірки?

«Щоб усі побачили».

— То чому не посеред бальної зали, або не на сцені? — бурмочу я.

Усе це надто театрально.

Рештон працював над десятками вбивств. Їх ніхто не режисирував; це миттєві, імпульсивні дії. Чоловіки зазирають після важкої денної роботи в чарки, здіймають гіркоту, що осіла на дні. Починаються бійки, дружинам обридає ходити з синцями під очима і вони хапають найближчий кухонний ніж. Смерть трапляється у провулках і в тихих кімнатах із серветочками на столах. Дерева падають, розбивають людей, спорядження вислизає. Люди вмирають так, як умирали завжди: швидко, нетерпляче або нещасливо; але не тут, не перед сотнею людей у бальних сукнях і смокінгах.

Яка людина може зробити з убивства театр?

Повертаючись лицем до будинку, я намагаюся згадати шлях, яким Івлін іде до дзеркального басейну, згадую, як вона пливла від полум'я до темряви, хитаючись, наче п'яна. Я згадую сріблястий пістолет, що блищить у її руці, постріл, тишу, а потім феєрверки, коли вона падає у воду.

Навіщо брати два пістолети, якщо достатньо одного?

«Вбивство, яке не видається вбивством».

Так його описав Чумний Лікар… Але що як… Мій розум хапається за край думки та виманює її з пітьми на світло. З'являється найдивовижніша ідея.

Єдина, що має якусь логіку.

Я здригаюся від того, що хтось стукає по моєму плечу, і мало не падаю в дзеркальний басейн. На щастя, Ґрейс хапає мене й тягне до себе. Мушу визнати, що не можу назвати цю ситуацію неприємною, особливо коли розвертаюся й бачу ці сині очі, що дивляться на мене весело та з любов'ю.

— Що ти в біса тут робиш? — питає вона. — Я тебе всюди шукала. Ти пропустив обід.

У її голосі турбота. Вона дивиться мені в очі, обшукує їх, але я не маю жодної гадки, що вона хоче там знайти.

— Я пішов погуляти, — кажу я, намагаючись розвіяти її неспокій. — І почав уявляти, яким усе тут було під час розквіту.

На її обличчі з'являється сумнів, потім він зникає, і вона обіймає мене, зігріваючи теплом свого тіла.

— Тепер уже важко згадати, — каже вона. — Усі мої спогади про це місце, навіть щасливі, заплямовані тим, що сталося з Томасом.

— А ти була тут до того, як воно сталося?

— Хіба я тобі не розповідала? — каже вона, кладучи голову мені на плече. — Напевно ні, я була тоді мала. Так, я була тут, як і майже всі, хто присутні тут сьогодні.

— Ти бачила це?

— Слава Богові, ні! — каже вона. — Івлін організувала для дітей пошук скарбів. Мені, певно, було не більше семи, як і Томасові. Івлін було десять. Вона була така доросла, тож усі ми були на її відповідальності.

Ґрейс стає відчуженою, відволікається на спогад, що розпочинає політ.

— Тепер я, звісно, розумію, що вона просто хотіла покататися верхи, а не доглядати за нами, але тоді ми вважали, що вона була до нас дуже ласкава. Нам було дуже весело, коли ми бігали один за одним по лісу, шукаючи підказки, аж раптом, не сіло не впало, Томас дременув геть. Більше ми його не бачили.

— Дременув? А він сказав, чому він убігає, або куди він прямує?

— Ти питаєш так, ніби допитуєш мене як полісмен, — каже вона, притягуючи мене ближче до себе. — Ні, він не затримався, щоб відповісти на питання. Він спитав, котра година, й побіг.

— Спитав, котра година?

— Так, неначе він мав бути деінде.

— І він не сказав вам, куди йому треба?

— Ні.

— А він не поводився незвично, не казав нічого дивного?

— Та ми з нього ледь могли слово вичавити, — каже вона. — Взагалі-то, він весь той тиждень був у дивному настрої: замкнений, похмурий, сам на себе не схожий.

— А яким він був зазвичай?

Вона знизує плечима:

— Шкодив постійно. Він був саме в тому віці. Йому подобалося тягати нас за коси, лякати нас. Міг піти за нами в ліс, а потім раптом вискочити, коли ми цього не очікували.

— Але впродовж тижня він поводився дивно? — питаю я. — Ти певна, що саме тоді все почалося?

— Ну, певно, так, бо саме тиждень ми були в Блекгіті перед вечіркою, — вона тремтить і дивиться на мене. — За що вчепився ваш мозок, пане Рештоне? — питає вона.

— Вчепився?

— Я бачу ці маленькі зморшки, — вона стукає пальцем поміж моїми бровами. — Вони з'являються, коли тебе щось непокоїть.

— Я ще не певний.

— Що ж, спробуй не робити цього, коли з бабусею знайомитимешся.

— Не супити лоб?

— Не думати, дурнику.

— Чому я мушу не думати?!

— Їй не подобаються молоді чоловіки, які забагато думають. Вона вважає це ознакою ледачості.

Температура повітря швидко падає. Останні залишки денних кольорів тікають від темних грозових хмар, що тероризують небо.

— Ходімо в будинок? — пропонує Ґрейс, тупаючи ногами, щоб зігріти ступні. — Блекгіт мені подобається анітрохи більше, ніж усім, але я радше повернуся в нього, ніж зі власної волі змерзну до смерті.

Я кидаю на дзеркальний басейн дещо тужливий погляд, але не можу розробляти свою ідею далі, поки не поговорю з Івлін, а вона наразі гуляє з Беллом. У що б мій мозок не вчепився, як це зве Ґрейс, йому доведеться зачекати, доки Івлін повернеться через дві години. До того ж, мені подобається перспектива провести час разом із тими, хто пов'язаний з трагедіями цього дня.

Пліч-о-пліч ми йдемо назад, до будинку, і з'являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити Канінгема, який дріботить сходами вниз. Він насуплений, занурений у думки.

— У тебе все добре, Чарльзе? — звернулася до нього Ґрейс. — Що ж це робиться сьогодні з чоловіками? Ви всі замріяні.

На його обличчі з'являється широка усмішка, його радість від зустрічі з нами надзвичайно дисгармонує з серйозністю, з якою він мене зазвичай вітає.

— А, двоє моїх улюблених людей! — театральним голосом каже він і зістрибує з третьої сходинки, щоб покласти руки нам на плечі. — Пробачте, я замислився.

Приязнь розтягує моє обличчя усмішкою.

Дотепер цей камердинер був просто кимось, хто час від часу потрапляв у мій день; іноді допомагав, але завжди переслідував власні мотиви, через що йому неможливо було довіряти. Але побачити його очима Рештона — все одно що заповнити чорні контури кольором.

Ґрейс і Дональд Девіси проводили літо в Блекгіті, росли поруч із Майклом, Івлін, Томасом та Канінгемом. Попри те, що виховувала його кухарка пані Драдж, усі вважали, що він син Пітера Гардкасла, і це ставило його вище за слуг. Заохочуючи таке ставлення, Гелена Гардкасл наказала гувернантці навчати Канінгема разом із дітьми Гардкасла. Може він і став слугою, але ні Ґрейс, ні Дональд таким його не вважали, хай там що кажуть їхні батьки. Вони троє — майже родина, ось чому Канінгем був одним з перших людей, кому Дональд Девіс представив Рештона, коли вони повернулися з війни. Вони троє близькі як брати.

— Тобі Ревенкорт дошкуляє? — питає Ґрейс. — Ти бува не забув йому добавку яєчні принести? Хіба ти не знаєш, який він тоді стає сварливий?

— Ні, ні, річ не в тім, — Канінгем задумливо хитає головою. — Знаєте, іноді день починається одним, а потім клац — і він уже геть інакший. Ревенкорт сказав мені дещо моторошне і, якщо чесно, я досі не можу в цьому розібратися.

— Що він тобі сказав? — питає Ґрейс, схиливши голову.

— Що він не… — Чарльз замовкає та щипає себе за ніс. Змінивши думку, він зітхає й закінчує цю тему розмови: — Краще я розповім вам усе ввечері, коли все вже мине й ми питимемо бренді. Поки що мені навіть слів бракує.

— З тобою завжди так, Чарльзе, — каже Ґрейс і тупає ногою. — Любиш ти почати розповідати щось пікантне й не закінчити.

— Що ж, можливо, ось ця річ покращить твій настрій.

Він виймає з кишені сріблястий ключ, до якого прив'язана картонка з написом «Себастьян Белл». Востаннє я бачив цей ключ, коли той був у кишені мерзотника Дербі, незадовго до того, як хтось оглушив його біля кімнати Стенвіна та поцупив цей ключ.

Я відчуваю, ніби мене вставили в потрібне місце, коліщатком, що рухає годинниковий механізм, який я не в змозі зрозуміти.

— Ти знайшов його мені? — каже Ґрейс і плескає в долоні.

Він радісно всміхається мені.

— Ґрейс попросила мене поцупити на кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми змогли вкрасти його наркотики, — каже він, теліпаючи ключем на пальці. — А я зробив навіть краще, я знайшов ключ до його скрині.

— Можливо, я поводжуся як дитина, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже вона, хижо блиснувши очима.

— А як ти натрапив на цей ключ? — питаю я Канінгема.

— Виконуючи свої обов'язки, — дещо стримано каже він. — Ключ від його спальні у мене в кишені. Усі ці його пляшечки потраплять в озеро, уявляєте?

— Тільки не в озеро, — скривила лице Ґрейс. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, до озера я не піду.

— Тут є колодязь, — кажу я. — Недалеко від прибрамного будинку. Він старий і глибокий. Якщо ми кинемо наркотики в нього, їх ніхто ніколи не знайде.

— Чудово, — каже Канінгем, радісно потираючи руки. — Що ж, добрий доктор пішов гуляти з міс Гардкасл, тож, як на мене, ми можемо діяти негайно. Хто згоден на невеличке пограбування посеред дня?