Сім смертей Івлін Гардкасл

41

Ми виходимо до будинку досить несподівано: дерева поступаються багнистому газону, ярко сяють освітлені свічками вікна. Мушу визнати, що я радий побачити Блекгіт. Попри рушницю, я всю цю подорож озирався через плече, виглядаючи Лакея. Якщо книга з шифром настільки важлива, як вважає Деніел, я змушений припустити, що наш суперник теж її шукає.

Він незабаром прийде по нас.

У верхніх вікнах шмигають туди-сюди силуети, мисливці здіймаються сходинками в золотаве сяйво вестибюля, де знімають і залишають кашкети та піджаки, зоставляючи на мармурі калюжі брудної води. Повз нас проходить покоївка з тацею, на якій несе херес, і Деніел бере два келихи для нас.

Дзенькнувши по моєму келихові, він виливає свій собі в горло, тим часом до нас підходить Майкл. Як і всі ми, він має такий вигляд, ніби щойно виліз з ковчега; чорне волосся прилипнуло до блідого обличчя. Глянувши на його годинник, я дізнаюсь, що вже 6:07.

— Я послав двійко довірених слуг, щоб вони забрали Стенвіна, — шепоче він, беручи з таці херес. — Я сказав їм, що наткнувся на його тіло, коли повертався з полювання, і наказав сховати його в одному зі старих сараїв. Ніхто його не знайде, а я не викликатиму поліцію до завтрашнього ранку. Вибачте, але я не залишу його гнити в лісі довше, ніж необхідно.

Він стискає в руці напівпорожній келих з хересом, і хоча алкоголь дав його щокам трохи кольору, вони все одно бліді.

Людей у вестибюлі стає менше. Дві служниці вже принесли відра з мильною водою й насупивши лоби чекають зі швабрами в руках, сподіваючись присоромити нас, щоб ми пішли й дали їм можливість виконати свою роботу.

Потерши очі, Майкл вперше дивиться просто на нас.

— Я дотримуватимуся обіцянки мого батька, — каже він. — Але мені це не подобається.

— Майкле… — каже Деніел, простягаючи руку, але Майкл відступає на крок.

— Ні, будь ласка, — каже він відверто зрадженим голосом. — Поговоримо іншого дня, але не зараз, не сьогодні.

Він повертається до нас спиною та крокує сходами вгору, до своєї спальні.

— Не звертай уваги, — каже Деніел. — Він вважає, що я діяв через жадібність. Він не розуміє, наскільки це важливо. Відповіді у книзі, я впевнений у цьому!

Він схвильований, наче хлопча, яке отримало нову рогатку.

— Ми майже впоралися, Денсе, — каже він. — Ми майже вільні.

— І що тоді трапиться? — питаю я. — Ти підеш звідси? А я? Ми не можемо втекти обоє, ми одна й та сама людина.

— Не знаю, — каже він. — Напевно, Ейден Бішоп прокинеться знову, разом із власними спогадами. Сподіваюсь, що він не пам'ятатиме жодного з нас. Ми — погані сни, які краще забути, — він дивиться на годинник. — Не думаймо про це зараз. Анна призначила сьогодні ввечері зустріч з Беллом. Якщо вона не помилилася, Лакей чув про це й обов'язково з'явиться. Їй знадобиться наша допомога, щоб спіймати його. Це залишає нам приблизно чотири години на те, щоб знайти в цій книзі потрібне. Може, перевдягнешся й зайдеш до моєї кімнати? Зробімо це разом.

— Я зараз прийду, — кажу я.

Його легковажність дуже стимулює. Сьогодні ми розберемося з Лакеєм і дамо відповідь Чумному Лікареві. Десь у будинку решта моїх носіїв безумовно розробляють плани, як врятувати життя Івлін, а це означає, що мені треба лише розібратися, як врятувати ще й Анну. Я не можу повірити, що вона весь цей час брехала мені, і не можу уявити, що залишу це місце без неї, після всього того, що вона зробила для мене.

Коли я повертаюся до своєї кімнати, мостини озиваються луною, весь будинок бурчить під вагою тих, хто повернувся з лісу. Усі готуватимуться до вечері.

Я заздрю їхньому вечору, бо на мене попереду чекають темніші справи.

«Набагато темніші. Лакей так просто не здасться».

— Ось ти де, — кажу я, глянувши навколо, чи не почує мене хто-небудь. — Це правда, що ти — те, що залишилося від початкового Ейдена Бішопа?

У відповідь я отримую лише мовчання, і десь у глибині відчуваю, що Денс глузує з мене. Можу лише уявити, що цей суворий юрист сказав би про людину, яка ось так розмовляє сама з собою.

Окрім слабкого світла каміна, у моїй кімнаті темно, слуги забули запалити перед моїм приходом свічки. В мені прокидається підозра. Я підіймаю до плеча рушницю. Коли ми заходили в будинок, єгер намагався забрати її в мене, але я відігнав його, наполягаючи, що це частина моєї приватної колекції.

Запаливши ліхтар біля дверей, я бачу Анну: вона стоїть у куті кімнати, опустивши руки, обличчя безвиразне.

— Анно, — здивовано кажу я й опускаю рушницю. — Якого…

Позаду мене скрипить деревина, мій бік проймає болем. Груба рука тягне мене назад, прикриваючи рот. Я різко обертаюся й бачу перед собою Лакея. На його губах глузлива посмішка, його очі дряпають моє обличчя, неначе хочуть вирити з-під нього те, що вглибині.

Ті самі очі.

Я намагаюсь кричати, але він міцно затуляє мій рот.

Він підіймає ніж. Дуже повільно він проводить вістрям вниз по моїх грудях, а потім б'є ним у живіт, і біль від кожного нового удару затьмарює біль від попереднього, доки не залишається нічого, крім болю.

Мені ніколи не було так холодно, я ніколи не почувався так спокійно.

Мої ноги підкошуються, його руки підхоплюють мою вагу та обережно кладуть мене на підлогу. Він дивиться мені в очі та всмоктує поглядом життя, що з них витікає.

Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти не виходить жодного звуку.

— Біжи, кролику, — каже він, наблизившись до мого обличчя. — Біжи.