Вода плюхається через краї ванни — я швидко змиваю з себе другу шкіру з бруду та листя. Я оглядаю вимите рожеве тіло, шукаючи родимки або шрами, що нагадали б мені про щось. Через двадцять хвилин мені треба бути внизу, а я знаю про Анну анітрохи більше, ніж коли вперше спіткнувся на сходинках Блекгіту. Навіть коли я ще вірив, що допомагатиму пошукам, постійне зіткнення з цегляною стіною в моїй пам’яті розчаровувало, але тепер я боюсь, що моє невідання може зробити експедицію даремною.
Коли я закінчую митися, вода у ванні така сама чорна, як мій настрій. Пригнічений, я витираюся насухо й оглядаю прасований одяг, що раніше приніс камердинер. Його вибір вбрання видається мені досить строгим, але оглянувши в шафі можливі альтернативи, я розумію, що перед ним була складна задача. Одяг Белла — насправді я ще не примирився з тим, що він є мною — складається з кількох однакових костюмів, двох парадних піджаків, мисливського одягу, дюжини сорочок і кількох жилетів. Вони всіх відтінків сірого та чорного — непоказна уніформа його життя, яке поки що видається надзвичайно безликим. Думка про те, що цей чоловік зміг надихнути когось на насилля, стає найбільш химерною частиною цього ранку.
Одягаюсь я швидко, але мої нерви настільки розхитані, що змусити тіло піти до дверей вдається лише після глибокого вдиху та міцного слова. Інстинкт підказує мені наповнити перед виходом кишені, і рука тягнеться до серванта, над яким безпомічно зупиняється. Я намагаюся взяти там щось відсутнє, але що саме — не пам'ятаю. Це, певно, стара звичка Белла, тінь мого колишнього життя, що досі переслідує мене. Цей потяг настільки сильний, що виходячи з пустими кишенями я почуваюся надзвичайно незручно. На жаль, єдиною річчю, яку мені вдалося повернути з лісу, є той клятий компас, але саме його я ніде не бачу. Певно, його забрав мій добродій — чоловік, якого доктор Діккі назвав Деніелом Колріджем.
Я схвильовано виходжу в коридор.
У мене спогадів — лише один ранок, і навіть їх я вже не можу втримати.
Зустрітий слуга пояснює мені, як пройти до вітальні: вхід до неї в дальньому кінці їдальні, це кілька дверей від мармурового вестибюля, в який я ввійшов сьогодні вранці. Вітальня — неприємне приміщення; через темні дерев’яні панелі та яскраво-червоні завіси вона схожа на величезну домовину, а вугілля в каміні насичує повітря маслянистим димом. Тут зібралося понад десятеро людей, і хоча на столі стоїть багато холодних закусок, більшість з гостей або сидять у шкіряних кріслах, або стоять біля вікон і похмуро дивляться на жахливу погоду, а тим часом покоївка у фартусі з плямами джему непомітно рухається поміж ними й збирає брудні тарілки та пусті келихи на велику срібну тацю, яку ледве тримає. Товстий чолов'яга в зеленому костюмі для полювання всівся за фортепіано й грає непристойний мотив, який, втім, ображає радше невмілим виконанням. На піаніста майже не звертають увагу, але він робить усе можливе, щоб виправити це.
Уже майже південь, але Деніела ніде не видно, тому я беруся перевіряти вміст графинів у шафі для напоїв, не маючи жодної гадки ані про те, що в них налито, ані про те, які напої мені подобаються. Зрештою я наливаю собі щось коричневе й повертаюся лицем до інших гостей, сподіваючись на впізнання. Якщо один з присутніх завдав рани на моїй руці, він навряд чи зможе приховати роздратування тим, що я живий і здоровий. Невже мій мозок ховатиме, хто це, якщо той вирішить викрити себе? Це все, звісно, за умови, що мій мозок взагалі зможе розрізняти їх. Майже кожний присутній чоловік — галасливий мордатий нахаба в мисливському твідовому костюмі, у той час як жінки скромно вдягнені в спідниці, лляні сорочки та кофти. На відміну від своїх галасливих чоловіків, вони діють скрадливо, нишком дивляться на мене краєм ока. Я маю враження, що за мною спостерігають, неначе за незвичайним птахом. Це дуже моторошно, але, напевно, можна зрозуміти. Деніел не міг розпитувати людей, не розповівши їм, що зі мною сталося. Хоч подобається мені це, хоч ні, тепер я став однією з розваг.
Огорнувши руками келих, я намагаюся відволіктися, підслуховуючи навколишні розмови, але це все одно, що сунути голову в кущі троянд. Половина з присутніх скаржаться, решта — ті, на кого скаржаться. Гостям не подобаються умови проживання, їжа, неквапна допомога, відлюдність будинку, а також те, що вони не могли приїхати сюди самотужки (хоча лише Бог знає, як би вони знайшли цей будинок). Але здебільшого їх гніває відсутність вітання леді Гардкасл, яка досі не з'являлася, хоча багато гостей прибули до Блекгіту ще вчора ввечері; схоже, вони сприймають це як особисту образу.
— Дозволь-но, Теде, — каже покоївка, намагаючись протиснутися повз чоловіка років п'ятдесяти. Він кремезний, має рідке руде волосся та засмаглу шкіру. Мисливський твідовий костюм натягнувся на його повному, майже жирному тілі, обличчя світиться яскравими блакитними очима.
— «Теде»? — сердито каже він, хапаючи її за зап'ястя так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!
Вона шоковано киває й дивиться на інших, шукаючи підтримки. Ніхто не ворухнувся, навіть фортепіано прикусило язик. Я розумію, що їх усіх жахає цей чоловік. На мій сором, я нічим не кращий. Я прикипів до місця й дивлюсь на них краєм опущених очей, відчайдушно сподіваючись, що його грубість не буде спрямована на мене.
— Відпусти її, Теде, — каже від дверей Деніел Колрідж.
Його голос твердий, холодний, брязкає відлунням.
Стенвін важко дихає носом і дивиться на Деніела прищуреними очима. Між ними не має бути конкуренції. Стенвін — кремезний, м'язистий, розлючений. Але щось у тому, як Деніел стоїть, сунувши руки в кишені й нахиливши голову, зупиняє Стенвіна. Можливо, цей грубіян боїться бути збитим потягом, на який немов чекає Деніел.
Годинник бере волю в кулак і цокає.
Невдоволено буркнувши, Стенвін відпускає служницю та йде повз Деніела геть, бурмочучи щось собі під ніс.
Кімната вдихає, фортепіано продовжує грати, героїчний годинник іде далі, ніби нічого не сталося.
Очі Деніела оцінюють нас одне за одним.
Не в змозі витримати його допитливість, я дивлюся на своє віддзеркалення у вікні. На моєму обличчі огида, відраза до нескінченних вад мого характеру. Спочатку вбивство в лісі, а тепер це. Скільки несправедливостей я омину, перш ніж матиму відвагу втрутитися?
Примарою у шибці до мене підходить Деніел.
— Белл, — каже він м'яко, кладучи руку мені на плече. — Ти маєш хвилинку?
Згорбившись під тягарем свого сорому, я йду за ним до кабінету, що поруч, і кожна пара очей дивиться мені в спину. У цій кімнаті навіть темніше, ніж у вітальні: необрізаний плющ затуляє великі вікна, а темні портрети маслом поглинають ті крихти світла, яким вдалося просочитися крізь шибки. Письмовий стіл стоїть так, щоб мати вид на газон, і справляє вражання, що за ним щойно сиділи: з авторучки на клаптик промокального паперу тече чорнило, поруч лежить канцелярський ніж. Можна лише уявляти, які послання було написано в такій гнітючій атмосфері.
У протилежному куті, біля других дверей з кімнати, спантеличений молодий чоловік у мисливському костюмі зазирає в рупор грамофона, вочевидь дивуючись, чому платівка обертається, але не видає звуку.
— Один семестр у Кембриджі, і він уже вважає себе інженером, — каже Деніел, змушуючи цим молодого чоловіка відірватися від головоломки.
Чоловікові не більше, ніж двадцять чотири роки, темне волосся та широкі, пласкі риси справляють враження, що його обличчя притиснули до скла. Побачивши мене, він широко всміхається, неначе крізь вікно з дорослого чоловіка визирнув хлопчик.
— Беллі, чортів ідіот, нарешті! — каже він, тиснучи мені руку й одночасно плескаючи по моїй спині. Мене наче затиснули в приязних лещатах.
Він очікувально дивиться на мене, а побачивши, що я його не впізнаю, примружує зелені очі.
— Отже, це правда. Ти нічого не пам'ятаєш, — каже він, кидаючи швидкий погляд на Деніела. — От пощастило! Ходімо до бару, я познайомлю тебе з похміллям.
— Швидко в Блекгіті новини поширюються, — кажу я.
— Нудьга цьому сприяє, — каже він. — Мене звати Майкл Гардкасл. Ми старі друзі, хоча тепер, напевно, правильніше буде сказати, що ми щойно познайомилися.
У його словах не чується розчарування. Взагалі-то, його це навіть розважає. Навіть під час першої зустрічі зрозуміло, що Майкла Гардкасла захоплює майже все.
— Майкл минулого вечора сидів поруч із тобою, — каже Деніел, який взявся оглядати грамофон замість Майкла. — До речі, цілком можливо, що саме тому ти вийшов і вдарив себе по голові.
— Підіграй йому, Беллі, ми мріємо, що одного дня він раптом пожартує смішно, — каже Майкл.
Він інстинктивно робить паузу, чекаючи на мою відповідь, і ритм розмови розчавлюється вагою мого мовчання. Вперше відтоді, як я прокинувся цього ранку, я відчуваю потяг до свого старого життя. Мені бракує знання цих людей. Мені бракує близькості цієї дружби. Мій сум віддзеркалюється на обличчях моїх співбесідників, ніякове мовчання прокопує між нами траншею. Сподіваючись відновити хоча б малу частку довіри, що, можливо, колись була між нами, я відкочую рукав, щоб показати бинти на руці, крізь які вже трохи просочилася кров.
— Якби ж то я дійсно вдарив себе по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.
— Отакої! — ахає Деніел.
— Це все через ту кляту записку, так? — каже Майкл, дивлячись на мої поранення.
— Про що це ти, Гардкасле? — питає, вигнувши брови, Деніел. — Тобі щось відомо про це? Чому ти не сказав раніше?
— Та мені майже нічого розповідати, — боязко каже Майкл, колупаючи носком туфлі товстий килим. — Під час нашої п'ятої пляшки вина служниця принесла до столу записку. І майже одразу Белл просить вибачити, бо йому треба йти, і намагається згадати, як користуватися дверми, — у його погляді сором. — Я хотів піти з тобою, але ти вперто казав, що мусиш піти один. Я вирішив, що це зустріч з жінкою, абощо, тому не став наполягати, і відтоді не бачив тебе аж дотепер.
— Що було в записці? — питаю я.
— Не маю жодної гадки, друзяко, я її не бачив.
— А ти пам'ятаєш служницю, що її принесла, або чи згадував Белл когось на ім'я Анна? — питає Деніел.
Майкл знизує плечима і з головою занурюється в пам'ять.
— Анна? Ні, боюсь, жодного разу не чув. А щодо служниці… Ну-у… — він надуває щоки й довго випускає повітря. — Чорне плаття, білий фартух. Трясця, Колрідже, не верзи дурниць! Їх тут кілька десятків, хіба можливо запам'ятати їхні обличчя?
Він дивиться на нас безпомічно, Деніел у відповідь хитає з відразою головою.
— Не бійся, друже, ми цьому дамо ради, — каже він, стискаючи мені плече. — І я маю ідею, як це зробити.
Він указує на карту маєтку, що висить у рамі на стіні. Це архітектурне креслення, забрьохане дощем і пожовтіле по краях, яке, втім, досить красиво зображає будинок і територію навколо нього. Виявляється, Блекгіт — це величезний маєток з родинним кладовищем на заході, з конюшнею на сході та зі стежкою, що в'ється до озера з елінгом. За винятком під'їзної алеї, яка насправді є радше впертою дорогою, що йде навпростець до селища, решта є лісом. Як і підказував вид з вікна верхнього поверху, крім нас серед дерев нема нікого.
На моїй шкірі виступають краплі холодного поту.
Хтось хотів, щоб я зникнув серед цих просторів; так само, як цього ранку щезла Анна. Я шукаю власну могилу.
Відчувши мій неспокій, Деніел дивиться на мене.
— Усамітнене місце, — бурмоче він, стукаючи по срібному портсигарові, щоб вийняти сигарету. Потім сигарета висить на його губі, поки він шукає по кишенях запальничку.
— Мій батько привіз нас сюди, коли його політична кар'єра зазнала краху, — каже Майкл, запалюючи сигарету Деніела та беручи ще одну собі. — Старий вважав себе сільським поміщиком. Але все, звісно, сталося не так, як він сподівався.
Я питально вигинаю брову.
— Мого брата вбив чоловік, якого звали Чарлі Карвер, це був один з наших доглядачів території, — каже Майкл спокійно, неначе оголошує результати перегонів.
Приголомшений тим, що я міг забути щось настільки жахливе, я затинаюсь, просячи вибачення.
— Я… Співчуваю. Це, певно, було…
— Дуже-дуже давно, — трохи роздратовано перебиває мене Майкл. — Дев'ятнадцять років тому, якщо точно. Мені, коли це трапилося, було лише п'ять років, і якщо чесно, я майже нічого не пам'ятаю.
— На відміну від більшої частини газетярів, — додає Деніел. — Карвер разом із ще одним чоловіком напилися до поросячого виску й спіймали Томаса біля озера. Вони наполовину втопили його, а потім закінчили справу за допомогою ножа. Йому було близько семи років. Тед Стенвін прибіг туди й відігнав їх рушницею, але Томас був уже мертвий.
— Стенвін? — питаю я, намагаючись приховувати свій шок. — Той хам, що був на обіді?
— Краще його так вголос не звати, — каже Деніел.
— Мої батьки дуже доброї думки про старого Стенвіна, — каже Майкл. — Коли він намагався врятувати Томаса, він був рядовим єгерем, але батько дав йому в подяку одну з наших африканських плантацій, і мерзотник розбагатів.
— Що сталося з убивцями? — питаю я.
— Карвера повісили, — каже Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла під мостинами його хати ніж, яким він скористався, а також дюжину пляшок поцупленого бренді. Його спільника не спіймали. Стенвін каже, що поранив того шротом, але до шпиталю ніхто з пораненнями не звертався, а Карвер видавати його відмовився. Лорд і леді Гардкасли того дня давали тут бал, тож це міг бути хтось з гостей, але родина наполягала, що жоден гість не був знайомий з Карвером.
— Дивна ця справа, як не дивись, — байдужно каже Майкл; його обличчя похмуре, як небо за вікном.
— То спільник досі на волі? — кажу я, відчуваючи мороз поза шкірою. Вбивство дев'ятнадцять років тому і ще одне — цього ранку. Це не може бути збігом.
— Через такі речі починаєш думати, навіщо існує поліція, — каже Деніел і замовкає.
Мій погляд натрапляє на Майкла, який дивиться у вітальню. Там стає пусто, бо гості поступово виходять до вестибюля, виносячи з собою і свої розмови. Навіть звідси мені чути дошкульний, невпинний рій образ, що атакує все, починаючи від занедбаного стану будинку й закінчуючи пияцтвом лорда Гардкасла та навіть крижаними манерами Івлін Гардкасл. Бідолашний Майкл; я не можу уявити, як це — чути у власному домі, як твою родину відкрито висміюють.
— Слухай, ми тут зібралися не для того, щоб надокучати тобі стародавньою історією, — порушує тишу Деніел. — Я розпитав навколо про Анну. Боюсь, гарних новин немає.
— Ніхто її не знає?
— Немає нікого, кого так звуть, ані серед гостей, ані серед слуг, — каже Майкл. — А ще важливішим є те, що ніхто з Блекгіту не зникав.
Я розкриваю рот, щоб заперечити, але Майкл підіймає руку, щоб я мовчав.
— Ти ніколи не даєш мені закінчити, Белл. Я не можу зібрати пошуковий загін, але чоловіки за десять хвилин підуть полювати. Якщо ти приблизно скажеш, де ти вранці опритомнів, я потурбуюсь, щоб ми пішли саме в тому напрямку й пильно дивилися навколо. Нас піде п'ятнадцятеро, тож є непогана ймовірність, що ми щось помітимо.
Вдячність розпирає мої груди:
— Дякую, Майкле!
Він усміхається мені крізь хмару сигаретного диму.
— Раніше я ніколи не чув, щоб ти перебільшував, Белле, тож навряд чи ти перебільшуєш зараз.
Я дивлюся на карту, бажаючи зробити все, що від мене залежить, але не маю жодної гадки, де я бачив Анну. Вбивця відправив мене на схід, і ліс вивергнув мене до фасаду Блекгіту, але я можу лише гадати, як довго я йшов і звідки міг почати. Затамувавши подих і вірячи в провидіння, я тикаю пальцем у карту. Деніел і Майкл дивляться через моє плече.
Майкл киває, потираючи підборіддя:
— Я скажу хлопцям, — він оглядає мене з голови до п'ят. — Тобі краще перевдягнутися. Ми незабаром виходимо.
— Я не піду, — кажу я, долаючи сором. — Мені треба… Я не можу…
Молодий чоловік ніяково посунувся:
— Ну ж бо…
— Не будь дурним, Майкле, — перебиває його Деніел і кладе руку на моє плече. — Подивись, що з ним зробили. Бідолаха Белл ледве вийшов з того лісу, навіщо йому повертатися туди?
Його голос стає лагіднішим.
— Не хвилюйся, Белле, знайдемо і твою пропалу дівчину, і того, хто вбив її. Тепер це в наших руках. А ти забирайся якнайдалі звідси.