Сім смертей Івлін Гардкасл

58 День восьмий (продовження)

Продираючись крізь щільний туман сну, я оголошую про своє пробудження кашлем і лякаю цим Анну, яка стоїть навшпиньки й притискається до мене, намагаючись розрізати кухонним ножем мотузки. Я знову в Ґолді, підвішений за зап'ястя до стелі.

— Я зараз зніму тебе, — каже Анна.

Певно, вона прийшла сюди відразу з сусідньої кімнати, бо її фартух забрьоханий кров'ю Лакея. Насупивши лоб, вона пиляє мотузку, через поспіх діє незграбно. Вилаявшись, вона сповільнюється, але через кілька хвилин мої узи слабшають достатньо, щоб я зміг звільнити руки.

Я падаю на підлогу як камінь, так само гупнувши.

— Обережно, — каже Анна, стаючи біля мене на коліна. — Ти був увесь день зв'язаний, тобі бракує сил.

— Що… — у мене напад сухого кашлю, але води у джбані немає. Її всю витратив Чумний Лікар, коли намагався тримати мене притомним. Моя сорочка досі мокра там, де він її облив.

Я чекаю, доки кашель мине, а тоді знов починаю говорити.

— Котра година… — вичавлюю я зі свого горла, почуваючись так, ніби це не слова, а камені.

— Дев'ята сорок п'ять, — каже Анна.

«Якщо ви вбили Лакея, він не зможе вбити Рештона та Дербі. Вони живі. Вони можуть допомогти».

— Мені вони не потрібні, — хриплю я.

— Хто не потрібні? — питає Анна.

Я хитаю головою та жестом прошу її допомогти мені підвестися.

— Нам треба…

Знову болісний кашель, ще один співчутливий погляд від Анни.

— Заради Бога, посидь трохи, — каже вона, даючи мені складений аркуш паперу, що випав з моєї нагрудної кишені.

Якби вона його розгорнула, то побачила б написане жахливим почерком «усі вони». Ці слова — ключ до всього, що тут відбувається, і вони переслідували мене відтоді, як Канінгем три дні тому доставив це повідомлення Дербі.

Запхнувши записку назад у кишеню, я прошу Анну допомогти мені встати.

Десь у пітьмі Чумний Лікар прямує до озера, де чекатиме, що Анна дасть йому відповідь, якої вона ще не має. Після восьми днів розслідування ми маємо трохи більше, ніж годину, щоб представити цю справу в суді.

Моя рука на плечах Анни, її — навколо мого поясу; ми спотикаємося, проходячи, як п'яні, крізь двері, мало не падаємо на сходах. Я дуже слабкий, але найбільша проблема в тому, як заніміли мої кінцівки. Я почуваюся дерев'яною маріонеткою на сплутаних нитках.

Ми йдемо зі сторожки не озираючись, простуємо прямо в холодну ніч. Найкоротший шлях до озера веде повз колодязь побажань, але там надто високі шанси натрапити на Деніела та Дональда Девіса. Я не маю жодного бажання порушувати досягнутий нестійкий баланс, вдершись у подію, яка й без того закінчується на мою користь.

Нам доведеться піти довгою дорогою, манівцями.

Роздратований потом, важко дихаючи, я просуваю важкі ноги під'їзною доріжкою в напрямку Блекгіту. Мій хор іде зі мною: Денс, Дербі та Рештон попереду, Белл, Коллінз і Ревенкорт плетуться позаду. Я знаю, що вони — вигадки мого хворого розуму, але я бачу їх так само чітко, як віддзеркалення: властиву кожному з них ходу, завзяття та огиду до того, що нам треба зробити.

Звернувши з під'їзної доріжки, ми йдемо бруківкою до конюшні.

Тепер, коли вечірка в повному розпалі, тут тихо, кілька конюхів гріються навколо жаровень, чекаючи на прибуття останніх карет. Вони видаються надзвичайно втомленими, але не знаючи, кому з них платить Деніел, я тягну Анну геть від світла в напрямку вигулу, на вузьку стежку, що веде до озера. Наприкінці цієї стежки мерехтить слабкий вогник, його тепле сяйво пробивається поміж листям. Підкравшись ближче, я бачу, що це догоряє в грязі кинутий Деніелом ліхтар.

Вдивившись у темряву, я помічаю власника ліхтаря, який зайшов у озеро та тримає під водою обличчя Дональда Девіса, а той дриґає ногами, намагаючись утекти.

Схопивши з землі камінь, Анна вирушає до них, але я хапаю її за руку.

— Скажи йому… О сьомій дванадцять ранку… — хриплю я, сподіваючись, що сила мого погляду скаже їй те, що не до снаги горлу.

Вона несеться до Деніела, на ходу підіймаючи над головою камінь.

Відвернувшись, я підіймаю з землі штормовий ліхтар і роздмухую його слабке полум'я. Я не маю бажання дивитися, як хтось помирає, хоч як би сильно той не заслуговував на смерть. Чумний Лікар стверджував, що Блекгіт має виправляти нас, але ґрати не можуть створити кращих людей, а страждання може лише зламати залишки добра. Цей маєток вищипує з людей надію, а навіщо без надії любов, співчуття, доброта? Яким би не був план його творців, Блекгіт звертається до чудовиськ, що живуть у нас, і я своє чудовисько годувати більше не хочу. Воно вже достатньо на волі бігало.

Піднявши над собою ліхтар, я йду до елінгу. Весь день я шукав Гелену Гардкасл, вважаючи, що відповідальність за події в будинку лежить на ній. Дивно, але певним чином це правильно, хоча й зовсім не так, як мені здавалося.

Хоч там як, саме вона є причиною того, що все це відбувається.

Елінг — це майже сарай, що висить над водою. Стояки вздовж його правого боку зламалися, від чого вся будівля похилилася. Двері заперті, але деревина така гнила, що розвалюється від мого дотику. Вони відчиняться, варто докласти лише трохи сили, але я досі вагаюся. Рука тремтить, світло скаче. Мене зупиняє не страх — Ґолдове серце непорушне, як камінь. Річ у хвилюванні. Те, до чого я довго прагнув, незабаром буде знайдене, і коли це станеться, все це скінчиться.

Ми звільнимося.

Глибоко вдихнувши, я штовхаю двері, і з елінгу з невдоволеним писком розлітаються кілька переляканих кажанів. Усередині прив'язані два гребні човни. Але лише один з них накритий ковдрою.

Ставши на коліна, я відсовую ковдру й бачу під нею бліде обличчя Гелени Гардкасл. Її очі розкриті, зіниці такі самі безколірні, як і її шкіра. Вона видається здивованою, неначе смерть прийшла до неї на побачення з квітами в руці.

«Чому тут?»

— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.

— Ейдене? — кричить Анна; в її голосі є нотка паніки.

Я намагаюся крикнути у відповідь, але в горлі досі сухо, і я змушений вийти під дощ. Розкривши рот, щоб у нього потрапляли краплі, я ковтаю крижану воду.

— Я тут! — кричу я. — В елінгу!

Знов зайшовши всередину, я проводжу ліхтарем туди-сюди над тілом Гелени. Її довге пальто не застібнуте, під ним піджак і спідниця кольору іржі, під піджаком біла бавовняна блуза. Капелюх кинуто поруч із нею в човен. Їй перерізали горло; так давно, що кров уже згорнулася.

Якщо я не помиляюсь, вона мертва від самого ранку.

Позаду мене заходить Анна й скрикує, побачивши труп у човні.

— Це?..

— Гелена Гардкасл, — кажу я.

— Звідки ти знав, що вона буде тут? — питає вона.

— Це була остання призначена зустріч, на яку вона прийшла, — пояснюю я.

Розріз у шиї не дуже великий; певно, саме такий, який залишає ніж з підкови. Така сама зброя, якою дев'ятнадцять років тому було вбито Томаса Гардкасла. Ось, врешті-решт, про що йдеться. Кожна з інших смертей є відлунням цієї — вбивства, яке ніхто не чув.

Мої ноги болять від стояння навкарачки, тож я підводжусь, щоб розім'яти їх.

— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за пальто.

— Ні, це був не Майкл, — кажу я. — Майкл Гардкасл боявся. Він став убивцею лише через відчай. А це вбивство — дещо інше; воно вимагало терпіння, задоволення. Гелену заманили сюди й зарізали у дверях так, щоб вона впала сюди, де її ховають стіни. Убивця в річницю смерті Томаса Гардкасла вибрав місце в кількох метрах від того, на якому було вбито хлопчика. Про що це тобі каже?

Кажучи це, я уявляю, як падає леді Гардкасл, чую скрипіння дощок, коли вона приземляється на дно човна. У моїх думках темний силует накриває тіло ковдрою, а потім опускається у воду.

— Убивця був у крові, — кажу я, обводячи ліхтарем приміщення. — Помився у воді, знаючи, що за стінами елінгу його не видно. Тут на нього чекав чистий одяг.

І точно — в куті стоїть старий саквояж. Розстібнувши його, я бачу всередині купу вимазаного кров'ю жіночого одягу. Одягу вбивці.

Це було сплановано…

«…Дуже давно, для іншої жертви».

— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, в її голосі сильнішає страх.

Я виходжу з елінгу, оглядаю темряву і зрештою бачу на протилежному боці озера пляму штормового ліхтаря.

— Ти когось очікуєш? — питає Анна, не зводячи погляд зі світлої плями.

— Це вбивця, — кажу я, відчуваючи дивний спокій. — Я поросив Канінгема поширити чутку, ніби ми прийдемо сюди, щоб… ну, щоб, так би мовити, скористатися приміщенням.

— Навіщо? — з жахом питає Анна. — Якщо ти знаєш, хто допомагав Майклові, скажи Чумному Лікареві!

— Не можу, — кажу я. — Решту маєш пояснити ти.

— Що?! — шипить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — Ми мали угоду: я не даю тобі померти, а ти шукаєш убивцю Івлін.

— Чумний Лікар має почути це від тебе, — кажу я. — Інакше він тебе не відпустить. Повір мені, ти маєш усі потрібні фрагменти, тобі просто треба скласти їх докупи. Ось, тримай.

Сунувши руку в кишеню, я простягаю їй аркуш паперу. Вона розгортає його та читає вголос.

— «Усі вони», — каже вона, насупивши чоло. — Що це означає?

— Це відповідь на питання, яке я доручив Канінгемові поставити пані Драдж.

— Яке питання?

— Чи був хтось ще з дітей Гардкаслів від Чарлі Карвера? Я хотів знати, за кого він міг віддати своє життя.

— Але зараз вони вже всі мертві!

Загадковий ліхтар колихається в повітрі, поступово наближуючись. Той, хто його несе, поспішає, не намагається ховатися. Час для скритності минув.

— Хто це? — питає Анна, затуляючи очі проти світла, що наближалося.

— Еге ж, хто я? — каже Меделін Обер і опускає ліхтар, щоб ми побачили наведений на нас пістолет.

Вона відмовилася від уніформи покоївки на користь штанів і просторої лляної сорочки та бежевого светра. Темне волосся намокло, ряба шкіра товсто вкрита пудрою. Маска догідливості зникла, тепер вона схожа на свою мати: такий самий овал очей, такі самі веснянки, що плавно розчиняються в молочній шкірі. Я можу лише сподіватися, що Анна бачить це.

Анна дивиться то на мене, то на Меделін, замість сум'яття на її обличчі з'являється паніка.

— Ейдене, допоможи мені! — благає вона.

— Це маєш сказати ти, — кажу я, шукаючи в темряві її холодну руку. — Усі шматочки перед тобою. Хто мав можливість убити Томаса Гардкасла та леді Гардкасл в однаковий спосіб, але з різницею в дев'ятнадцять років? Чому Івлін сказала «Я не…» та «Міллісент… Вбивство…», коли я врятував її? Чому в неї був перстень з печаткою, який вона дала Фелісіті Медокс? Що знала Міллісент Дербі такого, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли малювати нові родинні портрети в той час, коли решта будинку розвалювалася? Заради чийого захисту Гелена Гардкасл і Чарлі Карвер брехали?

Розуміння з'являється на обличчі Анни наче схід сонця, її очі збільшуються, вона відриває погляд від записки й дивиться на очікувальне обличчя Меделін.

— Івлін Гардкасл, — тихо каже вона. Потім голосніше: — Ви — Івлін Гардкасл.