Сім смертей Івлін Гардкасл

26

Я сиджу, закинувши ноги на стіл; поміж ногами — шахівниця. Підперши підборіддя долонею, я дивлюся на гру й намагаюся визначити з розташування фігур якусь стратегію. Це видається неможливим. Дербі надто мінливий для зосередження. Його постійно щось відволікає: то вид за вікном, то пилюка в повітрі, то звуки в коридорі. Він ніколи не заспокоюється.

Деніел попереджав мене, що кожний з наших носіїв думає інакше, але лише тепер я розумію повне значення його слів. Белл був боягуз, Ревенкорт — безжалісний, але обоє мали зосереджений розум. А з Дербі все інакше. Думки дзижчать усередині його голови наче мухи, залишаються там рівно стільки, щоб відволікти, але ніколи не сідають.

Черговий звук привертає мою увагу до дверей — Тед Стенвін чиркнув сірником і дивиться на мене поверх своєї люльки. Він більший, ніж я пам'ятаю, схожий на шмат масла, що почало танути.

— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він, хитнувши коня-гойдалку так, що той падає на підлогу.

— Я вчуся, — кажу я.

— Молодець, чоловікам треба самовдосконалюватися.

Його погляд спочатку затримується на мені, потім його приваблює вікно. Хоча Стенвін поки що не зробив і не сказав нічого загрозливого, Дербі його боїться. Мій пульс повідомляє про це абеткою Морзе.

Готовий бігти, я кидаю погляд на двері, але кремезний чоловік стоїть у коридорі біля стіни, схрестивши руки на грудях. Він злегка киває мені.

— Ваша мати трохи спізнюється з виплатою, — каже Стенвін, притиснувши лоб до вікна. — Я сподіваюсь, усе добре?

— Цілком добре, — кажу я.

— Я не хотів би, щоб це змінилося.

Я посуваюся так, щоб бачити його очі.

— Ви погрожуєте мені, пане Стенвін?

Він відвертається від вікна, усміхається чоловікові у дверях, а потім — мені.

— Авжеж, ні, Джонатане, я погрожую вашій матусі. Невже ви думаєте, що я робив би все це лише заради такого нічого не вартого покидька, як ви?

Пустивши дим з люльки, він підбирає з підлоги ляльку й байдуже кидає її на шахівницю, від чого фігури летять на всі боки по всій кімнаті. Лють смикає мене за нитки, кидає мене на нього, але він перехоплює мій кулак, розвертає мене, а другою величезною рукою стискає моє горло.

Його дихання торкається моєї шиї, гниле, як старе м'ясо.

— Поговоріть зі своєю матір'ю, Джонатане, — глумливо каже він, стискаючи моє горло так, що перед очима пливуть чорні плями. — Бо інакше мені доведеться відвідати її.

Переконавшись, що я його зрозумів, він відпускає мене.

Я падаю на коліна, тримаюся за горло й важко дихаю.

— З такими нервами вам довго не прожити, — каже він, вказуючи на мене люлькою. — Я б на вашому місці тримав їх під контролем. Не хвилюйтеся, ось цей мій друг дуже вправно допомагає людям вчитися нових речей.

Я кидаю на нього лютий погляд, але він уже йде геть. Виходячи в коридор, він киває своєму помічникові, і той заходить у кімнату. Байдуже глянувши на мене, він починає знімати з себе піджак.

— Підводься, хлопче, — каже він. — Чим раніше почнемо, тим раніше закінчимо.

Якимось чином він здається навіть більшим, ніж коли стояв у дверях. Його груди схожі щит, руки ледь вміщаються в рукави білої сорочки. Коли він наближається до мене, мене проймає жахом, мої пальці сліпо мацають, шукаючи якусь зброю, і знаходять на столі шахівницю.

Анітрохи не подумавши, я жбурляю нею в нього.

Час наче сповільнився, коли шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє залежить від цього неможливого польоту. Напевно, доля до мене не байдужа, бо дошка з огидним хрускотом врізається в його обличчя, а він приглушено скрикує та падає спиною на стіну.

Я схоплююся на ноги, з-поміж його пальців тече кров, я мчу коридором, позаду мене чується сердитий голос Стенвіна. Швидкий погляд через плече виявляє, що Стенвін вибігає з приймальні, його пика червона від люті. Тікаючи сходами вниз, я мчу на гомін голосів до вітальні, в якій зараз повнісінько заспаних гостей, які колупають сніданок. Доктор Діккі регоче з Майклом Гардкаслом і Кліффордом Герінгтоном, морським офіцером, з яким я познайомився під час вечері, а Канінгем навантажує на срібне блюдо їжу, якою привітає Ревенкорта, коли той прокинеться.

Раптове замовкання теревенів каже мені про наближення Стенвіна, тому я прослизаю до кабінету й ховаюся за дверима. Я близький до істерики, моє серце б'ється так, що мало не ламає ребра. Мені хочеться сміятися та плакати, схопити якусь зброю і кинутися з криком на Стенвіна. Щоб стояти нерухомо, доводиться докладати всі свої сили, але якщо я цього не робитиму, я втрачу цього носія і ще один дорогоцінний день.

Дивлячись у шпарину між дверми та одвірком, я бачу, як Стенвін грубо розвертає людей за плечі, шукаючи моє обличчя. Чоловіки дають йому дорогу, шляхетні пани бурмочуть при його наближенні вибачення. Якою б не була його влада над цими людьми, її цілком достатньо, щоб ніхто не ображався на таке грубе поводження. Він може забити мене до смерті посеред кімнати, і ніхто йому навіть слова не скаже. Тут мені допомоги не знайти.

Моїх пальців торкається щось холодне; глянувши вниз, я бачу, що моя рука взяла з полиці важкий портсигар.

Дербі озброюється.

Невдоволено зашипівши, я кладу портсигар, знову визираю у вітальню та мало не скрикую від шоку.

До Стенвіна лише кілька кроків, і він іде прямо до кабінету!

Я шукаю якусь схованку, але нічого не знаходжу, а втекти в бібліотеку теж не можу, бо для цього треба пробігти у двері, в які він зараз зайде. Я в пастці.

Я хапаю той портсигар, роблю глибокий вдих і готуюсь напасти на шантажиста, коли той зайде.

Ніхто не заходить.

Посунувшись знов до шпарини, я визираю у вітальню. Його ніде не видно.

Я тремчу, не знаю, що мені робити. Дербі не створений для таких незрозумілостей, йому бракує терпіння, я сам не помічаю, як обережно визираю з-за дверей, щоб щось побачити.

Я відразу бачу Стенвіна.

Він стоїть спиною до мене й розмовляє з доктором Діккі. Я занадто далеко, щоб почути їхню розмову, але після неї лікар мчить геть — напевно, щоб надати допомогу пораненому охоронцеві Стенвіна.

«Він має снодійне».

Ця ідея з'являється повністю сформована.

Мені просто треба непомітно вибратися звідси.

Хтось біля столу кличе Стенвіна, і щойно він зникає з виду, я залишаю портсигар і мчу до галереї, обравши довгий шлях, щоб добігти до вестибюля непобаченим.

Доктора Діккі я наздоганяю, коли той виходить зі своєї кімнати, тримаючи в руці саквояж із медичним причандаллям. Побачивши мене, він усміхається, його сміховинні вуса наче підстрибують на кілька сантиметрів.

— А, юний майстер Джонатан! — радісно каже він, коли я наздоганяю його. — Усе добре? Ви наче трохи захекалися.

— Усе гаразд, — кажу я, намагаючись не відставати від нього. — Ну, тобто, не зовсім. Мені потрібна послуга.

Його очі примружуються, веселість з його голосу зникає.

— Що ви накоїли цього разу?

— Чоловік, до якого ви йдете… Мені треба, щоб ви його приспали.

— Приспав? Якого дідька я маю його приспати?

— Бо він хоче завдати болю моїй матері.

— Міллісент? — доктор завмирає на місці та з несподіваною силою хапає мене за руку. — Що відбувається, Джонатане?!

— Вона винна Стенвінові гроші.

Його обличчя сповнюється смутком, хватка на моїй руці послаблюється. Втративши життєрадісність, він видається втомленим стариганом, зморшки на обличчі стають трохи глибшими, сум — більш помітним. На мить я почуваюся винним через те, що роблю з ним, але потім пригадую вираз його обличчя, коли він колов снодійне дворецькому, і всі мої сумніви зникають.

— То він тепер і любу Міллісент тримає на повідці, га? — каже він і зітхає. — Напевно, нема сенсу дивуватися цьому, цей злодюга має щось на кожного з нас. Але все ж таки, я вважав…

Він продовжує йти, але вже повільніше. Ми нагорі сходів, що ведуть униз, до вестибюля, який наразі залитий холодом. Вхідні двері розчинені, група старих чоловіків виходить на прогулянку, уносячи з собою свій сміх.

Стенвіна я ніде не бачу.

— То він погрожував вашій матері, і ви напали на нього, га? — каже Діккі, судячи з усього, вже прийнявши рішення. Він широко посміхається та плескає мене по спині. — То ви все-таки маєте щось від свого батька. Але якщо я дам цьому мерзотнику снодійне, чим це допоможе?

— Мені треба побалакати з матір'ю до того, як він до неї прийде.

Дербі має багато вад, але бреше він дуже вправно, обман просто ллється з його рота. Доктор Діккі мовчить, подумки оглядаючи цю історію зі всіх боків, а тим часом ми підходимо до покинутого східного крила.

— Я маю потрібний засіб, він вгамує поганця до вечора, — каже він, клацаючи пальцями. — Зачекайте тут, я дам знати, коли все буде зроблено.

Розправивши плечі та груди, він крокує до спальні Стенвіна — старому солдатові дали можливість взяти участь в останній битві.

У коридорі мене надто легко побачити, тож щойно Діккі йде, я заходжу в найближчі двері — з тріснутого дзеркала на мене дивиться моє відбиття. Учора я не міг уявити нічого гіршого, ніж бути всередині Ревенкорта, але Дербі — тортури геть іншого штибу; це невгамовне злобне бісеня, що носиться серед трагедій, які саме і створює. Скоріше б уже мені звільнитися від нього!

Минуло десять хвилин, і в коридорі скрипнули мостини.

— Джонатане! — шепоче доктор Діккі. — Джонатане, де ви?

— Тут, — кажу я, визираючи назовні.

Він уже проминув цю кімнату й сіпається, почувши мій голос.

— Обережніше, юначе, старий дзиґар може не витримати! — каже він, схопившись за груди. — Цербер заснув і до вечора не прокинеться. А зараз я піду та розкажу свій діагноз панові Стенвіну. Гадаю, вам краще скористатися цим часом, щоб сховатися де-небудь, де він вас не знайде. В Аргентині, приміром. Щасти вам!

Він стає струнко та віддає мені честь. Я теж віддаю йому честь, чим заслуговую на плескання по плечу; потім він іде геть, щось невміло насвистуючи.

Гадаю, він отримав можливість почуватися героєм, але я не маю наміру ховатися. Діккі відволіче Стенвіна щонайменше на кілька хвилин, і цим дасть мені можливість пошукати в кімнаті лист Івлін.

Пройшовши крізь приймальню, до якої мене раніше не пускав охоронець Стенвіна, я відчиняю двері до спальні шантажиста. Це занедбане приміщення, мостини ледь прикриті потертим килимом, до стіни присунуте залізне ліжко, лусочки білої фарби вперто вчепилися в іржу. Єдиними вигодами є зголоднілий камін, що плюється попелом, і маленький столик біля ліжка, на якому лежать дві старі книжки. Як і було обіцяно, слуга Стенвіна спить на ліжку, схожий на велетенську маріонетку, якій обрізали всі її нитки. Його обличчя забинтоване, він голосно хропить, при цьому то стискає, то розтискає пальці. Напевно, йому сниться моя шия.

Прислухаючись, чи не йде Стенвін, я швидко відчиняю шафу, нишпорю по кишенях його піджаків і штанів, але знаходжу там лише нафталін. У його дорожній скрині теж немає жодної особистої речі, неначе цей чоловік зовсім невразливий до сентиментів.

Я розчаровано дивлюся на годинник.

Я вже пробув тут довше, ніж було безпечно, але Дербі цим важко налякати. Мій носій знається на обмані. Він знає і про таких людей, як Стенвін, і про секрети, які вони зберігають. Цей шантажист міг би отримати найрозкішнішу кімнату в будинку, якби захотів цього, але натомість оселився в розвалинах. Він параноїк і розумник. Якими б не були його таємниці, він не стане носити їх на собі, коли навколо стільки ворогів.

Все має бути тут. Приховане, під охороною.

Мій погляд зупиняється на каміні та його млявому полум'ї. Дивно це, беручи до уваги, що тут досить холодно. Ставши навколішки, я просуваю руку в димар, мацаю там навколо, знаходжу маленьку поличку, а на ній — книжку. Вийнявши її, я бачу, що це маленький чорний записник, обкладинки якого вкриті шрамами довгого важкого життя. Стенвін не розводив сильний вогонь, щоб не спалити свій скарб.

Погортавши потерті сторінки, я дізнаюсь, що це свого роду бухгалтерська книга: дати, що охоплюють останні дев'ятнадцять років, а навпроти них — дивні символи.

Це має бути якийсь шифр.

Лист Івлін вставлений поміж двома останніми сторінками.

«Моя люба Івлін,

Пан Стенвін повідомив мені про ваше становище, і я цілком розумію вашу тривогу. Поведінка вашої матері безумовно лякає, і ви абсолютно праві, намагаючись приготуватися до будь-якої її витівки. Я готова вам допомогти, але боюсь, що слова пана Стенвіна буде недостатньо. Я прошу про який-небудь доказ вашої участі в цих справах. У світських хроніках я часто бачила, що ви носите перстень з печаткою, на якому вирізьблено маленький замок. Пришліть його мені, і я знатиму, що ваш намір серйозний.

З найкращими привітаннями,

Фелісіті Медокс»

Схоже, стара розумна Івлін не сприйняла свою долю так покірно, як мені спочатку здалося. Вона покликала на допомогу якусь Фелісіті Медокс, а замок, про який згадується, можливо, саме той, що був намальований на записці біля колодязя. Він може слугувати підписом, а в такому разі повідомлення «Тримайтеся далі від Міллісент Дербі» було від Фелісіті.

Охоронець хропить.

Не в змозі вичавити з цього листа ніякої іншої інформації, я вкладаю його в записник, а потім кладу їх обох у кишеню.

— Хвала богу за хитрих розумом, — бурмочу я, виходячи з дверей.

— Це точно, — каже хтось позаду мене.

Моя голова вибухає болем і я падаю на підлогу.