Сім смертей Івлін Гардкасл

56

— Ти бачив Ґолда? Він має вже бути тут.

Я сиджу в пустій спальні Саткліфа, двері трохи прочинені. У кімнаті навпроти Деніел розмовляє з Беллом, а в коридорі енергійно ходить туди-сюди Анна.

Я не мав наміру дратувати її, але закінчивши розносити по будинку листи, в тому числі той у бібліотеці, в якому розкривається походження Канінгема, я засів у цій кімнаті з графином віскі, який взяв у вітальні. Я пив безупинно впродовж години, намагаючись змити сором того, що чекало на мене попереду, і хоча я вже п'яний, сп'янів я недостатньо.

— Який у нас план? — чую я, як Рештон питає Анну.

— Нам треба не дати Лакеєві вбити цим ранком дворецького та Ґолда, — каже вона. — Вони досі мають зіграти в цьому роль, якщо ми зможемо достатньо довго берегти їм життя.

Я роблю ще один ковток віскі та слухаю їхню розмову.

Ґолд не має анітрохи схильності до насилля, і для того, щоб він ударив невинного чоловіка, його треба довго вмовляти. Я не маю на це часу, тому сподіваюся просто залити його душу алкоголем.

Поки що мені це не вдається.

Ґолд зваблює чужих дружин, махлює, граючи в кості, та й узагалі живе так, ніби кожний день може бути останнім, але вдарити не може навіть осу, що його вжалила. Він надто сильно любить життя, щоб спричиняти комусь біль, і це прикро, бо біль — єдине, що залишатиме дворецького жити достатньо довго, щоб той зустрівся в сторожці з Анною.

Почувши, як він волочить ноги, я набираю повні груди повітря, виходжу в коридор і стаю на його шляху. Крізь дивні очі Ґолда він надзвичайно красивий, його обпечене обличчя — суцільна радість, воно набагато цікавіше за банальну симетрію більшості людей.

Він намагається задкувати, поспішно вибачається, але я хапаю його за зап'ястя. Він дивиться на мене й розуміє мій настрій неправильно. Він бачить в мені злість, а я насправді відчуваю страждання. Я не маю бажання бити цього чоловіка, але мушу.

Він намагається обійти мене, але я його не пускаю.

Мені огидно те, що я мушу зробити, я хочу все йому пояснити, але на це немає часу. Але все одно я не можу змусити себе підняти коцюбу й ударити невинну людину. Не можу позбавитися спогаду, в якому він лежить у ліжку заплутаний у простирадла, побитий до чорноти, важко дихає.

«Якщо ти цього не зробиш, Деніел переможе».

Самого лише цього імені достатньо, щоб мої кулаки стиснулися. Я думаю про його дволичність, роздмухую полум'я своєї люті згадками про кожний раз, коли він брехав мені, топив мене знов і знов разом із хлопчиком в озері. Я згадую відчуття ножа Лакея, коли той встромляється поміж ребрами Дербі або перерізає горло Денса. Згадую змушену капітуляцію Рештона.

Заревівши, я випускаю свій гнів, б'ю дворецького взятою в каміні коцюбою, влучаю поміж лопатками, і він падає на стіну, а потім сповзає по ній на підлогу.

— Будь ласка, — каже він, намагаючись відповзти від мене. — Я не…

Він хрипить, кличе на допомогу, благально підіймає руку. Саме ця рука штовхає мене за край. Деніел зробив щось схоже на озері, скористався проти мене моєю жалістю. Тепер я бачу на підлозі Деніела, і моя лють займається, вона кипить у венах.

Я б'ю його ногою.

Раз, потім ще раз, і ще, і ще. Розум залишає мене, його місце заповнює лють. Кожна зрада, кожний біль і кожний сум, кожний жаль, кожне розчарування, кожне приниження, кожне страждання… Вони всі наповнюють мене.

Я ледве дихаю, я ледве бачу. Я схлипую і б'ю його знов і знов.

Мені шкода цього чоловіка.

Мені шкода себе.

Я чую Рештона за мить до того, як він б'є мене вазою. Удар гудить усередині мого черепа, і я падаю, падаю, земля ловить мене своїми твердими руками.