Стара фортеця

Коли настає вечір

Удома я довго не міг знайти собі місця.

Що ж все-таки сказати Марії Опанасівні?

Минулої зими, перед самісіньким різдвом, ми з Куницею не пішли в училище, а подалися в ліс по ялинки. Батько дізнався про це й потім три дні лаяв мене, навіть, пам'ятаю, Сашка Бобиря прогнав, коли той прийшов кликати мене на коньках кататися.

Ні вже, нікому не казатиму, що мене вигнали з гімназії. І Марії Опанасівні. І хлопцям. Навіть Куниці не скажу, прикро все-таки. А що як спитають, чому не вчишся? Ну, тоді вигадаю що-небудь. Скажу, у мене стригучий лишай, і лікар Бик не велів приходити в клас, щоб не заразити інших учнів: і боятимуться, і повірять.

Був же у Петька Маремухи стригучий лишай, і він, щасливець, сидів тоді два тижні дома. От і роздряпаю я собі на животі склом ранку, скажу, що це лишай, маститиму її білою цинковою маззю й сидітиму вдома. А там і канікули почнуться.

Вирішено — у мене лишай!

Проте увечері цього дня я ніяк не міг заспокоїтися.

Лишай лишаєм, тітку обдурити буде неважко, а от досить згадати, що я вже більше не учень, — і одразу починало щеміти серце.

Найприкріше було, що мене вигнали через цього поганця Котьку. Ох, як прикро.! Шкода, що я його мало відлупцював…

Удома нікого не було. Погодувавши мене обідом, тітка Мерія Опанасівна пішла на город прополювати грядки.

А чи не піти мені до Юзика? Та вже, мабуть, повернувся додому і Юзиків батько. А мені не хотілося з ним зустрічатись. Дуже вже він суворий, ніколи не засміється й не відповідає навіть, коли говориш йому: «Здрастуйте, дядьку Стародомський».

«Ні, до Юзика ходити не варт, — вирішив я. — Так просто піду погуляю сам…»

Незабаром тихі сутінки спадуть на криві вулиці нашого міста. Вже сонце, охолоджуючись, сідає за Калинівський ліс. Повільно й поважно плентаються по вузькому провулку вниз, до річки, на купання, шоколадно-чорні єгипетські гуси нашої сусідки Лебединцевої. Гусей ніхто не жене, вони самі, вийшовши з підворіття, погойдуючись, повигинавши шиї, бредуть униз.

Підіймаючись Турецькою вулицею, я почув, як нагорі, на гімназичному подвір'ї, дрібно застукотів барабан. Підійшовши ближче, я побачив, що біля вічка в кам'яній огорожі гімназичного подвір'я згуртувалися малята. Зіп'явшись навшпиньки, вони зазирали в глиб подвір'я.

— Дивись, дивись, як марширують! — у захваті закричав хтось із них.

І враз серед цієї дітвори я помітив стрижену потилицю Куниці. Оце-то здорово! А я гадав, Юзик сидить удома.

Я розштовхав ліктями хлопчиків, що стовпилися біля паркана, і, пробравшись до Юзика, плеснув його по плечу.

Він здригнувся й швидко обернувся, розгніваний, готовий до бійки. Але, побачивши мене, помітно зніяковів і промимрив щось невиразне собі під ніс.

— А ти чого прийшов сюди? Цікаво тобі, чи що? — спитав я, киваючи в бік подвір'я.

— А, дурниці такі, — з удаваною байдужістю відповів Куниця, — ходять, «слава» кричать, а офіцери дивляться на них, мов на мавп у звіринці!

Зовсім близько, за стіною, застукотів барабан. Через вічко я побачив, як по гімназичному подвір'ю рівними рядами закрокували бойскаути. Вони в новій формі: на них коротенькі кольору хакі штанці до колін і ясно-зелені сорочки з відкладними комірцями. До лівого плеча у кожного пришитий жмутик різнокольорових стрічок, а на рукаві, трохи нижче ліктя, — жовто-блакитні нашивки. Бойскаути марширують рядами по три чоловіки і, підійшовши до паркана, звертають убік.

Віддалік, хизуючись, у нових жовтеньких черевиках крокує «утопленик» — Котька Григоренко. На рукаві у Котьки, трохи вище жовто-блакитної нашивки, в'ється черв'яком малиновий шнур. Це означає, що Котька не простий скаут, а начальник. Мені ненависні й неприродна хода цього панича, і його самовдоволений вигляд. І як ото його слухаються Володька Марценюк, Сашко Бобир? Адже раніше вони ніколи не приятелювали з Котькою, дражнили його, а зараз навіть дивитися гидко, як вони з шкіри пнуться перед оцим лікарським синком…

Підлизи нещасні — з ними навіть здоровкатися не варт…

Хлопчаки загаласували у мене за спиною. Вони зовсім притисли нас із Куницею до паркана, силкуючись роздивитися, що діється на подвір'ї.

— Ходімо-но, Юзику, краще купатися! Я вже надивився. Годі тут стояти, — запропонував я Куниці.

Куниця погодився.

Знайомою звивистою стежкою, повз вулицю Понятовського, ми попростували до річки.

— Ну, що тобі директор сьогодні сказав? Либонь попало здорово? — спитав Куниця.

— Ет, дурниці, спершу лаявся, а тоді, коли я йому розповів, що Котька мені підніжку підставив, замовк і відпустив додому.

— Тільки й того?.. А Петько Маремуха брехав, що тебе вигнали з гімназії. Ми чекали тебе, чекали, а ти як пішов, так і зник. Я вже подумав, чи не посадив тебе бородатий за Котьку в карцер.

— Ну, ото ще, вигадали. Не вигнав, а погрожував вигнати. А Маремуху я відлупцюю, якщо він про мене брехатиме…

Унизу вже заблищала річка.

— Купатися зі скелі будемо?

— Давай із скелі, — погодився Юзик.

Ми повернули вниз. За річкою показалася знайома Стара фортеця.

Все її подвір'я засаджене фруктовими деревами. Біля Папської вежі ростуть низькі гіллясті яблуні-скороспілки.

Зірвеш спіле яблуко, ще задовго до осені, потрясеш над пухом, — чутно навіть, як торохтять усередині його чорні тверді зернятка.

Скороспілки, коли дозрівають, стають м'якими, ніжними, зуби — тільки торкни таку шкурку — самі впинаються в ніжно-рожеву розсипчасту м'якоть яблука.

У фортеці є кілька шовковиць. Ягоди, що визрівають на цих деревах, ми звемо «морвою». Вони чорні й схожі на шишечки вільхи. Коли чорна «морва» дозріє, ми, залізши н Папську вежу, шпурляємо звідти згори на дерева важке каміння. З шумом пробиваючи листя, каміння летить униз, зачіплює тверді гілки, гілки трясуться, а ягоди обсипаються.

Потім у густій траві, під збитим листям, ми шукає м'які, солодкі, налиті чорним соком ягоди. Ми їмо їх тут-таки, повзаючи навколішках під деревом, і довго після цього рот у нас буває синій, наче ми пили чорнило.

Ось уже кілька днів, як на лотках міського базару з'явилися перші черешні. Жовті, зовсім прозорі, жовто-рожеві, схожі на райські яблучка, і чорні, блискучі, що красять губи, черешні по вінця сповнюють скрипучі козубеньки перекупок. Перекупки брязкають тарілками терезів, лаються, відбиваючи одна в одної покупців, відважують ягоди в паперові кульки.

Як ми заздримо тим, хто вільно, не торгуючись, купує цілий фунт черешень і, спльовуючи на тротуар слизькі кісточки, не поспішаючи проходить повз нас!

Отак, міркуючи про черешні, я зійшов слідом за Юзиком до річки. Тепер фортеця височіла над нами справа — висока, похмура. Я побачив хистку її тінь, що спадає на воду, і згадав про високі, товстостовбурні черешні, що росли у подвір'ї фортеці, за Папською вежею. Листя в них прозоре, рідке, а ягоди напрочуд солодкі.

«Коли перекупки продають черешні на базарі, — подумав я, роздягаючись, — виходить, вони вже достигли і в фортеці».

Я сказав про це Куниці.

— Ну то що ж? Давай поліземо завтра!

— А коли?

— Після обіду.

— Ні, увечері не можна, — сказав я, — там же петлюрівці влаштували гарнізонне стрільбище. Щодня після обіду вони вирушають туди на стрільбу, і до сутінок вся фортеця тріщить від кулеметних пострілів. Кулі, виючи, летять саме в ту стіну, по якій треба лізти до вежі.

— Ну, а коли ж? — ляскаючи себе по стегнах, спитав Куниця. Він уже роздягся й стояв переді мною голий, худорлявий.

— Давай раненько, перед школою. Візьмемо з собою зошити, щоб додому по них не бігати, я зайду до тебе, тільки ти, гляди, не проспи, — сказав я, зовсім забувши, що мені завтра до гімназії не треба йти.

— Та я не просплю, — відповів Куниця, — але ж уранці сторож вештається по фортеці. Як ми поліземо на черешні?

— Так. Це правда.

Вранці сторож обходить усю фортецю, а от трохи пізніше, саме коли в гімназії починаються уроки, сидить на лавці біля воріт. Тоді хоч ламай дерева — не почує.

Сторож не любить, коли хлопці з'являються в саду фортеці. Він дбайливо оберігає кожне дерево, навесні обмазує стовбури вапном, обкопує навколо дерев землю й посипає її гноєм. Коли фрукти достигають, він збирає їх собі. Вилізе на дерево по драбині — дарма що кривоногий — і обриває ягоди, яблука й навіть маленькі кругленькі груші-дички.

— Ет, є чого боятися! Ну, побачить, закричить. Подумаєш! Хіба ми не зуміємо втекти? Не полізе ж він за нами по фортечній стіні, старий чорт! Давай, ходімо вранці, — вирішив я.

— Ходімо! — сказав Куниця.

Ми кидаємо на березі одяг і пробираємося вгору, на скелю. Що за радість купатися біля берега, на мілині, де купаються зарічанські жінки? Не купання, а самий сором! Інша річ видертися на скелю й звідти, з витягнутими вперед руками, кинутися головою вниз у бистру воду. Теплі, нагріті за день скелі колють нам ноги, дрібні камінці обсипаються вниз і шарудять по кущах блідо-зеленого полину.

Видершись на скелю, ми з Юзиком стоїмо на ній поряд.

Далеко, за греблею, у воду пірнають качки. Вони раз у раз підкидають догори свої товсті гузки й блискають на зеленавій гладі застояної води червоними лапками.

— Вода сьогодні, мабуть, тепла-тепла! — каже Куниця й блаженно посміхається.

По мосту лунко проїхав віз.

— Давай! — гукнув я і, не дочекавшись відповіді, з розгону кинувся у воду.

Виринув на середині річки, шукаю Куницю. Його нема ні на скелі, ні на воді. Він, чорт, добре пірнає. Я кручусь дзигою на одному місці. Я боюся, коли б Куниця не пірнув під мене й не схопив за ногу. Це дуже неприємно, коли тебе під водою схоплять за ногу слизькими руками. Куниця пробкою вискочив з води біля самісінької греблі. Великі кола розбігаються в різні боки. Як далеко він проплив під водою! Мені стільки не пропливти.

Ми пірнаємо наввипередки, дістаємо з дна кругленькі камінці й жовту глину, збиваємо бризки, щоб побачити райдугу. Стомлені, ми перекидаємося на спину й лежимо на воді нерухомо. Течія повільно зносить нас униз, до греблі. Угорі розстилається блакитне, ледь порожевіле на заході, прозоре, без єдиної хмарки, небо.

Завтра буде чудова погода!

Пізно ввечері, коли надворі було зовсім уже темно, я пішов у крільчатник, захопивши з собою каганець та сірники.

При тьмяному світлі гасового каганця я, скинувши сорочку, кілька разів дряпонув себе по животі товстим осколком пивної пляшки. Незабаром на шкірі проступили краплини крові. Я поморщився від болю й згадав, як мені прищеплювали віспу. Так само ось дряпала мене ланцетом по руці лікарка.

Я подивився на скло. «Подряпати хіба ще? Годі! — вирішив я. — Тітка короткозора, однаково не помітить».

Повернувшись до хати, я жалісним голосом сказав Марії Опанасівні:

— Тьотю, я завтра до школи не піду, лікар заборонив — у мене стригучий лишай, і я можу заразити учнів… Подивіться-но!

Марія Опанасівна відсунула на край плити гарячого листа з смаженою, що так смачно пахне, картоплею і, ворушачи губами, подивилася на мій живіт.

— Ну, що ж, не ходи, тільки помасти швидше йодом, — сказала вона й відвернулася до плити, в якій завивав огонь.

Мені стало навіть прикро: старався, старався, пустив кров, обдер шкіру, а вона глянула одним оком та й відвернулася, мов нічого й не було! Хоч би пожаліла мене, так от ні — смажена картопля їй дорожча.